Принц Ґаллії

Розділ LIII

Бланка квапливо натягла на себе та Філіпа ковдру і спитала:

— Хто там?

— Ернан де Шатоф’єр, — почувся за дверима знайомий баритон. — Перепрошую, пані, але…

— Я тут, — озвався Філіп. — Чого тобі треба?

— Тебе. І негайно.

— Щось сталося? — Філіп відразу ж зіскочив з ліжка і став похапцем одягатися. — Він не зізнався?

— Та ні, зізнався, — відповів Ернан з якимись дивними інтонаціями в голосі. — Але катам довелося гарненько попрацювати!

— Матір Божа! — вжахнувся Філіп. — Ви що, катували його?! Ви його скалічили?

— Ні, в жодному разі. Проте його довелося довго бити. Дуже довго, хай йому чорт! Понад годину ми залякували його тортурами, кати показували йому кліщі, батоги, інше своє причандалля, детально описували, як їх використовують, якого нестерпного болю вони завдають — а він усе мовчав…

— Припини! — прикрикнув на нього Філіп. — Ви добилися від нього зізнання?

— Вірніше, ми вибили з нього зізнання. Це було не надто приємне видовище. Він бо ж такий тендітний, такий пестунчик, він так пронизливо вищав, кілька разів непритомнів…

— Замовкни! У якому він стані?

— Зараз у кепському. Та за тиждень чи два буде в нормі… щоб гідно зійти на ешафот.

— Про що це ви? — спантеличено запитала Бланка; вона вже натягла на ноги панчохи, вступила в тапочки і закуталася в халат. — Про кого ви говорите?

Філіп розгубився, не знаючи, що їй відповісти.

— Пані, — промовив за дверима Ернан. — Мені дуже прикро, та за відсутності пані Марґарити я змушений звернутися по допомогу до вас.

Філіп і Бланка обмінялися поглядами.

— Добре, — сказала вона і, змірявши оцінливим поглядом свій довгий халат, додала: — Одну хвилину, ґрафе.

Поки Філіп одягався, Бланка розправила на ліжку ковдру, запалила в канделябрі ще дві свічки і сховала до скрині всю свою білизну та верхній одяг. Потім вона сіла на край ліжка перед столиком із рештками вечері і запросила Шатоф’єра ввійти.

Ернан мав дуже кепський вигляд. Його рухи були якісь рвучкі, нервові, а на обличчі застиг вираз глибокої втоми упереміж із розгубленістю та збентеженням.

— Далебі, я… — почав був він, але Бланка рішуче урвала його.

— Відкинемо формальності, ґрафе. Я знаю вас як дуже тактовну та виховану людину, і не сумніваюся, що без вагомих на те підстав ви не наважилися б поставити всіх нас у таке незручне становище, з’явившись до мене о цій пізній порі. Прошу вас сідати.

Ернан обережно опустився на ослінчик, де раніше сидів Філіп. Сам Філіп примостився біля Бланки.

— Люба, — сказав він, бачачи, що Шатоф’єр вагається. — Приготуйся почути від мого друга погану звістку. Він збирається повідомити нам ще про один скандал у нашій милій королівській компанії.

— І ця звістка, — додав Ернан, — значно гірша, ніж ти вважаєш, Філіпе.

— Навіть так? — спантеличено промовив він.

— А про що, власне, йдеться? — спитала Бланка. — Як я зрозуміла з ваших слів, ґрафе, ви когось допитували. Викрили якусь змову?

Ернан стримано кивнув.

— І либонь, — продовжувала вона, — в ньому замішаний… гм… мій чоловік? — останні два слова Бланка промовила з презирливою іронією.

— Так, — підтвердив Філіп. — Ґраф Біскайський разом з віконтом Іверо запланували вбивство Марґарити.

На це повідомлення Бланка не скрикнула від жаху, як очікував Ернан, і не зблиснула в гніві очима, як розраховував Філіп, і навіть не здригнулася — що, на думку обох, було б цілком природною реакцією. Вона лише стисла губи і зблідла, а пальці її рук судомно зчепилися. У спальні запанувала гнітюча тиша.

— Чогось такого я давно чекала, — нарешті промовила Бланка зі зловісною лагідністю в голосі. — Ще влітку я попереджала Марґариту, що вона грає з вогнем. Це правда, вона не давала Рікардові ніяких підстав сподіватися на одруження з нею, навіть навпаки — неодноразово повторювала, щоб він не тішив себе марними надіями. Проте вона поводилася з ним не як з коханцем, а як з чоловіком. Вона сильно прив’язала його до себе, а він… Він так шалено кохав її, що, коли був знехтуваний нею, геть схибився… Бідолашний Рікард! Бідолашна Гелена!… А мій чоловік — мерзенний покидьок! Це він у всьому винен, він скористався безумством Рікарда і підбив його на злочин. Сподіваюся, він не уникне розплати. Сподіваюся, йому відрубають голову — чого він давно заслужив.

Від цих слів Бланки, від її неприродного спокою, по Ернановій спині пробіг моторошний холодок. Кілька секунд він приголомшено дивився на неї, потім промовив:

— Будемо сподіватися, моя принцесо, що незабаром ґрафа спіткає заслужена кара — і людська, і Божа. А разом з ним — і віконта Іверо.

Бланчин погляд пом’якшився. Нарівні з холодною рішучістю в її очах з’явився сум.

— Марґарита помилує Рікарда, в цьому я не сумніваюся. Адже він не злочинець — він божевільний.

Ернан важко зітхнув.

— На жаль, пані, все не так просто. Пан віконт у своєму безумстві зайшов надто далеко. Він уже переступив ту межу, за якою кінчається милосердя. Спочатку я також жалів його і співчував йому — аж поки не відкрив усю жахливу правду.

— Є щось іще? — спитала Бланка. — Щось таке, про що не сказав Філіп?

— Так, пані. Якби віконт надумав учинити замах на життя пані Марґарити в запалі пристрасті, з відчаю та ревнощів, йому, безумовно, можна було б знайти виправдання. Але…

— Але? — Бланка вся напружилася і трохи подалася вперед.

— Але? — луною відгукнувся Філіп. Щойно побачивши Ернана, він відчув якийсь негаразд. А трохи пізніше виникла підозра, що Шатоф’єр дізнався про щось таке, що вразило його до глибини душі, і тепер, хай і несвідомо, він відтягує той момент, коли йому доведеться повідомити їм цю страшну звістку. — То скажи, врешті, що сталося!

— Пані, — заговорив Ернан, звертаючись передусім до Бланки. — Як ви, певно, здогадалися з нашої розмови з Філіпом, я щойно…

— Ви допитували спільника — це я зрозуміла. І хто він?

— Сам віконт Іверо.

Бланка здригнулася і недовірливо поглянула на нього.

— Боже правий! Ви…

— Так, моя принцесо. Я усвідомлюю, що порушив закон, бо піддавати принца королівської крові тортурам можна лише з дозволу короля і Судової Палати Сенату… Втім, його просто били, і я готовий нести за це відповідальність — за те, що звелів найнятим мною людям бити пана віконта. Мені дуже шкода, пані, повірте. Але я не розкаююся. Отримана мною інформація виправдовує ті незаконні засоби, до яких я змушений був удатися.

— І що це за інформація? — холодно спитала Бланка, всім своїм виглядом показуючи, що Ернанові арґументи не переконали її.

— Між іншим, — додав Філіп, докірливо дивлячись на друга, — я не давав тобі таких повноважень. Мої вказівки були чіткі й зрозумілі — залякувати віконта, але в жодному разі не застосовувати щодо нього насильства.

— На щастя, мені вистачило розуму не дотримуватися твоїх вказівок.

— На щастя?! — щиро обурився Філіп.

— Саме так — на щастя. На щастя для Жоани Наварської.

— А вона тут до чого?

— До того, що сьогодні рівно о першій попівночі Рікард Іверо має зустрітися у верхньому коридорі ґалереї з поки що невідомим нам спільником, найпевніше, із самим ґрафом Біскайським, і асистувати йому в убивстві ґрафівни Жоани.

— Матінко Божа! — вигукнула Бланка. — Та що ви кажете, ґрафе?!

Приголомшений Філіп з німим питанням утупився в Ернана, який тим часом незворушно продовжував:

— У цьому самому злочині й зізнався віконт Іверо. Він стверджує, що абсолютно непричетний до змови Александра Біскайського з метою вбивства пані Марґарити і нічого не чув про це.

— Але розмова…

— Не нагадуй мені про ту розмову! — роздратовано гаркнув Шатоф’єр. — Я нічого не розумію! Зовсім нічого. Я втовкмачив у свою тупу довбешку, що ґрафовим співрозмовником був Рікард Іверо — начебто він єдиний знехтуваний принцесою коханець. А взяти хоча б Рауля де Толосу… Але все, рішуче все свідчило проти віконта. І ці слова: „Вона повелася з тобою негідно… Вона відступилася від тебе“, і запевнення, що „тебе це не стосується“, коли мова йшла про родичів — невже я зробив хибні висновки?… Ні, я відмовляюся будь-що розуміти! Або я рідкісний бовдур, або ж… Чорт забирай! Через свою дурну самовпевненість я мало не дозволив Александрові Біскайському вчинити відразу два вбивства — сестри й кузини. Мені просто пощастило, неймовірно пощастило, що Рікард Іверо, непричетний до замаху на принцесу Марґариту, все ж виявився вплутаним…

— Пощастило?! — гнівно обірвала його Бланка. — Вам пощастило! Та ви з глузду з’їхали!… Боже милостивий! Як же так?… Як міг Рікард… Як він міг?… Він… Він…

Філіп обняв її за плечі і пригорнув до себе, щоб утішити, проте Бланка, миттю заспокоївшись, м’яко відсторонилася від нього.

— Перепрошую, пане, за мою нестриманість, — сказала вона Ернанові. — Я погарячкувала. Гелена Іверо моя найкраща подруга, і я… я просто не можу повірити, що її брат здатний на таке… на таку мерзоту. Він зовсім здурів, він божевільний, він повністю стратився розуму. Навіщо, ну навіщо йому вбивати Жоану? Що вона йому зробила?… Так, звісно, часом вона чинила не зовсім порядно щодо до нього, але хіба це мотив для вбивства? Це… — Бланка торкнулася долонею лоба, немов прагнучи пересвідчитися, що в неї немає жару. — Це схоже на якийсь страшний кошмар!

— Так, — погодився Ернан. — Це справжнісінький кошмар. Та й це ще не все.

— А що ще? — Бланка склала на колінах руки. Її бліде обличчя не виказувало ніяких емоцій, погляд був відчужений. — Кажіть, ґрафе, я готова почути все, що завгодно.

— Віконт зважився на цей злочин заради грошей.

— Що?! — вигукнув Філіп.

Бланчина щока нервово сіпнулася.

— Не може бути! — майже простогнала вона.

— Він сам це визнав. Ґраф Біскайський скупив у лихварів усі його боргові зобов’язання — на вісімдесят тисяч скудо — і пообіцяв віддати їх віконтові після вбивства ґрафівни Жоани.

— Але чому? — промовив Філіп. — Навіщо ґрафові Біскайському вбивати свою сестру?

Ернан спохмурнів і якось дивно поглянув на Бланку.

— Віконт Іверо сказав, що всі, кому належить це знати, знають чому… Я також знаю — вірніше, здогадуюся.

— Знаєте?! Але звідки? Хто вам сказав?

— Я сам здогадався, пані. Зазвичай брати та сестри не соромляться виявляти свої ніжні почуття на людях — і це цілком природно. Однак… Останні три тижні я пильно стежив за поведінкою вашого чоловіка і завважив одну характерну деталь: ґрафівна Жоана відверто уникає брата — при всьому тому, що вона дуже прив’язана до нього, — і тримається з ним надто сухо, з такою награною офіційністю, що це не може не викликати підозр. Пробачте мені мою прямоту, принцесо, та я наважуся припустити, що пані Жоана… е-е… є каменем спотикання у ваших взаєминах з ґрафом. Тому він вирішив позбутися її, вочевидь, сподіваючись, що згодом ви подаруєте йому цей гріх і помиритеся з ним.

— Про що це ви ка… — почав був Філіп, аж раптом замовк на півслові, щелепа його відвисла, а в погляді з’явилося приголомшене розуміння. — Чорти лисі! То ось чому ти…

Бланка різко штовхнула його ліктем в бік.

— Замовкни! Зараз же! — Зо хвилю вона помовчала, пильно дивлячись Ернанові в очі, потім промовила: — Мабуть, ваша правда, ґрафе. Я ще не знаю напевно, але… Якби Жоана померла, то згодом я, може, й змирилася б з фактом мого заміжжя… Звичайно, зразковою подружньою парою ми б не стали… сподіваюся, ви розумієте, що я маю на увазі, — збентежено додала Бланка, скоса зиркнувши на Філіпа. — А втім, зараз не той час і не ті обставини, щоб детально обговорювати це питання. Можливий мотив вбивства Жоани ми з’ясували, а тепер нам належить вирішити, як діяти далі.

— Тому я й звернувся до вас, принцесо, — сказав Ернан. — Пані Марґарити в замку немає…

— Та ну! — стривожився Філіп. — Де ж вона запропастилася? Ану ж ґраф Біскайський запланував цієї ночі обидва вбивства?

— Тоді він прогадав. Цієї ночі пані Марґарита в надійних руках. Вона… — Шатоф’єр осікся і швидко глянув на Бланку. — Вона та ґраф Шампанський зараз у садибі лісника.

— Зрозуміло, — промовив Філіп, а наступної миті скипів. — То чому ж ви нічого їй не сказали?!

— Коли ми залишали садибу, то не знали, що вона там… тобто ми з Ґастоном не знали, зате Симон знав. Він з ґрафинею де Монтальбан… гм, облишимо це. Одно слово, він бачив у вікно, як вони заходили до будинку, але згадав про це, лише коли ми під’їздили до замку.

— От недотепа!

— Та ні, просто всю дорогу він дрімав. Перед самим нашим від’їздом я витяг Симона ще тепленьким з ліжка і навіть не завдав собі клопоту розбудити його.

— Ви казали про спільника, ґрафе, — промовила Бланка. — І припускали, що ним може виявитися мій чоловік.

— Це цілком імовірно, пані. Принаймні віконт Іверо впевнений, що його спільником буде сам ґраф Біскайський.

— Але ж він у Памплоні, — заперечив Філіп.

— А що заважає йому приїхати в Кастель-Бланко, зробити свою чорну справу і вранці повернутися до палацу? Адже можна влаштувати все так, що ніхто, крім вірних йому людей, не знатиме про його відсутність.

— Гадаєш, замкову залогу куплено?

— Аж ніяк. Проте господарі замків мають погану звичку робити таємні ходи.

— А з чого ти взяв, що ґраф Біскайський знає таємні ходи в Марґаритинім замкові?

— Він знає таємні ходи в своєму замкові. Вісім років тому Кастель-Бланко належав йому, і навряд чи він, розлучаючись із ним не з власної волі, повідомив деякі секрети його новій господині.

Філіп стиха присвиснув і запитливо поглянув на Бланку. Вона кивнула, підтверджуючи Шатоф’єрові слова, потім підвелася й вийшла з-за стола.

Ернан миттю схопився на ноги. Слідом за ним встав і Філіп.

— Котра зараз година? — запитала Бланка.

— Близько півночі, — відповів Шатоф’єр. — Може, трохи менше.

— Отже, друзі, — рішуче мовила вона. — Що будемо робити? Особисто я пропоную негайно сповістити коменданта, щоб він влаштував у ґалереї засідку.

— Вже зроблено, — сказав Ернан. — Цим якраз займається Ґастон д’Альбре.

— От і добре. Зараз я швиденько вдягнуся, ми підемо до Жоани, розповімо їй про все і будемо біля неї доти, доки не схоплять другого спільника.

— Вірніше, першого, — уточнив Шатоф’єр. — Найголовнішого — який і мав убити ґрафівну. А задачею віконта Іверо було, якщо він не збрехав, лише підстрахувати його.

— А як же покоївка? — спитав Філіп.

— От вона куплена, — відповів Ернан. — На відміну від охорони… До речі, — додав він, знову переводячи погляд на Бланку. — Не вважайте мене нескромним, принцесо, та я б не радив вам перевдягатися. Це забере багато дорогоцінного часу, а ви й так маєте досить пристойний вигляд.

Бланка скептично оглянула себе в невеликому настінному дзеркалі, щільніше запахнула халат і, виставивши вперед ніжку, пересвідчилася, що при ходьбі вона не оголюватиметься вище за щиколотку.

— Гаразд, я піду так. Часу в нас справді обмаль.