Принц Ґаллії

Розділ XXVI

Філіп повернувся до своїх покоїв близько опівночі. Він втомлено розвалився в кріслі, закрив очі й почав був аналізувати події минулого вечора, але невдовзі облишив це заняття. Думки ліниво гомзали в його голові, а якщо й прискорювали свій біг, то мчали в геть іншому напрямку. Отож Філіп просто розслаблено сидів, загадково всміхався сам до себе і вдавав, ніби не чує приглушеного шепотіння, що час від часу долинало з маленької кімнатки, призначеної для чергового дворянина.

Хвилин за десять до кімнати ввійшов Ґабріель. У руках він тримав тацю з вечерею. Філіп розкплющи очі, поглянув на нього і здивовано запитав:

— Чому ти? Я ж велів прислати лакея, а самому йти спати.

Ґабріель щось нерозбірливо пробурмотів, накриваючи невеликий круглий столик поруч із кріслом.

Філіп гмикнув, байдуже знизав плечима і пересів з крісла на стілець.

— До речі, — сказав він, зробивши ковток вина. — Хто сьогодні черговий у покоях?

— Д’Арінсаль.

— А проте, його нема. Запропастився десь, негідник. Уранці перекажи йому, що це його передостання недбалість у мене на службі. Коли він надумає ще раз отак зникнути, то хай не повертається, а їде прямісінько в Андору, до того звалища, що зветься його родовим замком.

Ґабріель кивнув:

— Гаразд, перекажу.

Він сів у крісло і нервово забарабанив пальцями правої руки об поруччя, видимо пориваючись щось сказати або про щось спитати, але ніяк не наважувався.

— Пригощайся, — запропонував йому Філіп.

— Дякую, я не голодний, — похмуро відповів Ґабріель.

— Що ж, воля твоя. Можеш іти, друже. До ранку ти вільний.

— Але д’Арінсаль…

— Біс із ним. Нехай гуляє.

— То, може, я почергую замість нього? — з проблиском надії запитав Ґабріель.

— Не треба. За покоями догляне Ґоше, а я… — Філіп не закінчив і з тихим гарчанням вчепився зубами в засмажену курячу ніжку. Такий грізний апетит непомильно вказував на те, що попереду його чекає бурхлива ніч.

Ґабріель важко зітхнув і підвівся з крісла.

— Піду перевірю, чи приготовлено постіль.

Філіп відклав убік обгризену кістку й самовдоволено посміхнувся:

— Сьогодні вона не знадобиться. Одне чарівне дівча запропонувало мені затишну місцину в своєму ліжечку. Звісно, я не можу відмовитися.

Із сусідньої кімнати долинули притлумлені смішки. Але Ґабріель не розчув їх. Обличчя його спотворила ґримаса болю та відчаю, він рвучко повернувся і майже бігцем вийшов з кімнати, навіть не побажавши Філіпові на добраніч.

Філіп провів його спантеличеним поглядом і похитав головою.

„Дивина!“ — подумав він, повертаючись до перерваної вечері. — „Яка муха його вкусила?“

Ґрунтовніше поміркувати над Ґабріелевою поведінкою йому було ніколи. Нашвидку, але ситно перекусивши, він ретельно вимив руки в срібному тазику з уже охололою водою і витер їх рушником. Потім вийняв з канделябра запалену свічку і ввійшов до кімнати, звідки перед тим долинали смішки. На перший погляд там нікого не було, однак, придивившись уважніше, можна було помітити вельми підозріле похитування полога на ліжку.

— Маріо!

Мовчанка.

— Я знаю, що ти тут, — сказав Філіп. — Відлупцюю.

З-за полога визирнула голова д’Обіака.

— Перепрошую, монсеньйоре, я оце щойно задрімав.

Філіп усміхнувся:

— Гаразд, дрімай далі. Залишишся тут до повернення д’Арінсаля.

— Добре, монсеньйоре, — кивнув д’Обіак. — А д’Арінсаль повернеться вранці.

— То ти знаєш, де він?

Обличчя пажа розпливлося в усмішці:

— Що робить — знаю, а де — ні.

— Зрозуміло, — сказав Філіп. — Отже, ти лишився замість нього?

— Так, монсеньйоре. А втім, мені й подітися було ніде.

— У твого сусіда теж дівчина?

— Еге ж.

— Ну, ви даєте! Першої ж ночі як з прив’язі зірвалися… До речі, можна поглянути на твою кралю?

Не чекаючи відповіді, Філіп підійшов до ліжка і відхилив полог.

— Моє шанування, панно.

— Добривечір, монсеньйоре, — збентежено пролопотіла гарненька темноволоса дівчина, квапливо натягуючи на себе ковдру.

— А в тебе губа не з лопуцька, Маріо, — схвально промовив Філіп. — Вітаю з чудовим вибором.

— Ваша школа, монсеньйоре, — скромно відповів хлопець, улещений його похвалою.

— Атож, моя школа. А це, — Філіп кивнув на дівчину, — школа пані Марґарити. Скільки тобі років, крихітко?

— Тринадцять, монсеньйоре.

— Чорти лисі! Тобі ще б з ляльками спати, а не з хлопцями… Але ж і розпусниця!

Дівчина почервоніла.

— О, монсеньйоре!…

— Це я не про тебе, крихітко, а про твою пані, — заспокоїв її Філіп. — Ну, то бувайте, дітки. Приємної вам ночі.

З цими словами Філіп відпустив полог і рушив до виходу.

— Взаємно, монсеньйор, — кинув йому вслід д’Обіак. — Панночка де Монтіні теж ласий шматочок.

У передпокої Філіп розбудив свого камердинера Ґоше, наказав йому прибрати стіл у вітальні й погасити всі свічки, а сам вийшов у коридор. Двоє вартових, що охороняли вхід до покоїв, привітали його брязканням зброї.

Дотримуючись Матильдиних указівок, Філіп спустився поверхом нижче і знайшов коридор, що сполучав головну будівлю палацу з пізнішою прибудовою, де розташовувалися літні покої принцеси і де, відповідно, зараз мешкав штат її придворних.

Філіп ішов, неуважно дивлячись поперед себе, а на його обличчі блукала мрійлива усмішка. Дарма що Марґарита подобалася йому дужче, її гарне та звабне тіло обіцяло безліч насолод у майбутньому, від цієї ночі з Матильдою він очікував особливої втіхи. Філіп страшенно полюбляв незайманих; а як відомо, дівочу незайманість високо цінують або грубі мужлаї, або ж витончені натури — він належав до останніх. Його вабила їхня недосвідченість у коханні, зворушувала невмілість і наївність. Із ними Філіп почував насолоду, схожу на насолоду вчителя за покликанням, що прилучає здібних учнів, опанованих жадобою знань, до таїн світобудови; так само й він відкривав для невинних дівчат новий, незнаний їм світ — світ кохання, солодких мук та пристрасних утіх. А що перша близькість помітно впливає на подальше формування дівчат як жінок, то знаменно, що жодна з тих, чиїм першим чоловіком був Філіп, не дуже шкодувала за втраченою незайманістю.

До того ж Філіпові часом так кортіло знову відчути себе наївним і недосвідченим хлопчаком, яким він був у чотирнадцять років. Це, природно, вдавалося йому лише з такими ж наївними й недосвідченими дівчатами…

Заглиблений у свої солодкі мрії, Філіп не завважив людської постаті, що зачаїлася на його шляху. Коли він наблизився, постать відокремилася від стіни й рішуче перегородила йому дорогу. Філіп різко загальмував, щоб не наскочити на неї, і мало не втратив рівновагу.

— Хай йому чорт! Хто це?

— Я, монсеньйоре, — пролунав у відповідь тихий голос.

— Ґабріелю?! Що ти тут робиш?

— Чекаю на вас, — якомога спокійніше відповів Ґабріель, проте тремтіння в його голосі зраджувало хвилювання. — Щоб провести вас до ваших покоїв.

— Що за дурниці! — розгублено промовив Філіп. — Друже, з тобою все гаразд?

— Так.

— По твоїй поведінці цього не скажеш. Може, ти перевтомився? То йди відпочинь, а вранці ми поговоримо про все, що тебе турбує. Ти вже даруй, але зараз у мене обмаль часу, не годиться примушувати дівчину чекати. Ну як, домовилися?

— Ні! — мелодійний тенор Ґабріеля зірвався на пронизливий фальцет. Він відступив на крок і видобув з піхов шпагу. — Ні, монсеньйоре, до неї ви не підете.

Філіп голосно застогнав і притулився спиною до стіни.

— Зрозуміло! — видихнув він. — Боже, який я недотепа!

— Це вже достеменно, — підтвердив Ґабріель з якимись дивними інтонаціями в голосі. — Зазвичай ви куди кмітливіші.

— Даруй, друже, я не помітив… Вірніше, не звернув уваги. Ти від самого початку поводився дуже дивно, але я якось не надав цьому значення.

— Ще б пак! Адже ви тільки й думали про те, як чимшвидше забратися в ліжко з Матильдою.

Між ними повисла прикра мовчанка. Філіп не збирався заперечувати або ж виправдовуватися. Ґабріель був налаштований надто аґресивно, щоб дослухатися до його арґументів.

— Ну гаразд, — нарешті, промовив він. — Тут не найкраще місце для серйозних розмов. Ходімо до мене, там і поговоримо. Добре?

— Ні, — сказав Ґабріель. — Не піду.

— Чому?

— Ця моя справа, монсеньйоре.

Філіп насторожився.

— Що ти надумав, друже? — стурбовано запитав він.

— Ця моя справа, монсеньйоре, — повторив Ґабріель.

Якийсь час Філіп зосереджено мовчав, щось зважуючи про себе. Потім сказав:

— Здається, я розумію. І це мені зовсім не до вподоби. Чує моє серце, наламаєш ти дров… Раджу тобі зачекати до завтра. Я обіцяю поговорити з принцесою і цим зухвалим молодиком Монтіні, і якщо ти маєш серйозні наміри, я від твого імені попрошу Матильдиної руки…

— Вам так кортить зробити з мене другого Симона? — несподівано грубо огризнувся Ґабріель.

Філіп скрушно зітхнув:

— Будь ласка, не сип мені сіль на рану. Другого Симона з тебе не вийде хоча б тому, що Матильда — ти вже даруй за відвертість — ніяк не тягне на другу Амеліну. Повір, мені боляче дивитися на Симонові страждання. Я й сам через це страждаю, але нічого вдіяти не можу… А за Матильду можеш не турбуватися, відтепер я до її й пальцем не зачеплю. Ти Луїзин брат, і твоє кохання для мене священне. — Він поклав руку йому на плече. — Ходімо до мене.

Ґабріель уперто похитав головою:

— Ні, не піду.

Філіп аж крекнув від досади.

— Гаразд, роби як знаєш. Але якщо напартачиш, нарікай тільки на себе. Врахуй: Матильда дівчина скромна, порядна і надзвичайно вразлива. Одна твоя поява серед ночі відштовхне її від тебе… А, ну тебе к бісу! Бачу, все це даремно. Дозволь мені пройти.

— Куди? — Ґабріель знову напружився.

Філіп затримав дихання, притлумлюючи раптовий приступ роздратування.

— Найрозумнішим виходом було б негайно покликати вартових і наказати їм узяти тебе під арешт. На моєму місці Ернан так би і вчинив. — Він відібрав у Ґабріеля шпагу і шпурнув її углиб коридору. — До твого відома, Матильда не єдина гарненька дівчина, яка тут мешкає. Не до неї я йду, не до неї! Хай мене грець поб’є, якщо я брешу. Така клятва тебе влаштовує?

Не чекаючи відповіді, Філіп рішуче відштовхнув Ґабріеля і швидким кроком пішов далі.