Принц Ґаллії

Розділ XLIX

Присутність поруч з Рікардом Іверо його сестри Гелени Ернан урахував заздалегідь і мав намір позбутися її за допомогою Ґастона д’Альбре, а от Марія Араґонська й Адель де Монтальбан ніяк не узгоджувалися з його планами. Проте не можна сказати, що ця обставина дуже засмутила Шатоф’єра. Він лише передбачав певні ускладнення в зв’язку з необхідністю звільнитися від цих двох дам і вже встиг продумати кілька варіантів своїх подальших дій.

Однак усі побоювання Ернана виявилися марними, і ніяких додаткових заходів вживати йому не довелося. Щойно він разом із Симоном приєднався до товариства, Марія Араґонська, обурено пирхнувши, демонстративно від’їхала від гурту.

— Що сталося, кузино? — спитала в неї Гелена, притримуючи коня. — Ви залишаєте нас?

— Так, — відповіла Марія й кинула на Симона презирливий погляд.

— Чому?

— Я вже втомилася. І взагалі, дарма я вибралася на цю прогулянку. Нудно, нецікаво… Повернуся краще до чоловіка.

Бачачи, що рішення Марії остаточне, Гелена під’їхала до неї.

— Що ж, гаразд. Я, зізнатися, теж не в захваті від прогулянки й охоче повернуся в замок… Адель, — звернулася вона до молоденької ґрафині де Монтальбан, — ви з нами?

Ґрафиня крадькома зиркнула на Симона, трохи зашарілася й заперечно похитала головою.

Гелена розсміялася.

— Ну, як хочете, дорогенька, як хочете. Воля ваша. — Вона приострожила коня. — До побачення, панове. Нагляньте за моїм братом, добре? Йому треба гарненько розвіятися після вчорашнього.

— Неодмінно, пані, — пообіцяв їй Ернан. — Ми всі наглядатимемо за ним.

Марія Араґонська, не зронивши ні слова, хльоснула батогом по крупу свого коня і поїхала вслід за Геленою.

Коли обидві дівчини зникли за деревами, Ґастон спантеличено запитав у Симона:

— Признайся, хлопче, чим ти так накапостив пані Марії, що вона сахається від тебе, мов чорт від ладану?

— Нічого я їй не зробив, — розгублено відповів Біґор, почервонівши, як варений рак. — Анічогісінько.

— Він лише спробував позалицятися до неї, — пояснив Ернан. — Гм… Про подробиці я делікатно промовчу.

Д’Альбре пхикнув і стенув плечима.

— І що він у ній знайшов, оце вже не збагну! Занадто худорлява, ноги як тростинки, груди ледь помітні, та й лицем не дуже вдалася. Важко повірити, що Ізабела Юлія — її рідна сестра.

— Замовкни, Ґастоне! — різко промовив Ернан. — Не забувай, що з нами дама.

Адель де Монтальбан нагородила Шатоф’єра чарівною усмішкою. Як і більшість жінок, вона досі перебувала під сильним враженням від Ернанового виступу на турнірі й була трохи закохана в нього.

— Пан д’Альбре дуже помиляється, — сказала ґрафиня. — Він судить лише по зовнішності, а тим часом кузина Марія чудова людина, душевна і чуйна жінка, гарна подруга. Вона погордлива, але не зарозуміла, не чваниться і не поглядає на всіх згори, як її пихата сестра. І до вашого відома, сам Кра… ваш кузен Аквітанський свого часу упадав коло неї.

— Он як! — Ґастон схилив голову, на знак визнання своєї неправоти. — Тоді я беру назад усі свої слова і смиренно прошу у вас пробачення. Мій кузен Філіп для мене незаперечний авторитет, і, на моє переконання, жінки, що привертають його увагу, гідні всілякого захоплення. Тепер я схиляюся перед пані Марією Юлією з її худенькими ногами і дівочими грудьми. А від її мале-е-есенького носика я геть божеволію.

Ґастон відверто провокував ґрафиню на сварку, сподіваючись, що вона образиться й залишить їхнє товариство. Проте сімнадцятирічна Адель де Монтальбан виявилася міцним горішком, і її нітрохи не покоробило від Ґастонових грубощів. До того ж вона, вочевидь, твердо вирішила триматися біля Симона.

— Але ж ви й блазень, пане д’Альбре, — спокійно відповіла Адель. — І до речі, про ноги. У кузини Гелени, щоб ви знали, завузькі стегна, та й груди невеликі. Втім, я не заперечую: личко в неї гарненьке, і взагалі вона писана красуня. Але характер у неї такий жахливий, що не доведи Господи.

— От, маєш, друзяко! — злорадно сказав Ернан. — Сам напросився… Ну, то що? Ми поїдемо куди-небудь чи так і тупцюватимемо на одному місці?

— А куди ти пропонуєш їхати? — запитав Симон з такою награною байдужістю в голосі, що Адель де Монтальбан здивовано поглянула на нього, запідозривши щось неладне.

— У годині їзди звідси, — поквапцем заговорив Ернан, щоб чимшвидше зам’яти виниклу незручність, — якщо мене, звісно, правильно інформували, розташована садиба тутешнього лісника.

— Вас правильно інформували, ґрафе, — меланхолійно озвався Рікард Іверо, що досі лише мовчки слухав їхню розмову. — Але не зовсім точно. За годину швидкої їзди — це вже інша річ. А коли їхати без поспіху, та ще й з дамою, то весь шлях відбере добрі дві години.

— Ой, облиште, кузене! — образилась Адель. — За кого ви мене маєте, за якусь розніжену пестунку? Та я в своєму жіночому сідлі їжджу не гірше, ніж ваша сестра в чоловічому. Коли хочете, можемо позмагатися.

— І тоді ви спітнієте, — зробив чергову спробу віднадити її Ґастон. — А жінкам не годиться потіти… Крім як у ліжку з чоловіком, певна річ.

— Ця моя особиста справа, коли мені пітніти, де, як і з ким, — огризнулася юна ґрафиня. — І вже напевно не з вами. — Вона демонстративно повернулася до нього спиною і продовжила, звертаючись нібито до Ернана, хоч насправді її слова призначалися Симонові: — Кузина Марґарита розповідала, що поблизу садиби лісника протікає глибокий струмок, де можна скупатися… Це з приводу впрівання, про яке так доречно згадав пан д’Альбре. Потім, у будинку лісника є кілька спальних кімнат, де можна відпочити після швидкої їзди. — Вона вистрілила своїми жвавими очима в Симона. — За словами кузини, там є всі умови, щоб залишитися навіть на ніч.

„От безсоромниця!“ — роздратовано подумав Ґастон і відкрив був рота для чергового дошкульного зауваження, проте Ернан випередив його.

— Друзі, — промовив він з виглядом покаянного грішника. — Я мушу де в чому вам зізнатися.

— У чому ж? — поцікавилася Адель де Монтальбан.

— Ще вранці я відіслав свого слугу до лісника, щоб він відвіз туди дюжину пляшок найкращого вина, яке я лишень зміг знайти в льохах Кастель-Бланко. Я гадав, що прогулянка почнеться значно раніше, і хотів улаштувати там привал на обід, але оскільки…

— Як чудово! — перебила його ґрафиня, заплескавши в долоні. — Замість обіду, ми можемо влаштувати там привал на ніч. Я дуже хочу скупатися в тому струмку — його так розхвалювала Марґарита! Що на це скажете, кузене?

Рікард заперечно похитав головою:

— Ви собі їдьте, а я залишаюся.

— Але чому? Вино там є, їжа, думаю, знайдеться. Є де спати…

— І є з ким спати, — уїдливо вставив д’Альбре. — Правда, Симоне?

Адель спрямувала на нього нищівний погляд.

— Якщо ви хочете збентежити мене, то марно стараєтеся, — крижаним тоном промовила вона. — Можливо, в Ґасконі цього не знають, але тут усім відомо, що мій чоловік вже давно безсилий як мужчина. Він одружився зі мною лише для того, щоб його ґрафство не потрапило до рук мого безпутного брата. Найближчим часом я маю намір виконати нашу домовленість, народивши ґрафові спадкоємця. І не бачу, чим поганий ваш зять як батько моєї майбутньої дитини… Ви вже даруйте, що я така відверта з вами, панове.

— Ще б пак, — розгублено пробурмотів Ґастон. — Аж надто відверта…

— І ще одне, пане д’Альбре, — додала Адель. — У мене склалося враження, що вам просто не терпиться позбутись мене. Можливо, я помиляюся і це лише гра моєї уяви, але ваша зухвала поведінка змушує мене припустити, що моя присутність у вашому товаристві чимось не влаштовує вас.

— Ви помиляєтеся, пані, — поспішив втрутитися Ернан, бачачи, що їхня суперечка загрожує зруйнувати всі його плани. — Повірте, ми дуже потішені тим, що внучка великої королеви Хуани Араґонської віддала перевагу саме нашій компанії. А що ж до мого друга, ґрафа д’Альбре, то я дуже перепрошую вас за його нетактовність і невихованість. Будьте до нього поблажливі, зважте на те, що зараз він у злому гуморі. Ви ж самі бачили, як пані Гелена позбавила його свого товариства, навіть не попрощавшись із ним.

— Он воно що! — розсміялася ґрафиня. — А я якось не звернула на це уваги. Авжеж, пане д’Альбре, вас справді можна зрозуміти. Щиро вам співчуваю.

Ґастонові вистачило розсудливості й витримки не огризатися.

— От і гарнесенько, — підсумував Ернан. — Як я розумію, всі, крім пана Іверо, згодні заночувати в садибі лісника… Хвилечку! — З удаваним подивом він озирнувся навсібіч. — А де ж запропастився наш провідник? Друзі, ви не бачили, куди завіявся цей негідник?

— Здається, він поїхав услід за кузинами Марією та Геленою, — промовила Адель де Монтальбан. — Точно! Саме так і було.

— Отакої! — похитав головою Ернан. Він, звісно, не став говорити, що сам наказав провідникові негайно зникнути, тицьнувши йому в руку для більшої переконливості пару срібних монет. — Що ж нам робити? Адже без пана віконта ми запросто заблукаємо в цьому лісі.

— Кузене, — звернулася ґрафиня до Рікарда, який, похнюпившись, сидів на коні і думав про щось своє. — Невже ви кинете нас напризволяще?

— Ні, чому ж, — похмуро озвався він. — Я проведу вас до замку.

— Ну-у! — розчаровано протягла Адель.

— А там покажу стежину, що веде до садиби.

— І ми потрапимо туди якраз до заходу сонця, — констатував Ернан.

— А тоді вже похолодає, і я не зможу скупатися в струмку, — додала Адель. — Будь ласка, Рікарде, не впирайтеся. Прошу вас. Дуже вас прошу, — останні слова вона проворкувала і сліпуче всміхнулася йому. — Чому ви такий похмурий, кузене? Перестаньте, врешті, супитися.

— І справді, — підтримав її Ґастон. — Ваша сестра, віконте, просила подбати про вас, простежити, щоб ви розвіялися. Що ж ми скажемо їй, коли ви повернетеся з прогулянки мов у воду опущений?

— Вам не зашкодив би келих вина, — зауважив Ернан. — Це у вас від похмілля.

На згадку про вино Рікард увесь здригнувся і водночас мимоволі облизнув пересохлі губи.

— Я вчора добряче напився…

— Тим більше вам треба похмелитися, — наполягав Шатоф’єр. — Це має допомогти, адже подібне лікують подібним. У вас такий понурий, пригнічений вигляд… Та вам конче необхідно випити!

Рікард видимо завагався.

— Власне, я б не відмовився від келиха вина, але…

— Але що?

— Випити можна і в замку. Я… я мушу повертатися.

— Просто зараз?

— Ну… Ні, трохи згодом. До ночі.

— Ага! — зі змовницьким виглядом закивав Ернан. — Зрозуміло! У вас побачення, так?

— Ну… Загалом, так… У певному сенсі…

— Але ж до настання ночі ще багацько часу. Якщо ми не баритимемося, то будемо в садибі десь на початку шостої, не пізніше. Там зробимо привал, перекусимо, вип’ємо, трохи відпочинемо, а до дев’ятої години повернемося в Кастель-Бланко… Не всі, звичайно, — він швидко поглянув на ґрафиню де Монтальбан. — Хто захоче, може скупатися й заночувати в лісниковім будинку. А я — так тому й бути! — поїду разом з вами. Це вас влаштовує, пане віконте?

— Я таки справді не проти напитися, — нерішуче промимрив Рікард. — Сьогодні в мене… дуже паскудний настрій.

— Ну, кузене! — підбадьорила його Адель. — Погоджуйтеся.

— Гаразд, — зітхнув Рікард. — Я згоден.

А в його голові блискавкою промайнула думка: якщо він добряче нап’ється і не зможе сісти на коня, щоб вчасно повернутися до замку, то…

Рікард пустив коня чвалом, наскільки це дозволяла йому лісиста місцевість. Четверо його супутників мчали слідом за ним, не відстаючи ні на крок. Адель де Монтальбан справлялася зі своїм скакуном нітрохи не гірше за хлопців. Її слова про те, що у верховій їзді вона ні в чому не поступається чоловікам, виявилися не пустими хвастощами.

Приблизно в той самий час, коли Філіп розбирався з Бланчиними підв’язками, п’ятеро наших молодих людей виїхали на вершину пагорба і побачили за дві сотні кроків попереду охайний двоповерховий будинок серед просторого двору, обгородженого високим частоколом. З протилежного боку садиби, біля самої огорожі, блакитною стрічкою звивався широкий струмок.

— Ого! — здивовано вигукнув Симон. — А в лісника губа не з лопуцька — такий домисько собі відгатив! У нього, мабуть, ціла зграя діточок.

— Аж ніяк, — мляво заперечив Рікард. — Років двадцять тому, коли ще не було до кінця розбудовано Кастель-Бланко, цей особняк слугував за мисливську резиденцію Рікардові Наварському, батькові ґрафа Біскайського. А лісник тут новий, він не має ні дружини, ні дітей. Сам родом з Франції…

— Он як! — перебив його Ернан. — Отже, раніше Кастель-Бланко належав ґрафові Біскайському?

— Так. Вісім років тому король відібрав у Александра цей замок разом з мисливськими угіддями і подарував Марґариті на її десятиріччя.

— Зрозуміло…

— І лісник живе сам-один у такому великому будинку? — запитала ґрафиня де Монтальбан. — А як же лісові розбійники?

— Розбійницьких банд тут немає, — відповів Рікард. — Околиці замка надійно охороняються, а проте цю садибу регулярно грабують — правда, все місцеві селяни, і то по дрібницях, щоб не дуже сердити Марґариту.

Ернан слухав його роз’яснення і дивувався, з якою ніжністю і з яким благоговійним трепетом Рікард промовляє ім’я жінки, яку сьогодні вночі збирається вбити.

„Хто б міг подумати,“ — скрушно міркував він, — „що можна вбивати не лише з ненависті, а й з любові! Воістину, шляхи Господні незбагненні… Втім, шляхи Сатани також…“

У припадку сентиментальності Ернанові дуже закортіло послати до дідька всі політичні міркування, негайно розшукати Марґариту, розповісти їй усе, і нехай вона сама вирішує, як обійтися з Рікардом. Проте він швидко подолав свою хвилинну слабкість. Зрештою, Філіп його друг і государ, Філіпові інтереси — його інтереси, і служити йому — його щонайперший обов’язок…

Тим часом вони в’їхали в двір і наблизилися до стайні, біля розкритих воріт якої їх зустрічав Ернанів слуга Жакомо.

— Ті люди вже тут, монсеньйоре, — повідомив він, шанобливим уклоном привітавши прибулих.

— Які люди? — здивовано запитала Адель.

— Так, Жакомо, що за люди? — Ернан крадькома підморгнув слузі, даючи йому наздогад, що дама не втаємничена в їхні плани. — І де, до речі, господар садиби?

— Він саме пішов за хмизом, — сказав чисту правду Жакомо, а далі став імпровізувати, приправляючи правду вигадкою. — Тут неподалік спіймали злочинця, і з Санґоси прибули люди, щоб на місці допитати його.

Адель зойкнула.

— Злочинець? Боже ж мій!… Віконте, допоможіть мені. — Спершись на Симонове плече, вона спішилася. — А де ці… ці люди?

— У підвалі, пані.

— Вони к-катують його? Але чому нічого не чутно…

— Його ще не допитували, пані. А коли почнуть катувати, криків ви все одно не почуєте. Під будинком не підвал, а справжнісінький склеп. Свого часу Рікард Наварський, наступник престолу, влаштував там катівню, де потай мордував і схоплених ворогів, і своїх власних слуг, запідозрених у зраді. Страшний був тип, батько нинішнього ґрафа Біскайського, маю вам сказати, пані. Справжній звір був він. Там, у тій камері, я такі інструменти бачив!…

Ґрафиня здригнулася і притислась до Симона.

— Дуже цікаво, — сказав Ернан. — А як ти думаєш, Жакомо, ці люди не заперечуватимуть, якщо ми спустимося до них, щоб поглянути на злочинця?

— Гадаю, що ні, монсеньйоре.

— Тільки без мене! — Адель гидливо поморщила носика. — Ненавиджу злочинців, вони такі огидні!… Краще піду купатися, поки ще не похолодало. Ви зі мною, віконте?

Симон запитливо поглянув на Ернана. Той усміхнувся самими лише кутками губ і ствердно кивнув. Симон зрозумів, що йому випало найприємніше з можливих завдань — відволікати увагу ґрафині.

— Так, Адель. Авжеж я піду з вами.

— То, може, скупаємося разом? — запитала вона, вже простуючи разом з ним до невеликої хвіртки, що виходила до струмка.

Ґастон дивився їм услід, посміхаючись.

— Наш Симон розгулявся, — прокоментував він. — Сподіваюсь, бодай одну добру справу він зробить… вірніше, не справу, а майбутнього ґрафа де Монтальбана. І в мене з’явиться ще один племінник — син чоловіка моєї сестри.

— Але ж ти цинік, друже, — похитав головою Ернан. Він зачекав, поки хвіртка за Симоном та Аделею зачинилася, і звернувся до Рікарда, готовий у разі відмови миттю згребти його в оберемок і затиснути йому рота. — Ну то що, пане віконте, сходимо поглянемо на злочинця?

Рікард понуро кивнув:

— А чого б і не поглянути? Я ж також… От тільки випити б…

— Жакомо зараз усе приготує, — заспокоїв його Ернан. — А поки ходімо, панове, поглянемо на злочинця.

За кілька хвилин по тому, як молоді люди звернули за ріг будинку, де знаходився вхід до підвалу, біля воріт огорожі з’явився чоловік років шістдесяти з оберемком хмизу в руках. Жакомо швидким кроком рушив до нього.

— Злочинця вже привезли, господарю, — сказав він.

— Так, я бачив, — промовив лісник з виразним акцентом мешканця Шампані. — Даруй мені, друже, що не поспішив привітати сеньйорів. Мені не хотілося зустрічатися з лиходієм.

— Та нічого, нічого. Все гаразд, господарю.

Лісник важко зітхнув:

— Ох, не подобаються мені ці справи, вельми не до вподоби. Боюся, перепаде мені від пані, що я без її дозволу…

— Не потерпай, господарю, пані ще подякує тобі. Адже папір ти маєш — то чого ж тобі боятися?

— Папір-то маю, — пробурчав лісник. — Та що я з тим папірцем робитиму?

— Покажеш йогої пані, коли вона вимагатиме. Зрозумій урешті, що ти робиш їй велику послугу.

— Це я розумію…

— От і гарнесенько, — осміхнувся Жакомо, копіюючи Шатоф’єра. — До речі, господарю. Разом з нами приїхав пан з дружиною, зараз вони купаються в струмку, а коли повернуться, будь такий ласкавий, нагодуй їх, почастуй тим вином, що я привіз, і приготуй їм постіль. Можливо, вони захочуть відпочити, а то й залишаться переночувати.

— О, з цим жодних проблем, — запевнив його лісник. — Про пана з дружиною я подбаю вельми охоче. Мені приємно буде послужити гостям, що не мають ніяких жахливих справ.

— Їм ти скажеш, що ми взяли вино й подалися гуляти пішки в лісі. Вони не знають, що ми приїхали зі злочинцем, і не кажи їм нічого.

— Добре, добре…

— А коли хтось сюди навідається, ти ні про що не знаєш.

— Ну, звичайно, звичайно…

— А також доглянь за нашими конями, — додав Жакомо і попрямував до рогу будинку.

А тим часом троє молодих людей ввійшли у віддалене приміщення підвалу, яке до остраху нагадувало найсправжнісіньку катівню.

Там перебувало четверо осіб. Одним з них був Ґоше, Філіпів слуга; він сидів за старезним столом, навпроти одягненого в чорне чоловіка років тридцяти. На столі стояла почата пляшка вина, три запалені свічки в свічнику, а також повна чорнильниця. Перед чоловіком у чорному лежало кілька аркушів чистого пергаменту і півдюжини нових зачищених пір’їв.

У протилежному кутку приміщення, біля жаровні з жевріючим вугіллям, клопоталися двоє роздягнених до пояса здорованів; вони розкладали на підлозі моторошні на вигляд інструменти, про призначення яких було легко здогадатися.

При появі сеньйорів усі четверо присутніх схопилися на ноги і шанобливо вклонились.

— Ваша світлосте, — сказав Ґоше Шатоф’єрові. — Оце ті самі люди, що їх ми чекали: молодший секретар управи міста Санґоси майстер Ліворес, а також майстер міський кат з підручним.

— Молодчина, Ґоше, — схвально промовив Ернан. — Ти чудовий слуга.

— А де ж злочинець? — запитав Рікард, тривожно озираючись довкола.

— Ну, раз ви вже прийшли, панове, — відповів секретар, — то і його незабаром мають привести.

З цими словами він запитливо поглянув на Ернана, але той вдав, що не зрозумів його погляду.

— А ви не скажете, — допитувався Рікард, — в чому полягає його злочин?

— Хіба ви не знаєте? — щиро здивувався майстер Ліворес. — А втім, я теж довідався про це лише після приїзду сюди. До вашого відома, пане, ми маємо допитувати злочинця, звинуваченого в замахові на життя її високості Марґарити Наварської.

— О, Боже! — здригнувся Рікард. — Як же так!… Господи помилуй!… Хто?… Хто?…

— І цей злочинець, — незворушно продовжував секретар, навіть не підозрюючи, як він розважає цим Шатоф’єра. — Уявіть собі, цей злочинець — ні хто інший, як сам пан віконт Іверо.