Принц Ґаллії

Розділ XXIV

— Неподобство! — незадоволено пробурчав Ґастон д’Альбре, розлігшись на канапі у просторій і водночас затишній вітальні розкішних апартаментів, відведених для Філіпа в палаці наварського короля.

— Авжеж, — обізвався п’яненький Симон де Біґор. — Це дуже неввічливо.

Він сидів на підвіконні, розмахуючи в повітрі ногами. Поруч із ним стояв Ґабріель де Шеверні, готовий будь-якої миті підстрахувати друга, якщо той раптом надумає випасти в розчинене вікно.

Останній з присутніх, Філіп, стояв перед великим дзеркалом і прискіпливо вивчав своє відображення.

— Що неввічливо, це вже напевно, — погодився він.

Усі четверо щойно повернулися з урочистого обіду, що його король Навари дав з нагоди прибуття ґасконських гостей, і на який Марґарита не зволила прийти, посилаючись на відсутність апетиту. Саме з цього приводу Ґастон та Симон висловлювали своє незадоволення. Філіпа ж обурила головно безцеремонність принцеси: адже вона могла вигадати й менш зухвалий привід — скажімо, погане самопочуття.

А втім, він не вважав цей принцесин вибрик лихим для себе знаком — радше якраз навпаки. Добре розміркувавши, Філіп дійшов висновку, що Марґаритина витівка свідчить про надзвичайне роздратування, образу і навіть уражену гордість. Найпевніше, вона все-таки вирішила зупинити свій вибір на ньому — і зараз досадує через це, відчуває себе приниженою, переможеною…

Філіп добродушно всміхнувся своєму зображенню в дзеркалі і дав собі слово, що незабаром примусить Марґариту забути про досаду й приниження, що їх вона почуває зараз.

— Та перестань вже зирити в це бісове дзеркало! — роздратовано промовив Ґастон. — Ото ще франт, усе чепуриться й чепуриться! І так уже гарненький до непристойності. Достоту як дівча.

Філіп перевів на кузена лагідний погляд.

— І зовсім я не чепурюся.

— Ну, так милуєшся собою.

— І не милуюся. Просто думаю.

— Про що, як не секрет?

Якусь мить Філіп вагався, потім відповів:

— А раптом Марґарита виявиться вищою за мене? Адже не даремно мене прозвали Коротуном, я справді невисокий на зріст.

— Для чоловіка, — флеґматично уточнив Ґабріель.

— Зате вона, кажуть, висока для жінки.

— Оце ж біда буде! — глузливо сказав Ґастон. — Справжнісінька трагедія.

— Ну, щодо трагедії ти трохи перебільшуєш, — сказав Філіп. — Але…

— Але в ліжку з високими жінками ти почуваєшся не дуже впевнено, — закінчив його думку Ґастон. — Що за дурниці! Далебі, не розумію: яка, власне, різниця, хто вищий? Особисто я ніколи цим не переймався.

Філіп зміряв поглядом довготелесу постать кузена і гмикнув:

— Певна річ! Навряд чи тобі випадало кохатися з семифутовими красунями.

Д’Альбре реготнув.

— Твоя правда, — здався він. — Про це я якось не подумав. Мабуть, мені не судилося пізнати, яке це задоволення — дрючити дівку вищу за себе.

Філіп гидливо пирхнув. Попри свій великий досвід (а може, й завдяки йому), він усіляко уникав вульґарних висловлювань, коли йшлося про жінок, і без особливого задоволення вислуховував їх від інших.

Симон, що весь цей час сидів на підвіконні, розмахуючи ногами і щось муркочучи собі під ніс, раптом виявив жваву зацікавленість темою їхньої розмови.

— А що? — запитав він у Філіпа. — Ти хочеш переспати з Марґаритою?

Філіп нічого не відповів і лише клацнув зубами, украй вражений безглуздістю питання.

Ґастон здивовано втупився в Симона.

— Це ж треба… — скрушно пробурмотів він. — Хоча я знаю тебе з пелюшок, часом у мене складається враження, що ти клеїш із себе дурня. Ні-ні, я певен, що це не так, а проте враження складається. Не говоритиму за інших, та особисто я не бачу нічого дивного в тому, що Амеліна гуляє на стороні. Ще б пак! З таким чоловіком…

Симон почервонів від збентеження й розгублено заморгав.

— Ти мене ображаєш, Ґастоне. Ну, не здогадався я…

— А про що тут здогадуватися, скажи будь ласка? Передусім Філіп хоче одружитися з Марґаритою, і взагалі… Та що й казати! Хіба не зрозуміло, що коли вже такий запеклий баболюб, як наш Філіп, приїхав погостювати до такої чарівної шльондри, як Марґарита, то без палок-пихалок між ними ніяк не обійдеться.

— Заткни пельку, друже, — ввічливо порадив йому Філіп. — Тебе слухати гидко.

Ґастон осміхнувся й труснув головою.

— Бісова твоя делікатність! — промовив він, знизуючи плечима. — Просто не збагну, як у тобі можуть уживаються святенник та розпусник.

Філіп хотів відповісти, що розпусність буває різна і що розбірливість у словах ще не святенництво, та якраз цієї миті відчинилися двері з передпокою, і до вітальні зазирнув його паж д’Обіак — білявий хлопчина тринадцяти років з вічно всміхненим лицем і легковажним поглядом красивих оксамитових очей.

— Монсеньйоре…

— Ти невиправний, Маріо! — роздратовано урвав його Філіп. — Коли вже навчишся стукати в двері?

— Перепрошую, монсеньйоре, — промовив паж, марно намагаючись зобразити глибоке каяття. — Геть з голови вилетіло.

— Це й не дивно, — прокоментував Ґастон. — У тебе, хлопче, один лише вітер у голові гуляє.

— Що правда, то правда, — погодився Філіп. — Я тримаю його в себе саме через його унікальну недбалість… Ну, чого тобі, Маріо?

— Тут одна панночка, монсеньйоре. Каже, що прийшла до вас за дорученням пані принцеси.

— Он як! — пожвавішав Філіп. — Що ж, запроси її. Не годиться примушувати жінку чекати, надто ж коли вона — посланниця принцеси.

Він улаштувався в кріслі, схрестив ноги і прибрав величного вигляду.

Маріо ширше розчинив двері і відступив углиб передпокою.

— Прошу, панно, проходьте.

До кімнати плавною ходою ввійшла струнка чорноволоса дівчина в ошатній сукні з темно-синього оксамиту і схилилася перед Філіпом у шанобливому реверансі. Ґастон, Симон та Ґабріель привітали її шанобливими поклонами, а Філіп — кивком. Він навіть зробив був порух, ніби збираючись встати з крісла, але останньої миті передумав. З його обличчя зник бундючний вираз, поступившись місцем замилуванню, а в очах запалахкотіли хтиві вогники. Він мимоволі облизнув губи і запитав:

— Мій паж не помилився? Вас прислала пані Марґарита — чи сама богиня Афродита?

Ґастон д’Альбре стиха захихотів. А дівчина ніяково всміхнулась і відповіла:

— Я прийшла за дорученням пані принцеси, монсеньйоре. Її високості дуже прикро через той інцидент…

— Це щодо обіду?

— Так, монсеньйоре. Сьогодні пані була зла… зле почувалася… і так вийшло. Тому вона всіляко перепрошує і висловлює сподівання, що не дуже образила вас.

Філіп зобразив щирий подив:

— Образила? Ради Бога! Я нітрохи не ображаюся. Якщо пані принцеса не прийшла на обід, то вона мала на це підстави. І не мені судити, достатні вони чи ні. Так їй і скажіть.

Ґастон тихенько пирхнув:

— Який лицемір!

Дівчина знову всміхнулась і продовжила:

— Сьогодні ввечері пані принцеса влаштовує невеликий прийом для молодих сеньйорів і дам. Її високість просила запитати, чи не погодитеся ви з вашими друзями та родичами приєднатись до цього товариства.

„Так-так,“ — подумав Філіп. — „Це ще краще, ніж я сподівався. Вечір у порівняно вузькому колі, інтимна обстановка… Але ж чорт! Яка чарівне дівча! Невже Марґарита навмисно прислала її, щоб відвернути мою увагу від своєї персони? Гм, треба визнати, що почасти їй це вдалося…“

— Перекажіть пані принцесі, що ми з удячністю приймаємо її запрошення, — відповів він. — О котрій почнеться прийом?

— За годину після заходу сонця, тобто близько дев’ятої. Її високість пришле за вами своїх пажів.

— Чудово.

Відтак у вітальні запанувала мовчанка. Дівчина й далі захоплено дивилася на Філіпа, сором’язливо всміхаючись. У відповідь він відверто роздягав її поглядом.

Ґастон з байдужим виглядом сидів на дивані і нишком осміхався. Він і заговорив першим:

— Між іншим, панно. Ви мені когось нагадуєте. От тільки не збагну, кого саме.

— Прошу, монсеньйоре? — стрепенулася дівчина. — Можливо, ви знаєте мого брата, Етьєна де Монтіні?

— Атож, це він… Отже, ви його менша сестра — Матильда, якщо не помиляюся?

— Так, монсеньйоре, Матильда. Матильда де Монтіні.

— Гарне у вас ім’я, — сказав Ґастон. — Як і ви вся. Правда, Філіпе?

Той ствердно кивнув і нагородив Матильду чарівливою усмішкою. Вона збентежено опустила очі, щоки її з рожевих зробилися яскраво-червоними.

— Ви дуже милі, панове…

Ґастон підвівся з дивана і розпростав плечі.

— Ну, гаразд, піду попереджу наших хлопців, щоб о пів на дев’яту були вже готові.

— Правильно! — зрадів Філіп. — Неодмінно попередь. І ви, Симоне, Ґабріелю, також ідіть — перевдягніться, відпочиньте трохи.

Обоє скорилися наказові й вийшли з кімнати слідом за Ґастоном. При цьому Симон іронічно посміхався, а Ґабріель чомусь був похмурий і пригнічений…

Коли вони лишились удвох, Філіп ласкаво звернувся до Матильди:

— Прошу сідати, панно. Вибирайте, де вам зручніше. — Він по-змовницькому підморгнув їй, усім своїм виглядом показуючи, що найзручніше місце в нього на колінах. — Офіційну авдієнцію закінчено, тож нам можна не дотримуватися протоколу.

— Дякую, монсеньйоре, — збентежено відповіла дівчина. — Та краще я постою. Тим більше, що мені час повертатися до пані.

— Тоді я теж постою, — сказав Філіп, підводячись з крісла. — І до речі, я вас ще не відпускав.

— Прошу, монсеньйоре?

— Хто буде присутній на сьогоднішньому прийомі? Із знаті, певна річ.

— Ну, передусім, пані Бланка Кастильська. Можливо, що буде її брат, дон Фернандо.

— Он як! — здивувався Філіп. — Ґраф де Уельва вже приїхав?

— Так, монсеньйоре. Її високість якраз давала мені доручення, коли їй доповіли про прибуття пана принца.

— Гм. А мені здавалося, що він мав супроводжувати свою сестру, принцесу Нору.

— Пані Елеонора приїде трохи згодом, разом зі старшим братом, королем доном Альфонсо.

— Навіть так! Цікаво… Отже, на прийомі будуть принцеса Бланка і, можливо, ґраф де Уельва. Ще хто?

— Пані Жоана, сестра ґрафа Біскайського.

— А сам ґраф?

— Ні, він не… мм… Він лише вчора повернувся з Басконії, і в нього назбиралося багато невідкладних справ.

„Ясно,“ — подумав Філіп. — „Марґарита і її кузен так не сприймають одне одного, що навіть уникають особистих зустрічей…“

— Дякую, панно. Продовжуйте, будь ласка.

— З усіх, гідних вашої уваги, лишилися тільки пан віконт Іверо та його сестра, пані Гелена.

— Віконт, як і раніше, дружить з пані принцесою? — поцікавився Філіп. Він неквапно ходив по кімнаті, поступово наближаючись до Матильди.

Дівчина ніяково опустила очі:

— Ну, власне… Загалом, так.

— А ваш брат?

Якщо попереднє питання викликало у Матильди легке і цілком зрозуміле сум’яття, то згадка про Етьєна вкрай збентежила її.

— Перепрошую, монсеньйоре. Боюсь, я не зрозуміла вас.

„Отакої!“ — вразився Філіп. — „Невже Марґарита, всупереч своїм принципам, взяла собі відразу двох коханців?… Проте з цим ми розберемося трохи згодом.“

Він підступив до Матильди впритул і рішуче притягнув її до себе. Дівчина покірно, без найменшого опору, віддалася в його обійми.

— Монсеньйоре!… — швидше простогнала, ніж промовила вона.

— Називай мене Філіпом, любонько… О, Боже, яка ж ти гарненька! Ти просто зводиш мене з розуму! І я справді здурію… якщо зараз не поцілую тебе.

Що він і зробив. Його поцілунок був довгим і ніжним; таким довгим і таким ніжним, що Матильді аж дух захопило.

Потім вони цілувалися жадібно, несамовито. Відсутність досвіду Матильда компенсувала самовідданістю юної дівчини, що вперше пізнала кохання. У кожен поцілунок вона вкладала всю свою душу і з кожним новим поцілунком чимраз дужче п’яніла від захвату, відчуваючи якесь радісне потрясіння.

Філіп підхопив напівнепритомну дівчину на руки, переніс її на канапу і, весь тремтячи від нетерпіння, гарячково став стягувати з неї сукню. Трохи опам’ятавшись, Матильда перелякано відсахнулася від нього й обсмикнула спідниці.

— Що ви, монсеньйоре! — злякано промовила вона. — Це ж… Адже сюди можуть увійти… І побачать…

— Ну, й нехай бачать… Ой, справді! — схаменувся Філіп. — Твоя правда, крихітко. Даруй, я геть втратив голову. Я ж казав, що ти зводиш мене з розуму. — Він обняв її за плечі. — Ходімо, любонько.

— Куди? — злякано спитала Матильда.

— Як це куди? Звісно, до спальні. У ліжечко.

Матильда вирвалася з його обіймів.

— О, Боже! — вигукнула вона, відступаючи все далі від нього. — До спальні?!… Не треба! Прошу вас, не треба…

Філіп спантеличено поглянув на неї.

— Але ж чому? Зараз лише шоста, часу маємо вдосталь і встигнемо гарно порозважатися. Будь слухняною дівчинкою, ходімо зі мною.

Він встав з канапи і рушив до неї. Матильда задкувала від нього, аж поки не вперлася спиною в стіну. Вона зіщулилася, немов зацьковане звірятко; погляд її безпорадно метався по кімнаті.

— Прошу вас, монсеньйоре, — заблагала Матильда. — Не треба!…

Філіп наблизився до неї впритул.

— Треба, дорогенька, треба. Якщо, звісно, я подобаюсь тобі.

— Ви подобаєтесь мені! — палко запевнила вона. — Я… я вас люблю.

— Так в чому ж річ?

— Я боюся… Мені страшно…

Філіп розсміявся і дзвінко поцілував її тремтливі губи.

— Не бійся, зі мною не страшно. Повір, крихітко, я не зроблю тобі боляче. Навпаки — ти пізнаєш стільки насолоди, що тобі й не снилося.

Матильда у відчаї притисла руки до грудей.

— Але ж це такий гріх! — прошепотіла вона. — Страшний гріх…

Філіп усе зрозумів:

„Ага! Вона, виявляється, не лише незаймана, що вже само по собі дивина, вона ще й святенниця. Ніколи б не подумав, що Марґарита тримає в себе таких фрейлін… Гм… А може, вони з нею найніжніші подружки?…“

З розчарованим виглядом він відійшов від Матильди, сів у крісло й сухо промовив:

— Гаразд, можеш іти.

Матильда зблідла. В її очах заблищали сльози.

— О, монсеньйоре! Я чимось образила вас?

— Ні в якому разі. Я ніколи не ображаюся на жінок, навіть якщо вони дурять мене.

— Дурять! — вигукнула вражена Матильда. — Ви вважаєте, що я обманюю вас?

— Атож, ти збрехала мені. Насправді ти не любиш мене. Повертайся до своєї пані, я більше тебе не затримую.

Дівчина знітилась і тихенько заплакала.

— Ви жорстокий, ви не вірите мені. Не вірите, що я люблю вас…

Філіп застогнав. У багатьох жінок сльози були єдиною їх зброєю — але вони вбивали його наповал.

— Ти помиляєшся, — з останніх сил промовив він, намагаючись зберегти незворушний вигляд. — У тебе просто швидкоплинне захоплення. Воно скоро мине, може, й завтра.

Матильда опустилася на встелену килимами підлогу і похнюпила голову.

— Ви помиляєтеся. Це не захоплення, я справді люблю вас… Я покохала вас тієї миті, коли вперше побачила ваш портрет. Пані Бланка багато розказувала про вас… Я так чекала вашого приїзду, а ви… ви не вірите мені!…

Не в змозі далі стримуватися, Філіп кинувся до неї.

— Я вірю тобі, вірю. Я теж люблю тебе. Тільки не плач, будь ласка.

Обличчя Матильди проясніло. Вона поклала свої руки йому на плечі.

— Це правда? Ви любите мене?

— Звісно, люблю, — переконано відповів Філіп і тут-таки винувато опустив очі. — Але…

Матильда швидко притисла долоню до його вуст.

— Мовчіть, не кажіть нічого. Я й так усе розумію. Знаю, що не рівня вам, і не тішуся жодними ілюзіями. Я не дурна… Але я дурненька! Я розпусниця й безсоромниця! Я розумію, що не повинна любити вас, та все одно люблю… — Вона пригорнулася до нього, торкнулася губами мочки його вуха і пристрасно зашепотіла: — Я завжди кохатиму вас. Незважаючи ні на що! Ви для мене єдиний, і нікому іншому немає місця в моєму серці. Завжди, завжди я належатиму лише вам. І нехай моя душа вічно горить у пеклі…

Філіп промовчав, і тільки міцніше обняв дівчину, відчуваючи, як на обличчя йому набігає пекуча краска сорому. Він завжди почував сором, коли вдавалося звабити жінку. Але щоразу, коли він зазнавав поразки, його розбирала досада.

— Мені час іти, — врешті озвалася Матильда. — Пані, напевно, вже зачекалася мене.

— Так, так, звичайно, — погодився Філіп. — Про неї я геть забув. Коли ми зустрінемося знову?

Матильда трохи відсунулася від нього і торкнулася губами до його губ. Її поцілунок був такий невинний, такий невмілий і такий палкий, що Філіп мало не розридався від розчулення.

— То коли ж ми зустрінемося? — спитав він.

— Коли хочете, — просто відповіла вона. — Бо я люблю вас.

— І ти будеш моєю?

— Так, так, так! Я ваша і прийду до вас, коли ви забажаєте… Або ви приходьте до мене.

— Ти живеш одна?

— Так, маю окрему кімнату. Пані дуже добра до мене.

— Сьогодні ввечері тебе влаштовує?

— Так.

— Чекай мене десь за годину після прийому.

Матильда покірно кивнула:

— Гаразд. Я чекатиму.

— До речі, як мені знайти твою кімнату?

Вона пояснила.