Розділ LXI

Таємна місія Ернана

Опинившись в Ернанових покоях, Ґастон влаштувався в м’якому вигідному кріслі і сказав:

— А тепер, друже, признавайся. Що ти замишляєш?

Шатоф’єр сів навпроти нього.

— Признаватися, кажеш? А хто ти, власне, такий, щоб я признавався тобі?

„Кокетує, отже, розповість,“ — подумав Ґастон, а вголос запитав:

— Коли вирушаєш?

— Завтра на світанку.

— Куди?

— Гм, тобі скажи…

— От і скажи.

— А ти поїдеш зі мною? — різко подавшись уперед, випалив Ернан.

— Ага! — усміхнувся Ґастон. — Он чого ти хочеш!

— Припустімо, хочу, — незворушно відповів Шатоф’єр. — А ще припустімо, що тобі не дуже кортить їхати в Тараскон, рівно як і залишатися в Памплоні.

Д’Альбре видимо зніяковів:

— Звідки ти взяв?

— Чуття, Ґастоне, чуття. А це така штука, яка ще ніколи мене не зраджувала. Скажи відверто: я вгадав?

Ґастон неохоче кивнув:

— Таки вгадав… Тільки не питай чому.

— А я й не питаю. Я лише пропоную тобі їхати зі мною. Згоден?

— Але куди? А що як тобі приспічило їхати до Пекіна? Ти ж у нас такий.

— Ну, скажімо, до Пекіна я не поїду, хоч би з огляду на те, що ніяк не встигну за місяць опинитися в Барселоні. А от що я вирушаю в Толедо, це вже ближче до істини.

— В Толедо?

— Так. І ради тебе, коли ти поїдеш зі мною, я ладен зробити невеликий гак, щоб завітати в Калагору.

Вже втретє за цей день Ернанові слова збентежили Ґастона. Саме в Калагорі зараз перебувала Гелена Іверо. По братовій смерті вона не повернулася до Памплони. Поговоривши з Марґаритою та Бланкою, вона наступного ж дня забрала в лісниковій садибі тіло Рікарда і поїхала прямісінько до батьків, у Калагору. Отак вся їх сім’я й сидить там безвиїзно ось вже другий місяць. Ґраф Клавдій, кажуть, заслаб, і багато хто сумнівається, що він взагалі колись одужає — таким сильним ударом стала для нього синова смерть. За цей час Ґастон отримав від Гелени три листи (а сам написав їй аж сім), і, судячи з усього, вона не підозрювала про його причетність до загибелі брата.

— Гаразд, — зітхнув Ґастон, — складу тобі товариство. Проте за однієї умови.

— За якої?

— Ти розповіси мені все про мету своєї подорожі. Все — зрозумів? Без всяких твоїх штучок з недомовками та напівправдою.

— Припустімо, я розповім. А ти мовчатимеш?

— Певна річ!

— Диви мені! — Ернан посварив йому пальцем, а відтак прибрав поважного вигляду. — Отже, моя місія полягає в тому, щоб перевезти принца Фернандо де Уельву з Кастель-Бланко в Толедо.

— Ба! — вражено вигукнув Ґастон. — Він досі в Наварі?!

— Еге ж. Погодься, хитро придумано. Ніхто й гадки не має, що брат дона Альфонсо міг залишитися в Кастель-Бланко.

— Справді хитро. Я особисто не сумнівався, що король відвіз його в Кастилію і тримає під вартою в одній із своїх фортець… Але продовжуй.

— Так от. Кастильські вельможі вже почали висловлювати занепокоєння у зв’язку з тривалою відсутністю дона Фернандо, і король мусив оголосити, що звелів арештувати брата за обвинуваченням у його участі в змові проти законної влади.

— А звідки ти про це знаєш?

— Сьогодні я отримав листа від дона Альфонсо.

— Ого! — здивовано промовив Ґастон. — Він написав тобі листа? З чого б це?

— Бо довіряє мені.

— І що ж він тобі довіряє?

— Перевезти Фернандо де Уельву в Толедо, стерегти його по дорозі, а в разі потреби навіть убити його. Як бачиш, у нас буде весела прогулянка.

На ці слова Ґастон аж підскочив.

— Убити?!

— Отож-то й воно. У разі крайньої необхідності, зрозуміло.

— І що ж це за необхідність така, скажи по секрету?

— Якщо дорóгою єзуїти намагатимуться звільнити його. Тоді це слід учинити без зволікання. Разом з листом дон Альфонсо надіслав ще два розпорядження. Перше — для своїх ґвардійців, що стережуть зараз Фернандо де Уельву в Кастель-Бланко, — щоб вони у всьому корилися мені. А друге, то це указ про страту брата, добре що в Кастилії король може самочинно засудити на смерть кого завгодно…

— Виходить, він все ж наважився? Бланка таки переконала його?

— Не зовсім так. Цей указ розв’язує мені руки, дозволяючи на законних підставах убити Фернандо в разі спроби єзуїтів звільнити його. Там, в указі, прямо зазначається, що смертний вирок може бути виконаний будь-яким чином на мій особистий розсуд. Тобто я маю право просто перерізати Фернандо горлянку.

— А що? — сторожко поцікавився д’Альбре. — Єзуїти справді…

Ернан презирливо відстовбурчив губи:

— Ну, ось! Ти вже злякався.

— Злякався я чи ні, — розсудливо зауважив Ґастон, — але намарне встрявати в бійку мені щось не кортить. Може, ти назвеш мене боягузом, та шкура в мене одна, і я дуже дорожу нею, щоб наражати її на смертельну небезпеку через якогось найсвітлішого негідника.

— Заспокойся, друже. Твоя дорогоцінна шкура буде в цілковитій безпеці.

— Правда?

— Я ручаюся. Інморте не дурний, щоб ризикувати життям такого цінного свого союзника, як ґраф де Уельва. Він чудово розуміє — якщо йому взагалі відомо, де Фернандо, — що король неодмінно подбав про те, щоб його брат не вибрався живим на свободу.

— Але ж дон Альфонсо…

— Так, він підписав йому смертний вирок — але тільки на той випадок, коли єзуїти все ж зроблять спробу звільнити Фернандо. Король вважає, що Інморте не відмовився від своїх планів отруїти його і посадити на престол ґрафа де Уельву.

— А ти впевнений, що він відмовився?

— Навпаки, я переконаний у протилежному. Але я знаю деякі слабості кастильського короля і знаю також, що про них добре обізнаний Інморте. Дон Альфонсо дуже прив’язаний до свого меншого брата і навряд чи наважиться стратити його навіть за участь у змові з метою захоплення влади. Інша річ, коли єзуїтам все ж вдасться отруїти короля — отоді він, перебуваючи при смерті, накаже стратити Фернандо.

— От бачиш! Ти сам собі суперечиш. Виходить, у будь-якому разі Інморте варто ризикнути і спробувати звільнити Фернандо.

— Зачекай, друже, не квапся з висновками. Я ще не закінчив свою думку. Так, безумовно: помираючи, король накаже стратити брата. У цьому ні я, ні ти, ні Інморте — словом, ніхто з нас не сумнівається. Та чи виконають волю вмирущого короля — це вже інше питання.

— Як?! Ти думаєш…

— Так, так, так! Я впевнений, переконаний. Я анітрохи не сумніваюся, що в такому разі королівську волю просто проіґнорують. У Кастилії король всемогутній і всевладний, він може стратити кого завгодно і як завгодно — навіть найзнатніших вельмож, навіть принців, — і без згоди на те будь-кого. Але він всемогутній, поки здоровий. Хворий король Кастилії, а тим паче вмирущий, втрачає всю свою владу, бо тримається вона виключно на його волі та енерґійності. Якщо, не доведи Господи, єзуїти отруять дона Альфонсо, то щойно він занедужає, вся його влада перейде до рук могутніх вельмож — ґрандів Кастилії…

— Ти думаєш, що більшість їх — прибічники Інморте?

— Аж ніяк. Але в переважній більшості вони прибічники баронських вільностей і люті противники сильної королівської влади. Ґрафи та герцоґи Кастилії охоче перетворили б її в таку собі подобу Ґаллії чи Німеччини — цебто, в союз самостійних князівств, лише номінально залежних від корони. Король Фернандо Четвертий провадив послідовну політику, спрямовану на ослаблення впливу крупних феодалів і централізацію королівської влади. Дон Альфонсо продовжив цей курс. А от Фернандо де Уельва, на зло батькові та старшому братові, завжди загравав з могутніми вельможами. Як ти вважаєш, Ґастоне, кому віддадуть перевагу ці самі вельможі — Бланку, що здається такою милою й лагідною, але за вдачею ще жорсткіша за свого батька, чи дурного та слабохарактерного Фернандо, нехай навіть його руки будуть обагрені кров’ю брата?

Д’Альбре задумливо кивнув:

— Мабуть, твоя правда, друже. Кастильські ґранди напевно віддадуть перевагу ґрафові де Уельві перед ґрафинею Нарбонською. Невже дон Альфонсо не розуміє цього?

— Думаю, він все розуміє. Він вже підготував указ про позбавлення Фернандо де Уельви всіх прав на престол — але цього замало. Ґенеральні Кортеси, певна річ, затвердять цей указ, адже вони й існують лише для того, щоб схвалювати всі рішення короля; це тобі не Римський, не Ґалльський і навіть не Наварський Сенати. У разі чого, вельможі проіґнорують резолюцію Ґенеральних Кортесів з такою ж легкістю, як і волю самого короля. Тому дон Альфонсо звернувся до Святого Престолу з проханням підтримати його рішення щодо Фернандо де Уельви, і коли це буде зроблено, всі надії Інморте підуть шкереберть. Кастильці — народ вкрай побожний, вони не дозволять стати королем принцові, засудженому церквою. Тоді й дон Альфонсо зможе спати спокійно, не побоюючись замаху з боку єзуїтів. Навіть навпаки, Інморте берегтиме його, як зіницю ока, бо для нього він зручніший король, ніж Бланка — королева.

Ґастон з сумнівом гмикнув:

— Як послухати тебе, то донові Альфонсо нічого боятися. Одначе папа досі не обраний, а коли його й оберуть, то звідки в тебе така певність, що він погодиться позбавити Фернандо права на престол? А що як новий папа виявиться ставлеником єзуїтів?

— Це навряд чи можливо, більшість кардиналів Курії не прихильні до єзуїтів, а проте… — Тут Ернан важко зітхнув. — Я іншого боюся, Ґастоне. Боюся, що ще цілий рік весь католицький світ житиме без папи. Позавчора Філіп отримав від нашого архієпископа листа…

— Он як! — здивовано підвів брови д’Альбре. — Але ж це…

— Так, це незаконно. Під час конклаву кардиналам заборонено зноситися з зовнішнім світом. Тому мовчи — ні слова нікому, ні півслова, інакше нашому архієпископові доведеться непереливки. Ти зрозумів мене?

— Так, звичайно, я мовчатиму. Я ж не Симон, який… Ну, то що пише наш архієпископ? Як справи на конклаві?

— Справи поганенькі. Колеґія розкололася, і яблуком розбрату, як і слід було чекати, стало возз’єднання церков. З тридцяти двох кардиналів тринадцять, чортова дюжина, є непримиренними противниками об’єднання, одинадцять — такими ж затятими його прихильниками…

— Це ті одинадцять кардиналів, що їх ввів до курії покійний папа Павло?

— Саме вони. І серед них наш архієпископ. Вони виступають за скликання Об’єднувального Собору на умовах, запропонованих папою Павлом Сьомим і прийнятих східними владиками. Вони вважають цей шлях єдино вірним, більше того — за наявних обставин це, на їхню думку, єдина можливість примирити захід та схід перед лицем турецької загрози. Ці одинадцять кардиналів присягнули на Євангелії, що швидше відречуться від свого сану, ніж допустять зрив об’єднувального процесу, і вирішили блокувати вибори папи, аж поки вісім нейтральних кардиналів і, щонайменше, троє з тих тринадцяти не погодяться проголосувати за одного з них.

— Блокувати вибори? — перепитав Ґастон. — Яким чином?

— Їх одинадцять, цебто більше третини від загальної кількості. А для того, щоб папа був обраний, його кандидатура має зібрати не менше двох третин голосів від присутніх на конклаві кардиналів. Вибори відбуваються щодня, вранці і ввечері, і щоразу кожен з цих одинадцяти кардиналів голосує сам за себе.

— Ага, зрозуміло. Отже, в тому, що в нас досі немає папи, винні прихильники об’єднання?

— Не зовсім так. Чортова дюжина запеклих противників також не ликом шиті. Вони й собі присягнули на Євангелії, що до кінця відстоюватимуть чистоту віри і не допустять поступок ортодоксам. Біда в тому, що сама постановка питання не залишає простору для будь-яких маневрів та компромісів. Можливі лише два варіанти: або майбутній папа відкличе буллу „Адже всі ми християни і Господь Ісус у нас один“, або ж не відкличе — і тоді Об’єднувальний Собор відбудеться літом п’ятдесят четвертого року.

— І що ж тепер буде, коли обидва угруповання налаштовані так непримиренно? Невже доведеться чекати, поки частина кардиналів не гигне, забезпечивши перевагу якійсь із сторін?

— Не обов’язково. Згідно зі статутом папи Григорія Великого конклав не може тривати до нескінченності. Коли за рік після його початку кардинали так і не дійдуть згоди, Римський імператор, як старший син церкви і перший з лицарів-захисників віри Христової, має запропонувати на розгляд кардиналів кандидатуру, яку він обере сам. Якщо його перша кандидатура внаслідок двох турів голосування — ранкового та вечірнього — не набере встановлених двох третин голосів, наступного дня імператор має запропонувати другу. Коли ж і друга кандидатура буде відкинута, то на третій день імператор запропонує третю, останню, — і от їй досить буде набрати просту більшість голосів. Але якщо кардинали не підтримають її, всі вони без винятку позбавляться свого сану і решту життя будуть змушені провести в монастирях, як прості ченці, а папою стане найстарший з єпископів, що мають єпархії, але не є кардиналами. Мається на увазі найстарший не за віком, а за часом перебування в сані єпископа. Він-то і має насамперед призначити нових кардиналів в кількості не менше п’ятнадцяти — щоб у разі його раптової смерті було кому обирати наступного папу. Правда, за всю історію церкви це положення статуту ще жодного разу не застосовувалося на практиці, і будемо сподіватися, що й нинішня криза не зайде так далеко. Наш архієпископ переконаний, що зрештою частина непримиренних поступляться — хоча б тому, що всі вони літнього віку і їм буде важко витримати річне ув’язнення на конклаві, нехай і у відносному комфорті.

— А проте, — зауважив Ґастон, — спочатку ти сказав, що боїшся, як би конклав не тривав цілий рік.

Ернан похмуро посміхнувся:

— Ти ж знаєш, що за вдачею я песиміст і звик припускати найгірше.

— І хто ж тоді стане папою? Хто старійшина серед єпископів-некардиналів?

Ернан знову посміхнувся, тепер вже хитрувато:

— Монсеньйор Франциско де ла Пенья.

— Єпископ Памплонський?!

— Авжеж, він. І це ще не все. Я забув згадати про одну важливу деталь. Якщо через три місяці після початку конклаву, цебто якраз до Різдва, кардинали не оберуть нового папу, то, згідно з тим же статутом Григорія Великого, Франциско де ла Пенья стане місцеблюстителем Святого Престолу. Такий прецедент вже був, на початку минулого століття, і тоді кардинали після п’яти з половиною місяців безплідних дискусій врешті-решт обрали папою тогочасного місцеблюстителя, єпископа Равеннського, який став Іоаном XXII. Тож у монсеньйора Франциско непогані шанси.

— Оце так зрадіє Марґарита! Вона просто обожнює свого єпископа.

— До речі, — зауважив Ернан. — Кардинали —прихильники возз’єднання церков не мають нічого проти кандидатури монсеньйора Франциско, а дев’ять з них вже зараз готові віддати за нього свої голоси. Він цілком підтримує ідею Об’єднувального Собору і, крім того, він лютий противник єзуїтів.

— Ще б пак, він задасть їм перцю. Неодмінно відлучить їх від церкви.

— Тільки тоді, коли стане папою. Функції місцеблюстителя дуже обмежені. Власне кажучи, ця посада була запроваджена Григорієм Великим лише для того, щоб за будь-яких обставин католицький світ не залишався надовго без свого верховного пастиря.

— Але хоч указ про позбавлення Фернандо де Уельви права на престол місцеблюститель зможе затвердити і схвалити від імені церкви?

— Гадаю, що так. Адже це буде чисто символічний акт. Але боюся… Я знову боюся, чорт забирай! Я боюся, що до Різдва Фернандо може стати королем.

— Попри всі застережні заходи, які вживає дон Альфонсо? Невже і ти вважаєш Інморте всемогутнім чаклуном?

— Ну, ні, він далеко не всемогутній і навряд чи наділений якимись надприродними здібностями. Однак він могутній, дуже могутній, і сила його не лише в леґіонах озброєних до зубів і добре навчених воїнів, не лише в грізних бойових кораблях під чорними знаменами з косим червоним хрестом, не лише в трьох областях ордену Серця Ісусова, а також і в фанатизмі його прибічників. Думаєш, у його розпорядженні мало фанатиків, ладних піти за нього в огонь і в воду? Або сунути голову в зашморг — що ближче до теми нашої розмови. Фанатизм, це дуже небезпечна річ, Ґастоне. Я знав багато всіляких фанатиків — і християн, і мусульман, — і, повір мені, вони нічим один від одного не відрізняються. Фанатики-християни анітрохи не кращі за своїх невірних побратимів, а в певному сенсі навіть гірші, бо в мусульман фанатизм — цілком нормальний стан. Який-небудь недоумкуватий домініканський монах здатний за намовлянням Інморте під час хресного ходу встромити в груди кастильського короля кинджал, а потім зійти на ешафот з гордо піднятою головою, до останнього моменту перебуваючи в упевненості, що здійснив богоугодний, мало не святий вчинок.

— І що ж ти збираєшся робити? — запитав д’Альбре. — Адже напевно в тебе є якийсь план.

— Так, є, — кивнув Ернан. — Я збираюся примусити дона Альфонсо стратити свого брата.

— Але як?

— Я спровокую Фернандо на публічне визнання своєї участі в змові з метою вбивства короля. Це визнання почують ґвардійці, а за тиждень про нього знатиме вся Кастилія. Біля королівського палацу почне збиратися простолюд з вимогою скарати на смерть ґрафа де Уельву, та й дрібномаєтні шляхтичі з Ґенеральними Кортесами затягнуть ту ж пісеньку — адже й ті й інші недолюблюють Фернандо. Тож хоч-не-хоч король муситиме поступитися. Vox populi, vox dei[52], як кажуть римляни.

— А як ти його спровокуєш? Фернандо справді йолоп, та все ж я не думаю, що він такий дурний, щоб самому підписувати свій смертний вирок.

— Оце саме, — сказав Шатоф’єр. — Смертний вирок… — І він коротко виклав суть свого задуму.

Вислухавши його, Ґастон зітхнув і похитав головою:

— Ти невиправний, друже! Філіп правду каже, що ти страшно охочий до драматичних ефектів. Це, безумовно, в твоєму репертуарі.

— Тобі що, не подобається?

— Навпаки, дуже подобається. Це буде справді надзвичайне видовище, і я поїхав би з тобою тільки ради того, щоб не пропустити таку чудову виставу, не кажучи вже про те… — Тут він осікся і почервонів. — Але в одному я більше, ніж упевнений: сеньйорові дону Фернандо твоя витівка не припаде до смаку.

— Це вже його особисте горе. — Ернан встав з крісла, потягнувся і широко позіхнув. — Отже, так. Завтра ми вирушаємо вдосвіта, десь о третій на рано, щоб до вечора напевно дістатися до Калагори. В Кастель-Бланко ми довго не затримаємося — я вже послав туди Жакомо з письмовим розпорядженням для лейтенанта де Сальседо негайно підготуватися до від’їзду. Тож і ти, друже, не барися з приготуваннями і раніше лягай спати. — Він знову позіхнув і клацнув зубами. — Ну, а зараз я подався забирати з-під варти Монтіні.

— А власне, — сказав Ґастон. — Нащо ти береш з собою цього навіженця?

— З чистісінького милосердя, — відповів Шатоф’єр. — Від гріха та Філіпа подалі. Знаєш, я не лише затятий песиміст, а ще й украй сентиментальна людина. На відміну від тебе, циніка.


Загрузка...