Розділ XXV

з якого випливає, що пантера — теж кицька

Більшість вечорів Марґарита проводила в своїй улюбленій Червоній вітальні зимових покоїв палацу, але з нагоди прибуття ґасконських гостей зібрала наближених у залі, де звичайно влаштовувала святкові вечірки в порівняно вузькому колі присутніх. Це було просторе, вишукано вмебльоване приміщення з високою склепінчастою стелею і широкими вікнами, на яких висіли стягнені посередині золотими шнурками важкі шовкові штори. Крізь напівпрозорі фіранки на вікнах виднілися обриси веж на тлі згасаючого вечірнього неба. Позаяк того вечора танців не передбачалося, ложа для музикантів була порожня, а підлогу суціль вистелели андалуськими килимами. Щоб додати обстановці деяку інтимність і навіть фривольність, обидві глухі стіни залу за особистим розпорядженням Марґарити було в спішному порядку завішано барвистими гобеленами на теми античних міфів, переважно еротичного змісту.

Чекаючи приходу гостей, Марґарита сиділа на канапі в оточенні фрейлін і, схиливши набік біляву голівку, неуважно слухала спів менестреля. На її обличчі блукав задумливий вираз — швидше стурбований, аніж мрійливий, а ясно-сині очі були оповиті серпанком смутку.

Осторонь, в укритому леопардовою шкурою кріслі розташувалася Жоана Наварська, ґрафівна Біскайська — кароока шатенка двадцяти років, яку важко було назвати навіть гарненькою. Її фігура була нескладна, як у підлітка, обличчя не відзначалося правильністю рис і було по-дитячому простакуватим, з чим різко контрастували занадто чуттєві губи. Проте в усій її подобі було щось надзвичайно привабливе для чоловіків, але що саме — так і залишалося загадкою. Жоана тримала в руках розгорнену книгу, не читаючи її, і зі знудженим виглядом слухала базікання своєї кузини Гелени Іверо, лише зрідка відгукуючись, щоб зробити якесь неістотне зауваження.

Сліпуча красуня Гелена становила повну протилежність тихій та скромній Жоані. Їй було сімнадцять років, в ній усе кипіло та вирувало, жодна її часточка не завмирала ні на мить, вона не могла встояти на одному місці і порхала навколо крісла, немов пташка, невтомно цвірінькаючи і раз за разом заливаючись дзвінким сміхом. Її нітрохи не переймало, як це виглядає збоку, і що, можливо, така метушливість не личить принцесі королівської крові, якій змалку належить бути поважною та статечною панею. А втім, мало знаходилося людей, яким вистачало твердості бодай у думках засуджувати Гелену за її поведінку. Хай що робила ця струнка зеленоока дівчина з пишною гривою волосся кольору міді, вона зачаровувала всіх своєю життєрадісністю і якоюсь дитячою безпосередністю. Одна її усмішка вбивала в самому зародку всі можливі докори на її адресу. У Гелениній присутності зовсім не хотілося буркотіти про хороші манери і правила поведінки; куди приємніше було просто милуватися нею і разом з нею радіти життю.

Але час від часу, коли Геленин погляд звертався на брата, вона миттю похмурніла, її сміх ставав трохи силуваним, вимушеним, а в очах з’являлася сумна ніжність упереміж зі співчуттям. Години зо дві тому Рікард серйозно посварився з Марґаритою і фактично отримав у неї відставку. Надто ж засмучувала Гелену та обставина, що невдовзі після такої бурхливої сварки, сповненої взаємних докорів і дошкульних образ з боку принцеси, Рікард, геть забувши про чоловічу гордість, покірно прийшов на прийом і зараз жалісливо дивився на Марґариту, привертаючи своїм нещасним виглядом загальну увагу…

Ближче до парадного входу, біля одного з вікон, сиділи за шахівницею Бланка Кастильська та Етьєн де Монтіні, які із зухвалою відвертістю обмінювалися закоханими поглядами, а час від часу й відповідного змісту репліками. У перервах між цими поглядами та репліками, вони грали в шахи, вірніше, Бланка давала Етьєнові черговий урок, пересуваючи фігурки з яшми та халцедону як за себе, так і за нього. Принагідно додамо, що в цій грі Бланка не знала собі рівних, мабуть, у всіх трьох іспанських королівствах[27]. Під час свого перебування в Толедо Філіп найчастіше програвав їй, зрідка домагався нічиї, і лише лічені рази йому вдавалося обіграти розумницю-принцесу, що дуже відчутно вражало його самолюбство.


За чверть на дев’яту широкі двостулкові двері парадного входу розчинилися, пропускаючи досередини Філіпа з його друзями — молодими ґасконськими вельможами. Усі розмови в залі миттю припинились, і герольд, що понад півгодини простояв біля дверей, чекаючи цієї хвилини, урочисто оголосив:

— Його високість, могутній та грізний сеньйор Філіп Аквітанський, суверенний князь Беарну, верховний сюзерен Мальорки та Мінорки, ґраф Кантабрії й Андори, ґранд Кастилії та Леону, співправитель Ґасконі, пер і перший принц Ґаллії, наступник престолу… — Герольд перевів подих і скоромовкою докінчив: — Лицар-поборник віри Христової, кавалер орденів Золотого Руна та Корнелія Великого, почесний командор ордену Фернандо Святого, віце-маґістр ордену Людовіка Визволителя!

Марґарита встала з канапи і повагом рушила назустріч гостям. Обличчя її прояснилося, а на вустах заграла привітна усмішка.

— Дуже мило спізнатися з вами, пане принце, — сказала вона, простягаючи йому руку, яку Філіп ґречно поцілував.

— До ваших послуг, пані.

Марґарита зміряла його оцінливим поглядом і, відкинувши подальші умовності, відразу перейшла в наступ:

— А ви зовсім не схожі на войовничого та грізного государя, що за тиждень підкорив усе Байонське ґрафство.

— Невже? — прийняв її гру Філіп. — А на кого ж я схожий?

— На толедського чепуруна та гульвісу дона Феліпе з Кантабрії.

— Як, на того самого?

— Атож, на того самого дона Феліпе, про який ходить стільки різних пліток і про якого мені багато розповідала кузина Кастильська.

Філіп поглянув у вказаному Марґаритою напрямку і вклонився Бланці як старій знайомій. Вона відповіла йому привітною усмішкою й легким кивком голови. Зодягнена в темно-зелену сукню, яка щільно облягала її гнучкий стан, чітко окреслюючи невеликі, але вже цілком сформовані груди, Бланка була така мила й приваблива, що в Філіпове серце закралася чорна заздрість до ґрафа Біскайського.

— У такому разі, принцесо, — сказав він Марґариті, — ми обидва розчаровані.

— Це чому?

— Бо ви також не виправдали моїх сподівань. Ідучи до вас, я гадав зустріти у вашій особі безжальну фурію, але, переступивши поріг цього залу, побачив… — Тут він зробив виразну паузу.

— То що ж ви побачили? — нетерпляче спитала Марґарита.

— Мені здалося, що я побачив ангела, що зійшов з небес на нашу грішну землю, — відповів Філіп, пильно дивлячись їй в очі.

Марґарита видимо розгубилася. Вона не могла збагнути, щó це насправді — грубі лестощі, чи, може, у Філіпових словах криється якийсь підступ. Так і не дійшовши певного висновку, вона прибрала суворого вигляду й застерегла:

— Будьте обережні, принце! Мій батько розцінив би ваші слова як богохульство.

— Це ви натякаєте на розпис у соборі Пречистої Діви Марії Памплонської? — невинно спитався Філіп.

На ці слова Бланка раптом закашлялась і необережним порухом руки скинула з шахівниці кілька фігур. Жоана весело всміхнулася, а Гелена вибухнула дзвінким сміхом. І тим важче було стримуватися Марґаритиним придворним, які відчайдушно кривлялися, судомно зчепивши зуби й почервонівши від натуги. Лише Матильда, улюблениця принцеси, дозволила собі тихенько засміятися, прикривши долонею рота.

Рікард Іверо ще більше спохмурнів і кинув на Філіпа войовничий погляд.

А Марґарита досадливо закусила губу. Їй були дуже неприємні спогади про цей випадок півторарічної давності, коли відомий італійський художник Ґалеацці, що розписував вітражі собору Пречистої Діви в Памплоні, звернувся до наварського короля за дозволом увічнити риси його дочки в образі Божої Матері, але отримав категоричну відмову. Мало того, в запалі праведного обурення дон Александр вигукнув: „Не потерплю святотатства!“ — і ця фраза, на превелике незадоволення принцеси, набула широкого розголосу.

Відчуваючи, що мовчання з ніякового перетворюється на нестерпне, Марґарита запитала:

— І ви згодні з моїм батьком?

Цим питанням вона явно розраховувала загнати Філіпа на слизьке, проте її сподівання не справдилися.

— Так, звичайно, — з невинним виглядом відповів він. — За всієї моєї поваги до видатного таланту маестро Ґалеацці, я теж не певен, що він зміг би… Ні, я цілком певен, що він не зміг би зобразити вас у всій вашій красі. А як ревний християнин, його величність не міг допустити, щоб в образі Пречистої Діви ви були гірші, ніж є насправді. Саме це, я вважаю, мав на увазі ваш батько, кажучи про святотатство.

Марґарита знову розгубилася. Як і допіру, вона не могла збагнути, чи він відверто глузує з неї, чи каже це від щирого серця.

— А чому ви такі певні, що на портреті я була б гірша, ніж є насправді?

— Бо інакше й бути не може, принцесо. Всі наявні мистецькі засоби занадто бідні й недосконалі, щоб змагатися з майстерністю Творця, з чиєї ласки я маю щастя, тамуючи подих, споглядати найдовершеніше з Його творінь.

— А ви ще й неабиякий улесник, принце! — усміхнулася принцеса.

— Аж ніяк, принцесо. Я кажу, що є насправді. Мене, звісно, не можна назвати безстороннім і неупередженим щодо вашої краси — далебі, я просто в захваті від неї, — проте навіть неупереджена людина… — Тут він замовк і безпорадно розвів руками, ніби наштовхнувшись у своїх розумуваннях на несподівану перешкоду.

— Ну, що там іще? — поцікавилася Марґарита.

— Мушу вам сказати, пані, що неупереджених щодо вас людей у природі не існує.

— Аж так?! Поясніть, прошу.

— Тут і пояснювати нічого, принцесо. Річ у тім, що всі чоловіки, бачачи вас, не тямлять себе від захоплення, а жінки — шаленіють від заздрощів.

— Гм, це схоже на правду, — сказала потішена Марґарита. — А втім… З вашою тезою щодо чоловіків я, мабуть, погоджуся. Але жінки — невже всі вони такі заздрісні? Коли послухати вас, то виходить, що я не маю жодної щирої подруги.

— Цього я не казав. Далеко не завжди заздрість іде пліч-о-пліч з недоброзичливістю. Можна почувати до людини найщирішу приязнь і разом з тим неусвідомлено применшувати її достоїнства. Безсторонність, неупередженість, хоч почасти об’єктивне ставлення до вас з боку жінок передбачає вищість, а мені — перепрошую за обмеженість — явно бракує фантазії навіть умоглядно припустити існування жінки, довершенішої за вас.

Марґарита аж зашарілася від задоволення.

— Однак є ще старі, діти, священники… євнухи, нарешті.

— У вашій присутності, моя принцесо, старі молодіють, діти дорослішають, євнухи згадують, що колись були чоловіками, а священники починають шкодувати про той день, коли вони, склавши обітницю, відреклися від мирських радощів.

„А він дуже милий,“ — подумала Марґарита. — „Спершу пригостив мене гіркою пігулкою, але потім густо здобрив її солодкими лестощами.“

— А ви дуже милі та люб’язні, мій принце. Навіть заяложені компліменти у ваших устах набувають якоїсь особливої, неповторної чарівності… Та, здається, ми надто захопилися розмовою і геть забули про ваших друзів. А це вже зовсім не годиться — обминати увагою таких привабливих молодих сеньйорів, — кокетливо додала вона. — Представте їх мені.

— Як вам завгодно, пані. Сподіваюся, ґрафа д’Альбре ви ще не забули?

— Звісно, ні. Рада вас бачити, ґрафе, — сказала принцеса, подаючи Ґастонові руку для поцілунку.

— Ернан де Шатоф’єр, ґраф Капсірський. Воював на Святій Землі разом з Філіпом-Авґустом Французьким.

Марґарита привітно кивнула.

— А згодом воював проти нього в Байоні, — додала вона. — У вашому оточенні, принце, я бачу лише одного справжнього лицаря — пана де Шатоф’єра — зате якого лицаря! Правду кажучи, дотепер я вважала, що такі богатирі існують лише в леґендах часів короля Артура та Карла Великого. — Вона знов повернулася до Ернана, що стояв, потупивши очі, неабияк улещений її словами. — Я багато чула про ваші подвиги, пане де Шатоф’єре. Кажуть, ви дивом уникли полону… то пак, не дивом, а завдяки вашій неймовірній мужності та везінню.

— Нескінченне милосердя Боже, моя принцесо, — скромно відповів Ернан.

— Віконт де Біґор, — представив Філіп Симона.

— Вже віконт? А отже, ваш батечко ґраф? Дуже мило, пане де Біґоре… До речі, як почувається ваша дружина? — запитала Марґарита, лукаво поглядаючи на Філіпа.

Симон густо почервонів.

— Дякую, пані, з нею все гаразд, — відповів він, зиркаючи зпідлоба на того ж таки Філіпа.

Потім надійшла черга Ґабріеля.

— Як, теж віконт? — здивувалася Марґарита і кинула швидкий погляд на Симона. — Авжеж, розумію. За великим рахунком саме вам, пане де Шеверні, я зобов’язана щастям бачити нашого любого принца цілим та неушкодженим. Це дуже похвально, коли сюзерен не забуває про заслуги своїх васалів і винагороджує їх по справедливості.

Ґастон схилився до Симона і пошепки пояснив йому, на що натякає принцеса, кажучи про заслуги та винагороду. Симон образився.

Коли Філіп відрекомендував їй усіх своїх супутників (а таких було понад десятток), Марґарита взяла його попід руку й мовила до інших:

— Прошу вас, панове, проходьте, знайомтеся з моїми дамами. І сміливіше, не бійтеся їх, вони в мене справжні овечки, скромні та сором’язливі.

Філіп осміхнувся.

„Гарненькі овечки!“ — подумав він. — „Хижі та хтиві вовчиці в овечій… чи то пак, у жіночій подобі. А втім, і мої хлопці не в тім’я биті. Сьогодні вони добряче погуляють!…“

Насамперед Марґарита познайомила Філіпа зі своїми кузинами Жоаною та Геленою. Ні з тією, ні з іншою в нього змістовної розмови не вийшло — Жоана була чимось заклопотана, слухала його неуважно і відповідала невлад, а біля ґрафівни Іверо вже нарізав кола Ґастон, і Філіп, як справжній друг, вирішив не заважати йому, — отож незабаром вони з Марґаритою підійшли до столика з шахівницею.

— Сподіваюся, мені немає потреби знайомити вас, — сказала Марґарита.

Бланка всміхнулася йому своєю чарівною усмішкою і трохи винувато промовила:

— Якщо, звичайно, кузен Філіп ще не забув мене.

— Та хіба можна вас забути, кузино! — палко відповів Філіп, дбайливо взяв тендітну Бланчину руку і, за своїм звичаєм (але всупереч іспанській традиції, що приписувала цілувати повітря над долонею жінки, не торкаючись шкіри), ніжно притиснувся до неї губами.

Тут-таки він завважив, як в очах молодика, що сидів напроти Бланки, промайнула блискавка, а на його вродливе обличчя набігла тінь досади й роздратування. Філіп допитливо поглянув на юнака.

— Пане де Монтіні?

Етьєн підвівся з-за столика й уклонився:

— До ваших послуг, монсеньйоре.

Попри це запевнення, в його голосі виразно бриніли зухвалі нотки. Бланка кинула на Монтіні докірливий погляд і скрушно похитала головою. Марґарита ж іронічно посміхнулася.

Філіп погордливо кивнув Етьєнові, дозволяючи сісти, і знову повернувся до Бланки:

— Люба кузино, мене прикро вразила звістка про смерть вашого найяснішого батька. Від себе особисто і від усієї моєї рідні висловлюю вам щире співчуття.

Бланка схилила голову, і Філіп мимохіть замилувався нею. Вона була надзвичайно гарна в смутку, як, власне, у будь-якому іншому настрої та за будь-яких обставин. Філіп завжди захоплювався своєрідною, неповторною Бланчиною красою, він вважав її досконалою й неперевершеною, аж це несподівано для себе виявив, що зараз вона стала ще чарівнішою, ще привабливішою, ніж була в Толедо. За минулі півроку з Бланкою сталася якась зміна — незначна, здавалося б, майже невловна і швидше внутрішня, ніж зовнішня, а проте дуже істотна, якщо не сказати — ґрунтовна. Якусь хвилю Філіп розгублено і трохи приголомшено дивився на неї, кліпаючи віями, поки врешті збагнув: вона стала жінкою і щаслива в заміжжі… Та в чи заміжжі?

Ця підозра спонукала Філіпа пильніше придивитися до Монтіні, і лише тоді він звернув увагу, що одягнений той аж ніяк не відповідно до своїх скромних статків. Чого тільки варті були елеґантні черевики з кордовської шкіри, ошатний берет з павиним пером, манжети та комір з найтонших мережив — не кажучи вже про чудовий костюм, пошитий з найкращих (і, природно, найдорожчих) ґатунків шовку та оксамиту і прикрашений безліччю срібних позументів.

„Дуже цікаво!“ — подумав Філіп. — „Або він збрехав мені щодо своїх боргів і тепер тринькає мої грошенята, або… Чорт забирай! Невже він обкрутив Бланку? Тоді зрозуміло, чому він так мало писав про неї, клятий хлопчисько!… А втім, я теж гарний. Треба було надіслати двох шпигунів — щоб вони стежили один за одним.“

— До речі, принце, — озвалася Марґарита, порушуючи прикру мовчанку, викликану згадкою про покійного короля Кастилії. — Кузина має для вас звістку.

— Яку?

— Про Альфонсо та Нору, — відповіла Бланка. — Мій брат Фернандо… ви знаєте, що він уже приїхав?

— Знаю.

— Так от, Фернандо повідомив, що Альфонсо з Норою будуть у Памплоні не пізніше ніж за чотири дні.

— Отже, кузен Альфонсо, незважаючи на повоєнні клопоти, все-таки вирішив особисто взяти участь у церемонії передачі нареченої?

— Певна річ, — втрутилася Марґарита. — Раз Нору прийматиме сам наречений…

— Імператор? — пожвавішав Філіп. — Виходить, чутки про його можливий приїзд не були пустими балачками?

— Як бачите, ні. Тиждень тому він зі своїм почтом висадився в Барселоні, і ми чекаємо його прибуття з дня на день.

— Це ж чудово, — сказав Філіп. Він ще жодного разу не бачився з молодим королем Італії, але багато чув про нього й тішився думкою про скору зустріч із цією винятковою людиною — мудрим та зваженим правителем, глибокодумним філософом і талановитим поетом водночас.

— Разом з Авґустом Юлієм, — тим часом продовжувала принцеса, — їде посланець візантійського імператора, архонт Андронік Метохіт. Архонт — це титул на зразок нашого ґрафа.

— Так, знаю, — кивнув Філіп. Вони з батьком розраховували зустрітися з візантійським послом ще влітку, але той затримався в Римі і через гінця запропонував перенести їхню зустріч на початок осені.

— Крім того, — додала Марґарита, — святкування збираються відвідати королі Ґаллії й Араґону, а також наслідний принц Франції з дружиною та кілька німецьких князів.

— Отакої! — похитав головою Філіп. Він, звичайно, знав, що під приводом участі в урочистостях до Памплони мають прибути повноважні представники сусідніх держав, і був обізнаний про предмет майбутніх переговорів, проте не чекав, що чотири делеґації очолять королі, а ще одну — наступник престолу.

— Бачу, ви здивовані, — зауважила Марґарита. — Чому?

Філіп нахмурив чоло, зобразивши глибоку задуму. Потім промовив:

— Здаюся, принцесо! Зваживши всі обставини, мушу визнати, що заручини спадкоємиці наварського престолу з могутнім сусідом заслуговують на пильну увагу з боку інших государів.

Бланка весело всміхнулася, тішачись спантеличенням кузини. Юнак, що стояв неподалік і чув їхню розмову — а це був Рікард Іверо, — підійшов ближче й зупинився біля Монтіні.

— З могутнім сусідом? — перепитала Марґарита. — На кого ви натякаєте?

Філіп з удаваною прикрістю зітхнув.

— Ви мене шокуєте, кузино. Я кажу про вашого нареченого, а ви прикидаєтеся, буцім ні слухом ні духом про нього не чули. І як, по-вашому, має почуватися людина, чия наречена каже йому просто в очі, що не знає його? Ви вбиваєте мене своєю черствістю.

Марґарита дзвінко розсміялася:

— Далебі, принце, ви чудо! Кузина Бланка розповідала про вашу екстраваґантну манеру залицяння, і ось я пересвідчилася, що вона ніскілечки не перебільшувала. Ви справді йдете напролом.

— Та невже? — здивувався Філіп. — А мені завжди здавалося, що я надзвичайно делікатний з жінками. Я дуже шаную Бланку, проте з прикрістю мушу зазначити, що наразі вона помиляється. — Він легенько вклонився їй. — Ви, часом, не ображаєтеся, кузино?

Бланка заперечно похитала головою; в її карих очах танцювали лукаві бісики.

— Крім того, принцесо, — вів далі Філіп, — я ніяк не збагну, з чого ви могли судити про мою манеру залицяння.

— Як це з чого?! А допіру що ви робили, як не залицялися?

— Залицявся? Побійтеся Бога, принцесо! Я в гадці не мав ні до кого залицятися. Треба сказати, що залицяння взагалі не в моєму звичаї. Як правило, я просто беру те, на що накину оком, і не марную часу на якісь там залицяння. — З цими словами він демонстративно накинув оком на Марґариту.

— Оце так нахаба! — протягло мовила вона, дивлячись на Філіпа мало не із захопленням. — Такого нахабу, як ви, я ще ніколи не зустрічала… І навряд чи коли-небудь зустріну.

— Щодо цього не сумнівайтеся. Як ваш майбутній чоловік, я зобов’язуюся захищати вас від усіх сумнівних типів, що матимуть нахабство накидати на вас оком.

Рікард стиснув кулаки і зробив крок уперед.

— До речі, мій принце, — сказала Марґарита. — Дозвольте представити вам мого кузена, пана віконта Іверо… гм… вірного слугу наварської корони.

Філіп приязно кивнув:

— Дуже мило, віконте. Я мав честь познайомитися в Толедо з вашим батьком і пройнявся до нього якнайглибшою повагою. Сподіваюся, ми з вами теж станемо добрими друзями.

Якщо блискавки в очах Монтіні Філіп бачив лише мигцем, то палаючий погляд Рікарда вивергав їх безперервно. На Філіпа наринула хвиля лютої ненависті й безмежного відчаю.

„Господи помилуй!“ — вжахнувся він. — „Та це ж божевільний! Зараз він кинеться на мене…“ — І Філіп мимоволі напружився, готовий будь-якої миті відбити напад Рікарда.

Марґарита й не думала втручатися, щоб запобігти сутичці. Здавалося, наварську принцесу цілком влаштовував добрячий мордобій на її честь, і вона з цікавістю чекала подальшого розвитку подій. Становище врятувала Гелена, яка, відчайдушно кокетуючи з Ґастоном, не переставала краєм ока спостерігати за Рікардом. Побачивши, що назріває скандал, вона полишила свого залицяльника, швидким кроком перетнула залу й рішуче взяла брата за руку.

— Ходімо, Рікарде. Пан д’Альбре хоче з тобою поговорити. Перепрошую, кузини, пане принце… — Потім вона люто поглянула на Марґариту і крізь зуби просичала: — Яка ж ти сучка!

— Заспокойся, кузино, — лагідно, але з уїдливими нотками в голосі відповіла їй Марґарита. — Ніхто тут не збирався кривдити твого коханого братика. До того ж ми з принцом зараз йдемо… Вибач, Бланко, ми ненадовго відлучимося.

Філіп ввічливо розпрощався з кастильської принцесою, і обидві пари відійшли від шахового столика в різні боки.

— Що з віконтом? — поцікавився Філіп.

Вона недбало махнула вільною рукою:

— Нічого особливого. Не звертайте на нього уваги, принце, часом він буває нестерпний.

— Ревнує?

Марґаритині щоки спалахнули яскравим рум’янцем.

— А хіба він має підстави для ревнощів?

— Ну, коли ви вважаєте, що у знехтуваного коханця немає жодних підстав почувати неприязнь до свого щасливого суперника… — Тут він багатозначно замовк.

Принцеса повернула голову й пильно подивилася йому в очі:

— А вам не здається, принце, що ви занадто самовпевнені?

— Ні, не здається. — Філіп стійко витримав її погляд і додав: — А от ви, кузино, навпаки — не дуже впевнені в собі.

Він відчув тремтіння її руки.

— Дурниці!

— Аж ніяк. Ви намагалися дивитись на мене суворо, але у ваших очах було благання.

Маленькі пальчики міцно вчепилися в його руку.

— Марно стараєтеся, пані, — спокійно зауважив Філіп. — Коли жінки завдають мені фізичного болю, я відчуваю насолоду.

Хватка послабла.

— Так от, щодо гостей, — бухнула Марґарита ні до ладу, ні до прикладу, що свідчило про її цілковиту розгубленість. Вона гарячково шукала зачіпку, щоб змінити тему, і по ланцюжку асоціацій повернулася до того моменту, коли розмова зіслизнула на хисткий ґрунт. — Я, звісно, не заперечую, що серед них будуть такі, кого передусім цікавлять святкування, і, сподіваюся, їх буде більшість. Ось, наприклад, французи. Філіп де Пуатьє радий-радісінький можливості попиячити в новому оточенні, бо, кажуть, йому до смерті остогидли старі товариші по чарці. Проте далеко не всі приїздять через мене. Для декого це лише зручна нагода зібратися разом і при особистій зустрічі, без посередників, вирішити нагальні питання міждержавних стосунків. — Принцеса на секунду замовкла й кинула на Філіп швидкий погляд. — Тільки не вдавайте, ніби для вас ці збори несподіванка. Мені добре відомо, що ваш батько був одним з їх ініціаторів. І не думаю, що він приховував це від вас.

— Я цього не казав, — серйозно відповів Філіп. — Для мене несподіванка, що переговори вирішили вшанувати своєю присутністю перші особи всіх зацікавлених держав. Бракує лише французького короля.

— Він досі страждає від ран, отриманих у Палестині, — сказала Марґарита і всміхнулася. — А також від ураженої гордості. Спершу потрапив у полон і мусив укласти із сарацинами принизливий для себе мир; після повернення на батьківщину виявив, що Нормандія більше не хоче бути під його рукою; а на довершення всіх його бід, один честолюбний юнак заходився копати під Французьку державу з півдня.

— Байона ніколи не належала королям Франції за правом, — заперечив Філіп. — Сент і Анґулем також. Я лише відновлюю історичну справедливість. — А після деяких вагань він додав: — Поки що.

— Поки що? — перепитала принцеса. — А що буде далі?

— Потім надійде черга власне Франції. Час уже об’єднати всі ґалльські землі, як південні, так і північні, в одну могутню державу. В минулому Ґаллія була єдиною країною від Ла-Маншу до Середземного моря; так мусить бути і в прийдешньому.

Марґарита похитала головою:

— А знаєте, я від самого початку підозрювала, що ваше честолюбство не обмежується однією лише короною вашого дядька Робера. Либонь, за своєю вдачею ви завойовник. Десь у глибині душі мрієте підкорити весь світ.

— Ще б пак! Адже я прямий нащадок Філіпа Войовника. Та і як не мріяти про підкорення світу з таким конетаблем, як у мене.

Філіп кивнув у бік Ернана, який, перебуваючи в оточенні фрейлін, розважав своїх співрозмовниць розповіддю про найдраматичніші битви на Святій Землі. Гордо випинаючи груди, почергово поправляючи шпагу й осмикуючи розкішний білий плащ з чорним хрестом тамплієрів, він говорив без угаву, задоволений, що знайшов уважних слухачів, і знай кидав на жінок пристрасні погляди. Утім, ці погляди ще нічого не означали: Ернан дивився так на будь-який предмет, живий чи неживий, і марні були спроби деяких панночок загравати з ним.

— Чудовий воїн! — із щирим захопленням сказала Марґарита. — Мабуть, побачивши його серед вас, єзуїти дуже перелякалися.

— Певна річ, — відповів Філіп, ховаючи іронічну посмішку. Звістка про напад єзуїтів на поїзд ґасконців вже встигла облетіти пів-Іспанії, проте конфуз, що трапився з Ернаном, якось лишився непоміченим.

— А вам відомо, що Родріґо де Ортеґаля вже усунено з посади прецептора Наварського? Наразі він перебуває під арештом і незабаром постане перед судом ордену. Його наступник, пан д’Еперне, вчора запевнив мого батька, що пан де Ортеґаль діяв самовільно і всупереч статуту, за що буде суворо покараний.

— Гм… Якщо його й покарають, то не за напад на нас, а за те, що він зазнав невдачі.

— Я теж так думаю, — погодилася принцеса. — Ніхто з самостійно мислячих людей не сумнівається, що Ортеґаль діяв за прямим наказом Інморте. Останнім часом єзуїти геть знахабніли. Я чула, що під час нападу вони навіть не намагалися приховати своєї належності до ордену.

— Так, — підтвердив Філіп. — Вочевидь, були впевнені в своєму успіхові й хотіли, щоб весь світ знав, як вони обходяться зі своїми ворогами. Гадаю, цей напад було задумано, як попередження для всіх інших. Інморте напевно знав, що на переговорах у Памплоні, серед іншого, обговорюватиметься майбутнє відлучення його ордену від церкви.

— Давно треба було це зробити, — схвально мовила Марґарита. — Якби моя воля, я б їх усіх… Ні, уявіть лишень, цей покруч де Барейро мав нахабство проситися призвідником турніру.

— Он як! І що ж відповів ваш батько?

— Звісно, відмовив. Вірніше, він просто проіґнорував його прохання. Та можна не сумніватися, що цей єзуїтський виродок однаково заявиться на турнір і постарається зіпсувати свято. Якщо він переможе, це стане справжньою катастрофою.

— Не хвилюйтеся, принцесо, — заспокоїв її Філіп. — Я не дозволю йому це зробити.

Останні слова він промовив трохи неуважно, бо вони якраз проходили повз невеличку групу з трьох осіб — Симона, Ґабріеля та Матильди. Признавши в Ґабріелеві краянина, дівчина жваво розмовляла з ним франсійською; той дуже ніяковів і відповідав їй короткими фразами. Симон, як міг, старався підбадьорити друга.

— Що ви так дивитеся на Матильду? — з раптовою підозрою спитала Марґарита.

— Чарівне дитя, — стримано відповів Філіп.

— І, боюся, вже накинули на неї оком, — зітхнула принцеса. — Та й вона явно небайдужа до вас. Коли прийшла від вас, була дуже схвильована, а очі її якось дивно блищали… Та й не їй одній ви запаморочили тут голову.

— А кому ще?

— Мені, наприклад.

— Це слід розуміти як комплімент?

— Ну… Вважайте це авансом.

Філіп жартівливо вклонився:

— Дякую за комплімент, пані. Я приймаю ваш аванс і обіцяю при першій-ліпшій нагоді відпрацювати його.

Марґарита кокетливо поглянула на нього і млосним голосом промовила:

— Присядьмо, мій принце. Я трохи втомилася.

Вона влаштувалася на оббитій м’яким плюшем канапі, помахом руки прогнала менестреля та двох фрейлін, що не знайшли собі кавалерів, і дала копняка карликові-блазню, що плутався в неї під ногами.

— Це й тебе стосується, дурню. Забирайся геть!

Коли карлик утік, Філіп сів поряд з принцесою — і, ніби ненароком, набагато ближче, ніж це приписував етикет. Марґарита не стала робити йому зауваження, а навпаки — сама ще трохи присунулася до нього.

— То я чекаю, — сказала вона, мліючи.

— Що ви чекаєте?

— Відповіді на мій комплімент.

— А хіба я зобов’язаний відповідати?

— Звісно, ні. Але правила поведінки з жінками…

— А, правила… Ну, це інша річ. То що ви хочете почути?

— Що я теж запаморочила вам голову. Що ви трішки закохані в мене.

— Але ж це неправда!

— Як?! Невже я не подобаюся вам?

— Подобаєтеся. Але я не закоханий у вас.

— Проте збираєтесь одружитися зі мною.

— Не збираюсь, а просто одружуюся. Без усяких намірів. Вас щось не влаштовує?

Марґарита роздратовано гмикнула.

— Так ні, що ви! — промовила вона. — Все чудово. Ви не любите мене, а проте, маєте намір одружитися. Адже це так заведено — одружуватися без кохання.

— Так справді заведено, — з непроникливим виглядом відповів Філіп. — У нашому колі всі шлюби укладаються за розрахунком, а що ж до кохання, то для того й існують коханці та коханки — щоб любити їх і щоб вони любили вас. От покличте до себе віконта Іверо і спитайте в нього про кохання. У відповідь він відразу кинеться цілувати ваші ніжки, які, здається мені, цілком заслуговують такого з ними поводження. — Останні його слова супроводжувалися відвертим роздягаючим поглядом.

— Нахаба! — похитала головою Марґарита. — І не просто нахаба, а винятковий нахаба.

„Ага, попалася, пташечко!“ — задоволено подумав він. — „Не такий страшний чорт, як його малюють. Ті, хто казав про круту вдачу принцеси, анітрохи не розуміються на жінках. Насправді ж вона ягня Боже…“

Філіп помилявся, але його помилка пояснювалася не зовсім звичайною поведінкою Марґарити цього вечора. Чи не вперше за багато років наварська принцеса стушувалася перед чоловіком і не змогла виявити свою скандальну вдачу. Хижа пантера втягла гострі кігті й перетворилася на миролюбну кицьку, яка ніжно горнулася до господаря, просячи його про ласку.

— До речі, про кохання та коханців, — сказала раптом Марґарита. — Погляньте-но! — І вона нишком кивнула в бік шахівниці.

Посунувшись уперед, Бланка пошепки щось говорила Монтіні. Той уважно слухав її й лагідно усміхався. Погляди в обох були такі красномовні, що не лишалося жодного сумніву щодо характеру їхніх стосунків.

— Врни справді коханці?

— Ще гірше. Боюся, Бланка всерйоз захоплена цим хлопцем. І ні від кого не приховує свого зв’язку з ним.

— Диво та й годі! — зачудовано мовив Філіп. — Скромниця Бланка, і раптом… Ніколи б не подумав, що вона зважиться на таке. — І він кинув на Монтіні заздрісний і, слід додати, трохи роздратований погляд.

— Вам прикро? — з усмішкою запитала Марґарита.

Філіп почервонів.

— Звідки ви взяли?

— Знаю я вашого брата. Зізнайтеся, принце: адже ви вважали, що раз Бланка устояла перед вашими чарами, то вже ніхто не зверне її зі путі істини. Аж це з’являється якийсь селюк і домагається успіху там, де ви спіймали облизня. Ясна річ, це дратує вас, відчутно зачіпає ваше самолюбство, і зараз ви мимоволі думаєте, як краще поквитатися з цим хлопцем за нібито завдану вам образу.

— Та ні, — промимрив Філіп, украй збентежений тим, як легко розкусила його Марґарита. — Просто я знаю Бланку з одинадцяти років і, здавалося б, добре вивчив її вдачу, але… тепер я розумію, що це мені тільки здавалося. Я навіть подумати не міг, що лише за півроку вона зможе подолати своє суворе виховання.

— А проте подолала.

Філіп пильно поглянув на Марґариту:

— І, схоже, я знаю, хто посприяв такій швидкій зміні.

— Ну-ну! — образилася принцеса. — Як що, то завжди винна я. Ви, між іншим, не оригінальні в своєму припущенні. Чомусь усі засуджують мене, а Бланці ставлять на карб лише те, що вона, наївне й недосвідчене дитя, не змогла протистояти моєму поганому впливу. Насправді ж це — брудний наклеп. У кожнім разі не я вчила Бланку називати Монтіні любим у присутності мого батька.

— Та що ви кажете? — недовірливо перепитав Філіп. — Не може бути!

— І все-таки було. Одного разу, зо два тижні тому, в неї прохопилося це слівце — певна річ, ненавмисно. Мій батько не знав, де й подітися від збентеження. Адже він добрячий ханжа, хоч і нешкідливий, зовсім не такий, яким був покійний дон Фернандо. Правда, після цього інциденту в батька з’явилась була ідея прогнати пана де Монтіні з Памплони, але нам з Бланкою вдалося заспокоїти його. Бланка вибачилась і пообіцяла, що надалі такого не трапиться. Загалом, вона дотримується своєї обіцянки, на людях поводиться з Монтіні в межах пристойності, хоча й далі не приховує свого зв’язку з ним.

Філіп розгублено похитав головою:

— Виходить, у Толедо я знав зовсім іншу Бланку. Отакої! Хто б міг подумати!… А як ставиться до цього ґраф Біскайський?

— Ще ніяк. Увесь цей час він був у Басконії, лише вчора повернувся і, мабуть, ще нічого не знає.

— А коли дізнається? Можу уявити, як він розізлиться.

— То нехай подавиться своєю злістю, — з несподіваною ворожістю промовила Марґарита, а її очі хижо зблиснули. — Однаково нічого не вдіє.

— Ви думаєте, що ґраф так просто змириться з тим, що його місце на подружньому ліжку зайняв хтось інший?

— Ха! Подружнє ліжко! До вашого відома, він з кінця лютого близько до неї не підходить… — З деяким запізненням Марґарита прикусила язика й боязко роззирнулася довкола. На щастя, її ніхто не почув, крім, звісно, Філіпа, у якого від несподіванки відвисла щелепа й округлилися з подиву очі.

— Га?!!! — Цей короткий вигук у поєднанні з ласим поглядом, що його він кинув на Бланку, був вартий цілої поеми.

Марґарита дивилася на сторопілого Філіпа і криво посміхалася.

— Чорти лисі! — вилаявся Філіп. — Невже ґраф… Та ні, це смішно! У Толедо він разом з своїм друзякою Фернандо вів досить розгульне життя, мав купу коханок, а до хлопчиків, як мені здається, був байдужий.

— З цим у нього гаразд, — підтвердила принцеса, подумки лаючи себе за нестриманість. — Тобто, до хлопчиків він справді байдужий, і за доброчесність своїх пажів я спокійна. Інша річ, покоївки…

— Він що, плутається зі служниця?

— Так… Загалом, так. — Марґарита мигцем поглянула на Жоану. — Переважно зі служниця.

— А що ж Бланка?

— Ну, вона… Просто вона…

— То що ж вона?

— Вона не пускає чоловіка до себе в ліжко, — скоромовкою випалила Марґарита. — Він їй гидкий.

— То якого ж біса, — роздратовано промовив Філіп, — вона вийшла за нього заміж?

— А хіба вона мала вибір? — вкрадливо спитала Марґарита.

— Так, мала.

— І альтернативою її шлюбу з кузеном Біскайським був шлюб з вами?

— Так.

— І хто ж винен, що ви не одружилися?

— Почасти я, почасти вона, почасти покійний дон Фернандо… — Тут Філіп здивовано підвів брову. — А хіба Бланка вам нічого не розповідала?

— Майже нічого.

— А мені здавалося, що ви з нею близькі подруги, — зауважив він.

— Так, ми подруги, але не такі близькі, як мені хотілося б. Свої таємниці Бланка звіряє кузині Гелені. От із нею вони справді близькі, навіть занадто близькі подружки. — У Марґаритинім голосі Філіпові вчулися ревнощі. — Такі любки, я вам скажу. Вічно шепчуться про щось, діляться секретами і нікого, зокрема й мене, до свого товариства не приймають. Прикро навіть… А вам, принце, бачу, дуже подобається Бланка.

— Ще б пак! — з готовністю визнав Філіп.

— А я?

— Мені подобаються всі гарні жінки, моя люба принцесо. А ви не просто гарна — ви неперевершена красуня.

— Отже, є ще надія, що ви покохаєте мене?

— Облиште всі сподівання, пані.

— Яка категоричність, принце! Яка жорстокість!

— Жорстокість?

— Атож! Хіба це не жорстоко — говорити таке жінці, якій ви дуже й дуже подобаєтеся.

— Для мене це велика честь, ваша високосте, — з серйозною міною промовив Філіп. — І за які ж заслуги я її вдостоївся?

— Годі вам манірничати, дорогий кузене! — огризнулася Марґарита. — Єдина ваша заслуга полягає в тому, що ви зухвалий, безцеремонний, самовпевнений, самозакоханий… — тут вона важко зітхнула, — і дуже привабливий сучий син.

„А ти, любонько, схоже, закохалася в мене,“ — подумав Філіп. — „Направду, сьогодні вечір сюрпризів…“


Загрузка...