Приховані малюнки

3

На пакування речей мені вистачає десяти хвилин. Я не обтяжена зайвим барахлом — маю лише найнеобхідніший одяг, туалетне причандалля та Біблію. Рассел дає мені вживану валізу, щоб я не носила всі свої пожитки в пластиковому пакеті для сміття. Сусідки по квартирі в «Тихій гавані» влаштовують невеличку сумну прощальну вечірку з китайською їжею на виніс і листовим пирогом ShopRite. І ось усього за три дні після співбесіди я залишаю Філадельфію і повертаюсь у Казкову країну, щоб почати нове життя в ролі няні.

Якщо в Теда Максвелла ще залишаються побоювання стосовно мого наймання, він докладає величезних зусиль, щоб їх приховати. Вони з Тедді зустрічають мене на залізничній станції. Хлопчик тримає букет жовтих маргариток.

— Це я їх вибирав, — каже він, — а тато купив.

Його батько рішуче забирає в мене валізу й несе її в машину, а дорогою додому вони влаштовують мені невеличку екскурсію околицями, показуючи піцерію, книгарню і слід від старої залізниці, дуже популярний серед бігунів і велосипедистів. Від колишнього Теда Максвелла — неусмішливого інженера, який допитувався в мене про іноземні мови й поїздки за кордон, — не лишилося й сліду. Новий Тед Максвелл веселий і невимушений («Будь ласка, називай мене Тед!»), і навіть його одяг здається зовсім простим. Футболка «Барселона», старомодні джинси й кросівки New Balance 995 у бездоганному стані.

Пізніше того ж дня Керолайн допомагає мені розпаковувати речі й облаштовуватися в котеджі. Я запитую про раптову метаморфозу Теда, і жінка сміється:

— Я ж казала, що він погодиться. Він бачить, що ти дуже подобаєшся Тедді. Більше від усіх, з ким ми розмовляли. Це рішення нам було найлегше прийняти.

Ми вечеряємо всі разом на задньому дворі у внутрішньому дворику, викладеному плиткою. Тед готує свою фірмову печеню з креветок і морських гребінців, Керолайн подає домашній охолоджений чай, а Тедді гасає навколо по траві, немов дервіш, і досі ошелешений тим, що я тепер житиму в них цілодобово, щодня, все літо.

— Я не можу в це повірити, я не можу в це повірити! — вигукує він і падає на галявину, щасливий до нестями.

— Я теж не можу в це повірити, — кажу йому. — Я дуже рада тут бути.

Ми ще не дійшли до десерту, а вони зробили все, щоб я відчула себе членом їхньої родини. Керолайн і Тед демонструють ніжну й невимушену прихильність. Вони закінчують речення одне одного, беруть їжу з тарілок одне одного і навперебій розповідають мені чарівно-казкову історію про те, як вони років із п’ятнадцять тому познайомились у книгарні Barnes and Noble в Лінкольн-центрі. Посеред розповіді рука Теда несамохіть тягнеться до коліна дружини, а вона кладе свою долоню зверху, переплітаючи пальці.

Навіть їхні розбіжності кумедні й чарівні. Якоїсь миті під час вечері Тедді повідомляє, що йому треба до вбиральні. Я підводжусь, щоб піти разом із ним, але малий заперечливо махає мені рукою.

— Мені п’ять років, — нагадує він. — Вбиральня — це приватне місце.

— От молодець, — каже Тед. — Не забудь помити руки.

Я повертаюсь на своє місце, почуваючись по-дурному, але Керолайн заспокоює мене.

— У Тедді новий період. Він відстоює свою незалежність.

— І перебування поза межами в’язниці, — додає Тед.

Керолайн явно роздратована цією шпилькою. Я не розумію, що це означає, тому вона пояснює:

— Кілька місяців тому в нас трапився інцидент. Тедді випендрювався перед кількома дітьми. Я маю на увазі, що він оголявся перед ними. Типова поведінка маленького хлопчика, але для мене це було щось нове, тож, імовірно, викликало надмірну реакцію.

Тед засміявся:

— Ти могла б це назвати сексуальним насиллям.

— Якби він був дорослим чоловіком, це було б сексуальне насилля. Саме це я й мала на увазі, Теде. — Керолайн знову повернулася до мене. — Однак я згодна, що мала б трохи ретельніше добирати слова.

— Хлопчик не вміє навіть шнурки на черевиках зав’язати, — каже Тед, — а вже став сексуальним маніяком.

Керолайн перебільшено демонстративно знімає чоловікову руку зі свого коліна.

— Головне в тому, що Тедді засвоїв урок. Інтимні місця — це інтимні місця. Ми не показуємо їх незнайомцям. А потім ми пояснимо йому, що таке згода і що таке недоречний доторк, бо для нього важливо розуміти ці речі.

— Я згоден на сто відсотків, — каже Тед. — Обіцяю тобі, Керолайн, що він буде найосвіченішим хлопчиком у своєму класі. Не хвилюйся.

— Він дуже милий, — запевняю я. — Не сумніваюсь, що завдяки вашому вихованню в нього все буде добре.

Керолайн бере чоловікову руку й повертає на своє коліно.

— Я знаю, що ти маєш рацію. Але все одно хвилююся за нього. Просто нічого не можу з цим вдіяти!

І, перш ніж розмова продовжується, до столу підбігає Тедді — захеканий, із сяючими очима, готовий гратися.

— Про вовка промовка! — каже Тед сміючись.

@@@

Коли ми доїдаємо десерт і настає час для плавання в басейні, я змушена визнати, що не маю купальника, бо востаннє плавала ще в школі. Тож наступного дня Тед видає мені аванс у 500 доларів у рахунок майбутньої зарплати, а Керолайн везе мене в торговельний центр, щоб я купила собі суцільний купальник. А трохи пізніше цього дня вона навідується в мій котедж із дюжиною одежин на вішаках — дуже гарними сукнями й топами від Burberry, Dior і DKNY, зовсім новими чи ледь приношеними. Керолайн каже, що вже виросла з них, що розповніла до восьмого розміру, і люб’язно пропонує мені взяти собі цей одяг, перш ніж віддасть його на благодійність.

— А ще ти вважатимеш мене параноїчкою, але я купила тобі одну з цих штук. — Вона простягає мені крихітний рожевий ліхтарик, із верхньої частини якого стирчать два металеві відростки. — На той випадок, якщо бігатимеш вечорами.

Я вмикаю його, лунає гучний тріск електрики. Я так лякаюсь, що негайно впускаю пристрій, і той із гуркотом падає на підлогу.

— Вибачте! Я думала, що це…

— Ні, ні, я мала тебе попередити. Це Vipertek Mini. Прикріпи його до зв’язки ключів. — Вона піднімає з підлоги електрошокер і демонструє його особливості. Там є кнопки «світло» й «оглушення», а також запобіжний перемикач, який вмикає і вимикає пристрій. — Він б’є десятьма тисячами вольт. Я випробувала свій на Тедові. Просто щоб перевірити, чи працює. Тед сказав, що йому здалося, ніби його вдарила блискавка.

Мене не дивує, що Керолайн носить із собою зброю для самозахисту. Вона розповідала, що багато її пацієнтів у госпіталі для ветеранів мають проблеми з психічним здоров’ям. Але я не уявляю, навіщо мені електрошокер під час пробіжок по Спрінґ-Бруці.

— Тут трапляється багато злочинів?

— Майже зовсім не трапляються. Але ось два тижні тому викрали дівчину твого віку. Просто на парковці супермаркету Wegmans. Якийсь хлопець змусив її під’їхати до банкомату і зняти три тисячі доларів. Тож, знаєш, я думаю, що краще перестрахуватись, ніж потім шкодувати.

Вона нетерпляче чекає, і я розумію, що не заспокоїться, поки я не дістану зв’язку ключів і не причеплю до неї цей пристрій. Таке враження, що це моя мама знову турбується про мене.

— Мені він подобається, — кажу Керолайн. — Дякую.

@@@

Сама собою робота дуже легка, і я швидко звикаю до нового повсякдення. Типовий робочий день минає приблизно так:

6:30 — Я прокидаюсь рано, без будильника, бо ліс повен пташиного співу. Одягаю халат, готую собі чай і вівсянку, а потім всідаюсь на ґанку й дивлюсь, як над басейном сходить сонце. Бачу всяку звірину, яка пасеться край двору: білок і лисиць, кроликів і єнотів, часом забігає олень. Почуваюся Білосніжкою зі старого мультфільма. Починаю залишати тарілки з чорницею і соняшниковим насінням, запрошуючи тваринок до своєї компанії за сніданком.

7:30 — Проходжу через двір і заходжу у великий будинок крізь великі скляні розсувні двері. Тед уже пішов на роботу. А Керолайн обов’язково готує синові гарячий сніданок. Тедді полюбляє домашні вафлі, і вона готує їх у спеціальному пристрої, який має форму Міккі-Мауса. Я прибираю на кухні, поки Керолайн збирається на роботу, і, коли нарешті мамі вже пора, ми з Тедді виходимо за нею надвір до під’їзної доріжки й махаємо на прощання.

8:00 — Перш ніж почати наш день по-справжньому, ми з Тедді маємо зробити ще кілька дрібних справ. Спершу мені треба розкласти одяг Тедді, але це неважко, бо він завжди носить одне й те ж. У дитини величезний гардероб, повний пречудових нарядів із магазину дитячого одягу Gap Kids, а він завжди вперто надіває одну й ту ж сорочку в лілову смужку. Керолайн набридло постійно її прати, тож вона пішла в Gap Kids і купила ще п’ять таких самих сорочок. Мати поблажливо ставиться до вподобань сина, але попросила мене «обережно заохочувати» його до інших варіантів. Коли я розкладаю одяг, то мушу пропонувати йому ще щось на вибір, але малий завжди повертається до тих самих лілових смужок. Потім я допомагаю йому почистити зуби й чекаю за дверима вбиральні, поки він скористається горщиком — і вже аж тоді ми готові почати день.

8:30 — Я намагаюсь кожен ранок побудувати навколо якогось великого заняття чи прогулянки. Ми йдемо в бібліотеку на «Годину казок» або вирушаємо в супермаркет і купуємо інгредієнти для приготування печива. Тедді легко догодити, і він ніколи не відмовляється від моїх пропозицій. Коли я кажу йому, що мені треба в місто, щоб купити зубну пасту, він реагує так, ніби ми йдемо в парк розваг Six Flags. Бути разом із ним — суцільна радість. Він розумний, ласкавий і засипає мене найнеймовірнішими запитаннями: Що протилежне квадрату? Чому в дівчаток таке довге волосся? Чи все у світі «справжнє»? Я ніколи не втомлююсь його слухати. Він наче маленький братик, якого в мене ніколи не було.

12:00 — Після ранкового заняття я готую простий ланч: макарони із сиром, або мініпіци, або курячі нагетси. Потім Тедді йде у свою спальню, щоб провести там тиху годину, а я маю час для себе. Читаю якусь книжку або слухаю подкаст у навушниках. Іноді просто лежу на дивані й дрімаю хвилин із двадцять. Урешті Тедді спускається, будить мене й показує кілька нових малюнків. Часто він зображує наші улюблені заняття: ось ми йдемо лісом, або граємося на задньому дворі, або бродимо навколо мого котеджу. Я зберігаю ці малюнки на дверцятах свого холодильника — галереї його мистецьких успіхів.

14:00 — Зазвичай це найспекотніша частина дня, тож ми сидимо в будинку й граємо в настільну гру «Гірки й драбинки» чи «Мишоловку», а потім намазуємося сонцезахисним кремом і йдемо до басейну. Тедді не вміє плавати (я й сама не дуже добре плаваю), тож я слідкую за тим, щоб він надів надувні нарукавники перед тим, як зайдемо у воду. А потім ми граємося у квача або влаштовуємо бої на мечах із аквапалиць. Або вилазимо на великий надувний пліт і граємо в ігри, придумані за мотивами фільмів штибу «Вигнанець» або «Титанік».

17:00 — Керолайн повертається додому, і, поки вона готує вечерю, я коротко розповідаю, як ми з Тедді провели день. Потім вирушаю на пробіжку, приблизно від трьох до восьми миль, відповідно до рекомендацій Рассела. Дорогою минаю найрізноманітніших людей, які гуляють доріжками біля будинків або поливають газони, і всі вони думають, що я — одна з мешканок Спрінґ-Брука. Хтось із сусідів навіть махає мені й вигукує привітання, ніби я живу тут усе своє життя, ніби я — чиясь донька, яка приїхала з коледжу на літні канікули. І мені подобається відчуття, що тоді з’являється — відчуття спільності, ніби я нарешті прибула в те місце, до якого належу.

19:00 — Після пробіжки я швиденько приймаю душ у найменшій у світі ванній кімнаті, а потім готую собі просту їжу в крихітній кухоньці котеджу. Один-два рази на тиждень я гуляю центром міста, щоб позаглядати в місцеві крамнички й ресторани. Або відвідую відкриті збори на цокольному поверсі церкви Божої Матері. Ведучі цих бесід дуже гарні, учасники дружелюбні, але я завжди виявляюсь наймолодшою особою в цій спільноті, молодшою принаймні років на десять за інших, тож навряд чи заведу тут масу нових друзів. Звісно ж, я не залишаюсь на «збори після зборів», коли всі рушають у магазин-кав’ярню Panera Bread, щоб відвести душу, нарікаючи на дітей, іпотеки, роботу тощо. Проживши всього два тижні у Максвеллів, у надійній ізоляції від усіх спокус, я вже подумую, чи аж так мені потрібні ці збори. Упевнена, що зможу самостійно з усім упоратись.

21:00 — У цей час я зазвичай уже лежу в ліжку, читаючи бібліотечну книжку або переглядаючи якийсь фільм на телефоні. Як подарунок собі, підписуюсь на канал Hallmark, щоб мати змогу дивитися безліч романтичних фільмів за 5,99 доларів на місяць — і це чудовий спосіб розслабитись наприкінці вечора. Я вимикаю світло, кладу голову на подушку й насолоджуюсь утіхою від щасливого життя, яке настає в кінці цих фільмів, — коли сім’ї возз’єднуються, а злодії забираються геть; коли скарби знаходяться, а добре ім’я відновлюється.

Можливо, усе це страшенно нудно. Очевидно, що це не вища математика. Я не змінюю світ і не лікую рак. Але після всіх моїх проблем відчуваю, що зробила величезний крок уперед — і пишаюся собою. У мене є власне житло й постійна зарплата. Я готую поживні страви й щотижня відкладаю дві сотні. Моя робота з Тедді дуже важлива. І я відчуваю себе повноцінною людиною завдяки абсолютній вірі в мене Теда й Керолайн.

Особливо Теда. Я майже не бачу його впродовж дня, бо щоранку він вирушає в офіс о шостій тридцять. Але іноді я бачу його ввечері, коли повертаюся з пробіжки. Чоловік сидить у внутрішньому дворику зі своїм ноутбуком і келихом вина або намотує кола в басейні, і тоді він махає мені рукою й питає про пробіжку. Або про день із Тедді. Або цікавиться моєю думкою про який-небудь споживчий бренд — Nike, PetSmart, Gillette, L.L.Bean тощо. Тед пояснює, що його компанія розробляє «серверне програмне забезпечення» для великих корпорацій по всьому світу і він постійно шукає нові партнерські зв’язки. «Що ти думаєш про Urban Outfitters?» — запитує у мене, або: «Ти коли-небудь вечеряла в Cracker Barrel?» А потім справді вислуховує мої відповіді, ніби ці думки можуть реально вплинути на його бізнес-рішення. І це мені лестить, якщо чесно. Крім Рассела, не знаю нікого, кому було б цікаво, що я думаю. Тому я завжди рада бачити Теда і завжди трохи напружуюсь, коли він запрошує мене до розмови.

Як не дивно, єдиний, хто створює проблеми на моїй новій роботі, — це людина, яка навіть не існує: Аня. Уявна найкраща подруга Тедді має дратівну звичку зривати виконання моїх вказівок. Наприклад, одного разу я прошу Тедді позбирати свій брудний одяг і покласти в корзину для білизни. За дві години заходжу в його спальню, а одяг і досі розкиданий по підлозі.

— Аня каже, що це повинна робити мама, — пояснює він мені. — Аня каже, що це її робота.

Іншим разом я смажу на обід хрусткі квадратики з тофу, а Тедді просить гамбургер. Я кажу, що йому цього не можна. Нагадую, що його сім’я не їсть червоного м’яса, бо це шкідливо для довкілля, оскільки велика рогата худоба — одне з найбільших джерел парникових газів. Я подаю йому тарілку з тофу й білим рисом, але Тедді просто колупається виделкою в їжі.

— Аня думає, що я б дуже хотів м’яса, — каже він. — Аня вважає, що тофу — це сміття.

Я, звісно, не експерт з дитячої психології, але розумію, що робить Тедді: використовує Аню як виправдання, щоб домогтися свого. Я прошу поради в Керолайн, але та каже, що нам просто треба бути терплячими — і ця проблема врешті мине сама собою.

— Йому вже стає краще, — запевняє вона. — Коли я приходжу з роботи, то тільки й чую: «Меллорі те» і «Меллорі се». Я вже тиждень не чула Аниного імені.

Але Тед наполегливо радить мені займати рішучішу позицію.

— Аня — це шпичка в дупі. Не вона тут встановлює правила. Ми їх встановлюємо. Наступного разу, коли вона поділиться своєю думкою, просто нагадай Тедді, що Ані насправді не існує.

Я вибираю щось середнє між цими двома крайнощами. Якось по обіді, коли в Тедді була тиха година і він сидів нагорі, я напекла цілу тацю його улюбленого різдвяного печива. Коли він зійшов униз зі своїм новим малюнком, запросила його сісти за стіл. Я принесла печиво й дві склянки холодного молока і, ніби між іншим, попросила його розповісти мені трохи більше про Аню.

— Що ти маєш на увазі? — Він одразу щось запідозрює.

— Де ви познайомились? Який у неї улюблений колір? Скільки їй років?

Тедді знизує плечима, наче на всі ці запитання неможливо відповісти. Він розглядається по кухні, ніби раптом не хоче дивитися мені в очі.

— У неї є робота?

— Не знаю.

— А чим вона займається цілий день?

— Не можу сказати.

— Вона коли-небудь виходить із твоєї спальні?

Тедді кидає погляд через стіл на порожній стілець.

— Іноді.

Я дивлюсь на стілець.

— Аня зараз тут? Сидить разом із нами?

Він хитає головою:

— Ні.

— Вона хоче печива?

— Її тут немає, Меллорі.

— А про що ви з Анею розмовляєте?

Тедді опускає носа в тарілку, аж поки його обличчя не опиняється за кілька сантиметрів од печива.

— Я знаю, що вона несправжня, — шепоче він. — Тобі не треба цього доводити.

У його голосі вчуваються сум і розчарування, і я раптом почуваюся винною, ніби щойно присилувала п’ятирічного хлопчика визнати, що Санта-Клауса не існує.

— Послухай, Тедді, у моєї молодшої сестрички Бет була така ж подруга, як Аня. Її подругу звали Кассіопея. Правда ж, гарне ім’я? Удень Кассіопея працювала в шоу «Дісней на льоду», яке об’їздило весь світ. Але щоночі вона поверталась у наш будинок у Південній Філадельфії і спала на підлозі в нашій спальні. Я мала поводитись обережно, щоб не наступити, бо вона була невидима.

— А Бет вважала Кассіопею справжньою?

— Ми вдавали, що Кассіопея справжня. І все було добре, бо Бет ніколи не використовувала Кассіопею як виправдання для порушення правил. У цьому ж є сенс?

— Зрозуміло, — каже Тедді, а потім совається на стільці, ніби в нього раптом заболіло в боці. — Мені треба до вбиральні. Маю зробити номер два. — Потім він злазить зі стільця і швидко виходить із кухні.

Він так і не доторкнувся до їжі. Я накриваю печиво харчовою плівкою і ставлю молоко в холодильник на потім. Після цього йду до раковини й мию весь посуд. Коли закінчую, Тедді досі у вбиральні. Я сідаю за стіл і згадую, що ще не помилувалася його останнім малюнком, тож беру аркуш і перевертаю його лицьовим боком догори.