Приховані малюнки

21

Усі проблеми почалися з простого стрес-перелому крижової кістки — крихітної тріщини в трикутній кістці біля основи хребта. То був вересень мого останнього класу в середній школі, і рекомендоване лікування полягало у восьмитижневому відпочинку — якраз на початку бігового сезону. Це була погана новина, але не повна катастрофа. Така травма поширена серед молодих дівчат-­бігунок, легко лікувалась і не впливала на пропозицію, яку я отримала від Пенсильванського університету. Від болю лікарі прописали мені оксиконтин — одну пігулку 40 мг двічі на день. Усі казали, що я буду готова до зимових трекових перегонів у листопаді.

Я й далі ходила на всі тренування, тягала спорядження і допомагала всім підраховувати результати, але було важко спостерігати за товаришами по команді збоку, знаючи, що я маю бігти разом із ними. До того ж, оскільки в мене з’явилося більше вільного часу, мати розраховувала, що я допомагатиму вдома. Більше готуватиму їжу, більше прибиратиму, ходитиму по покупки й доглядатиму молодшу сестру.

Мати виховувала нас сама. Вона була невисока на зріст, повнувата й викурювала по пачці за день, хоч і працювала в Лікарні милосердя адміністраторкою виставлення рахунків, тож розуміла всі ризики для здоров’я. Ми з Бет вічно канючили, щоб вона кинула курити, постійно ховали її сигарети Newport під диваном чи в інших не доступних для неї місцях. Але вона просто йшла й купувала нову пачку. Казала, що це був її захисний механізм і щоб ми відчепилися від неї. За першої-ліпшої нагоди вона нагадувала, що в нас немає бабусь-дідусів, тіток-дядьків, і вже точно жоден новий чоловік не мріє на обрії — тож ми всі втрьох маємо стояти одна за одну. Це був рефрен нашого дитинства: стояти одна за одну.

Три-чотири суботи на рік лікарня викликала маму на «несподівану понаднормову роботу», для вирішення проблем із протермінованими платежами, в яких ніхто не міг розібратися. Якось у п’ятницю ввечері мамі зателефонували, і вона сказала нам, що наступного дня має йти на роботу. А потім попередила мене, що я повинна відвезти сестру в парк «Країна казок».

— Я? Чому я?

— Бо я обіцяла, що відвезу її.

— То відвези в неділю. У тебе ж вихідний у неділю.

— Але Бет хоче взяти із собою Ченгуан, а Ченгуан може поїхати тільки в суботу.

Ченгуан була найкращою подругою моєї сестри — дивачка з рожевим волоссям, яка малювала в себе на щоках котячі вуса. Вони з Бет були членкинями якогось аніме-клубу.

— Завтра змагання! У Веллі-Форджі. До третьої мене не буде.

— Пропусти змагання, — каже мати. — Ти ж не біжиш. Команді ти не потрібна.

Я спробувала пояснити матері, що моя присутність була б величезною психологічною підтримкою для товаришів по команді, але вона на це не купилась.

— Ти везеш Бет і Ченгуан.

— Вони вже завеликі для «Країни казок»! Це дитячий парк!

— Це така іронія. — Мати відчинила задні двері, запалила сигарету й видихнула дим через сітку. — Вони знають, що завеликі для цього, саме тому й хочуть туди поїхати. — Вона знизала плечима, наче це був цілком раціональний людський учинок.

Наступного ранку — в суботу, сьомого жовтня — Ченгуан прийшла до нас додому в жовтій футболці з блискучим білим єдинорогом й у вицвілих джинсах. Вона їла з пакетика кисло-солодкі жувально-мармеладні цукерки у вигляді спагеті й запропонувала мені. Я похитала головою і сказала, що краще здохну. Згори збігла Бет у такій же футболці з єдинорогом і в таких самих джинсах. Вочевидь, вони заздалегідь домовились одягтися однаково, і це була частина нашої химерно-дурнуватої пригоди.

Я наполягла на виїзді з дому о 9:00. Планувала бути на шосе, поки бігали мої товариші по команді, щоб, приїхавши до «Країни казок», дізнатися про результати. Але Ченгуан вкусив павук, і місце укусу постійно свербіло, тож нам довелося заїхати в аптеку Walgreens, щоб купити бенадрил. Це забрало пів години, тож ми переїхали міст Волта Вітмена аж о дев’ятій тридцять і тільки о дев’ятій сорок п’ять виїхали на швидкісну автомагістраль Атлантик-Сіті. Три смуги автомобілів мчали до узбережжя Нью-Джерсі зі швидкістю вісімдесят миль на годину. Я опустила вікна й зробила гучніше онлайн-радіо Q102, щоб не чути, як Бет і Ченгуан регочуться на задньому сидінні. Вони теревенили без угаву, постійно перебивали й перекрикували одна одну. Мій телефон лежав на консолі між передніми сидіннями. Заряджався від адаптера прикурювача. Крізь музику долинуло джеркотіння вхідного текстового повідомлення, а потім ще одного й ще одного. Я зрозуміла, що це, найімовірніше, моя подруга Лейсі, яка ніколи не обмежувалась одним повідомленням, а катала зразу п’ять. Смуга переді мною була вільна. Я кинула погляд на телефон, на вхідні повідомлення, що пересувалися вгору по екрану:

ЧОРТ ЗАБИРАЙ

БОЖЕ Ж ТИ МІЙ

!!!!!!!!

ти не повіриш хто на 3-му місці

Годинник на приладовій панелі показував 9:58. Я здогадалась, що перегони дівчат уже закінчились, і Лейсі сумлінно надсилала мені результати. Я знову перевірила дорогу, потім однією рукою взяла телефон, ввела свій пароль і набрала відповідь: скажи мені.

Збоку на екрані блимали три крапки, вказуючи на те, що Лейсі набирає відповідь. Я пам’ятаю, як Ед Ширан співав по радіо про замок на пагорбі. А ще пам’ятаю, що глянула у дзеркало заднього огляду. За мною їхав позашляховик, хлопець мало не висів на моєму бампері, і, недовго думаючи, я газонула, щоб трохи збільшити відстань між нами. У дзеркало мені було видно, як Бет і Ченгуан лопають одну гуммі-макаронину. Вони гризли її з обох кінців, як собаки в мультику «Леді та Блудько». Дівчата реготали, як божевільні, і я ще подумала: що, в біса, з ними таке? Це нормальна поведінка в підлітковому віці? А потім телефон запульсував у долоні, сигналячи, що Лейсі відповіла.

А потім була середа, і я прийшла до тями в лікарні у Вайнленді, Нью-Джерсі. У мене була зламана ліва нога, тріщини в трьох ребрах, а тіло підключене до дюжини моніторів і машин. Біля ліжка сиділа мати, стискаючи блокнот на спіралі. Я спробувала сісти, але не змогла поворухнутись. Я нічого не розуміла. Вона почала верзти якусь нісенітницю. Там, на автомагістралі, був велосипед. Якась сім’я везла пляжне причандалля на багажнику позашляховика, а потім звідти зірвався гірський велосипед, і всі машини почали виляти, щоб ухилитися від нього. Я спитала: «Де Бет?» — і її обличчя просто впало. І тоді я зрозуміла.

Водій переді мною зламав ключицю. Усі пасажири в позашляховику позаду отримали незначні травми. Ченгуан вийшла з аварії без жодної подряпини. Моя сестра виявилась єдиним смертельним випадком, але лікар сказав, що я була впритул до неї на другому місці. Усі в один голос запевняли, що я не повинна себе звинувачувати, що я не зробила нічого поганого. Усі звинувачували сім’ю з гірським велосипедом. У лікарні мене навідали кілька полісменів, але справжнього розслідування ніхто так і не проводив. У якийсь момент, коли машина переверталась, немов бочка, мій телефон вилетів у вік­но. Він або розбився в трощі, або загубився десь у високих лілових диких квітах, що росли на узбіччі автостради. Я так і не дізналась, хто посів третє місце.

@@@

За два тижні я вийшла з лікарні з новим рецептом на оксиконтин, щоб використовувати його «за потреби знеболення», але біль переслідував цілодобово, щодня, від моменту пробудження до тієї хвилини, коли падала в ліжко. Пігулки трохи притлумлювали його, і я благала лікарів знову й знову виписувати мені рецепти — просто щоб пережити Геловін, День подяки, Різдво, — але до лютого я вже ходила нормально, тож рецептів мені більше не давали.

Біль був гіршим за все, що я будь-коли відчувала. Це те, чого люди не розуміють про оксиконтин, чи принаймні тоді ми цього не розуміли. За кілька місяців цей препарат перепрошив мій мозок, захоплюючи все більше й більше больових рецепторів, і тепер оксиконтин мені був потрібен, просто щоб жити. Я не могла ані спати, ані їсти, ані зосередитись на заняттях. І ніхто не попередив мене, що це станеться. Ніхто не сказав готуватись до боротьби.

Саме тоді я взялася за своїх однокласників — просила їх понишпорити у своїх ванних кімнатах, у спальнях батьків. Ти б вжахнувся, якби знав, скільки оксиконтину валяється в людей удома. І коли ці джерела врешті вичерпались, у мене з’явився друг, у якого був товариш, котрий знав одного хлопця. Купівлю оксиконтина в дилера дуже легко обґрунтувати логічно. Це ж ті самі пігулки, які мені наказали вживати лікарі. Я купувала ліки, а не наркотики. Але націнка була жахливою, і за місяць я спустошила всі свої заощадження. Три жалюгідні дні страждала від холодного поту й нудоти, перш ніж один із моїх нових друзів-наркоманів запропонував мені дешевшу й розумнішу альтернативу.

Героїн — таке велике страшне слово, хоча це те саме, що й Оксі, але за меншу ціну. Треба просто перебороти відразу до голки. На щастя, на YouTube знайшлося більш ніж достатньо помічного відео — навчальні ролики (начебто для діабетиків), де було детально показано, як знайти вену і як обережно й у правильний момент відвести назад поршень, щоб переконатися, що ти встановив контакт із кровотоком. І щойно я це зрозуміла, все перетворилось із просто поганого на повне лайно.

Я ледве закінчила школу, та й то лише завдяки співчутливим учителям, які мене пошкодували. Але всі тренери розуміли, що відбувалося, тож Пен Стейт якимось чином відмовився від своєї пропозиції. Вони звинувачували автокатастрофу і мої травми, казали, що жодна фізіотерапія не дозволить мені підготуватися до осені, і я не пам’ятаю, щоб це мене розчарувало. Я навіть не пам’ятаю, як дізналася ці новини. На той час, коли вони звернулись до матері, я вже ночувала в Northern Liberties[33], завалюючись на диван нового друга Ісаака, якому було тридцять вісім років.

Після закінчення школи я тривалий час жила лише для того, щоб уживати наркотики і діставати гроші, для того щоб купувати ще більше наркотиків — будь-яких наркотиків. Якщо не було Оксі чи героїну, я вживала що доведеться. Мати витратила купу часу й грошей, намагаючись допомогти мені, але я була молодою і вродливою, а вона — старою, виснаженою і товстою — у неї не було шансів. Одного разу вона сіла на 17-й автобус, і в неї стався серцевий напад; мати мало не померла, поки приїхала швидка й забрала її в лікарню. А я цього навіть не знала, аж поки через шість місяців не опинилась у реабілітаційному центрі й не спробувала зателефонувати матері, щоб порадувати її хорошими новинами. А вона просто подумала, що я клянчитиму гроші, й поклала трубку.

Я телефонувала ще кілька разів, але мати не відповідала, тож я залишала оті довгі й безладні голосові повідомлення, визнаючи, що аварія сталася з моєї провини, і просила вибачення за все. На цей час я жила в «Тихій гавані» і була абсолютно твереза, але вона, звичайно, мені не повірила. Я б теж собі не повірила. Нарешті одного дня мені відповів цей чоловік. Він сказав, що його звуть Тоні, і що він друг моєї матері, і що вона більше не хоче про мене чути. Коли я зателефонувала наступного разу, номер був відключений.

Я не розмовляла з матір’ю два роки. Навіть точно не знаю, що з нею сталося. Проте розумію, що в мене багато, дуже багато причин бути вдячною. Я вдячна, що не заразилась ані ВІЛ, ані гепатитом. Вдячна, що мене не зґвалтували. Вдячна водійці Uber, яка відволодала мене налоксоном, коли я втратила свідомість на зад­ньому сидінні її «пріуса». Вдячна судді, який відправив мене на реабілітацію, а не до в’язниці. Вдячна, що зустріла Рассела й він згодився стати моїм спонсором і спонукав знову почати бігати. Без його допомоги я б ніколи не зайшла так далеко.

Адріан не перериває моєї розповіді. Він просто дає мені говорити й говорити, аж поки я нарешті не доходжу до головного:

— Я завжди почуватимусь винною в тому, що сталося. Усі звинувачували водія з гірським велосипедом. Але якби я була уважною…

— Ти цього не знаєш, Меллорі. Може, ти б звернула з дороги, а може, й ні.

Але я знаю, що я маю рацію.

Я завжди знатиму, що я маю рацію.

Якби я повернулась у минуле й робила все заново, то просто змінила б смугу, або різко повернула б кермо, чи вдарила б по гальмах — і все й досі було б добре.

— Ми спали в одній спальні, я вже це казала? На двоярусному ліжку, яке ненавиділи і постійно скаржились матері. Казали їй, що ми єдині діти в нашому кварталі, які живуть в одній кімнаті, хоч це було зовсім не так! Тож хай там як, а після аварії, того дня, коли вийшла з лікарні, мати привезла мене додому, я піднялась нагору і…

І я навіть не можу описати, що відбувалося далі. Я не можу розповісти йому, наскільки тихо було в кімнаті без Бет і як я не могла заснути, не чуючи звуків її дихання і шурхотіння її простирадл.

— Це, мабуть, важко, — каже Адріан.

— Я дуже сумую без неї. Щодня. Може, саме тому я й брехала тобі, Адріане, не знаю. Але присягаюсь, що ніколи не брехала про все інше. Я не брехала про мої почуття і не брехала про малюнки. Я не пам’ятаю, як малювала їх. Хоча, думаю, що мала б пам’ятати. Розумію, що це — єдине логічне пояснення. Я їду зі Спрінґ-­Брука в понеділок. Кілька тижнів поживу у свого спонсора. Спробую привести голову до ладу. Вибач, що була такою психопаткою.

Ми дістаємось до тієї точки розмови, де я сподіваюсь, що Адріан щось скаже — хай, може, і не «Я тебе прощаю», це було б занадто великодушно, — але хоча б якесь визнання того, що я звірила йому душу, що розповіла історію, яку ніколи й нікому не розповідала, хіба що на зборах анонімних наркоманів.

Натомість він підводиться і каже:

— Нам треба йти.

Ми рушаємо до парковки. Біля машини Адріана граються троє малих хлоп’ят, цілячись із пістолетів, які склали з власних пальців, і стріляючи уявними кулями. Коли ми підходимо ближче, малі кидаються бігти асфальтованою парковкою, лементуючи, галасуючи й божевільно розмахуючи руками. Вони нагадують мені хлопчиків на великому гральному майданчику. Їм років по п’ять-шість, і ці діти зовсім не схожі на тихого й задумливого Тедді, який тягнеться до своїх книжок з картинками й блокнотів для малювання.

Адріан мовчить, аж поки ми не всідаємось у його автівку. Він запускає двигун і вмикає кондиціонер, але не рушає.

— Послухай, коли я вчора пішов з твого дому, то був дуже розлючений. Не тому, що ти збрехала мені — це ще пів біди. Але ти збрехала моїм батькам і всім їхнім друзям. Це просто неподобство, Меллорі. Не знаю, як їм тепер усе пояснюватиму.

— Я розумію, Адріане. Мені дуже шкода.

— Але справа ось у чому: після того як учора пішов од тебе, я не міг повернутися додому. Мої батьки знали про наше побачення, і я не хотів зустрічатися з ними, не хотів розповідати, що це був провал. Тому пішов у кіно. Там показували отой новий марвелівський фільм, і це був непоганий спосіб убити час. Я просидів там і двічі його подивився, тож зміг прийти додому після півночі. І коли нарешті піднявся нагору, у свою спальню, то там на столі мене чекало ось це.

Він простяг руку через переднє сидіння, відчинив бардачок і дістав аркуш паперу, замальований темним олівцем.

— Мабуть, тепер моя черга отримувати звинувачення в божевіллі? Припускаю, що ти цілком могла прокрастися в мій будинок, знайти мою спальню і покласти цей малюнок на стіл при тому, що мої батьки були вдома весь вечір. Можу також припустити, що то п’ятирічний Тедді пробрався в мій дім. Або його батьки. Але я думаю, що все не так, Меллорі, — хитає головою Адріан. — Найімовірніше пояснення полягає в тому, що ти весь цей час мала рацію. Це малює Аня. І вона хоче, щоб я знав, що ти кажеш правду.