Приховані малюнки

10

Я погано сплю, а коли прокидаюсь, то почуваюсь жахливо. Керолайн Максвелл прийняла мене краще, ніж я на те заслуговувала — впустила мене у свій дім, довірила дитину, дала все, що потрібно для нового життя, — і мені нестерпно думати, що ця жінка гнівається на мене. Лежу в ліжку, уявляючи сотню різних способів перепросити. І врешті не витримую. Я маю встати з ліжка й поговорити з нею віч-на-віч.

Коли я приходжу в головний будинок, Тедді в піжамі сидить під кухонним столом і грається будівельним набором Lincoln Logs. Керолайн — біля раковини, миє тарілки після сніданку, і я пропоную закінчити цю роботу.

— А ще хочу сказати, що мені шкода.

Керолайн вимикає воду.

— Ні, Меллорі, це мені шкода. Я випила забагато вина і вчинила неправильно, коли даремно на тебе накинулась. Це мене мучить увесь ранок.

Вона розкриває обійми, ми обіймаємось і знову одна в одної одночасно просимо вибачення. А потім разом сміємося, і я знаю, що тепер усе буде добре.

— Ти так само бажана тут, у великому будинку, — нагадує вона мені. — Можеш зайняти кімнату поряд зі спальнею Тедді. Мені знадобиться лише день, щоб усе там приготувати.

Але я не хочу завдавати їй ще більшого клопоту.

— Котедж пречудовий, — кажу їй. — Мені там подобається.

— Ну, дивись, але якщо передумаєш…

Я забираю в неї рушник для посуду й киваю на годинник у мікрохвильовці. Уже 7:27, а я знаю, що Керолайн намагається вирушати в дорогу до 7:35, поки рух ще не став жахливим.

— Я закінчу, — наполягаю. — Хорошого вам дня.

Отже, Керолайн їде на роботу, а я берусь до справ. Прибирати небагато — кілька чашок і тарілок з-під пластівців та келихи з учорашньої ночі. Завантажую все це в посудомийку, а потім стаю рачки й заповзаю під кухонний стіл. Тедді побудував з кубиків Lincoln Logs двоповерховий сільський будинок і тепер оточує його крихітними пластмасовими тваринками.

— У що ми граємо?

— Це сім’я. Вони живуть разом.

— Можна я буду свинкою?

Він знизує плечима.

— Як хочеш.

Я підштовхую свинку до інших тварин і кажу за неї «бі-бі-бі», як машина. Зазвичай Тедді подобається цей жарт. Хлопчик любить, коли я змушую тваринок сигналити, як автомобіль, або гудіти, як потяг. Але цього ранку він просто повертається до мене спиною. І, звісно ж, я знаю, що не так.

— Тедді, послухай. Я хочу поговорити про вчорашню ніч. Я думаю, що твій тато неправильно мене зрозумів. Бо мені подобаються всі твої малюнки. Навіть ті, де Аня. Я завжди з нетерпінням чекаю на кожен новий малюнок.

Тедді штовхає пластмасового кота по ніжці стола, ніби той лізе на дерево. Я намагаюсь опинитися перед ним, щоб установити зоровий контакт, але Тедді відвертається.

— Я хочу, щоб ти й далі показував свої малюнки, добре?

— Мама каже — ні.

— Але я хочу і дозволяю. Усе гаразд.

— Мама каже, що ти погано почуваєшся і від страшних картинок можеш знову захворіти.

Я надто швидко розпрямляюся, аж з усієї сили вдаряюся головою об нижню частину стола. Мені так боляче, що наступні кілька секунд не можу поворухнутись. Просто заплющую очі й хапаюся рукою за голову.

— Меллорі?

Я розплющую очі й переконуюсь, що нарешті привернула його увагу. Хлопчик має переляканий вигляд.

— Я в порядку, — кажу йому. — Будь ласка, послухай мене дуже уважно. Ти не можеш зробити нічого такого, від чого я б захворіла. Тобі не треба про це турбуватися. Я в порядку на сто відсотків.

Тедді стрибає пластмасовим коником по моїй нозі й кладе його мені на коліно.

— Твоя голова в порядку?

— З нею все гаразд, — кажу йому, хоч вона й пульсує, як скажена, і я відчуваю, що на потилиці набігає ґуля. — Просто мені треба до неї щось прикласти.

Наступні кілька хвилин я сиджу за кухонним столом, притискаючи до маківки пакет із льодом для сніданків. Унизу, біля моїх ніг, грається Тедді, зображуючи всіх своїх іграшкових свійських тваринок. Кожна істота має власний голос і свою індивідуальність. Тут є і впертий Пан Козел, і владна Матінка Курка, і хоробрий чорний Жеребець, і дурненьке Каченя — загалом понад дюжина персонажів.

— Я більше не хочу виконувати свою роботу, — каже Кінь.

— Але правила є правила, — відповідає Матінка Курка. — Ми всі маємо дотримуватись правил!

— Це несправедливо, — скаржиться Пан Козел.

Так ця розмова й точиться далі, переходячи з роботи на обід, а потім на скарб, закопаний у лісі за сараєм. Мене вражає здатність Тедді запам’ятовувати всіх цих різноманітних персонажів і їхні голоси. Хоча, звісно, це ж саме те, про що весь час говорять Тед і Керолайн: у їхнього сина надзвичайно жива уява. Кінець історії.

@@@

Пізніше того дня, коли Тедді йде у свою спальню на тиху годину, я вичікую кілька хвилин, а потім скрадаюся за ним нагору. І коли притискаю вухо до дверей його спальні, розмова вже дуже жвава.

— …або ми б могли побудувати фортецю.

— ……………………………………………

— …або пограти у квача.

— ……………………………………………

— …ні, я не можу. Мені не дозволяють.

— …………………………………………………………

— …Вони кажуть, що мені не можна.

— . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

— …Вибач, але…

— . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

— …Я не розумію.

— ……………………………………

Потім він сміється, наче вона запропонувала йому щось безглузде.

— Думаю, ми могли б спробувати.

— . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

— А як же ми… добре. Гаразд.

— . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

— Ой, як холодно!

Потім розмова припиняється… Та коли я прислухаюсь до того, що там відбувається, то чую якийсь шурхіт — звук олівця, що шкрябає папір.

Малювання?

Він знову малює?

Іду вниз, сідаю за стіл і чекаю.

Зазвичай тиха година триває не більше шістдесяти хвилин, але цього разу Тедді залишається у своїй кімнаті вдвічі довше. А коли врешті спускається на кухню, в руках нічого не має.

Усміхаюсь йому:

— А ось і він!

Тедді залазить на кухонний стілець.

— Привіт.

— Сьогодні без малювання?

— Можна мені сиру й крекерів?

— Звичайно.

Я йду до холодильника й накладаю йому тарілку.

— То що ж ти робив нагорі?

— Можна мені трохи молока?

Я наливаю йому маленьку чашку молока, а потім несу все на кухонний стіл. Коли малий простягає руку по крекер, я помічаю, що його долоні й пальці вкриті якимись чорними плямами.

— Може, ти помив би руки? — пропоную я. — А то вони ніби вимазані олівцем.

Він швиденько йде до раковини й мовчки миє руки. Потім повертається за стіл і береться до їжі.

— Хочеш пограти в леґо?

@@@

У наступні кілька днів усе йде нормально. Ми з Тедді заповнюємо час іграми в леґо, ляльковим театром, ліпленням з пластиліну Play-Doh, виготовленням іграшок з термозсідального пластику Shrinky Dinks, розмальовками й конструкторами Tinkertoys і безкінечними походами в продуктовий магазин. У їжі він сміливець і авантюрист, любить пробувати дивні й екзотичні смаки. Іноді ми ходимо в супермаркет Wegmans і купуємо, наприклад, хікаму (мексиканську ріпу) або кумкват (китайський цитрус) — просто щоб спробувати, які вони на смак.

Я ще не зустрічала такої допитливої дитини, а він ще й постійно збиває мене з пантелику, запитуючи про таке, що не знаєш, як і відповісти: «Звідки беруться хма­ри? Хто придумав одяг? Як працюють равлики?» Я постійно дістаю телефон і зазираю у Вікіпедію. Якось по обіді, коли ми плаваємо в басейні, Тедді показує на мої груди й запитує, чому в мене там випинаються якісь шишки з-під купальника. Я не роблю з цього великої проблеми. Просто кажу, що це частина мого тіла і що від холодної води вони стають жорсткими.

— У тебе вони теж є.

Він сміється:

— Ні, немає!

— Навіть не сумнівайся! Вони у всіх є!

Пізніше, споліскуючись у літній душовій, я чую, що він стукає в дерев’яні двері.

— Гей, Меллорі!

— Слухаю?

— А ти бачиш свої дівчачі частини?

— Що ти маєш на увазі?

— Ну, якщо дивишся вниз? Тобі їх видно?

— Це важко пояснити, Тедді. Взагалі-то ні.

Западає довга пауза.

— А звідки ж ти знаєш, що вони там є?

Добре, що між нами двері й він не бачить, як я сміюся.

— Я просто знаю, Тедді. Вони там точно є.

Того вечора згадую про цей випадок у розмові з Керолайн. Але замість розсмішити, це, схоже, її стривожило. Наступного дня вона приходить додому з величезною купою ілюстрованих книжок із назвами штибу «Це абсолютно нормально!» і «Звідки я взявся?». Ці книжки набагато відвертіші, ніж ті, що були в моєму дитинстві. Тут є детальні визначення анального сексу, кунілінгуса та ознак гендерквіра[23]. З повнокольоровими малюнками та всім іншим. Я зауважую, що все це трохи занадто для п’ятирічної дитини, але Керолайн не згоджується. Каже, що це — невід’ємна частина людської природи, тож вона хоче, щоб Тедді дізнався про ці факти в ранньому віці, аби потім не отримати дезінформації від друзів.

— Я розумію, але кунілінгус? Йому п’ять.

Керолайн дивиться на хрестик на моїй шиї, наче проблема чомусь саме в цьому.

— Наступного разу, коли в нього виникнуть такі запитання, посилай його до мене. Я хочу на них відповісти.

Намагаюся запевнити, що я цілком здатна дати відповіді на запитання Тедді, але вона дає зрозуміти, що розмова закінчена. Жінка починає відчиняти кухонні шафи й грюкати каструлями й сковорідками, збираючись готувати вечерю. І це перший вечір за останній час, коли вона не пропонує мені залишитись і поїсти разом із ними.

@@@

Двогодинна тиха година потихеньку стає звичним явищем, а я досі не знаю, як Тедді її проводить. Іноді підкрадаюсь до його дверей і чую, як він говорить сам із собою, до мене долітають якісь химерні безглузді уривки розмови. Або чую, як він точить олівці чи вириває сторінки зі свого альбому для малювання на спіралі. Ясно, що хлопчик знову малює і якось ховає свою роботу від мене і батьків.

Отож у п’ятницю по обіді я вирішую трішки пошпигувати. Чекаю, коли Тедді піде робити номер два, бо знаю, що в мене тоді буде добрих десять або й п’ятнадцять хвилин (він довго сидить на унітазі й переглядає стос книжок з картинками). Почувши, що хлопчик замкнув двері, я мчу нагору, на другий поверх.

У Тедді світла сонячна спальня, де завжди вчувається слабкий запах сечі. Два великі вікна виходять на задній двір, і Керолайн розпорядилась тримати їх відчиненими цілий день, навіть якщо працює центральна система кондиціювання, бо, як я здогадуюсь, це допомагає зменшити той запах. Стіни пофарбовані веселим світло-­блакитним кольором і прикрашені постерами з динозаврами, акулами і персонажами мультфільму «Леґо. Фільм». Меблі Тедді — це ліжко, невисокий стелаж з книжками й комод, тож можна думати, що пошуки не займуть багато часу. Але я дещо знаю про те, як щось сховати. Коли я перший рік сиділа на оксикодоні, то все ще жила вдома, і маленькі заначки з пігулками і причандаллям були розтикані по всій спальні в таких місцях, куди моя мати й не здогадалася б зазирнути.

Я відкочую килимок, заглядаю в кожну книжку, витягаю всі шухляди комода і зазираю в усі порожні закутки. Струшую штори, стаю на ліжко й уважно оглядаю облямівки. Перебираю гору м’яких іграшок у кутку його спальні — рожевого дельфіна, подертого сірого ослика, дюжину ляльок Ty Beanie Babies. Стягую простирадла з матраца, засовую руку під наматрацник — і нарешті зовсім витягаю матрац із рами й відсуваю його вбік, щоб було добре видно всю підлогу під ним.

— Меллорі! — кричить Тедді через двері вбиральні на першому поверсі. — Ти можеш принести мені туалетний папір?

— Секундочку!

Я ще не закінчила. Мені ще треба прочесати шафу. Ретельно перебираю всі ті чудові одежки, які Тедді не хоче носити, попри всі наші вмовляння: гарненькі сорочки з комірцями, мініатюрні штани кольору хакі й дизайнерські сині джинси, крихітні шкіряні паски для його 55-сантиметрової талії. На верхній полиці шафи помічаю три настільні гри — Clue, Mousetrap і Sorry! — і впевнена, що знайшла свій скарб. Та коли відкриваю коробки й витрушую з них увесь вміст, то весь мій улов — тільки фішки й гральні картки. Жодних малюнків.

— Меллорі! Ти мене чуєш?

Кладу ігри назад у шафу, зачиняю дверцята й переконуюсь, що кімната має приблизно попередній вигляд.

Потім хапаю рулончик туалетного паперу з пральні й біжу вниз до вбиральні на першому поверсі.

— Ось, тримай, — кажу йому.

Він трохи прочиняє двері — саме настільки, щоб я могла подати йому папір.

— Де ти була? — запитує Тедді.

— Просто прибираю.

— Ясно.

Він зачиняє двері, і я чую, як клацає замок.

@@@

Проводжу вихідні з повною впевненістю, що в мене параноя. Жодних доказів того, що Тедді досі малює. Шкрябання, яке чується з його спальні, може бути чим завгодно. Чорний бруд на пальцях може бути грязюкою після наших занять із садівництва або й звичайними брудними плямами на долонях п’ятирічного хлопчика. Усе інше начебто йде добре — то чого я хвилююся?

У понеділок вранці прокидаюсь від гурчання сміттєвозів, які повільно повзуть по Еджвуд-стріт. Вони приїжджають двічі на тиждень — по понеділках забирають сміття для переробки, а по четвергах — звичайне сміття. Тієї ж миті згадую одне місце, яке мені й на думку не спадало перевіряти, — кошик для сміття в кабінеті Теда на другому поверсі. Тедді має пройти повз нього, щоб спуститися вниз. Він міг би легко викинути малюнки, вийшовши зі своєї спальні.

Зіскакую з ліжка — добре, що я сплю в шортах для бігу й у футболці, — кулею вилітаю у двері й біжу через галявину. Трава досі волога від ранкової роси, і я ледь не падаю, огинаючи будинок. Вантажівка за три будинки, тож у мене є всього хвилина. Мчу до кінця під’їзної доріжки, куди Тед відносить сині контейнери кожного недільного вечора — один для металу й скла, а другий для паперу й картону. Зариваю руки глибоко всередину, між клаптиками набридливої реклами й рахунків за комунальні послуги, меню доставки страв з ресторану, виписок за кредитними картками і купи каталогів замовлень товарів поштою: Title Nine, Lands End, L.L.Bean, Vermont Country Store, які щодня приходять дюжинами.

Сміттєвоз проповзає повз, і худорлявий хлопчина в робочих рукавицях усміхається до мене. Навколо його біцепса обвивається татуювання дракона.

— Щось загубили?

— Ні, ні, — кажу йому. — Можете забирати.

Але він тягнеться до контейнера, і весь вміст останнього пересувається, відкриваючи величезну кулю по­жмаканого паперу — з тими ж дірочками на краях, що й на малюнках Тедді.

— Зачекайте!

Він простягає мені контейнер, щоб я взяла ту кулю, і я повертаюся з нею по під’їзній доріжці у свій котедж.

Зайшовши всередину, я кип’ячу воду, заварюю собі кухоль чаю і всідаюсь вивчати папери. Це трохи схоже на чищення цибулини. Аркушів усього дев’ять, і я долонею розгладжую всі пом’ятості. Кілька перших малюнків узагалі ні на що не схожі. Просто якісь карлючки. Але через кілька сторінок лінії стають чіткішими, виокремлюються численні деталі. Поліпшується композиція. З’являються світло й тіні. Це схоже на альбом замальовок для якоїсь дивної незакінченої роботи. Деякі сторінки вщерть заповнені малюнками, багато з яких недомальовані.