Приховані малюнки

25

Я прокидаюсь від запаху масла й кориці. Адріан, уже одягнений, метушиться на кухні. Він знайшов у моїй комірчині зелені яблука і тепер стоїть над плитою, перевертаючи лопаткою щось схоже на млинець. Дивлюсь на годинник: зараз лише сьома тридцять ранку.

— Чому ти не спиш?

— Я їду в Акрон. Зустрітися з Долорес Кемпбел. Якщо вирушу зараз, то ґуґл каже, що буду там десь о другій.

— Це марнування часу. Ти збираєшся подолати чотириста миль, щоб зустрітись із жінкою, яка не впізнає власну медсестру.

— Це наша остання зачіпка. Можна, я візьму малюнки й книжку з бібліотеки? Я їй покажу їх, подивимось, чи викличуть вони якусь реакцію.

— Не викличуть.

— Можливо, ти маєш рацію. Але я все одно спробую.

Він так рішуче налаштований, аж я відчуваю, що зобов’язана поїхати разом із ним, але ж маю провести день із Тедді.

— Я мушу залишитися тут. Вони організовують для мене вечірку.

— Сам упораюсь. Я саме завантажив нову аудіо­книжку, «Спадкоємець джедаїв». Мені її якраз вистачить до Акрона й назад.

Він приносить кухоль чаю і тарілку яблучних млинців із корицею та заохочує мене сісти в ліжку.

— А тепер подивимось, що ти про них скажеш. Це рецепт мого батька.

Я сідаю і відкушую шматочок: так, вони справді чудові — солодкі, терпкі, маслянисті й дуже смачні, навіть кращі за чуррос.

— Вони неймовірні.

Він нахиляється й цілує мене.

— Там на плиті є ще. Я зателефоную тобі з дороги й розповім, про що дізнаюся.

Мені трохи сумно, що він їде. Муситиму вбити цілий день до початку вечірки о третій. Але відчуваю, що Адріана неможливо відмовити від поїздки, що він зубами вхопиться за будь-яку зачіпку, щоб мені не довелось їхати зі Спрінґ-Брука.

@@@

Проводжу ранок, пакуючи свої речі. Це не займає багато часу. Шість тижнів тому я приїхала в Спрінґ-Брук із секондхендівською валізою і купкою одягу. Тепер, завдяки щедрості Керолайн, мій гардероб значно побільшав, але обновки скласти нікуди. Тому я дуже ретельно згортаю сукні по п’ятсот доларів кожна й кладу їх у сорокалітровий пластиковий мішок для сміття — те, що мої подруги в «Тихій гавані» охрестили «валізою тверезого способу життя».

Потім взуваю кросівки й виходжу на останню пробіжку околицями. Намагаюсь не думати про те, як сильно я сумуватиму за Спрінґ-Бруком — за всіма цими маленькими магазинчиками й ресторанчиками, розкішно прикрашеними будинками, чудовими газонами й садами. Я була в квартирі Рассела в Норрістауні — його район і близько не нагадує цей. Рассел живе на десятому поверсі багатоповерхового будинку поряд з офісним парком і центром виконання замовлень Amazon. Увесь цей комплекс оточений автострадами, багатокілометровим димучим асфальтом і бетоном. Паршиве місце, як не крути, але, очевидно, саме там мені й судилося бути.

Мабуть, вечірка біля басейну — це такий красивий жест. Керолайн розвішує кілька гірлянд навколо заднього дворика, а потів вони з Тедді напинають саморобний банер із написом: «Дякуємо, Меллорі». Тед і Керолайн чудово вдають, що мене не звільняли. Ми всі поводимось так, ніби я йду за власним бажанням, і це трохи знижує рівень ніяковості. Керолайн хазяйнує на кухні, готуючи їжу, а я плаваю в басейні разом із Тедом і Тедді. Ми втрьох влаштовуємо жартівливі перегони, в яких Тедді постійно примудряється перемагати. Я цікавлюсь вголос, чи не потрібна Керолайн якась допомога — може б, їй хотілося трохи поплавати, — і раптом розумію, що ніколи не бачила її в басейні.

— У неї від води сверблячка, — каже Тедді.

— Хлор, — пояснює Тед. — Я пробував відрегулювати баланс pH, але нічого не допомагає. У неї надзвичайно чутлива шкіра.

О четвертій я все ще не отримую звісток від Адріана. Уже збираюсь відправити йому повідомлення, коли з дворика гукає Керолайн, що вечеря готова. Вона поставила на стіл глеки з крижаною водою і свіжовичавленим лимонадом, а ще цілу гору здорової їжі — смажені на грилі креветки на шпажках, салат із цитрусових з морепродуктами і тарілки зі свіжоприготованими на пару кабачками, шпинатом і кукурудзою в качанах. Очевидно, що вона доклала чимало турботи й зусиль до всього цього, і я відчуваю, що Керолайн почувається винною за те, що звільнила мене. Починаю роздумувати над тим, чи не перегляне вона моє майбутнє. Можливо, в мене ще є шанс залишитись. Тедді жваво розповідає, як він провів цілий день на пляжі й у парку розваг. Він детально розказує мені про кімнату сміху, про автодром, про краба в океані, який щипав його за маленькі пальчики. Його батьки теж навперебій діляться своїми історіями, і здається, що ми ведемо пречудову сімейну розмову, а все немов знову стало так, як було раніше.

На десерт Керолайн приносить шоколадні лавові вулкани — мініатюрні бісквітні тістечка, наповнені липким теплим ганашем, увінчані кульками ванільного морозива. Вони приготовані настільки досконало, що коли я відкушую перший шматочок, то буквально задихаюсь.

Усі сміються з моєї реакції.

— Вибачте, — кажу я. — Але нічого смачнішого в житті не їла.

— О, це чудово, — промовляє Керолайн. — Я рада, що ми можемо завершити літо на цій високій ноті.

І тут я розумію, що нічого не змінилось.

@@@

Я пропоную допомогти з миттям посуду, але Тед і Керолайн наполягають на тому, що візьмуть прибирання на себе. Вони нагадують, що я — почесний гість, і заохочують погратися з Тедді. Тож ми з ним повертаємось до басейну й востаннє граємо в усі наші улюблені ігри: у «Вигнанця», у «Титанік» і в «Чарівника країни Оз». А потім довго лежимо поряд на плоту й просто дрейфуємо по басейну.

— А далеко до Норрістауна?

— Недалеко. Їхати менше години.

— Отож ти й далі зможеш приїжджати на вечірки біля басейну?

— Сподіваюсь, — кажу йому. — Я не впевнена.

Та, щиро кажучи, я сумніваюсь, що колись знову з ним побачуся. Тед і Керолайн без проблем знайдуть нову няню, і вона, звісно, буде гарненькою, розумною і чарівною. А Тедді весело проводитиме з нею час. Мене ж запам’ятають як химерну примітку в їхній сімейній історії — няньку, яка протрималась усього сім тижнів.

Але мене обсідають болючі думки: можу легко уявити, що через багато років, коли Тедді приведе університетську подругу додому на вечерю на День подяки, моє ім’я слугуватиме такою собі перчинкою-посміховиськом для підтримання розмови за столом. Мене згадають як божевільну няньку, яка обмалювала всі стіни й вірила, що уявна подруга Тедді була реальною особою.

Ми лежимо з ним на плоту й милуємось пречудовим заходом сонця. Хмари міняться всіма відтінками рожевого й лілового, і ми дивимось на небо немов на якийсь шедевр світового мистецтва в музеї.

— Але ми точно можемо бути друзями по листуванню, — обіцяю йому. — Ти надсилатимеш мені малюнки, а я писатиму тобі листи.

— Я б дуже цього хотів.

Він показує вгору на літак, який пливе у височіні за обрій, тягнучи за собою довгі смуги білої пари.

— А в Норрістаун можна долетіти літаком?

— Ні, друже, там немає аеропорту.

Він розчарований.

— Колись я полечу на літаку, — говорить він. — Тато каже, що великі літаки за годину пролітають п’ятсот миль.

Я сміюсь і нагадую Тедді, що він уже літав літаком.

— Коли ви прилетіли додому з Барселони.

Він хитає головою.

— Ми приїхали з Барселони машиною.

— Ні, то ви їхали в аеропорт. А потім сіли на літак. Ніхто не їздить машиною з Барселони до Нью-Джерсі.

— А ми зробили це. Ми їхали всю ніч.

— Це інший континент. На шляху — величезний океан.

— Там побудовано підводний тунель, — запевняє він. — Із супертовстими стінами для захисту від морських чудовиськ.

— Ти просто поводишся по-дурному зараз.

— Запитай мого тата, Меллорі! Це правда!

А потім я чую, як на опалубці басейну дзвонить мій телефон. Я увімкнула його на повну гучність, щоб не пропустити дзвінок від Адріана.

— Я зараз повернусь, — кажу до Тедді.

Перекидаюсь із плота у воду й пливу до стінки басейну, але не встигаю. Коли я дотягаюсь до телефону, виклик переходить у голосову пошту.

Я бачу, що Адріан надіслав мені фотографію. Це літня темношкіра жінка в тонкому червоному кардигані, яка сидить в інвалідному візку. Вона дивиться порожнім поглядом, але волосся в неї акуратно підстрижене. Вигляд має непоганий, схоже, за нею добре доглядають.

Потім надходить наступне фото — та сама жінка позує разом із темношкірим чоловіком років п’ятдесяти. Він обіймає жінку й спрямовує її увагу на камеру, щоб вона дивилася в об’єктив.

Адріан знову телефонує.

— Ти отримала мої фотографії?

— Хто ці люди?

— Це Долорес Джин Кемпбел і її син Кертіс. Дочка і внук Енні Барретт. Я оце провів із ними дві години. Кертіс щонеділі приїжджає провідати маму. А ми все неправильно зрозуміли.

Цього не може бути.

— Енні Барретт була темношкірою?

— Ні, але вона точно не угорка. Жінка народилась в Англії.

— Вона англійка?

— Її внук стоїть біля мене. Я дам слухавку Кертісу, і він сам тобі все розкаже, гаразд?

Тедді дивиться на мене з басейну, йому нудно, він хоче щоб я швидше повернулась і погралась із ним. Я самими губами вимовляю слова «п’ять хвилин», він вилазить на пліт і починає молотити по воді маленькими ніжками, пересуваючись разом із плотом по басейну.

— Привіт. Меллорі, це Кертіс. Ви справді живете в котеджі бабусі Енні?

— М-м-м… думаю, так.

— Спрінґ-Брук, Нью-Джерсі. За Гайденс-Ґлен, еге ж? Ваш друг Адріан показав мені кілька малюнків. Але вам не треба боятися, моя бабуся не переслідує вас.

Я зовсім розгубилась.

— Звідки ви знаєте?

— Ось що сталося. Вона переїхала в Спрінґ-Брук після Другої світової війни, так? Щоб жити у свого двоюрідного брата Джорджа. Вони мешкали на східному боці Гайденс-Ґлен, який тоді був дуже білим і заможним. А мій дідусь Віллі жив на західному боці Гайденс-Ґлен, у районі під назвою Корріган. У секторі для кольорових. Він качав газ у Texaco, а після роботи спускався до джерела, щоб зловити собі вечерю. Дідусь любив рибалити. Він щодня їв форель і окуня, якщо вони клювали. І ось він помічає симпатичну білу дівчину, яка ходить босоніж. І носить блокнот для малювання. Вона гукає до нього й вітається, а дідусь казав, що навіть глянути на неї боявся. Бо, знову ж таки, це 1948 рік, пам’ятаєте? Якщо ти темношкірий чоловік, а тобі усміхається біла жінка, ти відвертаєшся. Але бабуся Енні родом із Кресскомба, Велика Британія. Приморське місто, повне карибських мігрантів. Вона не боїться темношкірих людей. Вона щодня вітається з дідусем. Упродовж наступного року вони стають друзями, а невдовзі й більше, ніж друзями. Незабаром дідусь уже щоночі скрадається лісом, щоб зустрітися з бабусею в її котеджі. Ви розумієте, про що я?

— Думаю, так. — Кидаю погляд на басейн, щоб подивитися, як там Тедді. Він і досі дрейфує колами на плоту, і я почуваюсь винною, що залишаю його без уваги в цей останній день, але маю дослухати до кінця. — І що сталося?

— Так от, одного дня Енні приходить до двоюрідного брата Джорджа й каже, що вагітна. Тільки тоді вона не вживала такого слова. Імовірно, сказала, що «носить дитину під серцем». Розповідає Джорджеві, що батько дитини — Віллі і що вона збирається втекти з ним. Вони хотіли переїхати на Захід, в Огайо, й жити на сімейній фермі Віллі, де б ніхто їх не турбував. І Енні дуже вперта, так що Джордж розуміє, що не зможе її зупинити.

— То що ж сталося?

— Ну, Джордж, видно, розлютився. Він каже, що її дитина буде гріховною. Лякає її, що в очах Бога їхній зв’язок не вважатиметься шлюбом. Заявляє, що Енні для нього померла, а сім’я відмовиться визнавати її існування. Ну й чудово — відповідає вона, їй до них завжди було байдуже. Потім дівчина збирає свої речі й зникає. Через що Джордж опиняється в дуже скрутному становищі. Він-бо опора громади. Диякон у церкві. Тож не може сказати людям, що його двоюрідна сестра дременула з кольоровим чоловіком. Він радше помре, ніж дозволить правді вийти назовні. І тоді Джордж придумує історію. Він іде в м’ясний магазин і купує два відра свинячої крові. Тоді ще судова експертиза була не настільки розвинена, і кров була просто кров’ю. Розбризкує її по всій хатині, перекидає меблі, створюючи враження, що хтось пограбував будинок. Потім викликає поліцію. У місті провели облаву, протягли сіті через увесь струмок, але тіла так і не знайшли, бо тіла ніколи й не було. Бабуся називала це Великою втечею. Наступні шістдесят років вона провела на фермі біля Акрона. У 1949 році народила мою матір, Долорес, а в 1950-му — мого дядька, Тайлера. На момент смерті мала чотирьох онуків і трьох правнуків. Вона дожила до вісімдесяти одного року.

Кертіс розповідає цю історію впевнено й переконливо, але я й досі не можу в неї повірити.

— І ніхто так і не дізнався правди? Люди в Спрінґ-Бруці досі думають, що її вбили. Вона — місцеве страховисько. Діти кажуть, що вона бродить у лісі.

— Я думаю, що Спрінґ-Брук мало змінився з 1940-х ро­ків. Тоді він був заможним, а тепер, б’юсь об заклад, ви просто називаєте його «успішним». Різні слова про одне й те ж. Але якщо ви поїдете в Корріган, то знайдете чимало людей, які знають правду.

Пригадую розмову з детективом Бріґґс.

— Здається, я вже одну зустріла. Але я їй просто не повірила.

— Що ж, сподіваюсь, це вас заспокоїть, — каже Кертіс. — Мене чекає дружина в машині, тож мушу повернути вам вашого друга.

Я дякую Кертісу за витрачений час, і він передає слухавку Адріанові.

— Неймовірно, правда ж?

— То ми помилялись у всьому?

— Енні Барретт ніхто не вбивав. Вона — не наш привид, Меллорі. Усі ці малюнки надходили від когось іншого.

— Тедді! — Я піднімаю голову й бачу Керолайн Максвелл, яка стоїть на краю басейну й гукає сина. — Уже пізно, любий. Пора митися.

— Ще п’ять хвилинок! — просить він.

Я махаю Керолайн, показуючи, що потурбуюсь про нього.

— Мені треба йти, — кажу Адріанові. — Ти не хочеш зайти, коли повернешся додому? Це ж моя остання ніч.

— Якщо ти не проти почекати допізна. GPS каже, що я не повернусь до півночі.

— Я чекатиму. Їдь обережно.

Голова йде обертом. Таке враження, що я з розгону врізалась у цегляну стіну. Розумію, що провела останній тиждень, ідучи хибним шляхом, і тепер маю зібрати докупи й переосмислити все, що знаю про Аню.

Але спочатку слід витягти Тедді з басейну.

— Ну ж бо, Ведмежатку. Треба помитися.

Ми беремо рушники й ідемо до кабінки літнього душу. Біля кабінки є маленька лавочка, і Керолайн уже поклала там піжамку Тедді в пожежних машинках і чисту білизну. Я простягаю руку в кабінку, вмикаю воду й регулюю кранами її температуру, щоб була тепла. Потім Тедді заходить усередину й замикає двері, а я стою назовні, тримаючи його рушник. Мокрі купальні плавки Тедді ляскають об бетонну підлогу, а потім його маленькі ніжки виштовхують їх до мене. Я скручую поліефірну тканину в руках, витискаючи з неї всю воду. Потім кидаю погляд на подвір’я будинку Міці. На кухні горить світло — детектив Бріґґс повернулась на місце злочину. Вона ходить по двору з якоюсь металевою палицею, тикає нею в землю, щось вимірює. Я вітально махаю їй рукою, і жінка підходить.

— Меллорі Квінн, — каже вона. — Я чула, що ви завтра залишаєте Спрінґ-Брук.

— Якось не склалося.

— Так само каже й Керолайн. Хоча мене трохи здивувало, що ви про це не згадували.

— Просто не прийшлось до слова.

Детектив чекає, чи не скажу я ще чогось, але що вона хоче від мене почути? Пишатися звільненням наче не випадає. Намагаюся змінити тему.

— Я щойно розмовляла з онуком Енні Барретт. Чоловіком на ім’я Кертіс Кемпбел, який живе в Акроні, штат Огайо. То він стверджує, що його бабуся Енні прожила аж до вісімдесяти одного року.

Бріґґс усміхається.

— Я ж вам казала, що вся та історія шита білими нитками. Мій дід виріс із Віллі. Вони часто разом рибалили.

Нас перебиває Тедді, гукаючи з кабінки душу:

— Гей, Меллорі!

— Я тут, дружочку.

У його голосі чується паніка.

— На милі сидить жук.

— Який жук?

— Великий. Тисячоніжка.

— Бризни на нього водичкою.

— Я не можу, треба, щоб ти це зробила.

Він відмикає двері й відступає в дальній куток кабінки, даючи мені дорогу. Я простягаю руку до бруска мила Dove, очікуючи побачити якусь гидку слизьку лусочницю, але там нічого немає.

— Де він?

Тедді хитає головою, і я здогадуюсь, що жук був просто хитрістю, приводом змусити мене відчинити двері.

Він пошепки запитує:

— Нас арештовують?

— Хто?

— Ота тітка з поліції. Вона на нас сердиться?

Я збентежено дивлюсь на Тедді. Що за безглузда розмова?

— Ні, дружочку, все добре. Ніхто нікого не арештовує. Просто домивайся, гаразд?

Я зачиняю двері, і він замикає їх за мною.

Детектив Бріґґс досі чекає.

— Усе гаразд?

— Він у порядку.

— Я маю на увазі вас, Меллорі. У вас такий вигляд, ніби ви щойно побачили привида.

Опускаюся на стілець, намагаючись укоськати рій думок у голові, і кажу, що й досі не можу оговтатись від телефонної розмови.

— Я переконала себе, що Енні Барретт убили. Просто не можу повірити, що люди розповсюджують цю історію вже сімдесят років.

— Що тут скажеш, правда погано впливає на Спрінґ-­Брук. Якби місто було трохи толерантнішим, можливо, Віллі й Енні могли б тут залишитися. Може, й Джорджеві не свербіли б руки розігрувати цю кримінальну комедію. — Бріґґс сміється. — Знаєте, в моєму відділі все ще є хлопці, які вірять, що вбивство справді було. Я розповідаю їм правду, а вони сприймають це так, ніби я хочу підняти якийсь заколот — темношкіра жінка-полісмен розпалює расову ворожнечу. — Вона знизує плечима. — Хай там як, а я не хочу вас надовго затримувати. У мене просто є одне невеличке запитання. Ми знайшли мобільний телефон Міці на кухні. Акумулятор розрядився, але завдяки зарядному пристрою він знову запрацював. Схоже, жінка саме збиралась відправити вам повідомлення. Для мене воно не має жодного сенсу, але, може, для вас це щось значить. — Вона дивиться у свій блокнот, мружачись поверх окулярів для читання. — Ось що тут написано: «Нам треба поговорити. Раніше я помилялась. Аня — це не ім’я, це…» — Бріґґс зупиняється і дивиться на мене. — Оце й усе, що там було. Ці слова щось означають для вас?

— Ні.

— А як щодо Ані? Може, це одруківка?

Я киваю в бік душової кабінки:

— Аня — це ім’я невидимої подруги Тедді.

— Невидимої подруги?

— Йому п’ять років. У нього жива уява.

— Я знаю, що вона несправжня, — гукає він. — Я знаю, що вона просто вигадка.

Бріґґс нахмурює брови, спантеличена цим загадковим повідомленням. Потім перегортає кілька сторінок у записнику.

— Вчора я розмовляла з Керолайн Максвелл, і вона сказала, що чула, як Міці з кимось сперечалась увечері в четвер. Вона бачила, як Міці вийшла з дому в нічній сорочці близько двадцять другої тридцять. Ви часом нічого не чули?

— Ні, але мене тут і не було. Я гостювала в Адріана. За три квартали звідси. Його батьки влаштували вечірку. — Згадую, що о двадцять другій тридцять сиділа в саду Квіткового палацу, марнуючи час на «Вибрані твори Енн К. Барретт». — А судовий медик знає, як саме померла Міці?

Бріґґс притишує голос, щоб не чув Тедді.

— На жаль, схоже, що це пов’язано з наркотиками. Гостре враження легень через передозування. Приблизно в четвер уночі або в п’ятницю рано-вранці. Але не викладайте це у фейсбук. Потримайте в секреті кілька днів.

— Це був героїн?

Вона здивована:

— Звідки ви знаєте?

— Просто здогад. Я дещо помітила в її будинку. По всій вітальні валялись ковпачки від голок.

— Що ж, ваш здогад правильний, — каже Бріґґс. — Ви не знаєте про літніх людей, які вживають важкі наркотики, але лікарні Філадельфії бачать їх щотижня. Це більш поширено, ніж може здатися. Можливо, її відвідувач був дилером. Може, вони посварилися. Ми все ще намагаємось відновити повну картину того, що сталося. — Детектив пропонує мені ще одну візитівку, але я кажу, що маю першу. — Якщо ви щось згадаєте, зателефонуйте мені, гаразд?

Після того як Бріґґс іде, Тедді, бездоганно чистий і вдягнутий у свою піжамку з пожежними машинками, відчиняє двері з душової кабінки. Я обіймаю його і кажу, що прийду вранці, щоб попрощатися. Потім заводжу малого у дворик і відправляю в будинок.

Мені вистачає витримки, щоб повернутись у котедж і замкнути двері. Потім падаю на ліжко й зариваюсь обличчям у подушку. За останні тридцять хвилин сталося стільки сенсаційних одкровень, що я просто не можу їх усвідомити. Це занадто приголомшливо. Тепер шматочки головоломки розсипались і перемішалися ще більше.

Але одне я знаю точно.

Максвелли мені брехали.