Приховані малюнки

4

У батьків Тедді строгі правила щодо часу, проведеного біля екрана, тому малий ніколи не бачив ані «Зоряних війн», ані «Історії іграшок», ані інших фільмів, якими так захоплюються всі діти. Йому навіть не дозволяють дивитися дитячу освітню передачу «Вулиця Сезам». Але раз на тиждень Максвелли збираються в барлозі на сімейний кіновечір. Керолайн готує попкорн, а Тед вмикає фільм, який має «справжню художню цінність», що зазвичай означає, що він або старий, або супроводжується субтитрами іноземною мовою, і я вас запевняю, що єдиний із них, про який ви хоч щось чули, — це «Чарівник країни Оз». Тедді любить цю історію і каже, що це його улюблений фільм.

Отож коли ми бавимось надворі в басейні, то часто граємо у вигадану гру «Країна Оз». Ми вилазимо на рятувальний надувний пліт, і Тедді грає Дороті, а я — всі інші ролі з фільму: Тото, Опудало, Лиху Відьму і всіх жувачів. І скажу не вихваляючись, що не зупиняюсь ні перед чим: я співаю і танцюю, махаю крилами Летючої Мавпи й гарую так, ніби це прем’єра на Бродвеї. Нам потрібна ціла година, щоб дограти історію до кінця, коли пліт перетворюється на повітряну кулю і несе Тедді-­Дороті назад у Канзас. І коли ми вже закінчуємо й виходимо на поклін, я відчуваю, що мені так холодно, аж зуби цокотять. Мушу вилізти з води.

— Ні! — вигукує Тедді.

— Вибач, Ведмежатку, я змерзла.

Я розстеляю рушник на бетонному настилі біля бордюру басейну і вкладаюсь сохнути на сонці. Температура вже перевалила за тридцять, і пекуче сонце швидко виганяє з мене весь холод. Тедді хлюпочеться поряд. У нього нова гра: він набирає повен рот води, а потім випльовує її, немов крилатий херувим у фонтані.

— Не слід цього робити, — кажу йому. — Там хлорка.

— Я від неї захворію?

— Якщо добряче наковтаєшся, то так.

— І помру?

Раптом він починає дуже непокоїтись. Я хитаю головою.

— Якщо ти вип’єш весь басейн, то так, ти можеш померти. Але не пий навіть ковточка, гаразд?

Тедді залазить на пліт і підгрібає до краю води, тож тепер ми з ним лежимо паралельно — Тедді на плоту, а я на настилі.

— Меллорі?

— Так?

— Що відбувається, коли люди помирають?

Я повертаюсь до нього. Він втуплюється поглядом у воду.

— Що ти маєш на увазі?

— Я маю на увазі, що відбувається з людиною всередині тіла?

Звісно, у мене є тверде переконання з цього приводу. Я вірю в Божий дар вічного життя. Для мене великою втіхою є впевненість у тому, що моя молодша сестричка Бет зараз в оточенні янголів. І я знаю, що колись, якщо мені пощастить, ми возз’єднаємось із нею на небесах. Але Тедді я нічого цього не кажу. Добре пам’ятаю свою співбесіду й правило номер десять: жодних релігій чи забобонів. Навчати науки.

— Я думаю, що тобі варто запитати про це у своїх батьків.

— А чому ти мені не скажеш?

— Я не впевнена, що знаю відповідь.

— Може таке бути, що деякі люди вмирають, але залишаються живими?

— Як привиди?

— Ні, не страшними. — Він силкується висловити свою думку, як і всі ми силкуємось, як мені здається, розмовляючи на такі теми. — Чи залишається живою якась частина людини?

— Це велике й складне питання, Тедді. Я справді думаю, що тобі краще запитати у батьків.

Він розчарований, що я уникла відповіді, але, схоже, змирився з тим, що не збираюсь йому допомагати.

— Тоді пограймося знову в «Країну Оз»!

— Ми ж щойно закінчили!

— Тільки сцена танення, — благає він. — Сам кінець.

— Добре. Але у воду я більше не полізу.

Я підводжусь і обгортаю плечі рушником, немов відьминим плащем. Потім скарлючую пальці у вигляді кігтів і маніакально регочу:

— Я до тебе доберуся, красунечко, і до твого песика теж!

Тедді бризкає на мене водою, і я щосили верещу, так що аж перелякані птахи зриваються з дерев.

— Ах ти ж, триклята щуряко! Тільки подивись, що ти накоїла! — Із перебільшеною театральністю я падаю посеред внутрішнього дворика, розмахую руками й корчусь в агонії. — Я тану! Я тану! О, що це за світ, що за світ!

Тедді сміється і плескає в долоні, коли я перевертаюсь на спину, заплющую очі й висолоплюю язика. Наостанок я кілька разів сіпаю ногами й завмираю.

— Гм, міс?

Я розплющую очі.

Метра за півтора, по той бік огорожі басейну, стоїть молодий чоловік. Він худорлявий, але гарної статури. На ньому штани кольору хакі, у плямах від трави, футболка з написом Rutgers і робочі рукавиці.

— Я з Lawn King. Догляд за газонами.

— Hola[10], Адріане! — вигукує Тедді.

Адріан підморгує йому.

— Hola, Тедді. ¿Cómo estás?[11]

Намагаюсь прикритись рушником, але оскільки вже лежу на ньому, то лише сіпаюсь і дригаю ногами й руками, як жук, перевернутий на спину.

— Я зараз притягну велику газонокосарку, якщо можна. Просто хотів тебе попередити. Вона дуже шумить.

— Звичайно. Ми можемо зайти всередину.

— Ні, ми маємо дивитися! — каже Тедді.

Адріан іде по косарку, а я цікавлюсь у Тедді:

— Чому ми маємо дивитися?

— Бо мені подобається велика газонокосарка! Вона дивовижна!

Я чую наближення косарки ще до того, як бачу її. Гучний бензиновий двигун розриває тишу нашого пристановища на задньому дворі. Аж ось із-за рогу будинку виїжджає Адріан верхи на машині, яка нагадує щось середнє між трактором і картом.

Він стоїть іззаду, схилившись над стерном, наче мчить на квадроциклі, залишаючи позаду смуги свіжоскошеної трави. Тедді вилазить із басейну й підбігає до огорожі, щоб краще бачити. А косар хизується, робить різкі повороти, їде задом, навіть натягує капелюха на очі, щоб їхати наосліп. Це не найкращий приклад для маленької дитини, але Тедді зачарований. Він дивиться, роззявивши рота від захвату, наче це вистава цирку Cirque du Soleil. Для ефектного завершення Адріан на всій швидкості їде задом, перемикає передачі, а потім мчить до нас, піднявши передні колеса і так утримуючи косарку впродовж трьох жахливих секунд, щоб ми могли помилуватися тим, як шалено обертаються її леза. А потім зі страшним грюкотом машина гепає додолу й зупиняється за якихось кілька сантиметрів від огорожі басейну.

Адріан зістрибує й пропонує ключі Тедді.

— Хочеш проїхатись?

— Справді? — запитує Тедді.

— Ні! — гукаю. — Цього точно не буде.

— Нехай, коли тобі виповниться шість, — каже Адріан, підморгуючи йому. — Познайомиш мене зі своєю новою подругою?

Тедді знизує плечима:

— Це моя няня.

— Меллорі Квін.

— Дуже приємно познайомитись, Меллорі.

Він знімає робочу рукавицю й простягає мені руку, і в цьому жесті відчувається якась дивна церемонність, особливо враховуючи, що я в суцільному купальнику, а він — у брудному й обліпленому обрізками трави одязі. І це для мене — перший дзвіночок про те, що в ньому приховане щось більше, ніж здається на перший погляд. Шкіра на його долоні задубіла. Раптом Тедді щось пригадує і починає сіпати дверцята захисної огорожі.

— Куди ти?

— Я намалював Адріанові малюнок, — каже малий. — Він у спальні.

Я піднімаю клямку, щоб він міг вийти, і Тедді мчить через галявину.

— У тебе й досі мокрі ноги! — гукаю йому вслід. — Обережно на сходах!

— Добре! — кричить він мені у відповідь.

Ми з Адріаном змушені підтримувати сяку-таку розмову, чекаючи повернення Тедді. Його вік і справді важко визначити. У нього тіло дорослої людини: він високий, стрункий, засмаглий, м’язистий. Але його обличчя все ще хлоп’яче й трохи сором’язливе. Йому може бути й сімнадцять, і двадцять п’ять років.

— Мені подобається цей малий, — каже Адріан. — У Барселоні він трохи навчився іспанської, і я підучую його нових фраз. Ти за ним постійно наглядаєш?

— Тільки на літо. У вересні він іде до школи.

— А ти? Куди йдеш ти?

І тут я розумію, що він сприйняв мене за якусь студентку. Він, мабуть, думає, що я — одна із сусідок, живу тут, у Спрінґ-Бруці, де всі дівчата навчаються в чотирирічних коледжах і університетах. Я збираюсь йому все пояснити, але не знаю, як сказати «Я нікуди не йду» так, щоб це не прозвучало як крах життя. Звісно, я можу розповісти йому всю свою передісторію, але заради підтримання легкої бесіди просто погоджуюсь із його припущенням. Вдаю, що моє життя не зійшло з рейок і все відбулося так, як і задумано.

— Пен Стейт. Жіноча збірна з бігу.

— Серйозно? Ти спортсменка з Великої десятки?

— Формально — так. Але всю славу забирає футбольна команда. Нас ніколи не побачиш на каналі ESPN.

Я знаю, брехати — погано. Більша частина одужання — чи не найважливіша частина — полягає в тому, що ти маєш володіти своїм минулим і визнавати всі зроблені помилки. Але мушу визнати, що так приємно вхопитися за якусь фантазію і робити вигляд, що ти все ще нормальний підліток зі звичними підлітковими мріями.

Адріан клацає пальцями, наче раптом щось збагнув.

— То це ти бігаєш вечорами? По району?

— Це я.

— Я бачив, як ти тренуєшся! Ти справді швидко бігаєш!

Мені стає цікаво, чому косарі газонів працюють у цьому районі, коли вечоріє, але спитати не встигаю, бо Тедді вже біжить назад через двір, тримаючи в руках аркуш паперу.

— Ось, — каже він відсапуючись. — Я зберіг його для тебе.

— О, хлопче, та це ж чудово! — каже Адріан. — Ти тільки поглянь на ці сонцезахисні окуляри! У мене тут класний вигляд, еге ж? — Дивлячись на малюнок, я не можу втриматись од сміху. Він схожий на чоловічка з паличок із гри в слова «Шибениця».

— Дуже лепський, — погоджуюсь я.

— Muy guapo, — каже Адріан Тедді. — Це твоє нове слово на цей тиждень. Воно означає: супергарний.

— Muy guapo?

— Bueno! Це чудово!

По той бік двору, з-за рогу будинку Максвеллів, з’являється старий. Він невисокий на зріст, зі зморшкуватою смаглявою шкірою і коротко підстриженим сивим волоссям. Старий вигукує ім’я Адріана і, як видно, зо­всім не задоволений.

— ¿Qué demonos estás haciendo?[12]

Адріан махає йому, а потім весело позирає на нас.

— Це El Jefe. Я мушу йти. Але за два тижні повернусь, Тедді. Дякую тобі за малюнок. А тобі, Меллорі, успішного тренування. Я шукатиму тебе на ESPN, добре?

— Prisa![13] — репетує старигань. — Ven aqui![14]

— Добре, добре! — гукає у відповідь Адріан. Він стрибає на косарку, заводить її і за якихось кілька секунд перетинає двір. Я чую, як він перепрошує по-іспанськи, але старий просто кричить на нього, і, зникаючи за рогом будинку, вони все ще сперечаються. У мене збереглись якісь елементарні знання іспанської мови ще з середньої школи — і досі пам’ятаю, що el jefe означає «шеф», — але вони говорять занадто швидко, щоб я змогла розібрати ще щось.

Тедді явно стурбований.

— У Адріана неприємності?

— Сподіваюсь, що ні.

Потім я розглядаю подвір’я і вражено помічаю, що, попри всі Адріанові швидкісно-зухвалі витівки, щойно підстрижений газон має фантастичний вигляд.

@@@

У Максвеллів позаду будинку є літній душ, щоб можна було сполоснутися після плавання. Це крихітна дерев’яна кабінка, за розміром схожа на старомодну телефонну будку, для якої Керолайн накуповує божевільно дорогі шампуні й засоби для миття тіла. Тедді йде туди першим, а я крізь двері викрикую йому настанови, нагадуючи, щоб він сполоснув волосся і витрусив купальний костюм. Закінчивши митися, він, човгаючи, виходить надвір, обмотаний пляжним рушником.

— Я — вегетаріанський буріто!

— Ти — красунчик, — відповідаю. — Іди одягайся, а я зустріну тебе нагорі.

Я вішаю свій рушник і вже готова зайти в кабінку, коли чую, що якась жінка вигукує моє ім’я:

— Ви Меллорі, еге ж? Нова няня?

Озираюсь і бачу, як через галявину поспішає сусідка Максвеллів — невисокого зросту літня жінка з широкими стегнами й хиткою ходою. Керолайн попереджала мене, що вона схибнута на всю голову й рідко виходить з дому, втім, ось вона тут — одягнута у вільну гавайську сукню муу-муу аквамаринового кольору й з голови до ніг обвішана коштовностями: золотим намистом із кришталевими амулетами, великими сережками-кільцями, дзенькітливими браслетами й перснями з дорогоцінними каменями на пальцях рук і ніг.

— Я Міці, любонько. Живу поряд. І оскільки ти новенька в цій окрузі, хочу дати тобі маленьку дружню пораду: коли тут крутяться оті озеленювачі, не сиди біля басейну, виставивши все напоказ. — Вона красномовно вказує на моє тіло помахом руки зверху донизу. — Це те, що зазвичай називається провокацією.

Жінка підступає ближче, і мені в ніс б’є сморід шмаленої мотузки. Або їй не завадила б ванна, або вона добряче під кайфом, а може, і те, й інше.

— Вибачте?

— У тебе чудова фігура, і я розумію, що її кортить продемонструвати. І це вільна країна, я лібертаріанка, тож кажу: роби все, що тобі подобається. Але коли сюди являються ці мексиканці, треба пам’ятати про обережність. Трохи здорового глузду. Для твоєї ж особистої безпеки. Уловлюєш? — Я намагаюсь щось відповісти, але вона не вгаває. — Це може здатися расизмом, але це правда. Ці чоловіки вже один раз порушили закон, коли перетнули кордон. Отож, коли злочинець бачить гарненьку дівчину саму-самісіньку на задньому дворі, що його зупинить?

— Ви серйозно?

Вона тремтячою рукою хапає мене за зап’ястя, щоб надати ваги своєму зауваженню.

— Принцесо, я серйозна, як серцевий напад. Тобі треба прикривати свою дупцю.

Над нами Тедді гукає крізь сітку відчиненого вікна своєї спальні:

— Меллорі, а ми будемо фруктове морозиво?

— Після того як я прийму душ, — кажу йому. — П’ять хвилин.

Міці махає Тедді, і він швидко щезає з виду.

— Гарний хлопчик. Таке миле личко. А от від батьків я не у великому захваті. Трохи зарозумілі, як на мене. Тобі не здається?

— Ну…

— У той день, коли вони сюди в’їхали, я приготувала лазанью. По-сусідськи ж, так? Несу її до їхнього парадного входу — і знаєш, що вона мені каже? А вона каже: «Прошу вибачення, але ми не можемо прийняти ваш подарунок. Через рублене м’ясо!»

— Може…

— Вибач, любонько, але в цій ситуації ти не так поводишся. Ти усміхаєшся, кажеш «дякую», забираєш його всередину і викидаєш геть. А не жбурляєш мені в обличчя. Це грубо. А батечко ще гірший! Від нього здуріти можна.

— Насправді…

— Ех, ти ще дитина. Ти ще не вмієш читати людей. Я людина тепла, дуже чуйна, я читаю аури й тим заробляю на життя. Ти побачиш, що клієнти цілий день стукають у мої двері, але не хвилюйся: за ними нічого підозрілого не відбувається. Після гістеректомії я втратила всякий інтерес. — Вона підморгує мені. — А як тобі подобається гостьовий котедж? Ти ніколи не нервуєшся? Як воно — спати там зовсім самій?

— А чому я маю нервуватися?

— Через ту історію.

— Яку історію?

І вперше за всю нашу розмову слова завмирають на устах Міці. Вона дістає пасмо волосся, крутить його в пальцях, поки не відділяє одну волосину. Потім висмикує її і кидає через плече.

— Тобі треба запитати в батьків.

— Вони нещодавно сюди переїхали. Тож нічого не знають. Про що ви говорите?

— Коли я була дитиною, ми називали твій котедж Будинком Диявола. Ми підбурювали одне одного зазирати у вікна. Брат пропонував мені двадцять п’ять центів, якщо я стану на ґанок і порахую до ста, але в мене ніколи не вистачало на це хоробрості.

— Чому?

— Було вбито жінку. Енні Барретт. Мисткиня, художниця, вона використовувала твою хатинку як майстерню.

— Її вбили в котеджі?

— Ну, насправді її тіла так і не знайшли. Це трапилося дуже давно, зразу після Другої світової війни.

У вікні другого поверху знову з’являється обличчя Тедді.

— П’ять хвилин уже минуло?

— Майже, — відповідаю я.

Коли повертаюсь до Міці, вона вже минає двір.

— Не змушуй мале янголятко чекати. Ідіть і ласуйте своїм морозивом.

— Зачекайте, а як же решта тієї історії?

— Немає ніякої решти. Коли Енні померла — чи пропала безвісти, хто знає, — її сім’я зробила з котеджу садовий сарай. Туди нікого не пускали. Відтоді так і повелося і тривало сімдесят із гаком років. Аж до цього місяця.

@@@

Керолайн повертається додому мінівеном, повним продуктів, і я допомагаю їй вивантажувати й розпаковувати всі сумки. Тедді нагорі, у своїй спальні, малює, тож користуюсь можливістю щось дізнатись про історію Міці.

— Я ж тобі казала, що вона звихнута, — каже Керолайн. — Вона вважає, що поштар, тримаючи над парою, відкриває рахунки по кредитках, щоб дізнатися її кредитні рейтинги. Вона параноїчка.

— Вона казала, що було вбито жінку.

— Вісімдесят років тому. Це дуже старий район, Меллорі. Тут у кожній хаті свій жахастик. — Керолайн відчиняє холодильник і кладе в контейнер для овочів шпинат, капусту й пучок редиски, на корінні якої налипла земля. — До того ж попередні власники прожили тут сорок років, тож у них явно не виникало жодних проблем.

— Дійсно, так і є. — Я засовую руку в полотняну сумку для продуктів і витягаю упаковку з шести пляшок кокосової води. — Правда, вони використовували котедж як сарай для інструментів, еге ж? Там ніхто не спав.

Схоже, Керолайн роздратована. Я відчуваю, що в неї був довгий день у клініці ветеранів, і їй не дуже подобаються ще запитання на порозі дому.

— Меллорі, ця жінка, мабуть, вжила більше наркотиків, ніж усі мої пацієнти разом. Я дивуюсь, що вона й досі жива, але з розумом у неї точно не все гаразд. Вона — це навіжене, гарячкове й параноїдальне руйновище. І як людина, котра несе відповідальність за твою тверезість, я хочу наполегливо порекомендувати обмежити з нею будь-які контакти, гаразд?

— Так, розумію, — запевняю я і якось ніяковію, бо ще трохи — і Керолайн нагримає на мене. Далі я вже мовчу, просто відчиняю буфетну й викладаю туди коробки з рисом арборіо, кускусом і цільнозерновими крекерами. Складаю мішечки й пакети з вівсяними пластівцями, сирим мигдалем, турецькими фініками й дивними зморщеними грибами. Коли все розпаковане, кажу Керолайн, що вже йду. А вона, мабуть, відчуває, що я й досі засмучена, бо підходить і кладе руку на плече.

— Послухай, у нас на другому поверсі є пречудова гостьова спальня. Якщо схочеш туди перебратися, ми тільки зрадіємо. Тедді буде на сьомому небі від щастя. Як тобі?

І якимось чином, оскільки однією рукою вона вже обвила мене за стан, це перетворюється на такі собі обійми.

— Мені там добре, — кажу їй. — Я рада, що маю власний простір. Це чудова практика для життя в реальному світі.

— Якщо передумаєш, просто скажи. Тобі завжди раді в цьому домі.

@@@

Того вечора я взуваю гарні кросівки й вирушаю на пробіжку. Чекаю, поки зовсім стемніє, але надворі все ще душно й важко. Чудово відчувати, що ти переборюєш себе, що ти біжиш, долаючи біль. У Рассела є приказка, яка мені подобається. Він каже: ми не знаємо, що може витримати наше тіло, поки не встановимо до нього жорстких вимог. Тож цього вечора я дуже вимогливо ставлюся до себе. Роблю прискорення тротуарами району туди й назад, пробігаю крізь морок між світлом вуличних ліхтарів і крізь скупчення світлячків, повз безперестанне гудіння центральних кондиціонерів. Я долаю 5,2 милі за тридцять вісім хвилин і йду додому, почуваючись неймовірно виснаженою.

Знову приймаю душ — цього разу в маленькій, тісній ванній котеджу, — а потім готую собі просту вечерю: розігріту в мінідуховці заморожену піцу й двісті грамів морозива Ben & Jerry’s на десерт. Я відчуваю, що заслужила це.

Коли з усім закінчено, вже по дев’ятій. Я вимикаю все світло, крім лампи на нічному столику. Лягаю з телефоном на велике біле ліжко і на каналі Hallmark вмикаю фільм «Зимове кохання». Однак зосередитись важко. Чи тому, що я вже бачила його раніше, чи тому, що його сюжет нагадує з дюжину інших фільмів Hallmark, — хтозна. До того ж у котеджі душнувато, тож я встаю і розсуваю штори.

Біля вхідних дверей розташоване велике вікно, у мене над ліжком — трохи менше, і вночі я тримаю їх відчиненими, щоб був маленький протяг. Стельовий вентилятор крутиться повільно й ліниво. Надворі, в лісі, сюрчать цвіркуни, й іноді я чую, як у гущавині скрадаються дрібні тваринки, обережно ступаючи по опалому листю.

Я повертаюсь у ліжко й знову вмикаю фільм. Чи не щохвилини якийсь метелик, приваблений світлом, вдаряється об віконну сітку. У стіну, позаду ліжка, щось стук-стук-стукає, але я знаю, що то просто гілка. З трьох боків котедж обступають дерева, і, коли здіймається вітер, вони дряпають гілками стіни. Я кидаю погляд на двері, щоб переконатись, що ті зачинені. Так і є, але замок дуже слабенький, рішучого зловмисника не зупинить.

І тоді я чую звук, схожий на високочастотне дзижчання, ніби просто біля вуха літає комар. Я відганяю його, але за кілька секунд він знову повертається — сіра цятка, яка мозолить мені очі в полі мого периферичного зору, і ніяк її не дістанеш. Я знову згадую лікарку з Пенсильванського університету і той дослідницький експеримент, якого насправді не було.

І це перша ніч, коли мені здається, що на мене хтось дивиться.