Приховані малюнки

16

Після пікніка біля басейну Тедді йде в спальню на тиху годину, а я сиджу внизу в барлозі. Може, мені не треба цікавитися тим, що він робить нагорі? Можливо, для мене буде краще, якщо я перестану ставити так багато запитань?

Після обіду ми довго гуляємо в Зачарованому лісі. Йдемо Дорогою з жовтої цегли до Ущелини Дракона й далі — аж до Королівської річки, і я намагаюсь вигадати нову історію про принцесу Меллорі й принца Тедді. Але принц Тедді бажає говорити тільки про спіритичні дошки: «Чи потрібні їм батарейки? Як вони знаходять мертвих людей? Чи можуть вони знайти будь-яку мертву людину? Чи можуть вони знайти Авраама Лінкольна?» На все це я відповідаю: «Не знаю», — сподіваючись, що він втратить до цього інтерес. А він натомість допитується, чи дуже дорого коштує така дошка і чи не можна її зробити самому.

Керолайн повертається додому у звичний час, а я поспішаю на довгу пробіжку, намагаючись втекти подалі й зняти стрес. Додому повертаюсь майже о сьомій, і на ґанку мене вже чекають Тед і Керолайн. Щойно я бачу їхні обличчя, розумію: вони знають.

— Добре потренувалась? — цікавиться Тед.

— Досить непогано. Майже дев’ять миль.

— Дев’ять миль, справді? Це чудово.

Але Керолайн не налаштована підтримувати світську бесіду:

— Ти нам нічого не хочеш розповісти?

Таке враження, наче мене затягли в кабінет директора й змусили вивернути кишені. Я не придумую нічого кращого, як тупо клеїти дурня.

— А що сталося?

Вона тицяє мені в руки аркуш паперу.

— Я знайшла цей малюнок перед вечерею. Тедді не хотів мені показувати. Але я наполягла. А тепер подивись на це і скажи мені, чому ми не повинні вигнати тебе цієї ж миті.

Тед торкається її руки:

— Не будемо гарячкувати.

— Не заспокоюй мене, Теде. Ми платимо Меллорі за те, що вона наглядає за нашою дитиною. А вона кидає його на садівника. Щоб погратися спіритичною дошкою. З дурепою, яка живе по-сусідству. І де я тут гарячкую?

Цей малюнок зовсім не схожий на ті темні й зловісні картинки, які хтось залишав у мене на ґанку й на холодильнику. Це лише групка схематично намальованих Тедді фігурок — мене та якоїсь сердитої жінки, очевидно, Міці, — які зібрались навколо прямокутника, розмальованого літерами й числами.

— Я це знала!

Керолайн звужує очі:

— Що знала?

— Аня була тут! Під час сеансу! Міці звинуватила мене в тому, що я штовхала вказівник, але це була Аня! Це вона його рухала. Тедді її бачив. Малюнок це доводить!

Керолайн збентежена. Вона повертається до Теда, і той здіймає руки, благаючи нас заспокоїтись.

— Переведімо подих, гаразд? Розберімося з тим, що ми чуємо.

Звичайно, вони збиті з пантелику. Вони ж не бачили всього того, що я. Вони ніколи не повірять мені, не побачивши малюнки. Я відчиняю двері котеджу й закликаю їх зайти разом зі мною. Потім дістаю стосик малюнків і акуратно розкладаю їх на ліжку у вигляді таблички.

— Ось подивіться. Ви ж упізнаєте папір, так? Із альбомів Тедді? Минулого понеділка я знайшла перші три малюнки в себе на ґанку. Я запитала Тедді, і він мені сказав, що не має до них жодного стосунку. Наступного дня я вечеряла з Расселом. Двері до мого котеджу були замкнені. Та коли я прийшла додому, на моєму холодильнику з’явились іще три малюнки. Тому я сховала камеру в спальні Тедді…

— Що ти зробила? — запитує Керолайн.

— Відеоняню. З вашого підвалу. Я поставила камеру в його кімнаті на час тихої години й побачила, що він малює. — Вказую на наступні три малюнки. — Я бачила, як він малював ось це. Малював правою рукою.

Керолайн хитає головою.

— Вибач, Меллорі, але ми ведемо мову про п’ятирічного хлопчика. Ми всі згодні, що Тедді обдарований, але він жодним чином не здатен…

— Ви мене не розумієте. Тедді не малював цих малюнків. Це зробила Аня. Дух Енні Барретт. Вона приходить у спальню Тедді. Вона використовує його як маріонетку. Якимось чином вона контролює його тіло й малює, а потім приносить малюнки в мій котедж. Бо вона мені щось розповідає.

— Меллорі, пригальмуй, — каже Тед.

— Ми намагались провести сеанс, щоб Аня дала Тедді спокій. Я хотіла поговорити з нею. Безпосередньо. Не залучаючи до цього Тедді. Але щось пішло не так, і це не спрацювало.

Я зупиняюсь, щоб налити собі води, і залпом випиваю її.

— Я розумію, що це звучить як маячня. Але всі необхідні докази — ось, перед вами. Подивіться на ці малюнки. Вони чимось об’єднані, вони розповідають якусь історію. Допоможіть мені розібратись у цьому, будь ласка.

Керолайн опускається на стілець і ховає обличчя в долонях. Тед спромагається зберігати спокій, ніби він твердо налаштований вирішити це питання.

— Ми дуже хочемо допомогти тобі, Меллорі. Я радий, що ти відверта й чесна з нами. Але, перш ніж ми знайдемо сенс у цих малюнках, нам треба узгодити кілька фактів, гаразд? І найважливіший із них полягає в тому, що духів не існує.

— Ви не можете цього довести.

— Бо ти не можеш довести зворотне! Подивись на це з іншого боку, Меллорі: у тебе немає доказів того, що дух Енні Барретт реальний.

— Оці малюнки — мій доказ! Вони намальовані на папері з альбому Тедді. Якщо він їх не малював, якщо Енні якимось чарівним способом не доправляла їх у мій котедж — то як вони тут опинились?

Я помічаю, що увага Керолайн перемістилась на маленький приставний столик біля мого ліжка, де я зберігаю свій телефон, планшет, Біблію… і чистий альбом для малювання, який Тедді мені подарував ще місяць тому, коли я тільки почала працювати в Максвеллів.

— Та ні, — кажу їй. — Ви думаєте, що це я їх малюю?

— Я цього не казала, — мовить Керолайн. Але я бачу, як запрацювала її фантазія, бачу, як вона вибудовує свою версію.

Зрештою, хіба не була я схильна до провалів у па­м’яті?

Хіба не загубилася минулого тижня коробка олівців Тедді?

— Запитаймо у вашого сина, — пропоную їм. — Він не буде брехати.

Щоб перейти двір і піднятися в спальню Тедді, потрібно не більше хвилини. Він уже почистив зуби й перевдягся у свою піжаму в пожежних машинах. Хлопчик сидить на підлозі біля ліжка, будує дерев’яну хатину Лінкольна й наповнює її спальні пластмасовими тваринами. Ми ніколи не виступали проти нього ось таким єдиним фронтом. А зараз усі троє, збуджені й напружені, заходимо до його спальні. Він одразу розуміє, що щось сталося.

Тед підходить до ліжка й куйовдить його волосся.

— Гей, парубче.

— Ми хочемо запитати в тебе про щось важливе, — каже Керолайн. — І нам треба, щоб ти відповів правдиво. — Вона бере малюнки й розкладає їх на підлозі віялом. — Це ти намалював?

Він хитає головою:

— Ні.

— Він не пам’ятає, що малював їх, — пояснюю я. — Бо він входить у якийсь транс. Щось таке, як напівсвідомий стан.

Керолайн стає на коліна біля сина й починає гратися з пластмасовим козликом, намагаючись зберігати легкість та невимушеність.

— Це Аня допомагала тобі малювати ці картинки? Вона казала тобі, що робити?

Я невідривно дивлюсь на Тедді, намагаючись зустрітися з ним поглядом. Але дитина не дивиться на мене.

— Я знаю, що Аня не справжня, — каже він батькам. — Аня — просто вигаданий друг. Вона б ніколи не намалювала справжніх малюнків.

— Звичайно, не намалювала б, — каже Керолайн. Вона обіймає його однією рукою і міцно пригортає до себе. — Ти абсолютно правильно говориш, любий.

І я починаю відчувати, що божеволію. Ніби ми всі навмисно ігноруємо очевидне, ніби ми всі раптом вирішили погодитися, що 2+2=5.

— Але ж ви всі відчуваєте якийсь запах у цій спальні, правда? Озирніться навколо. Вікна відчинені, система кондиціювання працює, його простирадла чисті. Я їх сьогодні випрала, я перу їх щодня, але тут завжди відчувається неприємний запах. Наче сірка чи аміак. — Керолайн робить мені знаки очима, але ж вона пропускає головне. — Тедді не винен! Це Аня! Це її запах! Це запах гнилі, це…

— Стоп, — каже мені Тед. — Просто більше нічого не говори, добре? Ми розуміємо, що ти засмучена. Ми тебе чуємо, гаразд? Але якщо хочемо вирішити цю проблему, то мусимо послуговуватись фактами. Абсолютними істинами. І я тобі чесно скажу, Меллорі: я не відчуваю жодного запаху в цій кімнаті. Я вважаю, що в спальні Тедді чудовий запах.

— Я теж, — вторує йому Керолайн. — Немає нічого поганого в тому, як пахне його спальня.

А от тепер я вже не сумніваюсь у тому, що божеволію.

Я відчуваю, що Тедді — моя остання надія, але й досі не можу якось змусити його подивитись на мене.

— Ну ж бо, Тедді, ми про це говорили. Ти знаєш цей запах, ти казав мені, що це Аня.

Але він тільки хитає головою, кусаючи нижню губу, і раптом вибухає сльозами.

— Я знаю, що вона не справжня, — каже він матері. — Я знаю, що вона вигадана. Я знаю, що вона просто прикидається.

Керолайн пригортає його.

— Звичайно, знаєш, — каже вона, намагаючись заспокоїти його, а потім повертається до мене. — Я думаю, що тобі зараз краще піти.

— Зачекайте…

— Ні. Ми вже достатньо поговорили. Тедді треба лягати спати, а тобі — повертатись у свій котедж.

І дивлячись на заплаканого Тедді, я розумію, що вона, мабуть, має рацію: я більше нічого не можу для нього зробити. Тому збираю малюнки й виходжу зі спальні, а Тед спускається зі мною на перший поверх.

— Він вам бреше, — кажу я Тедові. — Він говорить те, що ви хочете почути, щоб не набратися неприємностей. Але Тедді в це не вірить. Він уникав дивитися на мене.

— Можливо, він боявся дивитися на тебе, — каже Тед. — Може, він боявся, що ти розсердишся, якщо він скаже правду.

— То що тепер? Ви з Керолайн збираєтесь мене звільнити?

— Ні, Меллорі, звісно, ні. Я думаю, ми просто перебудемо ніч, щоб охолонути. Спробуємо причесати думки. Так буде добре?

Чи буде це добре? Не знаю. Я не вважаю, що мені треба причісувати свої думки. Я й досі переконана, що маю рацію, а вони помиляються, і я зібрала більшість складників головоломки — тепер просто треба розташувати їх у правильному порядку.

Тед обіймає мене.

— Послухай, Меллорі: тут ти в безпеці. Тобі нічого не загрожує. Я ніколи не дозволю, щоб із тобою сталося щось погане.

Я досі спітніла після пробіжки — від мене точно жахливо пахне, — але Тед пригортає сильніше і пригладжує долонею волосся в мене на потилиці. І за якусь мить це перетворюється із утішання в щось недоладне. Я відчуваю, як його тепле дихання лоскоче мені шию, відчуваю, як він притискається до мене кожним дюймом свого тіла, і не знаю, як вирватись із його хватки.

Аж тут у коридорі чуються кроки Керолайн. Тед відскакує від мене, а я кидаюсь геть і вислизаю через задні двері, щоб більше не зустрічатися з його дружиною.

Я не знаю, що оце відбулося, але вважаю, що Тед має рацію.

Декому й справді не завадить перебути ніч і охолонути.