Приховані малюнки

27

Я кліпаю кілька разів і прокидаюсь у темряві.

У сутінках упізнаю знайомі обриси: моє ліжко, тумбочку, непорушний стельовий вентилятор, товсті дерев’яні крокви над головою.

Я в котеджі.

Сиджу прямо на стільці з жорсткою спинкою, і носові пазухи в мене горять. Таке враження, ніби їх промили хлоркою.

Намагаюсь підвестись, але виявляю, що не володаю руками: мої зап’ястя схрещені за спиною, скручені під болючими кутами й міцно прив’язані до стільця.

Я ворушу губами, щоб покликати на допомогу, але голову туго стягує якась лямка. У рот запхана ганчірка, зжужмана в мокру кулю завбільшки з яблуко, яка нестерпно тисне на щелепу.

Мої м’язи напружені, а серце починає калатати в грудях, коли я розумію, що не можу рухатись, не можу говорити, не можу кричати, навіть не можу відкинути волосся з обличчя. Позбавте людину вибору «бий або біжи» — і не залишиться нічого, крім паніки. Дикий жах клубком підступає до горла, і мене ось-ось знудить, та, на щастя, цього не стається, бо тоді я напевно задихнулася б.

Заплющую очі й проказую коротку молитву: «Будь ласка, допоможи мені, Господи. Допоможи мені придумати, що робити». Потім я роблю носом глибокий затяжний вдих, максимально наповнюючи повітрям легені, і видихаю. Це вправа на розслаблення, якої я навчилась у реабілітаційному центрі, вона допомагає вгамовувати тривогу: сповільнює пульс і заспокоює нерви.

Повторюю цю вправу тричі.

А потім змушую себе думати.

У мене ще є варіанти. Мої ноги не зв’язані. Є шанс, що я зможу встати, але тоді стілець буде прив’язаний до спини, як панцир у черепахи. Рухатимусь я повільно й незграбно, але сама можливість ходити повністю не виключена.

Я можу повертати голову ліворуч і праворуч. Мені видно досить далеко на кухню, щоб розібрати цифри на світлодіодному годиннику мікрохвильовки: 11:07. Адріан має повернутися близько опівночі. Він обіцяв зайти до мене. А раптом хлопець постукає у двері котеджу, а ніхто не відповість? Чи є шанс, що він таки спробує проникнути всередину?

Ні, не думаю.

Хіба що я зможу подати йому сигнал.

Я не дотягнуся до своїх кишень, але не сумніваюсь, що вони порожні. Ані телефона. Ані ключів. Ані електрошокера. Зате на кухні є повна шухляда ножів. Якби вдалось якимось чином дістати ножа й перерізати пута, я позбулась би стільця й мала б зброю.

Ставлю ступні на підлогу й нахиляюсь уперед, намагаючись встати, але центр ваги тягне назад. Я розумію, що моя остання надія — це кидок уперед із достатнім імпульсом для того, щоб підвестись. Правда, я боюсь, що зроблю занадто різкий рух і впаду на підлогу.

І поки збираюсь із духом, щоб спробувати, чую кроки знадвору, які піднімаються старими зачовганими сходами. Потім двері розчиняються всередину, і Керолайн вмикає світло.

На ній та сама сукня з круглим вирізом, що й раніше, але тепер на руках ще й сині латексні рукавички. Вона тримає одну зі своїх симпатичних екосумок із супермаркету — з такими ви ходите в гастроном, щоб уберегти океани від засмічення пластиком. Схоже, Керолайн здивована, що я отямилась. Жінка кладе сумку на кухонний стіл і починає викладати її вміст: запальничку для гриля-барбекю, металеву чайну ложку й крихітний шприц із помаранчевим ковпачком.

Увесь цей час я благаю її, але слова в мене не виходять, тільки звуки. Вона намагається все ігнорувати й зосередитись на тому, що робить, але я бачу, що дратую її. Зрештою вона простягає руку мені за голову й ослабляє лямку. Я викашлюю мокрий кляп, той скочується на коліна, а потім плюхається на підлогу.

— Не здумай кричати, — каже вона. — Говори нормальним голосом.

— Навіщо ви це зі мною робите?

— Я намагалася влаштувати тобі чудові проводи, Меллорі. Приготувала свій фірмовий салат із морепродуктів. Розвішала гірлянди. Ми з Тедом навіть зібрали тобі вихідну допомогу. Заробіток за місяць. Хотіли зробити сюрприз завтра вранці у вигляді чека. — Вона сумно хитає головою, а потім дістає із сумки маленький полі­етиленовий пакетик із білим порошком.

— Що це?

— Це героїн, який ти поцупила з дому Міці. Учора ввечері, коли нишпорила в її спальні.

— Це неправда…

— Та ні, Меллорі, усе так і є. У тебе чимало невирішених проблем. Ти вдавала із себе студентку університету, зірку легкої атлетики — звідси й уся ця нервовість. А тут ще й шок через втрату роботи, втрату зарплати і втрату житла. Усі ці стреси довели тебе до зриву.

Я розумію, що насправді вона в це не вірить — просто репетирує «легенду». А Керолайн веде далі:

— Ти відчайдушно потребувала дози і знала, що Міці вживала, тож проникла в її дім і знайшла там заначку. Однак не знала, що її героїн був змішаний з фентанілом. Дві тисячі мікрограмів достатньо, щоб звалити коня. Опіоїдні рецептори переповнились, і ти перестала дихати.

— Це те, що ви розкажете поліції?

— Це такого висновку вони дійдуть. На підставі твоєї історії. І розтину. Завтра вранці я постукаю у ці двері, щоб поцікавитись, чи не потрібна тобі допомога із пакуванням речей. Коли ти не відповіси, скористаюся своїм ключем, щоб зайти всередину. Я знайду тебе в ліжку з голкою, яка стирчатиме з твоєї руки. Закричу й покличу Теда. Він битиме тебе в груди й намагатиметься робити серцево-легеневу реанімацію. Ми зателефонуємо в 911, але медики скажуть, що ти мертва вже кілька годин. Вони скажуть, що ми нічого не могли вдіяти. А оскільки ми такі хороші люди, то потурбуємось про твій належний похорон і надгробок. Поруч із сестрою. Інакше всі витрати ляжуть на плечі Рассела, а це якось несправедливо.

Керолайн розпечатує поліетиленовий пакетик і тримає його над ложкою, ретельно наповнюючи її білим порошком. Вона нахиляється над столом, зосередившись на своїй роботі, і я знову бачу її тату трохи нижче шиї.

— Ви і є той ангел з малюнків. Ви вдарили Аню своїм Viper, а потім задушили.

— Це був самозахист.

— При самозахисті ніхто нікого не душить. Ви її вбили. Ви вкрали її маленьку дівчинку. Скільки їй було років? Два? Два з половиною?

Ложка вислизає з пальців Керолайн і брязкає об стіл. Порошок летить навсібіч, і вона роздратовано сіпає головою.

— Не придурюйся, що розумієш ситуацію. Ти не уявляєш, через що я пройшла.

Вона дістає пластмасовий шпатель і повільно тягне його по столу, згрібаючи весь порошок у маленький горбик.

— Я знаю, що Тед вам допомагав, — кажу їй. — Я знаю, що він — це той чоловік на малюнках. Ви вбили Аню і забрали її дочку. А потім послали Теда, щоб закопав її тіло. Коли це сталося, Керолайн? Де ви тоді жили?

Вона хитає головою й сміється.

— Я знаю гру, в яку ти намагаєшся грати. Ми її постійно використовуємо в терапії. Ти не виплутаєшся із цього своїм базіканням.

— У вас із Тедом були проблеми. Він казав, що ви багато років намагались завагітніти. Це був останній засіб? Украсти дитину?

— Я врятувала ту дитину.

— Що це означає?

— Не має значення. Що зроблено — те зроблено, і нам треба рухатись далі. Мені шкода, що ти більше не будеш частиною нашої сім’ї.

Керолайн обережно пересипає порошок назад у ложку, потім дістає запальничку для гриля. Вона кілька разів клацає кнопкою, перш ніж із запальнички з’являється маленький язичок блакитного полум’я, і я бачу, що її руки тремтять.

— Тедді щось пам’ятає?

— А ти як думаєш, Меллорі? Він схожий на дитину, яка отримала травму? Він сумний чи нещасний? Ні, зовсім ні. Він нічого не пам’ятає. Тедді — щаслива, добре вихована дитина, і я дуже тяжко працювала, щоб він потрапив у це місце. Він ніколи не дізнається, чим я пожертвувала заради нього. І це чудово.

Поки Керолайн розмовляє, порошок у ложці димить, чорніє і врешті перетворюється на рідину. Героїн зі Східного узбережжя не має особливого запаху, тож я дивуюсь, почувши, що тхне якоюсь хімією — може, то фентаніл, а може, ще якась смертельна добавка. Згадую, що чула про одного торговця наркотиками в Камдені, який буцімто розбавляв свій товар миючим засобом Ajax. Керолайн відкладає запальничку й бере шприц. Занурює голку в заглибину ложки, а потім повільно витягає поршень, наповнюючи шприц мерзотно-коричневою рідиною.

— Він пам’ятає кролика, — кажу я.

— Вибач?

— На малюнках Ані маленька дівчинка женеться за кроликом. Дівчинка йде за білим кроликом у долину. А тепер згадайте мою співбесіду, Керолайн. У той день, коли я вперше прийшла сюди, у вас на холодильнику висів один із малюнків Тедді. На ньому був зображений білий кролик. Можливо, він пам’ятає більше, ніж ви собі думаєте.

— Її малюнки брехливі. Їм не можна довіряти.

— Я витратила чимало сил, намагаючись у них розібратися. Але думаю, що нарешті склала їх у правильному порядку — у теці на тумбочці. Вони точно показують, що сталося.

Керолайн дістає із сумки шматок гумового джгута. Вона розтягає його обома руками, немов готується обв’язати ним мою руку. Але потім цікавість бере гору. Жінка підходить до тумбочки, розкриває теку й починає гортати сторінки.

— Ні, ні, послухай, ці малюнки дуже необ’єктивні. Це її версія того, що сталось. А якби ти подивилась на мою версію? На повну картину? Ти б краще зрозуміла.

— І яка ж повна картина?

— Я не кажу, що не почуваюсь винною. Я почуваюсь винною. Мене мучать докори сумління. Я не пишаюсь тим, що сталося. Але вона не залишила мені вибору.

— Покажіть мені, що ви маєте на увазі.

— Тобто?

— У шухляді тумбочки є блокнот і олівці. Намалюйте те, що сталося. Покажіть мені свою версію цієї історії.

Бо я мушу якомога довше тягти час.

Час, за який Адріан доїде додому, прийде сюди, постукає у двері й запідозрить, що тут щось дуже й дуже не так.

І скидається на те, що Керолайн хоче це зробити! Схоже, вона загорілась ідеєю розповісти мені свою версію історії. Але ця жінка достатньо розумна, щоб здогадатися, що нею маніпулюють.

— Ти намагаєшся змусити мене звинуватити саму себе. Ти хочеш, щоб я намалювала зізнання, в картинках, щоб поліція знайшла їх і заарештувала мене. У цьому замисел?

— Ні, Керолайн, я просто хочу зрозуміти, що сталося. Чому Тедді треба було рятувати?

Вона бере джгут і заходить ззаду за мій стілець. Але їй ніяк не вдається зав’язати джгут навколо мого плеча. У неї дуже трусяться руки.

— Іноді вона залазить мені в голову, і це схоже на панічну атаку. Але це минає за одну-дві хвилини.

Вона сідає на краєчок мого ліжка й ховає обличчя в долонях. Глибоко вдихає, наповнюючи легені повітрям.

— Я не чекаю від тебе жодного співчуття, але мені це справді дуже далося взнаки. Це ніби нічне жахіття, яке не закінчується.

Вона уривчасто дихає. Обхоплює руками коліна й щосили стискає їх, ніби може зусиллям волі змусити себе заспокоїтись.

— Ми з Тедом жили на Мангеттені. Ріверсайд-Гайтс, Верхній Вест-Сайд. Я працювала в лікарні Маунт-Сінай, мені було тридцять п’ять років, і на той час я повністю «вигоріла». У моїх пацієнтів було дуже багато проблем. У світі стільки болю, стільки страждань. Тед мав якусь нудну роботу в ІТ-сфері, яку ненавидів.

Думаю, ми були двома дуже нещасними людьми, які намагалися завагітніти, але нам це не вдавалось, і ця невдача робила нас іще нещаснішими. Ми перепробували всі звичайні прийоми: ВМІ, ЕКО, цикли Кломід. Ти знаєш про таке? — Керолайн хитає головою. — Не має значення. Нічого не спрацювало. Ми обоє гарували зранку до вечора, але гроші нам навіть не були потрібні, бо мій батько залишив мені чималі статки. Тож урешті ми вирішили: «Та пішло воно все під три чорти: кидаємо роботу й беремо відпустку на рік». Ми купили будинок у північній частині штату Нью-Йорк на озері Сенека. Ідея була така: може, в розслабленому психічному стані ми зможемо зачати дитину.

Але з’явилася проблема: ми там оселяємось, але в нас немає друзів. Ми не знаємо жодної душі. Тільки я і Тед у тій хатині ціле літо. Тед по-справжньому захоп­люється виноробством. Він бере уроки в місцевого винороба. А мені так нудно, Меллорі. Я не знаю, куди себе подіти. Пробую писати, фотографувати, займатися садівництвом, пекти хліб — і нічого не виходить. І з жахом усвідомлюю, що я просто не дуже творча людина. Хіба це не страшно: таке про себе дізнатись?

Намагаюсь утримувати на обличчі співчутливий вираз і заохочую її розповідати далі. І вона розповідає… Збоку глянути — ну просто мати з дочкою невимушено собі розмовляють за кавою зі сконами в ресторанчику Panera Bread. І я не сиджу на стільці зі скрученими за спиною руками; і Керолайн не вовтузиться з повним шприцом, нервово крутячи його в пальцях.

— Єдине, в чому я знаходжу хоч якусь розраду, — це прогулянки. Біля озера Сенека є парк з чудовими тінистими стежками, і саме там я вперше зустрічаю Марґіт. Це справжнє ім’я Ані: Марґіт Барот. Часто бачу, як вона сидить у тіні дерева, малюючи пейзажі. Вона була дуже талановита, і мені здається, що я їй трохи заздрила. І вона завжди брала із собою дочку. Маленьку дівчинку двох років на ім’я Флора. Марґіт просто саджала її на ковдру й більше не звертала на неї уваги. По дві-три години. Вона тицяла смартфон дитині в руки, а потім повністю про неї забувала. І не раз чи два, Меллорі. Я бачила їх кожні вихідні! Це було їхнє звичне буття! Мене це дратувало щоразу, коли я їх минала. Тобто — ось таке чудове дитя, прекрасна маленька дівчинка, якій так потрібна увага, а ця, з дозволу сказати, мати забиває їй голову відосиками з YouTube! Наче дитина для неї — тягар. Я читала багато досліджень щодо екранного часу, Меллорі. Це просто отрута для дитячої уяви.

Тож, побачивши таке кілька разів, я вирішила втрутитись. Підійшла до ковдри й спробувала представитись, але Марґіт поняття не мала, про що я кажу. Я зрозуміла, що та не розмовляє англійською. Тоді спробувала на мигах показати їй, що я мала на увазі — спробувала показати, що вона погана мати. І я думаю, що жінка це неправильно зрозуміла. Вона розлютилась, я розлютилась, і скоро ми обидві репетували — я англійською, вона угорською, — аж поки до нас не підійшло кілька людей. Їм довелося буквально розбороняти нас.

Після того я намагалася гуляти в інших парках та іншими стежками. Але не переставала думати про ту дівчинку. Мені здавалося, що я її підвела, наче в мене був єдиний шанс втрутитись — і я його змарнувала. Отож одного дня — місяців, може, через два після сварки — я знову пішла до озера. Був суботній ранок, і там проходив неймовірний фестиваль повітряних куль. Його влаштовують щороку у вересні, і все небо вкривається цими великими яскравими барвистими фігурами. Чудова річ для дитячої уяви, розумієш? І от, Марґіт малює одну з цих куль, а маленька Флора просто витріщається в телефон. Вона сидить на ковдрі, а сонце так і пече її руки й плечі.

І коли я там стояла, все більше гніваючись і обурюючись, то щось помітила. Кролика, який вилазив із землі. Мабуть, десь поряд була його нора. Він вискочив із трави й обтрусився, і Флора його побачила. Дівчинка загукала: «Аня, аня!», показуючи на кролика й сміючись, але Марґіт не обернулась. Вона занадто захопилася своїм малюванням. І не побачила, що її маленька дівчинка встала й пішла собі, що Флора перейшла поле й попрямувала в долину. До струмка, Меллорі. Тож я мусила щось робити, правда ж? Я ж не могла ігнорувати того, що відбувалось. Я пішла за Флорою в долину, і коли наздогнала її, вона вже зовсім заблукала. Дівчинка кричала й істерично ридала. Я присіла біля неї і сказала, що все добре. Я запевнила, що знаю, як знайти мамусю, і запропонувала відвести її назад. І я справді хотіла це зробити, Меллорі. Я справді збиралася відвести Флору назад.

І тут я перестаю стежити за розвитком історії, бо пригадую спіритичну дошку з її загадковим повідомленням і розумію, що занадто довірилась Google Translate. Бо повідомлення було не «HELP FLOWER» («ДОПОМОЖИ КВІТЦІ») — а «HELP FLORA» («ДОПОМОЖИ ФЛОРІ») — допоможи її дочці.

— Я просто хотіла побути з нею якийсь час, — веде далі Керолайн. — Погуляти й приділити їй трохи уваги. Думала, її мати не буде проти. Вона ж бо навіть не помітила, що дівчинка зникла. Неподалік виднілась маленька стежка, яка вела до лісу, туди ми й пішли. У ліс. Однак Марґіт таки помітила, що Флора зникла. Вона скрізь її шукала. І якимось чином знайшла нас. А коли впізнала мене, то розлютилась. Вона почала кричати й махати руками, наче зібралась мене вдарити. Але при мені завжди є Viper, я ношу його із собою для особистої безпеки, тож і скористалася ним, щоб захиститися. Я вдарила її лише раз, щоб змусити відступити. Але, мабуть, вона мала якийсь неврологічний розлад, бо впала й не могла підвестися. У неї почався напад. Вона намочила сукню, її м’язи тремтіли. Бідна Флора перелякалась. Я розуміла, що треба викликати 911, але знала, наскільки поганий вигляд усе це матиме. А ще було очевидно, що коли Марґіт розкаже свою версію подій, то люди все неправильно зрозуміють.

Тому я взяла Флору й відвела її за дерево. Сказала, щоб вона сіла й заплющила очі. Щоб не бачила, що відбуватиметься далі. А решту я насправді не пам’ятаю, якщо чесно. Утім, це чудова властивість людського розуму. Він блокує все погане. Ти ж знаєш, про що я кажу, еге ж?

Вона чекає, що я відповім, а коли я цього не роблю, продовжує:

— Так чи інакше. Я присипала її тіло листям. Привезла Флору додому своєю машиною. Розповіла Тедові про те, що сталося, і він хотів викликати поліцію. Але я переконала його, що ми зможемо все владнати. Ми перебували на півночі штату, в якійсь дикій глушині. Та жінка була іммігранткою, вона не розмовляла англійською мовою, і я подумала, що це чиясь прибиральниця. Припустила, що коли ми сховаємо її тіло й заберемо дитину, то ніхто й не помітить її зникнення. Або ж люди просто подумають, що вона втекла кудись разом із дочкою. Жінки постійно так вчиняють. Тож я відправила Теда в парк. Він зібрав мольберт, ковдру і всі іграшки Флори й закопав усе в лісі. Тобто разом із тілом. Теда не було всю ніч. Це зайняло в нього цілу вічність. Він повернувся аж після сходу сонця.

На цьому все мало б і закінчитись — але ж ні. Виявилося, що брат Марґіт насправді дуже велика шишка на озері Сенека. Він — власник тієї дурної козиної ферми, від якої всі відпочивальники аж не тямляться, тож дав грошей Марґіт і її чоловікові Йожефу, щоб вони переїхали з Угорщини в Сполучені Штати й працювали в нього. Ба гірше: мені й на думку ніколи не спадало, що Марґіт могла приїхати на озеро машиною — Chevy Tahoe з дитячим автомобільним кріслом, як потім з’ясувалося. Поліція знайшла її на парковці й викликала підрозділ кінологів К9. За дві години вони знайшли її тіло.

І ось уже вся спільнота шукає зниклу дворічну дитину — ту саму дівчинку, яка кричить і плаче в моїй хатині. Тож я біжу в магазин Target і накуповую їй гору хлопчачого одягу. Спортивні светри. Футболки з портретами футбольних гравців. Потім беру ножиці й роблю Флорі дуже коротку стрижку. І присягаюсь, це було схоже на поворот вимикача: усе, що я зробила, — це змінила їй зачіску, і будь-хто сказав би, що вона була хлопчиком.

Дихання Керолайн вирівнюється, руки перестають труситися. Що більше вона говорить, то кращий вигляд має, немов звільняє своє сумління від якогось жахливого тягаря.

— Тоді ми сіли в машину й поїхали. Жодного плану не було. Нам просто треба було тікати, і що далі, то краще. Ми не зупинялись аж до Західної Вірджинії, до міста під назвою Гілберт. Населення — чотири сотні, усі пенсіонери в інвалідних візках. Я відправила електронного листа нашим друзям, в якому повідомила, що ми переїхали в Барселону, де в Теда з’явився шанс, який він не міг пропустити. Потім ми орендували будинок на десяти акрах землі, без жодних сусідів, — просто чудове тихе місце, де могли зосередитись на нашій дитині.

І, Меллорі, я тобі клянусь, це був найважчий рік мого життя. Протягом шести місяців Тедді відмовлявся говорити. Він був такий наляканий! Але я виявила неабияке терпіння. Я щодня з ним працювала. Виказувала йому любов, увагу й ласку. Я наповнила наш дім книжками, іграшками і здоровою їжею, і ми досягли прогресу. Він почав потроху вилазити зі своєї мушлі. Навчився приймати нас, довіряти нам, а тепер хлопчик нас любить, Меллорі. Коли він уперше назвав мене мамою, я розридалась.

Під кінець того першого року ми досягли неймовірного успіху. Ми почали виводити Тедді між люди. Просто маленькі прогулянки або походи в продуктовий магазин. Звичайний сімейний відпочинок. І все було ідеально. Дивлячись на нас збоку, неможливо здогадатися, через що ми пройшли. — І тут її голос затихає. Ніби вона ностальгує за тим часом, коли ще мала надію.

— Що сталося?

— Я просто уявити собі не могла, що Марґіт нас знайде. Я завжди була атеїсткою. Ніколи не вірила в якийсь там духовний світ. Але після нашого першого року в Західній Вірджинії до Тедді почала вчащати гостя. Жінка в білій сукні. Піджидала його в спальні під час тихої години.

— Ви її бачили?

— Ні, ніколи. Вона показувалась тільки Тедді. Але я відчувала її, відчувала її присутність, чула її гидкий гнильний сморід. Ми сказали Тедді, що це — уявна подруга. Пояснили йому, що вона несправжня, але вдавати, що вона реальна, — це нормально. Він був дуже маленький і нічого іншого не міг удіяти.

— Вона вас переслідувала? Щоб помститися?

— О, вона б дуже цього хотіла. Вона б убила мене, якби могла. Але насправді її сили обмежені. Думаю, вона могла працювати з дошкою для спіритичних сеансів і рухати олівцем — ото й усе.

Я намагаюсь уявити собі, яка то нудьга — застрягнути в самотній хатині на десяти акрах землі посеред сільської Західної Вірджинії. Без друзів, із самим лише чоловіком, викраденою дитиною і мстивим духом. Не знаю, як довго я б протрималась, не з’їхавши з глузду.

— Я знала, що ми не можемо вічно сидіти в «Барселоні». Нам усім треба було жити далі. Я хотіла оселитись у гарному місті з хорошими школами, щоб у Тедді було нормальне дитинство. Тому ми переїхали сюди у квітні, а на День матері Аня знову з’явилась у спальні Тедді, співаючи угорських колискових.

— Вона за вами ганялась?

— Так. Не знаю, як це їй вдавалось. Я тільки розумію, що тікати від неї — не вихід. Куди б ми не поїхали, Аня буде тут як тут. Саме тоді мені сяйнула чудова ідея: залучити третю сторону. Нову подругу, яка б змагалась із Анею за увагу Тедді. Ти була ідеальною кандидатурою, Меллорі. Молода, спортивна, енергійна. Розумна, але не занадто. А твоя історія зловживання наркотиками стала великим плюсом. Я знала, що ти була невпевнена в собі. Знала, що коли ти побачиш щось незвичайне, то не повіриш власним очам. Принаймні на якийсь час. Я просто не врахувала ці дурні малюнки. Ніколи не думала, що вона знайде спосіб спілкування.

Схоже, Керолайн стомилась. Вона ніби знову прожила останні три роки свого життя. Я знову крадькома поглядаю на годинник, але зараз тільки 11:37. Мені треба далі її розговорювати.

— А Міці? Що з нею сталося?

— Те саме, що і з тобою. Минулого четверга, через кілька годин після вашого сеансу, Міці в паніці загрюкала в наші двері. Вона сказала, що її спіритична дошка не вимикається. Заявила, що планшетка мотається по дошці, безупинно набираючи одне й те ж слово: ovakodik, ovakodik, ovakodik. Міці потягла нас до себе додому й продемонструвала нам це. Вона довідалась, що те слово означає «бережися». Вона сказала, що ти мала рацію від самого початку: в нашому будинку завівся привид, і ми потребували допомоги. Ми з Тедом пішли додому, сперечаючись, як краще вчинити. І врешті я його переконала, щоб він потримав Міці, поки я вколю їй надмірну дозу. Потім Тед відтяг її тіло в ліс, а я порозкидала по всій вітальні ковпачки від голок, а на журнальний столик поклала джгут. Саме досить для того, щоб поліція з’єднала всі точки. Потім ми придумали історію про пізнього відвідувача Міці, щоб уся подія не здавалася надто гладенькою.

Я знову перевіряю годинник: минула ще одна хвилина — але цього разу Керолайн мене піймала.

— Що це ти робиш? Чого постійно зиркаєш на час?

— Просто так.

— Брешеш. Але це не має значення.

Вона підводиться і бере джгут. Її руки більше не тремтять. Вона врівноважилась і впевнено накидає джгут мені на руку, а потім міцно його зав’язує. За мить я відчуваю поколювання у м’язах.

— Будь ласка, не робіть цього.

— Вибач, Меллорі. Мені б хотілося, щоб усе склалось по-іншому.

Відчуваю, як її м’які пальці в рукавичках постукують по згину моєї руки, щоб вени набухли й полегшили їй роботу. Розумію, що вона налаштована серйозно і збирається покінчити з цим.

— Ви відчуватимете провину решту свого життя, — кажу їй, і мені так страшно, що я аж бризкаю слиною. — Ви зненавидите себе. Не зможете з цим жити.

Не знаю, чого мені вдарило в голову, що я її злякаю настільки, що вона передумає. Схоже, мої переконання її тільки розізлили. Болісний щипок, коли голка проникає крізь шкіру й проколює вену.

— Поглянь на світлий бік, — пропонує вона. — Можливо, ти знову побачиш свою сестру.

А потім натискає на поршень і вводить мені дві тисячі мікрограмів героїну з фентанілом, якими можна вбити коня. Усе моє тіло зводить судома, коли відчуваю знайомий перший озноб — наче хтось поклав кубик льоду на місце ін’єкції. Останнє, що бачу, — як Керолайн вискакує за двері й вимикає світло. Вона навіть не залишається, щоб подивитися, як я помираю. Заплющую очі й благаю Бога простити мене: будь ласка, будь ласка, прости мене. Мені здається, що я падаю назад разом зі стільцем, наче стілець і моє тіло провалились крізь підлогу і тепер я невагома, зависла у просторі. Внутрішньовенна ін’єкція героїну діє блискавично, і я не розумію, чому свідомість досі при мені. Як це я й досі дихаю? Але потім розплющую очі й бачу Марґіт, яка чекає в сутінках, — і розумію, що я померла від передозування наркотиками.