Приховані малюнки

13

Наступного дня під час обіду я спускаюсь у підвал Максвеллів і починаю відкривати коробки. Підвал забитий транспортними коробками, які ще чекають розпакування, і вже в третій я знаходжу те, що шукаю. Я знала, що в Максвеллів повинна бути відеоняня, і, на мою радість, вона має доволі сучасний вигляд. Передавач являє собою HD-камеру з інфрачервоним нічним баченням і звичайними/ширококутними лінзами. Приймач — це великий екран завбільшки з книжку в паперовій обкладинці. Я складаю все це в невелику коробку з-під взуття й несу нагору. Коли приходжу на кухню, мене чекає Тедді.

— Що ти робила в підвалі?

— Просто так зазирала, — кажу йому. — Приготуймо тобі равіолі.

Чекаю, поки він візьметься за обід, потихеньку прокрадаюсь в його спальню і вибираю місце, де сховати камеру. Я зрозуміла, що коли хочу дізнатися, звідки беруться малюнки, то маю побачити, звідки вони беруться — я маю спостерігати за його спальнею впродовж тихої години.

Але заховати камеру не так просто. Вона велика, незграбна, її важко приховати. До того ж вона має бути увімкнена в розетку. Але я знаходжу вихід завдяки купі м’яких іграшок-тваринок: дуже ретельно закопую там камеру, щоб об’єктив виглядав між Снупі й Вінні-Пухом. Потім вмикаю її в розетку, налаштовую на передачу, а тоді цілую хрестик, який висить у мене на шиї, і молюсь Богу, сподіваючись, що Тедді не помітить нічого незвичного.

Повертаюсь на кухню і сиджу з Тедді, поки той закінчує обідати. Цього ранку він балакучий. Скаржиться, що треба ходити в перукарню — Тедді ненавидить стригтися, він каже, що хоче відпустити волосся, як у Боягузливого Лева — але я його майже не слухаю. Я дуже нервуюсь. Ось-ось отримаю відповіді на свої численні запитання, проте не впевнена, що готова до них.

Хвилини тягнуться, як години, аж ось Тедді закінчує їсти, і я відправляю його нагору на тиху годину. А сама поспішаю в барліг і вмикаю приймач. Спальня Тедді просто наді мною, тож звук і зображення кришталево чисті. Камера спрямована на його ліжко, і мені ще видно більшу частину підлоги — два місця, де він, швидше за все, сидітиме й малюватиме.

Я чую, як двері в його спальню відчиняються й зачиняються. Тедді з’являється в кадрі праворуч, іде через кімнату до столу, бере свій альбом і пенал. А потім стрибає на ліжко. Я чую м’яке бух об матрац через приймач і крізь стелю над головою, наче це стереотрансляція.

Тедді всідається, спершись спиною на бильце в головах, згинає ноги в колінах, утворюючи «підставку» для альбома. Викладає рядочком олівці на нічному столику біля ліжка. Потім дістає мініатюрну точилку для олівців — таку, де стружки збираються в прозорий пластмасовий контейнер. Провертає олівець усередині — хрусь, хрусь, хрусь — потім виймає його, оглядає кінчик і думає, що той недостатньо гострий. Знову вставляє олівець у точилку — хрусь, хрусь — і вирішує, що цього достатньо.

Я на мить відводжу погляд, тільки щоб пийнути води, і, коли знову дивлюсь на екран, відео гальмує, зависає і пропускає кадри, ніби не встигає за звуком. Я все ще чую хрускіт олівця в точилці, але відео застигло на зображенні Тедді, який простяг руку по олівець.

А потім — єдине слово, промовлене тихо, майже пошепки:

— Привіт.

Після цього відразу чується швидке шипіння статики. Відео проскакує вперед, знову зависає. Зображення розмивається, втрачає чіткість. Тедді відриває погляд від альбома, спрямовуючи увагу в бік дверей спальні, до когось чи чогось за межами кадру.

— Готую олівці, — каже він, а потім сміється. — Олівці? Для малювання.

Чується довше шипіння статики, шум наростає і спадає з ритмом, який нагадує мені дихання. У мікрофоні щось тріскає і лопається — і знову зображення проскакує вперед. Тепер Тедді дивиться просто в камеру, а його голова збільшується вдвічі. Це схоже на відображення в кривому дзеркалі; риси його обличчя неймовірно розтягаються, руки схожі на маленькі короткі плавники, але обличчя величезне.

— Обережно, — шепоче він. — Потихеньку.

Статика гучнішає. Намагаюсь прикрутити звук, але ручка не діє; звук голоснішає і голоснішає, аж поки я чую його навколо, ніби він вирвався з динаміка й заповнив усю кімнату. Відео скаче, і тепер видно, що Тедді розтягся на матраці, розкинувши руки, а його тіло б’ється в конвульсіях — і я чую, як його ліжко бух-бух-бухає в стелю.

Вискакую з барлога, біжу через фоє, далі мчу сходами на другий поверх. Хапаюсь за ручку дверей до Тедді, а вона не повертається — застрягла, заблокована.

Або щось її міцно тримає.

— Тедді!

Я грюкаю кулаками у двері. Потім відступаю і з розмаху гачу ногою, як роблять у кіно, та тільки раню її. Намагаюсь висадити двері плечем, і це так боляче, що я падаю на підлогу, тримаючись за бік. І тут помічаю, що можу зазирнути в кімнату Тедді. Під його дверима вузенька, у півтора сантиметра, щілинка. Лягаю на бік, кладу голову на підлогу, заплющую одне око й заглядаю в ту щілинку. У ніс щосили б’є сморід — токсичний удар концентрованого аміаку, який виривається з кімнати, немов гарячий вихлоп. Він заповнює мені весь рот, і я відкочуюсь геть, кашляючи, задихаючись і хапаючись за горло, ніби мене оббризкали з перцевого балончика. По обличчю течуть сльози. Серце мало не вискакує з грудей.

І ось коли я лежу в коридорі, витираю шмарклі з носа, намагаюсь оговтатися, стараюсь зібрати всі сили, щоб просто сісти, то чую, що крихітний механізм у дверній ручці клацає.

Я спинаюсь на ноги й відчиняю двері. Сморід знову забиває мені памороки — це запах сечі, надзвичайно концентрований, який висить у повітрі, наче пара з душу. Я задираю футболку й затуляю нею рота. А Тедді ніби й не відчуває цього запаху; він і вухом не веде на весь мій лемент. Він сидить на ліжку з альбомом на колінах і олівцем у правій руці. Працює швидко, густо кладе товсті чорні лінії на аркуш.

— Тедді!

Він не підводить голови. Схоже, він мене не чує. Його рука не перестає рухатись — затушовує аркуш темрявою, зображуючи чорне нічне небо.

— Тедді, послухай, ти в порядку?

Він і досі мене ігнорує. Я наближаюся до його ліжка, і наступаю на одну з м’яких іграшок, плюшевого коня, який починає голосно й пронизливо іржати.

— Тедді, подивись на мене.

Я кладу руку йому на плече, і він нарешті підводить погляд. І я бачу, що його очі абсолютно білі. Зіниці закотилися під лоба. Але рука й далі рухається, малює сама собою, без його участі. Я хапаю його зап’ястя — і мене вражає жар його шкіри, сила, що нуртує в руці. Зазвичай його тіло розслаблене й гнучке, як у ганчірної ляльки. Я часто жартома кажу, що в нього порожні кістки, бо він такий легкий, що запросто можна розкрутити й запустити в небо. Але зараз під його шкірою струмує якась дивна енергія; відчувається, що всі м’язи напружені, як у маленького пітбультер’єра, готового до нападу.

Потім його очі повертаються на місце.

Він дивиться на мене, блимає.

— Меллорі?

— Що ти робиш?

Він розуміє, що тримає олівець, і негайно кидає його.

— Не знаю.

— Ти малював, Тедді. Я бачила. Усе твоє тіло трусилося, наче в судомному нападі.

— Вибач…

— Не треба вибачень. Я -не серджуся.

У нього тремтить нижня губа.

— Я ж попросив вибачення!

— Просто скажи мені, що сталося!

Я розумію, що кричу, але нічого не можу із собою вдіяти. Я страшенно налякана тим, що тут бачу. На підлозі валяються два малюнки, а в альбомі — третій, незакінчений.

— Тедді, послухай мене. Хто ця дівчинка?

— Я не знаю.

— Це дочка Ані?

— Я не знаю!

— Чому ти все це малюєш?

— Я цього не робив, Меллорі, присягаюсь!

— Тоді чому це у твоїй кімнаті?

Він глибоко вдихає.

— Я знаю, що Аня несправжня. Я знаю, що її тут немає. Іноді мені сниться, що ми разом малюємо, але коли я прокидаюсь, то жодних малюнків не буває. — Він пошпурює альбом через усю кімнату, ніби намагається заперечити його існування. — Тут не повинно бути жодних малюнків! Вони нам просто сняться!

І я розумію, що відбувається: мабуть, Аня виносить малюнки зі спальні до того, як Тедді прокидається, щоб йому не доводилось на них дивитися. А я прийшла й перервала їхній звичний процес.

Усе це понад сили Тедді, і він вибухає сльозами. Я беру його на руки — тіло знову м’яке й розслаблене, він знову схожий на звичайного хлопчика. Усвідомлюю, що прошу його пояснити щось таке, чого він не розуміє. Прошу пояснити неможливе.

Він кладе свою праву долоньку в мою, і я бачу, що маленькі пальчики в плямах від олівця. Міцно тримаю його, заспокоюю і запевняю, що все буде добре.

Та насправді я в цьому не дуже впевнена.

Бо я точно знаю, що ця дитина — шульга.