Приховані малюнки

5

Вихідні минають досить спокійно. Керолайн і Тед часто планують різні сімейні заходи — їздять на узбережжя на пляжний день або водять Тедді по музеях міста. Вони завжди запрошують і мене, але я не хочу втручатися в їхній сімейний час. Натомість просто тиняюся по своєму котеджу, шукаючи якогось заняття, бо «бездіяльні руки — приманка для спокуси». Суботнім вечором, коли мільйони молодих людей по всій Америці п’ють, фліртують, сміються і кохаються, я рачкую у своєму санвузлі з пульверизатором, наповненим відбілювачем Clorox, і відшкрібаю осад з підлоги ванної. Неділі не набагато кращі. Я побувала в усіх місцевих церквах, але поки нічого не «зростається». У кожній спільноті я завжди років на двадцять молодша від усіх, і геть не приємно, коли інші парафіяни витріщаються на мене, ніби на якийсь зоологічний курйоз.

Іноді в мене виникає спокуса повернутися в соціальні мережі, відновити акаунти в інстаграмі й фейсбуці, але всі мої NA[15]-консультанти попередили триматися від них подалі, пояснюючи, що ці сайти самі собою можуть викликати залежність і шкодять самооцінці молодої людини. Тож я намагаюсь втішатися простими радощами реального життя: бігаю, готую їжу, ходжу на прогулянки.

Але найбільше мені подобається, коли вихідні закінчуються і можна нарешті повернутися до роботи. У понеділок вранці я приходжу в головний будинок і знаходжу Тедді під кухонним столом, де він грається з пластмасовими домашніми тваринами.

— Привіт, Ведмедику! Як справи?

Він піднімає пластмасову корову й мукає.

— Без жартів, ти що, перетворився на корову? Ну що ж, значить, сьогодні я буду нянею не для дитятка, а для телятка! Як цікаво!

Керолайн мчить кухнею, стискаючи ключі, мобільник і кілька тек, напханих паперами. Вона питає, чи не можу я вийти з нею у фоє на хвилинку. Коли ми відходимо на безпечну відстань від Тедді, жінка пояснює, що він обмочив постіль і його простирадла зараз у пральній машині.

— Ти б не могла покласти їх у сушарку, коли вони виперуться? Я вже застелила його ліжко новими.

— Звичайно. А з ним усе гаразд?

— У нього все добре. Просто зніяковів. Останнім часом це часто трапляється. Стрес від переїзду. — Вона хапає сумку із шафи в коридорі й чіпляє на плече. — Тільки не обмовся, що я тобі щось сказала. Він не хоче, щоб ти знала.

— Ані слова не скажу.

— Дякую, Меллорі. Ти моя рятівниця!

@@@

Улюблене вранішнє заняття Тедді — дослідження Зачарованого лісу на краю його родинного обійстя. Дерева утворюють щільний навіс над головою, тож навіть у найспекотніші дні в лісі прохолодніше. Стежки не помарковані й безіменні — і ми самі придумуємо для них назви. Дорога з жовтої цегли — це рівна, гарно втоптана стежка, яка починається за моїм котеджем і проходить паралельно до всіх будинків на Еджвуд-стріт. Нею ми йдемо до великого сірого валуна, що має назву Яйце Дракона, а далі звертаємо в Ущелину Дракона — вужчу стежку, яка в’ється в густих чагарниках. Тут нам доводиться іти цугом, витягши вперед руки, щоб не подряпатись. Ця стежка приводить нас у долину до Королівської річки (смердючого малорухомого потоку глибиною ледь по пояс) і до Мохового мосту— довгого трухлявого, порослого водоростями й химерними грибами стовбура дерева, який поєднує два береги. Ми навшпиньках перебираємось через цю деревину й прямуємо стежкою до Гігантської бобової стеблини — найвищого дерева в лісі, гілки якого торкаються неба.

Принаймні так любить казати Тедді. Поки ми мандруємо, він видумує карколомні сюжетні історії, розповідаючи про пригоди принца Тедді й принцеси Меллорі, відважних брата й сестру, які чомусь відбилися від королівської сім’ї й намагаються знайти дорогу додому. Іноді ми гуляємо весь ранок і не бачимо жодної людини, хіба що одного-двох вигулювальників собак. Але дітей ми майже зовсім не зустрічаємо, і я підозрюю, що саме тому Тедді так любить ці прогулянки.

Утім, із Керолайн я своєю підозрою не ділюся.

Через дві години вештання лісом ми нагулюємо апетит для обіду, тож повертаємось у будинок, і я готую сири на грилі. Потім Тедді йде нагору на тиху годину, а я згадую, що його простирадла й досі в сушарці, тому піднімаюся в пральню.

Минаючи кімнату Тедді, я мимоволі підслуховую, як він розмовляє сам із собою. Зупиняюсь і притискаюсь вухом до його дверей, але розрізняю лише окремі слова й уривки фраз. Це все одно, що спостерігати за кимось, хто веде телефонну бесіду, причому говорить загалом людина на іншому кінці дроту. Після кожного його речення западають довгі й ще довші паузи.

— Може? Але я…

— . . . . . . . . . . . . . .

— Не знаю.

— . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

— Хмари? Великі такі? Пухнасті?

— . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

— Вибач. Я не розум…

— . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

— Зірки? Гаразд, зірки!

— . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

— Багато зірок, я зрозумів.

— . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

І мені так цікаво, що аж кортить постукати, але в цей момент дзвонить домашній телефон, тож я відходжу від дверей і біжу вниз.

І в Теда, і в Керолайн є мобільні телефони. Але вони тримають удома стаціонарний спеціально для Тедді, щоб він міг набрати «911» за необхідності. Я беру слухавку, і абонент представляється директоркою початкової школи Спрінґ-Брука.

— Це Керолайн Максвелл?

Пояснюю, що я няня, і вона запевняє, що нічого нагального не сталося. Каже, що телефонує, щоб особисто привітати Максвеллів у шкільній системі.

— Я люблю спілкуватися з усіма батьками перед початком навчання. Зазвичай у цей час у них багато клопоту.

Записую її ім’я і номер телефону й обіцяю передати це повідомлення Керолайн. Трохи згодом на кухню забрідає Тедді з новим малюнком. Він кладе його лицьовою стороною на стіл і вилазить на стілець.

— Можна мені зеленого перцю?

— Звичайно.

Зелений болгарський перець — улюблений перекус Тедді, тож Керолайн купує його дюжинами. Я дістаю з холодильника одну перчину, мию холодною водою і вирізаю плодоніжку з насінням. Потім зрізаю вершечок і отримую таке собі кільце, яке нарізаю смужками «на один укус».

Ми сидимо за столом, він радісно наминає свій перець, і тут я звертаю увагу на його останній малюнок. На ньому зображений чоловік, який іде спиною вперед через густий непролазний ліс. Він тягне за кісточки жінку, волоче її безживне тіло по землі. А на задньому тлі, між кронами дерев, видніється серпик місяця і багато маленьких мерехтливих зірок.

— Тедді? Що це?

Він знизує плечима:

— Гра.

— Яка гра?

Він хрумає смужку перцю і відповідає жуючи:

— Аня розігрує історію, а я її малюю.

— Як у Pictionary[16]?

Тедді пирхає і розбризкує крихти зеленого перцю по всьому столу.

— Pictionary?!? — Він відкидається на спинку стільця, істерично сміючись, а я хапаю паперовий рушник, щоб витерти бруд. — Аня не може грати в Pictionary!

Я лагідно вмовляю його заспокоїтись і пийнути водички.

— Почни із самого початку, — кажу якомога рівнішим тоном. Не хочу, щоб з мого голосу було помітно, що я не тямлюся від жаху. — Поясни мені правила цієї гри.

— Я ж казав тобі, Меллорі. Аня розігрує якусь історію, а мені треба її намалювати. І все. Ось така гра.

— І хто цей чоловік?

— Не знаю.

— Цей чоловік завдав Ані болю?

— Звідки ж я знаю? Але це не Pictionary! Аня не може грати в настільні ігри.

А потім він знову плюхається на стілець, підкошений новим нападом реготу — такого блаженно-безтурботного сміху, який можна почути лише від дітей. Він настільки радісний і щирий, що може приспати всі мої тривоги. Тедді явно нічого не гнітить. У нього чудовий настрій, як і в будь-якої звичайної дитини. Подумаєш, ну, створив він собі якогось уявного друга, і вони граються в якісь уявні ігри — чи велике диво?

Він усе ще товчеться на стільці, коли я підводжусь і йду через кухню з малюнком у руці. В шухляді з до­кументами Керолайн тримає теку з файлами, куди попросила мене складати малюнки Тедді, щоб згодом вона могла сканувати їх собі на комп’ютер.

Але Тедді бачить, що я роблю.

Він перестає хихотіти й хитає головою.

— Цей малюнок не для мами й тата. Аня каже, що хоче, щоб він був у тебе.

Цього вечора я йду за кілька кілометрів од дому до великого торговельного центру з відділом електроніки Best Buy і витрачаю частину зарплати на дешевий планшетний комп’ютер. Повертаюсь у котедж о восьмій вечора. Замикаю двері, перевдягаюсь у піжаму, а потім укладаюсь у ліжко зі своєю новою іграшкою. Налаштування планшета й підключення його до мережі Wi-Fi Максвеллів займає кілька хвилин.

Пошук за моїм запитом «Енні Барретт» видає шістнадцять мільйонів результатів: весільні реєстри, архітектурні фірми, магазини Etsy, уроки йоги й десятки профілів LinkedIn. Шукаю далі за запитами: «Енні Барретт + Спрінґ-Брук» і «Енні Барретт + Художниця» і «Енні Барретт + мертва + вбита», але жоден із цих запитів не дає нічого корисного. В інтернеті немає згадок про її існування.

Знадвору, просто в мене над головою, щось ударяється в москітну сітку. Я знаю, що це один із тих товстих коричневих метеликів, яких повно в лісі. За кольором і текстурою вони схожі на кору дерева, тож легко ховаються, але з мого боку сітки видно тільки їхні слизькі сегментовані черевця, три пари лапок і два вусики, що постійно сіпаються. Я стукаю по сітці й струшую їх, але вони просто літають неподалік кілька секунд і знову повертаються. Я боюсь, що ці комахи знайдуть у сітці якусь дірку, пролізуть усередину, обсядуть мою лампу біля ліжка і напхом у неї напхаються.

Поряд із лампою лежить призначений мені малюнок, на якому Аню волоком тягнуть через ліс. Може, я даремно взяла його собі? Може, слід було віддати його Керолайн, як тільки вона зайшла в дім? Або ще краще — можна було його зіжмакати й запхати у відро зі сміттям. Мені з душі верне від того, як Тедді намалював її волосся — відразливо довгі чорні пасма, які тягнуться за тілом, ніби нутрощі. Щось верещить на нічному столику, я зіскакую з ліжка й аж тоді розумію, що то лише мій телефон — дуже гучна мелодія вхідного дзвінка.

— Квінн! — голос Рассела. — Я не дуже пізно телефоную?

Це таке типове запитання Рассела. Зараз лише двадцята сорок п’ять, але він виступає за те, що кожен, хто серйозно ставиться до своєї фізичної форми, вже о двадцять першій тридцять має лежати в ліжку з вимкненим світлом.

— Нормально, — кажу йому. — Щось сталося?

— Я телефоную з приводу твого підколінного сухожилля. Днями ти казала, що розтягла його.

— Зараз уже краще.

— Скільки ти сьогодні пробігла?

— Чотири милі. Тридцять одна хвилина.

— Ти втомилась?

— Ні, я в порядку.

— Готова піддати трохи жару?

Я не можу відірвати погляду від малюнка, від плутанини чорного волосся, яке тягнеться за тілом жінки. Що за дитина це малює?

— Квінн?

— Так… Вибачте.

— Усе гаразд?

Я чую писк комара і щосили б’ю себе по правій стороні обличчя. Потім дивлюсь на долоню, сподіваючись побачити розмазану темну пляму, але шкіра чиста.

— Усе добре. Трохи стомилась.

— Ти щойно сказала, що не стомилась.

І він починає говорити трохи швидше, ніби раптом розуміє, що щось відбувається:

— Як до тебе ставиться родина?

— Вони фантастичні.

— А дитина? Томмі? Тоні? Тобі?

— Тедді. Він чудовий. Нам весело.

Якоїсь миті вирішую розповісти Расселу про ситуацію з Анею, але не знаю, з чого почати. Якщо я візьму й просто зараз викладу йому правду, він вирішить, що я знову почала вживати наркотики.

— У тебе бувають глюки? — запитує він.

— Які глюки?

— Провали в пам’яті? Забудькуватість?

— Ні, нічого такого.

— Я серйозно, Квінн. Це було б нормально. Враховуючи обставини. Стрес через нову роботу, нові умови життя.

— Моя пам’ять у нормі. У мене давно вже не було цих проблем.

— Добре, добре, добре. — Тепер я чую, як він друкує на комп’ютері, вводячи зміни в мою таблицю тренувань. — У Максвеллів є плавальний басейн, так? Тобі можна ним користуватися?

— Звісно.

— Ти знаєш його довжину? Приблизно?

— Може, метрів із дев’ять.

— Я тобі скину електронкою кілька відео з YouTube. Це вправи з плавання. Нескладне перехресне тренування з невеликим навантаженням. Два-три рази на тиждень — годиться?

— Авжеж.

Таки щось у моєму голосі йому не зовсім подобається.

— І телефонуй, якщо тобі щось знадобиться, добре? Я не в Канаді. Я за сорок хвилин від тебе.

— Не хвилюйтеся, тренере. У мене все гаразд.