Приховані малюнки

Рік по тому

Нелегко було викласти цю історію на папері, і я впевнена, що ще важче тобі було її читати. Багато разів я хотіла закинути цю писанину, але твій батько благав мене писати далі, поки деталі ще були свіжими в моїй пам’яті. Він переконаний, що колись, у майбутньому, років через десять-двадцять, ти захочеш дізнатися правду про те, що достеменно сталося того літа в Спрінґ-Бруці. І він хотів, щоб ти почула цю історію від мене, а не з якогось дурного подкасту про розслідування реальних злочинів.

Тому що, Бог свідок, цих подкастів було море. Тут тобі й останні новини, і клікбейтні заголовки, і жарти з нічних токшоу, і купа мемів. Упродовж кількох тижнів після твого порятунку до мене звернулись Dateline, Good Morning America, Vox, TMZ, Frontline і десятки інших. Я поняття не маю, як усі ці продюсери отримали номер мого мобільного телефону, але всі вони обіцяли одне й те ж: дозволити мені розповісти свою версію цієї історії; захистити свої дії власними словами, з мінімальним втручанням. Вони також обіцяли великі гроші, якщо я погоджусь на ексклюзивне інтерв’ю.

Але після довгого обговорення ми з твоїм батьком вирішили триматися подалі від ЗМІ. Ми опублікували спільну публічну заяву, де мовилось про те, що ти возз’єдналася зі своєю родиною і тобі потрібен час, щоб оговтатись, тож тепер ми просто хочемо спокою. Потім змінили номери телефонів і адреси електронної пошти й сподівалися, що люди про нас забудуть. Для цього знадобилось кілька тижнів, але це таки сталося. Зрештою, траплялися й гучніші історії. У Сан-Антоніо якийсь псих відкрив стрілянину в продуктовому магазині. Сміттярі у Філадельфії страйкували вісім тижнів. Жінка в Канаді народила восьмеро дітей. І світ рушив далі.

Мої перші спроби розповісти цю історію ні до чого не привели. Пам’ятаю, як сиділа над чистим блокнотом, повністю паралізована. Досі моїм найдовшим письмовим твором була шкільна курсова робота на п’ять сторінок про Ромео і Джульєтту. Тож ідея написати книжку — справжню повноформатну книжку штибу «Гаррі Поттера» — здавалась просто героїчним подвигом. Я поскаржилась на ці проблеми Адріановій матері, і вона дала мені чудову пораду. Софія сказала, що мені не треба намагатися писати книжку — треба просто сісти за свій ноутбук і розповісти історію, речення за реченням, за допомогою тих же слів, якими б я користувалась, розповідаючи щось подрузі за кавою. Вона сказала, що це нормально — не бути схожою на Дж. К. Роулінг. Чудово, якби я була схожа на Меллорі Квінн з Філадельфії. І коли я сприйняла цю ідею, слова ринули потоком. І зараз не вірю, що дивлюсь на файл, у якому їх аж 85 000.

Але що ж це я забігаю наперед!

Мабуть, слід повернутися назад і пояснити декілька речей.

@@@

Тед Максвелл помер від вогнепальних поранень на підлозі мого котеджу. Його дружина, Керолайн, померла через пів години біля підніжжя Гігантської бобової стеблини. Я зізналась у тому, що заколола її з метою самозахисту за допомогою зламаної стріли (насправді то був болт чи боєприпас, призначений для стрільби з арбалета), яку ми знайшли в лісі за кілька тижнів до того. І вона могла б ще й вижити, якби наконечник стріли не розірвав їй сонну артерію, тож, коли приїхала швидка допомога, було вже запізно.

Нас із тобою доставили у відділок поліції Спрінґ-Брука. Ти пішла в їдальню в супроводі соціального працівника із сонними очима й кошиком м’яких іграшок, а я вирушила в камеру без вікон із відеокамерою, мікрофонами і купою слідчих, які все ворожіше налаштовувались проти мене. Щоб убезпечити тебе, я розповіла лише часткову версію своєї історії. Жодним словом не обмовилась про малюнки твоєї матері. Не описувала, як вона надавала мені підказки, допомагаючи зрозуміти, що сталося. Насправді я взагалі не згадувала про твою маму. Вдала, що самостійно розкрила таємниці Максвеллів.

Детектив Бріґґс із партнерами не приховували свого скептицизму. Вони були впевнені, що я щось приховую, але я твердо дотримувалась своєї версії подій. І попри те, що їхні голоси подекуди зривалися на крик, а в запитаннях з’являлося все більше ворожості, я вперто давала їм одні й ті ж неправдоподібні відповіді. Протягом кількох годин я була цілком переконана, що мене звинуватять у подвійному вбивстві й що решту свого життя проведу за ґратами.

Але коли зійшло сонце, стало ясно, що в моїй розповіді було принаймні кілька зерен правди.

Соціальний працівник підтвердив, що Тедді Максвелл насправді мав анатомію п’ятирічної дівчинки.

Дитина на ім’я Флора Барот зареєстрована Національним центром зниклих безвісти та експлуатованих дітей, і Тедді Максвелл мав усі її особливі прикмети й визначальні фізичні характеристики.

Інтернет-пошук документів з реєстрації майна підтвердив, що Максвелли придбали будиночок на озері Сенека якраз за шість місяців до зникнення Флори.

Швидкий перегляд паспортів Теда й Керолайн (вилучених із комода в їхній головній спальні) підтвердив, що вони ніколи не були в Іспанії.

І коли зателефонували твоєму батькові Йожефу, він підтвердив кілька ключових деталей у моїй історії, включно з маркою і моделлю автомобіля Chevy Tahoe, який належав його дружині, — інформацією, яка ніколи не розголошувалася публічно.

Наступного ранку о сьомій тридцять детектив Бріґґс пішла в сусідню кав’ярню Starbucks, щоб принести мені трав’яний чай і сандвіч із яйцем і сиром. Вона також запросила Адріана приєднатися до нас у кімнаті для допитів. Він усю ніч прочекав у коридорі, сидячи на не­зручній металевій лавці. Він обійняв мене так міцно — аж одірвав од підлоги. І коли ми обоє перестали плакати, довелось розповісти йому всю історію заново.

— Шкода, що я не дістався туди раніше, — сказав він.

Виявилося, що саме Адріан зателефонував у службу 911 — коли прийшов у мій котедж і знайшов мертвого Теда Максвелла на підлозі.

— Не треба було мені їхати в те Огайо, — додав він. — Якби я залишився з тобою в Спрінґ-Бруці, нічого б цього не сталося.

— Або ми обоє були б мертві. Не варто зациклюватися на сценаріях «а що, якби…», Адріане. Не треба себе звинувачувати.

Поїздка з озера Сенека до Спрінґ-Брука займає блиько п’яти годин, але того ранку твій батько подолав цю відстань за три з половиною. Можу тільки уявити, що робилося в його голові, коли він мчав по міжштатній автомагістралі. Ми з Адріаном досі сиділи в поліційному відділку, смакуючи різні солодощі, щоб не заснути, коли приїхав твій батько. Як зараз, пам’ятаю той момент, коли детектив Бріґґс завела його в кімнату. Він був високий і худорлявий, з розпатланим волоссям і скуйовдженою бородою. Спочатку я подумала, що це, мабуть, якийсь злочинець із сусідньої камери. Але він був одягнений як фермер: у робочих черевиках, штанах Dickies і фланелевій сорочці на ґудзиках. І він став на коліна, узяв мою руку й заплакав.

@@@

Я б могла написати цілу книжку про все, що сталося далі, але спробую розповідати стисло. Ви з батьком повернулись на озеро Сенека, а Адріан — у Нью-Брансвік, щоб довчитись останній рік у Ратґерському університеті. Він запрошував мене поїхати разом із ним і безплатно жити в його квартирі, поки я визначатимусь із наступним етапом свого життя. Але весь мій світ перевернувся з ніг на голову, і я боялась брати на себе великі зобов’язання в момент слабкості. Тому переїхала в гостьову спальню свого спонсора в Норрістауні.

Можна не вважати шістдесятивосьмирічного чоловіка ідеальним сусідом по кімнаті, але Рассел був тихим і акуратним, а ще тримав у наших комірчинах незліченне різноманіття протеїнового порошку. Я влаштувалась на роботу в магазин кросівок, щоб заробити трохи грошей. Співробітники тримали маленький неформальний біговий клуб, і я почала тренуватися з ними вранці, двічі-тричі на тиждень. Знайшла гарну церкву, де було багато парафіян років двадцяти-тридцяти. Знову почала відвідувати збори анонімних наркоманів і ділитися своїми історіями, щоб допомогти іншим.

Я хотіла відвідати тебе в жовтні, на твій шостий день народження, але лікарі відрадили мене від цього. Вони сказали, що ти все ще дуже тендітна та вразлива й досі «збираєш» свою справжню ідентичність. Нам дозволили поговорити по телефону, але тільки тоді, коли ініціатором будеш ти, однак ти так і не виявила жодного інте­ресу до розмови зі мною.

Проте твій батько телефонував мені один-два рази на місяць, щоб розповісти про твої успіхи, і ми з ним обмінювались численними електронними листами. Я дізналась, що ви з батьком жили у великому фермерському будинку разом із твоїми тіткою, дядьком і двоюрідними сестрами, і замість того щоб ходити в дитсадок, ти брала участь у багатьох терапевтичних програмах: арттерапія, розмовна терапія, музична терапія, маріонетки й рольові ігри, трудова терапія. Лікарі були вражені, що ти зовсім не пам’ятаєш, як тебе витягли з постелі, завели в ліс і запхали на дерево. Вони вирішили, що твій мозок придушив ці спогади у відповідь на травму.

Батько був єдиною людиною, яка знала про те, що насправді сталося в лісі тієї ночі. Я розповіла йому всю історію, і, звісно, вона скидалася на якусь маячню, та коли я надіслала йому копії малюнків твоєї матері, виконані в її неповторному стилі, у нього не залишилося жодного сумніву.

Лікарі пояснили тобі все дуже скорочено. Ти дізналася про те, що народилась дівчинкою на ім’я Флора і твої справжні батьки — Йожеф і Марґіт. Ти дізналася про те, що Тед і Керолайн були дуже хворими людьми, які припустилися багатьох помилок. І найбільша полягала в тому, що вони забрали тебе від батьків. А другою найбільшою помилкою було те, що вони вдягли тебе в хлопчачий одяг і змінили ім’я Флора на Тедді.

У перспективі, пояснювали лікарі, ти зможеш вибрати — називатися Флорою, чи Тедді, чи якимось іншим іменем, а також зможеш вибрати, як вдягатися: як хлопчик чи як дівчинка, чи і так, і так. Ніхто не змушував тебе до швидких рішень. Тебе заохочували не поспішати й робити те, що вважаєш за правильне. Лікарі попереджали, що ти, ймовірно, витратиш багато років на боротьбу зі своєю гендерною ідентичністю, але вони помилились. Не минуло й восьми тижнів, як ти вже позичала сукні у двоюрідної сестри, заплітала косички й відгукувалась на ім’я Флора, тож насправді жодної плутанини не виникло. Я думаю, що десь глибоко в душі ти завжди відчувала себе дівчинкою.

@@@

За кілька днів до Гелловіна мене шокував телефонний дзвінок — то був материн голос. Вона назвала моє ім’я й одразу розплакалась. Очевидно, слідкувала за нашою історією в новинах і кілька тижнів намагалася зв’язатися зі мною, але через те що я доклала чималих зусиль, намагаючись уникати ЗМІ, мене неможливо було знайти. Вона сказала, що пишається тим, що я відмовилась від наркотиків, і що сумує за мною, і запитала, чи хотіла б я прийти додому на вечерю? Якийсь час я намагалася заспокоїтись, перш ніж змогла запитати: «Коли?» — а вона сказала: «А що ти робиш зараз?»

Мати нарешті кинула курити і мала чудовий вигляд, і я зі здивуванням дізналася, що вона вдруге вийшла заміж. Її новий чоловік, Тоні, — той дядько, якого я бачила на драбині, коли він викидав сухе листя з водостоку — виявився справжнім скарбом. Вони познайомились у групі підтримки після того, як Тоні втратив сина через метамфетаміни. Він мав хорошу роботу — керував магазином Sherwin-Williams — і всю зайву енергію спрямовував на проєкти з благоустрою дому. Він пофарбував усі кімнати й оновив фасад. Ванна кімната була повністю відремонтована, з новою душовою кабіною і ванною, а мою стару спальню переобладнали на спортивний зал із велотренажером і біговою доріжкою. Найбільшою несподіванкою для мене стало те, що мати почала бігати! Коли я вчилась у школі, ми з Бет не могли стягти її з дивана, а тепер вона пробігала милю за дев’ять хвилин. У неї були шорти з лайкри, браслет Fitbit і все таке інше.

Ми з матір’ю просиділи на кухні й проговорили весь післяобід, аж до пізньої ночі. Я приготувалась розповідати всю історію Максвеллів, але вона вже знала більшість деталей — мала величезну теку, повну роздруківок історій, які прочитала в інтернеті. Мама вирізала кожну замітку з газети Inquirer і вклеювала в спеціальний альбом. Вона розповіла, що також стала своєрідною знаменитістю, і всі колишні сусіди дуже мною пишаються. Вона вела перелік усіх, хто телефонував нам додому, сподіваючись зв’язатися зі мною, — моїх шкільних друзів, колишніх товаришів по команді й тренерів, моїх сусідок по квартирі з «Тихої гавані». Мама ретельно записувала всі їхні імена і номери.

— Ти повинна зателефонувати цим людям, Меллорі. Нехай вони знають, як тобі ведеться. О! Я ледь не забула дещо найдивніше! — Вона пройшла через кухню до холодильника й підняла магніт, діставши з-під нього візитівку: «Докторка Сьюзен Ловенталь з Медичної школи Перельмана Пенсильванського університету». — Ця жінка буквально постукала в мої двері! Вона каже, що познайомилась із тобою під час якогось дослідницького проєкту і вже кілька років намагається тебе розшукати. Про що вона, в біса, говорить?

Я відповіла, що точно не пам’ятаю, поклала візитівку в гаманець і змінила тему. Я ще й досі не набралася сміливості телефонувати за цим номером. Не впевнена, що хочу почути те, що докторка Ловенталь має мені сказати. І точно не хочу більше публічної уваги чи слави.

Просто зараз хочу нормального життя.

@@@

Наприкінці липня — через рік після того, як ми покинули Спрінґ-Брук — я збиралася переїхати в гуртожиток для тих, хто перестав уживати наркотики, в Дрексельському університеті у Філадельфії. Я була в зав’язці вже тридцять місяців і чудово почувалась після реабілітації. Після року обмірковування своїх наступних кроків вирішила вступити до університету, щоб стати вчителькою. Хотіла працювати в початковій школі, бажано в групі дитячого садочка. Я всоте звернулась до твого батька й запитала, чи можна буде влаштувати нашу зустріч улітку. І цього разу якимось дивом твої лікарі дали дозвіл. Вони вважали, що ти добре адаптувалась до нового життя, і погодились, що для нас було б корисно поновити зв’язок.

Адріан запропонував, щоб ми перетворили цей візит на відпустку — нашу першу велику спільну подорож. Ми цілий рік підтримували зв’язок, поки він вчився в Ратґерському університеті. У травні він закінчив навчання й отримав роботу в компанії Comcast, в одному з великих хмарочосів у Центр-Сіті у Філадельфії. Адріан запропонував, щоб ми відвідали тебе в північній частині штату Нью-Йорк, а потім поїхали далі на північ до Ніагарського водоспаду й Торонто. Він напакував великий кулер різними закусками й склав плейліст пісень для подорожі автівкою, а я взяла сумку з подарунками для тебе.

Ви жили на захід від озера Сенека, в містечку під назвою Дір-Ран, і ця нова для тебе місцина була зовсім не схожа на Спрінґ-Брук. Тут не було кав’ярень Starbucks, торговельних центрів чи супермаркетів — лише довгі ділянки лісу, сільськогосподарські угіддя і жменька будинків, розкиданих на великій відстані один від одного. Останню милю подорожі ми їхали звивистою гравійною дорогою, яка вела до воріт ферми Баротів. Твій батько з дядьком розводили кіз і курей, а тітка продавала молоко, яйця і сир заможним туристам на озерах Фінґер-Лейкс. Твій новий дім був просторим двоповерховим колодяним будинком із зеленим черепичним дахом. Неподалік у загоні паслися кози, із сараю долинало кудкудакання курей. Усе навколо здавалося мені на диво знайомим, хоча я точно знала, що ніколи в таких місцях не бувала.

— Ти готова? — запитав Адріан.

Я так нервувалася, що не спромоглась на відповідь. Просто схопила сумку з подарунками, піднялася сходами до твоїх вхідних дверей і подзвонила. Я глибоко вдихнула, готуючись до шоку від того, що побачу тебе маленькою дівчинкою. Боялась своєї можливої необережної реакції, чогось такого, що могло збентежити тебе, мене чи нас обох.

Але двері відчинив твій батько — вийшов на ґанок і привітав мене обіймами. Він трохи поповнів, дякувати Богу. Кілограмів, може, на сім чи дев’ять. Був одягнений у нові джинси, м’яку фланелеву сорочку й чорні черевики. Він почав було тиснути руку Адріанові, але потім обійняв і його теж.

— Заходьте, заходьте, — сказав сміючись. — Добре, що ви тут.

Усередині все було з теплого дерева, обставлене простими сільськими меблями, великі вікна виходили на яскраво-зелені пасовища. Твій батько провів нас у велику кімнату — таку собі вітальню-кухню-їдальню, з масивним кам’яним каміном і сходами, що вели на другий поверх. По меблях були розкидані гральні карти й шматочки головоломки. Твій батько перепросив за безлад; він пояснив, що твоїх тітку й дядька терміново викликали у справах, і вони залишили його самого з усіма дітьми. Я чула, як нагорі всі гралися, кричали й сміялись, п’ять дитячих голосів говорили одночасно. Через це твій батько трохи сердився, але я запевнила його, що все чудово: я рада дізнатися, що в тебе є друзі.

— Я скоро покличу Флору, — сказав він. — Спочатку трохи відпочиньмо. — Він приніс каву для Адріана і кухоль трав’яного чаю для мене. А ще поставив тарілку з маленькими тістечками, начиненими абрикосами. — Це колач, — сказав він. — Пригощайтеся, будь ласка.

Його англійська мова значно поліпшилась за останній рік. Хоч досі був очевидний акцент: these звучало як deese, а we’ll як vill, але для людини, яка прожила в цій країні всього кілька років, це, однозначно, успіх. Я помітила велику картину, яка висіла над каміном: тихе озеро в супокійний сонячний день — і спитала, чи це робота твоєї матері. Твій батько це підтвердив, а потім провів нас по великій кімнаті, показуючи інші картини. Вони висіли на кухні, в їдальні, над сходами — геть по всьому будинку. Твоя мати була дуже талановитою, і батько надзвичайно нею пишався.

Я запитала, чи ти й досі малюєш, чи й досі цікавишся мистецтвом, але твій батько сказав «ні».

— Лікарі говорять про світ Тедді й про світ Флори. І це зовсім різні світи. У світі Тедді були плавальні басейни. У світі Флори є озера Фінґер-Лейкс. У світі Тедді було багато малювання. У світі Флори є багато двоюрідних сестер, які допомагають вирощувати тварин.

Я трохи боялася ставити наступне запитання, але знала, що пошкодую, якщо не зроблю цього.

— А Аня? Вона — частина світу Флори?

Твій батько похитав головою.

— Ні, Флора більше не бачить своєї ані. — На якусь мить здалося, що в його голосі прозвучало розчарування. — Але так краще, звичайно. Так і має бути.

Я не знала, як відповісти, тож подивилась у вікно на пів дюжини кіз, які паслися в траві. Я все ще чула, як твої двоюрідні сестри граються нагорі, і раптом упізнала висоту й модуляцію твого голосу. Це точно був твій голос — такий, яким я його пам’ятала. Твої двоюрідні сестри розігрували сценку з «Чарівника країни Оз». Ти була Дороті, а одна із сестер — мером Манчкінленду, вона вдихала гелій з повітряної кульки, щоб її голос звучав смішно.

— Ідіть до Чарівника! — прохрипіла вона, і всі вибухнули сміхом.

А потім ви п’ятеро пішли вниз сходами, співаючи: «Ми йдемо до Чарівника». Твоїй найстаршій двоюрідній сестрі було років дванадцять-тринадцять, найменша дівчинка ледве почала ходити, а всі решта — десь посередині. І хоч ти мала довше волосся і була вбрана в яскраво-синю сукню, я одразу тебе впізнала. Обличчя лишилось таким самим. Усі м’які милі риси були на місці. Ти несла жезл тамбур-мажора й розмахувала ним високо над головою.

— Флоро, Флоро, зачекай! — гукнув твій батько. — У нас гості. Меллорі й Адріан. Із Нью-Джерсі, пам’ятаєш?

Інші діти зупинились, роздивляючись нас, але ти уникала зорового контакту.

— Ми йдемо надвір, — пояснила найстарша. — Ми йдемо в Смарагдове місто, а вона — Дороті.

— Флора може залишитися, — сказав Йожеф. — Хтось інший хай побуде Дороті.

Уся компанія запротестувала, перелічуючи причини, чому це несправедливо й недоцільно, але Йожеф виставив їх за двері.

— Флора залишається. Усі інші повернуться пізніше. Пів години. Біжіть пограйтесь на вулиці.

Ти сиділа поряд із батьком на дивані, але все ще не дивилась на мене. І справді, було щось дивовижне в тому, як синя сукенка й трохи довше волосся змінили все спри­йняття тебе. Лише кілька легеньких натяків — і мій мозок домалював решту картинки, повернувши всі перемикачі. Раніше ти була хлопчиком. Тепер ти дівчинка.

— Флоро, ти маєш чудовий вигляд, — сказала я.

— Muy bonita![35] — підтвердив Адріан. — Ти ж мене теж пам’ятаєш, правда?

Ти кивнула, але не відірвала погляду від підлоги. Це нагадало мені нашу першу зустріч під час співбесіди. Ти малювала в блокноті, уникаючи зорового контакту. І довелося докласти деяких зусиль, щоб заохотити тебе до розмови. Здавалося, ніби ми знову стали незнайомцями і починаємо все спочатку.

— Чула, що наступного місяця ти йдеш у перший клас. Ти рада?

Ти лише знизала плечима.

— Я теж іду до школи. Скоро буду першокурсницею в коледжі. У Дрексельському університеті. Вивчатиму педагогіку і стану вихователькою в дитячому садочку.

Схоже, твій батько щиро порадів за мене. Він сказав:

— Це чудова новина!

А потім він кілька хвилин розповідав про те, як вивчав сільське господарство в Угорщині, у Капошварському університеті. І мені здавалося, що він дуже старався надолужити щось відсутнє, намагаючись заповнити обтяжливі паузи.

Треба було спробувати інший підхід.

— Я привезла подарунки.

Я принесла сумку, і присягаюсь: ще ніколи не бачила, щоб дитина так боялась отримувати подарунки. Ти буквально позадкувала від тієї сумки, ніби думала, що там повно змій.

— Флоро, все добре, — сказав твій батько. — Відкрий сумку, будь ласка.

Ти зняла обгортковий папір з першого пакунка — коробки кольорових акварельних олівців. Я пояснила, що ними можна малювати як звичайними олівцями, але якщо додати краплю води, то фарбу можна розмазувати, і ефект буде такий, наче малюєш аквареллю.

— Жінка в художньому магазині сказала, що ними малювати — одне задоволення. Це якщо тобі знову захочеться малювати.

— А які гарні кольори, — сказав твій батько. — Дуже гарний і корисний подарунок!

Ти усміхнулась і сказала «дякую», а потім зірвала обгортковий папір з наступного подарунка — шести восково-жовтих фруктів у коробці, застеленій цигарковим папером.

Ти просто дивилася на мене, чекаючи пояснень.

— Ти не пам’ятаєш, Флоро? Це карамболі, або зоряні яблука. З продуктового магазину. Пам’ятаєш той день, коли ми купили карамболь? — Я повернулась до твого батька. — Іноді, під час ранкових занять, ми ходили в супермаркет, і я дозволяла Флорі купувати те, що вона захоче. Якийсь продукт, але щось таке, чого ми раніше не їли і що коштувало не більше п’яти доларів. І якось ти вибрала зоряне яблуко. Ми вирішили, що воно неймовірне — і нічого смачнішого справді ніколи не куштували!

І тільки тоді ти нарешті почала кивати, наче ця історія здалась тобі знайомою, хоча я не була впевнена в тому, що ти її справді згадала. І тут я зніяковіла. Поривалася забрати геть ту сумку — справді не хотіла, щоб ти розгортала останній подарунок, — та було вже пізно. Ти зірвала папір і витягла маленьку книжечку з назвою «Рецепти Меллорі», яку я надрукувала в копіювальному магазині. Там були записані всі інгредієнти й інструкції для всіх десертів, які ми готували разом — кексів і брауні з вершковим сиром, чарівних батончиків з печива і домашнього шоколадного пудингу.

— Це на той випадок, якщо ти колись знову захочеш їх зробити. Якщо колись закортить скуштувати якийсь із наших старих смаколиків.

І ти дуже ввічливо сказала «дякую», але я була впевнена, що цю книжку покладуть на полицю і більше ніколи не візьмуть у руки.

І раптом мені стало до болю зрозуміло, чому лікарі не хотіли, щоб я приїжджала до тебе в гості: це ти не хотіла мого приїзду. Ти намагалась забути мене. Ти не знала, що насправді сталося в Спрінґ-Бруці, але розуміла, що це було щось погане, бачила, що ця тема неприємна для дорослих, і відчувала, що люди з більшим задоволенням говорять про інші речі. Отож ти рухалась уперед, пристосовувалась до нового життя. І я з приголомшливою ясністю зрозуміла, що ніколи не буду його частиною.

Вхідні двері розчинились, твої двоюрідні сестри маршем зайшли в будинок, тріумфально співаючи: «Дінь-Дон! Відьма мертва!», і прогупали сходами на другий поверх. Ти благально подивилась на батька, і його обличчя почервоніло. Він паленів од сорому.

— Це дуже неввічливо, — прошепотів він. — Меллорі й Адріан приїхали здалеку, щоб зустрітися з нами. Вони привезли тобі дуже щедрі подарунки.

Але я вирішила виручити тебе.

— Усе гаразд, — сказала я. — Я не проти. Чудово, що в тебе так багато друзів, Флоро. Я просто щаслива від цього. Біжи нагору й грайся з ними. Удачі тобі в першому класі, гаразд?

Ти усміхнулась і сказала:

— Дякую.

Я була б удячна ще й за обійми, втім, мені довелось задовольнитися швидким помахом руки з протилежного кінця кімнати. Ти помчала нагору за своїми двоюрідними сестрами, і я почула, як ти радісно приєдналась до них для фінальної пісні, перекрикуючи всі голоси:

— Дінь-Дон! Злюча відьма ме-е-е-е-е-е-е-ртва!

А потім уся ваша кімната сповнилася сміхом і вереском, а твій батько тим часом уважно розглядав свої черевики.

Він запропонував нам ще чаю і кави й висловив надію, що ми залишимось на обід. Пояснив, що твоя тітка Зої приготувала paprikas — щось схоже на тушковану козлятину з яєчною локшиною. Але я сказала, що ми вже, мабуть, підемо. Розповіла, що плануємо їхати в Канаду, збираємось подивитися на Ніагарський водоспад — і далі в Торонто. Ми з Адріаном ще трішки посиділи для годиться, а потім зазбирались іти.

Твій батько помітив моє розчарування.

— Можемо спробувати знову через кілька років, — пообіцяв він. — Коли вона підросте. Коли довідається про всю історію. Я знаю, що в неї виникнуть запитання, Меллорі.

Я подякувала йому за те, що він погодився на зустріч. Потім поцілувала його в щоку й побажала удачі.

@@@

Коли ми вийшли надвір, Адріан обняв мене за талію.

— Усе нормально, — сказала йому. — Я в порядку.

— Схоже, у неї все чудово, Меллорі. Дівчинка щас­лива. Вона живе на прекрасній фермі, з родиною, серед природи. Тут розкішно.

Знаю, що так і є, але все ж таки.

Гадаю, я сподівалася на щось інше.

Ми рушили звивистою доріжкою до Адріанової автівки. Він підійшов до неї з боку водія і відімкнув дверцята. Я вже збиралась узятися за ручку, коли почула позаду чиїсь швидкі кроки, приглушені гравієм, і відчула, як ти всім тілом з розгону врізалась у мої стегна. Я обернулась, а ти обхопила мене руками за талію, зарившись обличчям у живіт. Ти нічого не казала, але цього й не треба було. І я ще ніколи не була така вдячна за обійми.

Потім ти вирвалась і побігла назад до свого дому, але перед тим всунула мені в руки складений аркуш паперу — останній малюнок на прощання. І це була наша остання зустріч.

Але я знаю, що твій батько має рацію.

Колись у майбутньому, років через десять-двадцять, ти зацікавишся своїм минулим. Прочитаєш у Вікіпедії статтю про своє викрадення, познаходиш усі чутки про ту справу, навіть виявиш кілька невідповідностей в офіційному поліційному звіті. Ти замислишся над питанням, як це Максвеллам вдалося так довго дурити стількох людей або як це двадцятиоднорічна наркоманка змогла скласти докупи весь пазл. І в тебе з’являться запитання про те, що ж насправді сталося в Спрінґ-Бруці.

І коли такий день настане, ця книжка вже чекатиме.

І я теж чекатиму.