Приховані малюнки

8

Того дня все сімейство вирушає в ресторан на обід. Керолайн запрошує і мене з ними, але я відмовляюсь, посилаючись на обов’язкову пробіжку, а потім тиняюсь по котеджу, аж поки чую, як її автівка задом виїжджає з під’їзної доріжки.

Тоді я йду через галявину до сусіднього будинку.

Будинок Міці — один із найменших у цьому кварталі. Це ранчо з червоної цегли, з металевим дахом і вікнами, щільно запнутими рулонними шторами. Її будинок цілком природно вписався б у мій старий район у Південній Філадельфії, але тут, у заможному Спрінґ-Бруці, він трохи муляє око. Іржаві ринви провисли, в тріщинах тротуару попроростали бур’яни, а занехаяному подвір’ю не завадила б допомога Короля газонів. Керолайн не раз казала, що не може дочекатися, коли Міці кудись виїде, щоб забудовник зніс її халабуду бульдозером і побудував якийсь новий будинок.

На вхідних дверях скотчем приліплене оголошення, написане від руки: «Вітаємо клієнтів. Будь ласка, користуйтесь чорним входом». Мені доводиться стукати тричі, перш ніж Міці нарешті озивається. Двері застебнуті на ланцюжок, тож вона визирає в кількасантиметрову щілину.

— Хто там?

— Це Меллорі. Із сусіднього будинку.

Вона відстібає ланцюжок і відчиняє двері.

— Єзус, Марія і Йозеф! Ти мене до смерті налякала!

На ній лілове кімоно, в руці стискає перцевий спрей.

— Про що ти тільки думаєш, гупаючи в мої двері в таку пізню годину?

Зараз лише кілька хвилин по сьомій, на вулиці повно малих дівчаток, які грають у класики. Я простягаю їй тарілочку з печивом, обгорнуту харчовою плівкою Saran Wrap.

— Ми з Тедді спекли імбирні пряники.

Вона витріщає очі:

— Я поставлю каву.

Хапає мене за зап’ястя і тягне в затемнену вітальню, і я блимаю очима, звикаючи до сутінків. У будинку брудно. Тут усе просякнуте затхлим духом: смердить скунсом, трохи канабісом і трохи шкільною роздягалкою. Диван і крісла вкриті прозорими пластиковими чохлами, але на поверхні я помічаю шар бруду, наче їх не витирали місяцями.

Міці веде мене на кухню, і цей закуток її хатини викликає більшу симпатію. Віконниці відчинені, вікна виходять на ліс. Зі стелі в кошиках звисають чубаті хлорофітуми з довгими листяними пагонами-вусиками, які теж нагадують чупринки. Меблі й побутова техніка прямісінько з 1980-х, усе таке знайоме й затишне, як на кухнях моїх сусідів у Південній Філадельфії. На кухонному столі з пластиковим покриттям Formica розстелені газети, а на них розкладені змазані мастилом деталі з чорного металу, включно з пружиною, затвором і прицілом. Я розумію, що якщо зібрати всі ці деталі в правильному порядку, то вийде пістолет.

— Я його якраз чистила, — пояснює Міці й одним махом руки зсовує все на край столу, перемішуючи деталі. — Отже, як ти п’єш каву?

— А у вас є кава без кофеїну?

— Фу, ні, ніколи. Це просто хімікати в чашці. Сього­дні ми питимемо стару добру Folgers.

Не хочу їй розповідати, що я на реабілітації, тож просто кажу, що в мене алергія на кофеїн. Міці обіцяє, що одна маленька філіжаночка ніяк не зашкодить, і я думаю, що вона, мабуть, має рацію.

— Я б узяла молока, якщо воно у вас є.

— Візьмімо вершки. У них багатший смак.

На стіні висить старий обов’язковий кухонний атрибут — годинник Kit-Cat Klock у вигляді кота, що пустотливо всміхається, а його хвіст-маятник шурхоче туди-сюди. Міці вмикає в розетку прадавню кавоварку Mr. Coffee й наповнює водою її резервуар.

— Як там по сусідству? Тобі подобається робота?

— Подобається.

— Ті батьки, мабуть, доводять тебе до божевілля.

— Вони чудові.

— Якщо чесно, не знаю, навіщо тій жінці працювати. Я впевнена, що чоловік заробляє достатньо. І ясно ж, що той ветеранський госпіталь не платить ні трясці. То чого не сидіти дома? Кого вона хоче вразити?

— Може…

— По-моєму, деякі жінки не хочуть бути матерями. Вони хочуть дітей, вони хочуть виставляти у фейсбук солоденькі фоточки. Та чи хочуть вони справжнього досвіду материнства?

— Ну…

— Одне тобі скажу: хлопчина чарівний. Так би й з’їла його. Я б задарма з ним няньчилась, якби вони мене по-людськи попросили, якби просто виявили до мене хоч крихту звичайної ввічливості. Але це проблема міленіалів! У них немає жодних цінностей!

Вона безугавно тріщить, поки ми чекаємо на каву, ділячись своїми розчаруваннями щодо мережі супермаркетів з продажу органічних продуктів Whole Foods Market (завищені ціни), жертв сексуального насильства з руху #metoo (плаксиві й самовпевнені) і переходу на літній час (тицьніть мені пальцем, де про це написано в Конституції). Я починаю думати, чи не припустилася помилки, прийшовши сюди. Мені треба з кимось поговорити, а я не впевнена, що Міці здатна когось вислухати. Хочу розібратися до пуття з малюнками Тедді, але не маю бажання турбувати Рассела, і вже точно не можу розповісти про все це Максвеллам, бо вони такі запеклі атеїсти, що й слухати мене не схочуть. Міці — моя остання надія.

— Чи не могли б ви розповісти мені ще щось про Енні Барретт?

Її велемовність різко уривається:

— А чому ти питаєш?

— Мені просто цікаво.

— Е, ні, принцесо, це дуже особливе запитання. І вибач, що я таке кажу, але на вигляд ти не настільки ласий шматочок.

Змушую Міці пообіцяти, що вона нікому — особливо Максвеллам — нічого не розкаже, а потім кладу на стіл останні малюнки Тедді.

— Тедді малює якісь незвичайні картинки. Він каже, що ідеї для них йому підказує його уявна подруга. Її звуть Аня, і вона приходить у його спальню, коли нікого немає поряд.

Міці розглядає малюнки, і на обличчя їй набігає тінь.

— Тоді чому ти запитуєш про Енні Барретт?

— Ну, просто тому, що імена дуже схожі. Аня й Енні. Я знаю, для дітей нормально мати уявних друзів. У багатьох малих вони є. Але Тедді каже, що це Аня сказала йому намалювати ці картинки. Чоловік тягне жінку через ліс. Чоловік закопує тіло жінки. А потім Аня сказала, щоб Тедді віддав ці малюнки мені.

На кухні западає тиша — найдовша тиша в присутності Міці. Чути тільки булькання кавоварки Mr. Coffee й ритмічне шурх-шурх-шурх хвоста-маятника Kit-Cat Klock. Міці дуже уважно розглядає малюнки, ніби хоче щось роздивитися крізь них, поза грифелем олівця й волокнами паперу. Я не впевнена, що вона повністю розуміє, до чого я веду, тож пояснюю:

— Розумію, що це звучить, немов якась маячня, але очевидно мене цікавить, чи не пов’язаний якимось чином дух Ані із цим обійстям. Якщо вона намагається спілкуватися за допомогою Тедді.

Міці підводиться, іде до кавоварки й наливає два кухлі. Тремтячими руками несе кухлі до столу. Я додаю трохи вершків, потім відсьорбую. Це найміцніша й найгіркіша кава в моєму житті. Проте я її п’ю. Не хочу образити Міці. Мені до зарізу треба, щоб хтось вислухав мої припущення і сказав, що я не божевільна.

— Я трохи про це читала, — промовляє нарешті Міці. — Так склалося, що діти завжди були більш сприйнятливі до спілкування з духами. Розум дитини ще не має тих бар’єрів, які вибудовуємо ми, дорослі.

— Отже… це можливо?

— Хтозна. Ти щось казала його батькам?

— Вони атеїсти. Вони вважають…

— О, я знаю, вони вважають себе найрозумнішими.

— Я хочу більше дізнатися, перш ніж заводити з ними цю розмову. Спробуйте з’єднати точки. Може, щось на цих малюнках збігається з історією Енні Барретт? — Я перехиляюсь через стіл, розмовляючи швидше. Уже відчуваю, як кофеїн пробуджує мою центральну нервову систему. Думки загострюються, пульс прискорюється. Я більше не зважаю на гіркий смак і роблю ще один ковток. — За словами Тедді, цей чоловік украв маленьку дівчинку Ані. Ви не знаєте, чи були в Ані діти?

— Це справді цікаве запитання, — каже Міці. — Однак відповідь буде зрозумілішою, якщо я почну спочатку. — Вона знову всідається в крісло, вмощується зручніше й кладе печиво до рота. — Просто пам’ятай, що Енні Барретт померла ще до того, як я народилась. Тому це історії, які я чула з дитинства, тож не можу гарантувати, що вони дійсно правдиві.

— Чудово! — Я відпиваю ще кави. — Розкажіть мені все.

— Першим власником твого будинку був чоловік на ім’я Джордж Барретт. Він працював інженером у хімічній компанії DuPont у Ґіббстауні. Мав дружину й три доньки, а в 1946 році, відразу після Другої світової війни, до них переїхала його двоюрідна сестра Енні. Вона оселилась у твоєму гостьовому котеджі й використовувала його як студію — гостьовий будиночок. Вона була приблизно твого віку, дуже гарна, з довгим чорним волоссям — ну просто запаморочлива красунечка. З Європи додому повертаються солдати й божеволіють від неї, забувши про своїх шкільних подружок. Днями й ночами вони хмарою обсідають будинок Джорджа, питаючи дозволу поговорити з його двоюрідною сестрою.

— Але Енні сором’язлива, потайна й відлюдькувата. Вона не танцює, не ходить у кіно, відмовляється від усіх запрошень. Вона навіть не ходить до церкви, а тоді це було дуже ай-яй-яй. Вона просто сидить у своєму котеджі й малює. Або гуляє по заповіднику Гайденс-Ґлен, шукаючи об’єкти для малювання. І от поступово все місто налаштовується проти неї. Ширяться чутки, буцімто вона — мати-одиначка, що віддала свою дитину на усиновлення, а сама, вкрита ганьбою, втекла до Спрінґ-­Бру­ка. Потім повзуть ще страшніші чутки. Подейкують, що вона відьма, заманює всіх жонатих чоловіків у ліс і схиляє їх до сексу. — Міці регоче від абсурдності цієї ідеї. — Адже це жінки — саме так вони це сприймають і саме так говорять. Розумієш? Я не сумніваюсь, що всі мамуськи в цьому кварталі так само говорять про мене!

Вона відсьорбує ще кави й веде далі:

— Так чи інак, а одного дня Джордж Барретт вирушає до котеджу, стукає у двері, але ніхто не відповідає. Він заходить усередину, а там усе заюшене кров’ю. Ліжко, стіни. «Аж до крокв», — як він розповідав моєму батькові. Але тіла немає. Ніде жодного сліду Енні. Джордж викликає поліцію, і все місто прочісує ліс, перевіряє кожну стежку, тягнуть сітки через струмок, запускають пошукових собак — повний набір. І знаєш, що вони знайшли? Анічогісінько. Вона зникла. Кінець історії.

— А хто-небудь жив у котеджі після 40-х років?

Міці заперечно хитає головою.

— Мої батьки казали, що Джордж мало не зніс його. Щоб і спогадів про трагедію не лишилось. Але потім перетворив на сарай для реманенту. І, як я вже тобі казала, в дитинстві, в 50-ті й 60-ті, ми всі називали його Будинком Диявола. Ми всі боялися того місця. Але то була просто забута казка, місцева легенда на задньому дворі. Я не бачила там нічого, що б мене справді налякало.

— А наступні власники? Після смерті Джорджа?

— Ну, після того як Джордж помер, його дружина продала будинок Бутчу й Боббі Герцикам. Вони побудували басейн, де ви з Тедді плаваєте. Ми були дуже близькими, чудовими друзями.

— А в них були діти?

— Три дівчинки, двоє хлопчиків і нуль проблем. А я дуже дружила з Боббі. Якби її діти малювали мертвих людей, вона б мені сказала. — Міці робить ще ковток кави. — Звичайно, їм вистачило здорового глузду дати спокій тому гостьовому котеджу. Може, коли Максвелли ремонтували його, то щось потривожили. Розблокували якусь ворожу енергію.

Я уявляю, як підходжу до Теда й Керолайн і попере­джаю їх, що вони випустили злого духа. Упевнена, що вони тут-таки відкриють газету електронних оголошень Craigslist і почнуть шукати нову няню. І що я тоді робитиму? Куди піду? Моє серцебиття прискорюється, наче двигун, що обертається, застрягши на нейтральній передачі, і я кладу руку собі на груди.

Мені треба розслабитись.

Мені треба заспокоїтись.

Мені треба перестати пити каву.

— Ви не проти, якщо я скористаюсь вашою вбиральнею?

Міці показує мені назад у бік вітальні:

— Перші двері ліворуч. Вимикач на мотузці, ти побачиш.

Ванна кімната стара й тісна, зі старомодною ванною на левиних лапах, закутаною у вінілові шторки для душу. Як тільки я вмикаю світло, по кахляній підлозі прожогом пролітає лусочниця і зникає в шпарині між плитками. Нахиляюсь над раковиною, повертаю кран і обливаю обличчя холодною водою. Серце починає битися рівніше, я простягаю руку по рушник для гостей, а вони всі вкриті тонким шаром пилу, наче їх не торкалися бозна-відколи. На дверях висить рожевий махровий халат, і я промокаю обличчя його рукавом.

Потім відчиняю аптечку Міці й швидко все там оглядаю. У старших класах я постійно нишпорила в чужих убиральнях, бо ви навіть не уявляєте, скільки ліків, які відпускаються тільки за рецептом, там лежить без на­гляду. Я цупила пігулки, а то й цілі пляшечки, і ніхто нічого не міг запідозрити. У мене загупало серце й затрусилися ноги — було відчуття, що я знову в середній школі. Аптечка Міці забита не гірше якоїсь чортової аптеки Walgreens[19]: чотири полички напхом напхані ватяними паличками й ватяними тампонами, лікувальними прокладками й вазеліном, пінцетами, антацидами й напіввидушеними тюбиками «Моністату» й гідрокортизону. Плюс дюжина помаранчевих пляшечок, які відпускаються за рецептом, усе — від «Ліпітора» й «Синтроїда» до амоксициліну й еритроміцину. І аж ген-ген у куточку, за спинами всіх інших, сховався мій старий друзяка оксикодон. Я відчувала, що таки щось знайду. Сьогодні майже в усіх домах є оксикодон — флакончик із недопитими пігулками, що залишився після якогось незначного хірургічного втручання. І хто там згадає, куди поділися ті пігулки…

Відкручую кришечку й зазираю всередину: порожньо. Аж тут Міці стукає у двері, і я мало не впускаю все в раковину.

— Будь ласка, тримай ручку поки зливаєш, добре? У мене клапан барахлить.

— Обов’язково, — кажу їй. — Без проблем.

І раптом злюся на себе за те, що нишпорю тут, за те, що зірвалась. Я почуваюсь так, ніби Міці впіймала мене на гарячому. Проклинаю каву — мені нізащо не треба було її пити. Я ставлю назад флакончик, відкручую кран і жадібно ковтаю холодну воду, сподіваючись розбавити токсини в організмі. Мене палить сором. Триматися дев’ятнадцять місяців і тепер нишпорити в аптечці старої жінки. Що, в біса, зі мною відбувається? Змиваю унітаз і тримаю ручку, поки не стече вся вода.

Коли повертаюсь на кухню, Міці чекає за столом, тримаючи дерев’яну дошку, вкриту буквами й цифрами. Я розумію, що це така собі планшетка для спіритичних сеансів, але зовсім не схожа на оті хирляві картонні набори, які я пам’ятаю з дитячих піжамних вечірок. Це добряча кленова дошка, помережана таємничими символами. Вона нагадує не так іграшку, як дошку для обробки м’яса.

— Ось що я думаю, — каже Міці. — Якщо цей дух хоче тобі щось сказати, приберімо посередника. Обі­йдемось без Тедді й запитаємо її прямо.

— Щось таке, як сеанс?

— Мені більше подобається термін «зібрання». Але не тут. Ми досягнемо кращих результатів у твоєму котеджі. Як щодо завтра?

— Я маю глядіти Тедді.

— Гаразд, розумію, нам треба задіяти Тедді. Цей дух прив’язався до нього. У нас буде більше шансів на контакт, якщо хлопчик до нас приєднається.

— У жодному разі, Міці, я не можу.

— Чому?

— Його батьки мене вб’ють.

— Я поговорю з ними.

— Ні, ні, ні, — у моєму голосі з’являється паніка. — Ви обіцяли, що нічого їм не скажете. Будь ласка, Міці, я не можу втратити цю роботу.

— Чому ти так хвилюєшся?

Я розповідаю їй про правила внутрішнього розпорядку — як мене найняли викладати науку, а не релігію чи забобони.

— Я не можу привести Тедді на сеанс. Якщо він чхне, я навіть не зможу сказати: «Благослови тебе Боже».

Міці стукає пальцем по малюнках.

— Ці картинки ненормальні, люба. Щось дивне коїться в тому будинку.

Я забираю малюнки, запихаю їх у сумку і дякую їй за каву. Мій пульс знову прискорюється — частішає серцебиття. Дякую Міці за пораду й відчиняю задні двері, щоб іти.

— Тільки нічого їм не кажіть, гаразд? Я довіряю вам зберігати цю таємницю.

Вона накриває свою дошку чохлом із чорного оксамиту.

— Моя пропозиція залишається в силі, якщо ти передумаєш. І запевняю: ти це зробиш.

@@@

Я повертаюсь у котедж о восьмій вечора і все ще не сплю о четвертій ранку. Заснути неможливо. Кава була величезною помилкою. Застосовую всі звичні прийоми — глибоке дихання, склянку теплого молока, тривалий гарячий душ, — але нічого не допомагає. Комарі безжальні, і єдиний спосіб їх якось укоськати — це натягти простирадло на голову, оголивши босі ноги. Я надзвичайно розчарована собою. Не можу повірити, що відчинила ту чортову аптечку. Кручусь у ліжку, знову й знову переживаючи ті свої дві хвилини у вбиральні Міці й намагаючись піймати момент, коли мій мозок перемкнувся на автопілот. Я думала, що зумію впоратися із залежністю, та очевидно, що я і досі Меллорі-Все-що-завгодно-за-дозу, і досі нишпорю в чужих аптечках, шукаючи способів отримати кайф. Прокидаюсь за будильником о сьомій ранку, знесилена, соромлячись себе, і рішуче налаштована більше не зриватись.

Не пити кави — ніколи.

Не звертати уваги на малюнки.

Забути про Енні Барретт.

На щастя, у великому будинку мене відволікає абсолютно нова кризова ситуація. Десь загубились улюблені вугільні олівці Тедді, і він ніде не може їх знайти. Ми йдемо в художній магазин, щоб купити нову пачку, і, коли повертаємось додому, він одразу біжить нагору на тиху годину. Я й досі виснажена через безсонну ніч, тож іду в барліг і падаю на диван. Хочу лише склепити повіки на якусь хвилинку, але Тедді знову доводиться мене будити:

— Ти знову спиш!

Я схоплююсь на ноги.

— Вибач, Ведмежатку.

— Ми підемо купатися?

— Обов’язково. Надівай купальник.

Я почуваюся в мільйон разів краще. Невеличкого сну виявилось достатньо, щоб відновити сили й повернутися до вихідного нормального стану. Тедді біжить переодягатися в купальник, і я помічаю, що він залишив на журнальному столику новий малюнок, поклавши його лицьовим боком униз. І я знаю, що треба його там і лишити. Нехай із ним розбирається мати чи батько Тедді. Але нічого не можу із собою вдіяти. Цікавість перемагає. Я перевертаю аркуш — і це вже точно остання крапля.

Послухайте, я розумію, що існує маса різних типів батьків — ліберальні батьки й консервативні батьки, батьки-атеїсти й релігійні батьки, батьки-гелікоптери, батьки-трудоголіки й абсолютно токсичні батьки. І я розумію, що всі ці різноманітні батьки мають збіса різні ідеї щодо найкращих методів виховання дітей. Але коли я розглядаю цей малюнок і бачу Аню із міцно заплющеними очима і дві руки, які душать її за горло — то думаю, всі батьки погодяться, що це вже повний гаплик.