Приховані малюнки

11

І я перепрошую, але Тедді ну ніяк не міг намалювати ці картинки. Більшість дорослих так не намалює, що вже й казати про п’ятирічного хлопчика, який спить із м’якими іграшками і не вміє рахувати далі двадцяти дев’яти.

Але як іще вони могли опинитися в кошику для сміття?

Їх намалював Тед? Керолайн?

Невже Максвелли у вільний час вчаться малювати?

Усі мої запитання викликають нові запитання — і невдовзі я вже починаю шкодувати, що взагалі встала з ліжка. Краще б я не втручалася туди, і хай би ті сміттєвози їхали собі з цими «аргументами», щоб мені тепер не сушити голову, що вони означають.

Понеділок минає в трансі — леґо, макарони з сиром, тиха година, басейн — але під вечір я вже готова провести серйозне дослідження. Я приймаю душ, мию голову й надіваю один із найкращих нарядів Керолайн — легку блакитну сукню міді з чудовими білими квітами. Потім проходжу милю містом до The Raconteur — місцевої незалежної книгарні «Оповідач».

Я не чекала, що понеділковим вечором тут буде так велелюдно — якийсь місцевий автор саме закінчив щось декламувати, настрій навколо святковий, немов на вечірці. Люди попивають вино з пластикових стаканчиків і їдять шматочки пирога з крихітних паперових тарілочок. До відділу виховання дітей мені доводиться проштовхуватися крізь натовп, але ця веремія дуже доречна: я б не хотіла, щоб продавці книгарні хапали мене за поли й пропонували свою люб’язну допомогу. Якби вони почули, що я шукаю, то подумали б, що я божевільна.

Вибираю кілька книжок і виходжу через задні двері у велике цегляне патіо — переповнену кав’ярню, оповиту мерехтливими різдвяними вогниками. Тут є невеличкий бар, де продають закуски й напої, а дуже серйозна дівчина-підліток у комбінезоні сидить на барному табуреті з акустичною гітарою і співає Tears in Heaven («Сльози на небесах»). Ця пісня завжди викликає в мене спогади про панахиду по моїй сестрі. Вона входила в плейліст, який крутився по колу. Ця пісня постійно підкрадається до мене в супермаркетах і ресторанах і, хоч я чула її вже тисячу разів — завжди змушує плакати. Але версія цієї дівчини світліша, ніж оригінал Еріка Клептона. Мабуть, завдяки її юному віку пісня звучить майже обнадійливо.

Підходжу до барної стійки й замовляю кухоль чаю з тістечком і аж потім розумію, що в мене не вистачить рук, щоб усе це кудись віднести. До того ж усі столики зайняті й ніхто не збирається їх звільняти найближчим часом, тому просто не вірю у свою удачу, коли помічаю Адріана, який сидить сам за столиком на двох, читаючи роман із серії «Зоряні війни».

— Можна приєднатися?

І це кумедно, але цього разу він не впізнає мене — принаймні не відразу, і не в пречудовій сукні Керолайн за 500 доларів.

— Так! Звичайно! Меллорі! Як справи?

— Я не думала, що тут буде так людно.

— Тут завжди повно людей, — каже Адріан. — Це третє найгарячіше місце в Спрінґ-Бруці.

— А які інші два?

— Само собою, перше — це «Фабрика чизкейків». А друге — шведський стіл гарячої їжі в супермаркеті Wegmans. У нас не дуже різноманітне нічне життя.

Дівчина з гітарою доспівує «Сльози на небесах» під ріденькі оплески, але Адріан плескає в долоні довго й голосно, аж вона кидає в наш бік роздратований погляд.

— Моя кузина Габріела, — пояснює він. — Їй лише п’ятнадцять, ти можеш у це повірити? Вона прийшла сюди з гітарою, і її взяли на роботу.

Габріела нахиляється ближче до мікрофона й каже, що тепер переходить на пісні Beatles, а потім починає співати милу кавер-версію Blackbird («Чорний дрізд»). Я дивлюсь на книжку, яку читає Адріан. На обкладинці Чубакка, який стріляє лазерами в роботів, а заголовок надрукований величезними літерами, вкритими сріблястою фольгою: «Помста вукі».

— Щось цікаве?

Адріан знизує плечима.

— Це ж не канон. Тому вони дозволяють собі багато відсебеньок. Але якщо тобі сподобалась «Помста евока», то й ця зайде.

Я не можу втриматись і починаю сміятись.

— Ти справді особливий. Схожий на ландшафтного дизайнера. Із флоридською засмагою і брудом під нігтями. Але виявляється, що ти хлопець із заміського клубу, ще й фанат «Зоряних війн».

— Я ціле літо вириваю бур’яни. Тож потребую хоч якихось ескапістських розваг.

— Розумію. З цієї ж причини я дивлюсь канал Hallmark.

— Серйозно?

— Без жартів. Передивилась усі п’ять сезонів «Вона спекла вбивство». І я не кожному про це розповідаю, тож довіряю тобі зберігати це в таємниці.

Адріан зображує хрест над серцем.

— Твоя таємниця помре разом зі мною, — обіцяє він. — А які книжки ти читаєш?

Але мені не треба відповідати на це запитання, бо мої книжки вже на столі, й Адріан може прочитати на корінцях: «Психологія аномальної дитини» й «Енциклопедія надприродних явищ».

— То ось як ти розслабляєшся після довгого дня нянькування?

— Якби я тобі розповіла, чому я читаю ці книжки, ти б точно подумав, що я божевільна.

Адріан загортає «Помсту вукі» й відкладає її вбік, приділяючи мені свою повну й неподільну увагу.

— Усі мої улюблені історії починаються саме з таких попереджень, — каже він. — Розкажи мені все.

— Це справді довга історія.

— А мені не треба нікуди йти.

— Я тебе попереджаю. Книгарня може зачинитись, перш ніж я закінчу.

— Починай із самого початку і не пропускай жодної деталі, — каже він. — Ніколи не знаєш, що може виявитись важливим.

Отож я розповідаю йому про свою співбесіду з Макс­веллами, про гостьовий котедж, про те, як ми з Тедді проводимо день. Описую еволюцію малюнків Тедді й дивні розмови, які відбуваються в його спальні. Переказую йому свої бесіди з Міці й Максвеллами. Я запитую, чи знає він історію про Енні Барретт, і він запевняє, що кожна дитина в Спрінґ-Бруці знає історію про Енні Барретт. Очевидно, що вона — такий собі місцевий бабай, який чигає на дітей, що вночі блукають лісом.

І після майже годинної розмови (а також після того, як його кузина спакувала свою гітару й пішла додому, після того, як усі навколишні столики спорожніли й у закладі залишились тільки ми з Адріаном і працівники кав’ярні, які витирають столи) я лізу в сумку й демонструю останнє відкриття — малюнки зі сміттєвого контейнера.

Адріан вражено гортає картинки.

— Ти кажеш, що їх намалював Тедді? П’ятирічний Тедді?

— Цей папір з блокнота для малювання Тедді. І мені чути, як він малює в спальні. Потім у нього всі пальці в графіті. Єдине, що спадає на думку, — це… Я стукаю по «Енциклопедії надприродних явищ». Може, він приймає чиїсь повідомлення. Може, це дух Енні Барретт.

— Ти думаєш, що Тедді одержимий?

— Ні. Це не те, що у фільмі «Екзорцист». Енні не намагається зруйнувати душу Тедді чи заволодіти його тілом. Вона просто хоче позичити його руку. Вона використовує її під час тихої години, коли він сам у спальні. А решту дня лишає його в спокої.

Я роблю паузу, щоб Адріан міг засміятися чи покепкувати з мене, але він нічого не каже, тож я далі викладаю свою гіпотезу:

— Енні Барретт — хороша художниця. Вона вже вміє малювати. Але це вперше вона малює чиєюсь рукою. Тож її перші спроби жахливі. Це просто карлючки. Але за кілька сторінок у неї вже виходить краще. Вона отримує контроль, уже видно більше деталей. З’являється текстура, світло, тінь. Вона опановує свій новий інструмент — руку Тедді.

— То як же ці сторінки опинились у смітті?

— Може, Аня їх туди поклала. А може, Тедді — не знаю. Він став дуже потайним щодо своїх малюнків.

Адріан знову передивляється картинки, цього разу вивчаючи їх ретельніше. Деякі малюнки перевертає догори дриґом, шукаючи в цих карлючках якийсь глибший сенс.

— Знаєш, що вони мені нагадують? Оті картинки-головоломки в журналі Highlights. Там, де художник ховає щось на задньому тлі. Наприклад, дах будинку — це насправді черевик, або піца, чи хокейна ключка, пам’ятаєш?

Я знаю, про які головоломки він говорить — ми з сестрою їх любили, — але мені здається, що ці малюнки набагато простіші. Я вказую на той, де жінка надривно кричить.

— Думаю, це автопортрет. Мабуть, Енні малює історію свого вбивства.

— Ну, є один простий спосіб це з’ясувати. Треба знайти фото реальної Енні Барретт. Порівняти її з жінкою на цьому малюнку. Подивитись, чи буде схожість.

— Я вже шукала. У мережі нічого немає.

— Що ж, на твоє щастя, моя мати влітку працює в публічній бібліотеці Спрінґ-Брука. У них там є величезний архів історії міста. Цілий підвал, повний матеріалів. Якщо в кого і є фото Енні Барретт — це в них.

— А ти не міг би її запитати? Вона не буде проти?

— Ти жартуєш? Та вона живе заради цих матеріалів. Вона вчителька, а за сумісництвом — бібліотекарка. Якщо я їй скажу, що ти досліджуєш місцеву історію, то вона стане твоєю новою найкращою подругою.

Хлопець обіцяє запитати її вже завтра вранці, і тепер, коли я з кимось поділилася своїми проблемами, почуваюся набагато краще.

— Дякую, Адріане. Я рада, що ти не вважаєш мене божевільною.

Він знизує плечима:

— Я вважаю, нам треба розглянути всі можливості. «Коли ти виключаєш неможливе, усе, що залишається, хай яким неймовірним воно здавалося б, має бути правдою». Це Спок із «Зоряного шляху VI», але то просто перефразування Шерлока Голмса.

— Господи, — кажу я. — Ти справді фанат.

@@@

Ми йдемо додому в темряві, усі тротуари наші. Навколо так безпечно, тихо, спокійно. Адріан грає роль гіда, показуючи на будинки своїх найгорезвісніших шкільних друзів, як-от «отой чувак, який перекинув батьків поза­шляховик» або «дівчина, якій довелося перейти в іншу школу після скандального відео в TikTok». Схоже, він знає всіх у Спрінґ-Бруці, а його шкільні роки нагадують якусь глянцеву підліткову драму Netflix — одну з тих дурних мильних опер, де всі одне одного кращі, а результат якогось університетського футбольного матчу здатен перевернути життя.

Аж ось він вказує на будинок на розі й каже, що саме тут виросла Трейсі Бентам.

— Я маю її знати?

— Розігруючий захисник «Леді Лайонс». Жіночої баскетбольної команди Пенсильванського університету. Я думав, ви знаєте одна одну.

— Пенсильванський університет величезний, — кажу йому. — У ньому п’ятдесят тисяч студентів.

— Знаю, просто подумав, що всі спортсмени тусуються на одних і тих же вечірках.

Я не відразу відповідаю Адріанові. Він, фактично, дає мені ідеальну можливість в усьому зізнатися. Я маю сказати йому, що це був дурний жарт — гра, в яку я граю з незнайомцями. Треба сказати йому правду, поки наші стосунки не зайшли далі. Я думаю, він міг би мене зрозуміти.

Але ж я не можу розкрити Адріанові частину правди, не розповівши всього до кінця. Якщо я йому скажу, що насправді ніколи не вчилась в університеті, мені доведеться пояснювати, що я робила останні кілька років — а я зовсім не готова в усе це заглиблюватись, принаймні не зараз, не тоді, коли ми ведемо таку приємну розмову. Тому просто змінюю тему.

Ми доходимо до Квіткового палацу, але Адріан каже, що проведе мене додому, і я не заперечую. Він запитує, звідки я родом, і з подивом дізнається, що я виросла в Південній Філадельфії і з вікна моєї спальні було видно Citizens Bank Park[24].

— Із твоєї розмови не скажеш, що ти з того міста.

Видаю йому свою найкращу версію Роккі Бальбоа[25]:

— Йо, Адріане! Ти думаєш, ми всі отак осьо балакаємо?

— Це не твій голос. Це те, як ти себе подаєш. Ти така позитивна. Ти не скиглиш, як усі інші.

«Ой, Адріане, — думаю я, — якби ти тільки знав».

Він запитує:

— А твої батьки? Вони й досі в Південній Філадельфії?

— Тільки мама. Вони розлучилися, коли я була маленька, і батько переїхав до Х’юстона. Я його майже не знаю.

Усе це правда, тож думаю, що моя відповідь звучить цілком переконливо, але потім Адріан питає, чи є в мене брати-сестри.

— Тільки одна сестра. Бет.

— Старша чи молодша?

— Молодша. Їй тринадцять.

— Вона приходить на твої змагання?

— Щоразу. Це три години машиною в один бік, але якщо це домашні перегони, то мама із сестрою зав­жди приходять.

Мені уривається голос — не знаю, навіщо я все це говорю. Я хочу бути з ним чесною, мати справжні стосунки, а натомість просто нагромаджую ще більше брехні.

Але коли йду цими тротуарами, залитими місячним світлом, так легко піддатися фантазії. Моє справжнє минуле немов здиміло кудись, за мільйон миль звідси.

Коли ми нарешті дістаємось будинку Максвеллів, зовсім темніє. Уже десята тридцять, і всі, мабуть, сплять. Малесенькою брукованою доріжкою ми огинаємо будинок, за яким стає ще темніше, і тільки примарне синювате світло басейну вказує нам дорогу.

Адріан роззирається по двору, придивляється до дерев, шукаючи обриси мого котеджу.

— А де ж твій будинок?

Я його теж не бачу.

— Десь за отими деревами. Я залишила світло на ґанку, але думаю, що перегоріла лампочка.

— Гм. Це дивно.

— Справді?

— Після всіх тих історій, які ти мені щойно розповіла? Не знаю.

Ми йдемо галявиною до котеджу, і Адріан чекає, поки я піднімаюсь сходами на ґанок. Сіпаю двері, але ті зачинені, тож дістаю ключі. Зараз я вдячна Керолайн за те, що вона наполягла, щоб я причепила Viper на зв’язку ключів.

— Може, я на хвилинку зазирну всередину. Ти не проти почекати?

— Без проблем.

Я відчиняю двері, простягаю руку всередину й клацаю вимикачем світла на ґанку. Точно, перегоріла лампочка. Але внутрішнє освітлення працює справно, все має такий самий вигляд, як і тоді, коли я виходила з дому. І на кухні, й у ванній. Я навіть стаю на коліна й зазираю під ліжко.

— Усе гаразд? — гукає Адріан.

Я виходжу надвір.

— Усе нормально. Мені просто потрібна нова лампочка.

Адріан обіцяє зателефонувати, коли матиме більше інформації про Енні Барретт. Я дивлюсь йому вслід і чекаю, поки він перетинає двір і заходить за ріг будинку, зникаючи з поля зору.

І коли я обертаюсь, щоб зайти в котедж, нога зачіпає неоковирну сіру каменюку завбільшки з тенісний м’яч. Дивлюсь униз і розумію, що стою на папері, на трьох аркушах паперу з обірваними краями, притиснутих каменем. Тримаючись спиною до котеджу, я нахиляюсь і піднімаю їх.

Потім заходжу всередину, замикаю двері, сідаю на край ліжка й один за одним перевертаю аркуші. Вони схожі на ті три малюнки, які Тед порвав на шматки, на ті три малюнки, котрі, як він заприсягнувся, я ніколи більше не мала побачити. Тільки тепер вони намальовані іншою рукою. Ці малюнки темніші, тут краще зображені деталі. На них пішло стільки грифелю й вугілля, що аркуші пожолобились і деформувались. Чоловік копає яму. Жінку тягнуть через ліс. І хтось дивиться вгору з дна дуже глибокої ями.