Приховані малюнки

14

Того вечора до мене заходить Адріан, і ми разом розглядаємо малюнки. Їх усього дев’ять: три малюнки, залишені в мене на ґанку; три — прикріплені до холодильника; і три — які я зібрала сьогодні в спальні Тедді. Адріан увесь час перемішує аркуші, немов намагається розікласти їх у правильному порядку, ніби існує певна магічна послідовність, котра здатна розкрити якусь історію. Я весь день ламала над ними голову, але й досі не можу вловити в них жодного сенсу.

Уже сутеніє, сонце майже сіло. Повітря надворі імлисте й сіре. Ліс сповнений миготливими світлячками. Навпроти — великий будинок, крізь кухонні вікна якого мені видно, як Керолайн завантажує посудомийну машину; поки вона прибирає після вечері, нагорі Тед вкладає їхнього сина спати.

Ми з Адріаном тісненько сидимо на сходах, так близько одне до одного, аж черкаємось колінами. Я розповідаю йому про свій експеримент із відеонянею, про те, що бачила, як Тедді малював — наосліп, користуючись недомінуючою рукою. І, чесно кажучи, Адріан має всі підстави назвати мене божевільною — я розумію, що ця історія схожа на якусь маячню, — тому відчуваю величезне полегшення, коли хлопець спри­ймає мене серйозно. Він підносить малюнки до самого обличчя й кашляє.

— Господи, вони й справді смердять.

— Так пахне в спальні Тедді. Не завжди, а час від часу. Керолайн каже, що він мочиться в ліжко.

— Я не думаю, що це сеча. Минулого літа в нас була робота в окрузі Берлінґтон. Недалеко від Пайн-Барренс. Один хлопець найняв нас, щоб розчистити його пустирище. Це пів акра здичавілої землі. Бур’яни вище голови. Ми буквально прорубували собі дорогу мачете. А скільки сміття — ти не повіриш: старий одяг, пляшки з-під пива, кеглі для боулінгу — просто неймовірний мотлох. Але найгірше, що ми там знайшли, — це мерт­вий олень. У розпал липня. Але нас найняли розчистити ту ділянку, тож нам треба було його спакувати й забрати звідти. Не вдаватимусь у подробиці, Меллорі, але це було жахливо. І я ніколи не забуду — ти постійно чуєш це в кіно, і це правда — той жахливий сморід. Смерділо, як від цих малюнків.

— Що мені робити?

— Не знаю. — Він бере стосик малюнків і відсовує подалі, щоб не наражатися на можливу небезпеку від них. — Ти впевнена, що з Тедді все гаразд?

— Не знаю, що й думати. Це справді було щось ненормальне. Його шкіра обпікала. І коли я до нього торкалась, здавалося, що то був уже не Тедді… а щось інше.

— Ти казала його батькам?

— Що я їм скажу? «Мені здається, що ваш син одержимий духом Енні Барретт»? Я вже пробувала. Вони так розпсихувались.

— Але тепер усе по-іншому. У тебе є докази. Усі ці нові малюнки. Ти ж сама казала: Тедді не міг такого намалювати без сторонньої допомоги.

— Але я не можу довести, що це Аня йому допомагала. Я не можу довести, що вона прокрадається в мій котедж і залишає їх на холодильнику. Бо це якесь безглуздя.

— Це не означає, що це неправда.

— Ти не знаєш його батьків так, як знаю їх я. Вони мені не повірять. Треба копати далі, мені потрібен справжній доказ.

Ми п’ємо зельтерську воду і їмо попкорн для мікрохвильовки із однієї великої миски — найкраще, що я спромоглася приготувати нашвидкуруч. Мені незручно за таку свою гостинність, але Адріан, схоже, не звертає на це уваги. Він розповідає новини про публічну бібліотеку Спрінґ-Брука. Його мати почала прочісувати архіви, але поки нічого не знайшла.

— Вона каже, що теки в жахливому стані. Земельні акти. Старі газети. Усе переплутано. Вона думає, що їй знадобиться ще тиждень.

— Я не можу чекати наступного тижня, Адріане. Ця штука — дух чи привид, що воно там таке — проникає в мій котедж. Іноді вночі я відчуваю, що воно на мене дивиться.

— Що ти маєш на увазі?

Я ніколи не могла словами описати це невловиме відчуття десь на периферії уваги, яке іноді супроводжувалось тоненьким писком. Мені кортить розповісти про науковий експеримент у Пенсильванському університеті й запитати в Адріана, чи доводилось йому чути про такий термін, як «виявлення погляду». Але не хочу казати нічого, що б спрямувало розмову на моє минуле. Я й так уже занадто забрехалась; досі шукаю найкращого способу в усьому зізнатися.

— Є ідея, — каже він. — У моїх батьків є невеличка квартирка над гаражем. Зараз нею ніхто не користується. Ти б могла пожити в нас кілька днів. Працюватимеш тут, а житимеш у безпечному місці, поки ми не з’ясуємо, що відбувається.

Намагаюсь уявити, як я пояснюю ситуацію Максвеллам: кажу п’ятирічному Тедді, що переїжджаю, бо мені дуже страшно жити на їхньому подвір’ї.

— Я не переїду. Мене найняли доглядати за Тедді, і я житиму тут і доглядатиму за Тедді.

— Тоді дозволь мені тут залишитись.

— Ти жартуєш.

— Я ляжу в тебе на підлозі. Жодних дурниць — просто додатковий захід безпеки. — Дивлюсь на нього, і, хоч уже майже зовсім темно, я абсолютно впевнена, що він червоніє. — Якщо привид Енні Барретт проникне у твій котедж, він перечепиться об мене, розбудить — і тоді ми з нею разом побалакаємо.

— Ти з мене смієшся?

— Ні, Меллорі, я намагаюсь допомогти.

— Мені заборонено мати ночувальників. Це одне з правил внутрішнього розпорядку.

Адріан притишує голос до шепоту:

— Я щоранку встаю о п’ятій тридцять. Я зможу вислизнути ще до світання. Ще до того, як Максвелли прокинуться. Вони ні про що не здогадаються.

Мені хочеться сказати «так». Я залюбки побалакала б з Адріаном аж до глухої ночі. І я справді не хочу, щоб він ішов додому.

Але мене зупиняє лише одне — правда. Адже Адріан і досі думає, що допомагає Меллорі Квінн — спортсменці-стипендіатці з бігу на довгі дистанції, студентці університету.

Він навіть не здогадується, що я, Меллорі Квінн, — колишня наркоманка і повна нікчема. Він не знає, що моя сестра мертва, а мати не хоче зі мною розмовляти, що я втратила двох людей, які були для мене найдорожчими й найважливішими у світі. І я не уявляю, як йому про це розповісти, бо сама ледве можу це прийняти.

— Ну ж бо, Меллорі. Скажи «так». Я турбуюсь про тебе.

— Ти про мене нічого не знаєш.

— Тоді поговори зі мною. Розкажи. Що я маю знати?

Але зараз я не можу йому сказати — не тоді, коли мені понад усе потрібна його допомога. Я змушена потримати свою історію в секреті ще кілька днів. А тоді, присягаюся, розповім йому все.

Він обережно кладе руку на моє коліно.

— Ти мені подобаєшся, Меллорі. Дозволь допомогти тобі.

Я розумію, що він набирається сміливості. Уже дуже давно ніхто не намагався мене поцілувати. І я хочу, щоб він мене поцілував — але й не хочу, тож просто сиджу, завмерши, а він потихеньку повертається до мене.

Аж ось у великому будинку навпроти розчиняються розсувні двері, і Керолайн Максвелл виходить надвір, несучи книжку, пляшку вина й келих на довгій ніжці.

Адріан сахається і прокашлюється.

— Ну що ж, уже пізно.

Я підводжусь.

— Так.

Ми йдемо через двір, оминаємо великий будинок і брукованою стежкою виходимо на під’їзну доріжку Максвеллів для двох машин.

— Моя пропозиція залишається в силі, якщо ти передумаєш, — каже Адріан. — Хоча, як на мене, тобі не варто хвилюватися.

— Чому?

— Ну, оця штука — цей дух, чи привид, чи що воно там таке, — ти її коли-небудь бачила?

— Ні.

— А ти її чула хоч раз? Дивні стогони чи шуми? Шепіт серед ночі?

— Ніколи.

— А вона займає твої речі? Збиває зі стін картини, грюкає дверима, вмикає світло?

— Ні, нічого такого.

— От бачиш! У неї було багато можливостей налякати тебе. І вона або не хоче, або не може цього робити. Мабуть, вона намагається спілкуватися. Я думаю, малюнки будуть іще, і коли ми отримаємо їх усі, то зрозуміємо, що вона хоче сказати.

Чи має він рацію? Не знаю. Але мені подобається спокій і впевненість у його голосі. Завдяки цьому я починаю вірити, що всі мої проблеми цілком можна вирішити.

— Дякую, Адріане. Дякую, що ти мені віриш.

@@@

Коли я прямую назад до свого котеджу, з внутрішнього дворика озивається Керолайн:

— Я бачу, ти завела нового друга. Сподіваюсь, я його не сполохала?

Перетинаю двір, щоб не кричати здалеку.

— Він один із ваших ландшафтних дизайнерів. Працює на Lawn King.

— А, знаю, я познайомилась із Адріаном кілька тижнів тому. Якраз перед тим, як ти сюди переїхала. Тедді був дуже вражений його трактором. — Вона робить ковток вина. — Він милий, Меллорі. Його очі!

— Ми просто друзі.

Вона знизує плечима.

— Це мене зовсім не стосується. Але звідси здавалось, що ви сидите дуже близько.

Відчуваю, що червонію.

— Можливо, трохи близько?

Вона згортає книжку й відкладає її вбік, заохочуючи мене присісти.

— А що ми ще про нього знаємо?

Я пояснюю, що він живе за три квартали звідси, що працює на свого батька і вчиться інженерної справи в Ратґерському університеті в Нью-Брансвіку.

— Він любить читати. Я натрапила на нього в книгарні. А ще Адріан, схоже, знає всіх у Спрінґ-Бруці.

— А як щодо попереджувальних знаків? Є якісь недоліки?

— Поки я не знайшла жодних. Хіба що він завзятий фанат «Зоряних воєн». Тобто я не здивуюсь, якщо він вирядиться відповідно і піде на їхній фестиваль.

Керолайн сміється:

— Якщо це його найбільший недолік, я б начепила костюм принцеси Леї і стрибала б навколо нього. А коли ти знову з ним зустрічаєшся?

— Ще не знаю.

— Можливо, тобі зробити наступний крок? Запроси його в дім. Можете користуватися басейном, влаштуйте разом пікнік. Я впевнена, що Тедді сподобається поплавати з ним.

— Дякую, — кажу їй. — Може, так і зроблю.

Кілька секунд ми сидимо в приємній тиші, насоло­джуючись спокоєм ночі, а потім Керолайн простягає руку по своє читання — стару книжку в м’якій палітурці, пошарпану й заповнену численними примітками. На обкладинці зображена оголена Єва, яка стоїть в Едемському саду й тягнеться по яблуко, а недалечко чигає змій.

— Це Біблія?

— Ні, поезія. «Утрачений рай». Колись у коледжі вона мені подобалась, а тепер я не можу вчитати жодної сторінки. Так, наче материнство зруйнувало мою здатність зосереджуватись.

— У мене в котеджі є перша книга «Гаррі Поттера». Я взяла її в бібліотеці, щоб почитати Тедді, але можу дати вам, якщо хочете.

Керолайн усміхається так, наче я сказала щось кумедне.

— Мабуть, я просто піду спати. Уже пізно. Добраніч, Меллорі.

Вона йде в будинок, а я потихеньку вирушаю двором до свого котеджу. Знову чую чиїсь кроки в заповіднику Гайденс-Ґлен — чи то оленів, чи п’яних підлітків, чи мерців — хтозна, але ці звуки мене більше не лякають.

Бо я вирішила, що Адріан має рацію.

Мені не треба боятися Ані.

Вона не намагається завдати мені болю.

Не намагається налякати мене.

Вона хоче щось мені сказати.

І я думаю, що настав час обійтися без посередника.