Приховані малюнки

2

Поза салоном автівки — спекотний задушливий червневий день. Від’їжджаючи, Рассел тисне на гудок, і я розумію, що тепер вороття немає. Житло Максвеллів — це великий триповерховий будинок у класичному вікторіанському стилі, обшитий жовтим деревом, з білим «пряниковим» оздобленням. Будинок має просторий кружґанок із плетеними меблями й вазонами, повними жовтих квітів — маргариток і бегоній. Задній двір обійстя прилягає до великого лісу — а може, то такий парк? — тож вулиця сповнена пташиним співом, і мені чутно, як дзижчить, цвіркоче й сюрчить усіляка комашня.

Іду доріжкою, вимощеною плиткою, і піднімаюсь сходами на ґанок. Дзвоню у двері, і мені відчиняє маленький хлопчик. У нього помаранчево-червонясте настовбурчене волосся. Малий нагадує мені ляльку Тролля.

Я присідаю, щоб наші очі були на одному рівні.

— Б’юсь об заклад, що тебе звуть Тедді.

Хлопчик відповідає сором’язливою усмішкою.

— Я Меллорі Квінн. А твоя…

Він повертається, швидко біжить сходами на другий поверх і щезає з очей.

— Тедді?

Я стою ні в сих ні в тих. Переді мною невеличке фоє і коридор, який веде в кухню. Бачу їдальню (ліворуч), вітальню (праворуч) і пречудову міцну соснову підлогу (скрізь). Мене вражає чистий свіжий запах кон­диційованого повітря з відтінком олійного мила Murphy Oil, ніби хтось щойно ретельно помив ним підлогу. Усі меблі мають сучасний вигляд і нові-новісінькі, немов щойно з виставкової зали меблевого магазину Crate and Barrel.

Я натискаю на дверний дзвінок, але жодних звуків він не видає. Натискаю ще тричі — нічого.

— Агов?

У дальньому кінці будинку, на кухні, бачу силует жінки, яка обертається на мій вигук.

— Меллорі? Це ти?

— Так! Привіт! Я натискала на ваш дверний дзвінок, але…

— Я знаю, вибач. Ми вирішуємо цю проблему.

Перш ніж я встигаю здивуватися, як же Тедді дізнався, що я прибула, вона підходить, щоб привітатися. Такої витонченої ходи я ще ніколи не бачила — жінка рухається нечутно, ніби її ноги ледь торкаються підлоги. Вона висока, струнка й білява, з чистою шкірою і м’якими рисами обличчя, які здаються надто тендітними для цього світу.

— Я Керолайн.

Простягаю руку, але вона вітає мене обіймами. Такі люди випромінюють тепло й співчуття, і її обійми тривають на мить довше, ніж потрібно.

— Я така рада, що ти тут. Рассел розповів нам чимало цікавого. То ти й справді не вживаєш наркотики впродовж вісімнадцяти місяців?

— Вісімнадцяти з половиною.

— Неймовірно. Після всього, що ти пережила? Це просто дивовижно. Ти з повним правом можеш собою пишатися.

А я боюсь, що зараз розплачусь, бо не чекала, що вона ось так одразу, просто з порога, запитає мене про одужання. Але це таке полегшення покінчити з цим — просто викласти на стіл усі свої найгірші карти.

— Було важко, але з кожним днем стає все легше.

— Саме це я кажу своїм пацієнтам. — Вона відступила назад, оглянула мене з голови до ніг і усміхнулась. — Подивись-но на себе тепер! Ти маєш такий здоровий вигляд, що аж сяєш!

У будинку панує приємна двадцятиградусна прохолода — жаданий рятунок від задушливої погоди. Я йду за Керолайн повз сходи й далі, під сходовий майданчик другого поверху. Її кухня вщерть залита природним світлом і нагадує якийсь знімальний павільйон каналу Food Network. Тут є великий холодильник і маленький холодильник, а газова плита має вісім конфорок. Мийка схожа на ночви — така широка, що обладнана двома окремими змішувачами. А ще тут не злічити шухлядок і шафок різноманітних форм і розмірів.

Керолайн відчиняє малесенькі дверцята, і я розумію, що це — третій холодильник, мініатюрний і наповнений прохолодними напоями.

— Ану ж бо: у нас є зельтерська вода, кокосова вода, чай із льодом…

— Я б випила зельтерської. — Повертаюсь, щоб помилуватись вікном на всю стіну, яке виходить на задній двір. — Яка чудова кухня.

— Вона величезна, еге ж? Завелика для трьох людей. Але нам так сподобалась решта будинку, що ми погодились на це. Одразу за будинком у нас парк, ти помітила? Тедді любить побродити серед дерев.

— Це, мабуть, цікаво.

— Але ми весь час перевіряємо, чи не набрав він кліщів. Я подумую купити йому антиблошиний нашийник.

Вона тримає склянку під дозатором льоду, що видає ніжний передзвін — майже так, як китайські дзвіночки на ґанку, — і звідти випадають десятки крихітних кристалічних крижаних перлин. Таке враження, ніби я щойно побачила якийсь фокус. Вона наповнює склянку газованою зельтерською водою і простягає мені.

— Як щодо сандвіча? Приготувати тобі що-небудь?

Я заперечливо хитаю головою, проте Керолайн таки відчиняє великий холодильник, звідки видніється справжній шведський стіл із найрізноманітнішими наїдками. Тут і бутлі з незбираним та соєвим молоком; і коробки з коричневими яйцями від курей на вільному вигулі; півлітрові банки із соусом песто і хумусом, а ще з мексиканським соусом піко-де-гайо. Тут і сегменти сиру, і пляшки кефіру, і білі сітчасті пакети, що аж тріщать від зелених листових овочів. А скільки фруктів! Величезні контейнери з полуницею і чорницею, малиною і ожиною, мускатною і медовою динями. Керолайн дістає пакет з мініморквою та півлітрову банку хумусу і ліктем зачиняє холодильник. Я помічаю на його дверцятах дитячий малюнок — грубувате й незграбне зображення кролика. Цікавлюсь, чи це часом не Тедді намалював, і Керолайн киває.

— Не минуло й шести тижнів, як ми живемо в цьому будинку, а він уже натякає на домашніх тваринок. Я сказала йому, що спочатку треба закінчити розпаковувати речі.

— Схоже, у нього талант, — кажу я, переживаючи, що ці слова прозвучали вимушено і що я зарано дозволила собі трохи зайвого.

Проте Керолайн зі мною погоджується!

— О, безумовно. Він справді просунутий порівняно з однолітками. Усі так кажуть.

Ми сідаємо за невеличкий стіл у затишному сніданковому куточку, і вона подає мені аркуш паперу.

— Мій чоловік надрукував тут деякі інструкції. Нічого аж такого захмарного, але чому б і не застерегти заздалегідь.

ПРАВИЛА ВНУТРІШНЬОГО РОЗПОРЯДКУ

1. Не вживати наркотиків.

2. Не пити.

3. Не курити.

4. Не вживати ненормативної лексики.

5. Не користуватися гаджетами.

6. Не вживати червоного м’яса.

7. Не вживати фастфуду.

8. Жодних відвідувачів без дозволу.

9. Жодних фотографій Тедді в соціальних мережах.

10. Жодних релігій чи забобонів. Навчати науки.

Під надрукованим переліком є й одинадцяте правило, написане від руки елегантним жіночим почерком:

Цікаво проводити час! :)

Не встигаю я дочитати ці правила, як Керолайн починає за них перепрошувати.

— Насправді ми не наполягаємо на номері сім. Якщо схочеш спекти кекси чи купити Тедді морозива — це чудово. Головне: не треба газованих напоїв. Але мій чоловік наполягає на десятому номері. Він інженер. Працює у сфері технологій. Тому наука дуже важлива для нашої сім’ї. Ми не молимось і не святкуємо Різдво. Якщо хтось чхає, ми навіть не кажемо: «Благослови тебе Боже»[5].

— А що ви кажете?

— Gesundheit. Або «на здоров’я». Це те саме.

У її голосі чується вибачальний тон, і я помічаю, як вона кидає погляд на крихітний золотий хрестик у мене на шиї — подарунок від матері на моє перше Святе Причастя. Я запевняю Керолайн, що її правила внутрішнього розпорядку не будуть проблемою.

— Віросповідання Тедді — це ваша справа, не моя. Я тут лише для того, щоб організовувати безпечне, турботливе й сприятливе середовище.

Схоже, вона відчула полегшення.

— І цікаво проводити час, так? Це правило номер одинадцять. Тож якщо ти колись захочеш провести якусь особливу подорож — у музей чи зоопарк, я все це з радістю оплачу.

Ми трохи говоримо про роботу і її обов’язки, а ось особистих запитань Керолайн ставить небагато. Я розповідаю їй, що виросла в Південній Філадельфії, на Шанк-стріт, північніше стадіонів. Жила з матір’ю і молодшими сестрами й няньчила дітей в усіх родинах нашого кварталу. Я навчалась у Центральній середній школі й саме отримала повну спортивну стипендію від Пенсильванського університету, коли моє життя пішло шкереберть. Видно, Рассел розповів Керолайн решту, бо вона не змушує мене знову ворохобити всю ту гидоту.

Натомість просто каже:

— Може, підемо пошукаємо Тедді? Подивимось, як ви порозумієтесь?

Барліг відразу за кухнею — затишна приватна сімейна вітальня із секційним диваном, скринею, повною іграшок, і пухнастим ворсистим килимом. Стіни завішані книжковими полицями й обрамленими афішами нью-йоркської Метрополітен-опери — «Ріголетто», «Паяци» й «Травіата». Керолайн пояснює, що це — улюблені музичні твори її чоловіка, і вони часто ходили в Лінкольн-центр на постановки цих опер, аж поки не з’явився Тедді.

Сам хлопчик розлігся на килимі з альбомом на спіралі й кількома жовтими простими олівцями. Коли я заходжу, він піднімає голову й пустотливо всміхається, а потім швиденько повертається до своєї роботи.

— Ну що ж, привіт іще раз. Ти малюєш картину?

Він сильно й перебільшено знизує плечима. Ще надто соромиться мені відповідати.

— Любий, дорогий, — втручається Керолайн. — Меллорі щойно поставила тобі запитання.

Він знову знизує плечима й опускає обличчя ще ближче до паперу, майже торкаючись носом малюнка, ніби хоче заховатися в ньому. Потім простягає ліву руку, щоб узяти олівець.

— О, я бачу, що ти шульга! — кажу йому. — Я теж!

— Це спільна риса всіх світових лідерів, — підхоп­лює Керолайн. — Барак Обама, Білл Клінтон, Рональд Рейґан — усі вони шульги.

Тедді змінює положення тіла так, щоб я не могла зазирнути йому через плечі, тож я не бачу, що він малює.

— Ти нагадуєш мою молодшу сестру, — кажу йому. — Коли вона була твого віку, то любила малювати. У неї була величезна коробка Tupperware, повна крейдяних олівців.

Керолайн засовує руку під диван і витягає звідти величезну коробку Tupperware, повну крейдяних олівців.

— Така?

— Точно!

У неї легкий приємний сміх.

— Я розповім тобі кумедну історію: за весь той час, що ми жили в Барселоні, ми так і не змогли змусити Тедді взяти до рук олівця. Ми купували йому фломастери, пальчикові фарби, акварелі — він не виявляв інте­ресу до мистецтва. Але щойно повернулися до Штатів і переїхали в цей будинок, він раптом перетворився на Пабло Пікассо. І тепер малює, як божевільний.

Керолайн піднімає стільницю журнального столика, і я бачу, що він служить ще й скринею. Вона витягає звідти стосик паперу товщиною сантиметрів зо три.

— Чоловік сміється з мене, що я зберігаю все підряд, але я просто не можу стриматись. Хочеш подивитися?

— Звичайно.

Внизу на підлозі олівець Тедді завмирає. Усе його тіло напружується. Я не сумніваюсь, що він слухає дуже уважно і всю свою увагу зосереджує на моїй реакції.

— О-о-о, цей перший справді гарний, — кажу я Керолайн. — Це кінь?

— Еге ж, думаю, що так.

— Ні, ні, ні, — заперечує Тедді, схоплюючись на ноги й ідучи до мене. — Це козел, бо в нього роги на голові, бачиш? І борода. У коней немає бороди. — Потім він спирається на мої коліна й перегортає сторінку, звертаючи мою увагу на наступний малюнок.

— А оце плакуча верба спереду?

— Так, точно. Якщо на неї залізти, то можна побачити пташине гніздо.

Я продовжую гортати сторінки, і незабаром Тедді заспокоюється в мене на руках, поклавши голову на груди. Таке враження, що я заколихую велике цуценя. Його тіло тепле, він пахне, як білизна, яку щойно випрали й вийняли із сушарки. Керолайн сидить трохи осторонь, спостерігаючи за нашим спілкуванням, і, здається, вона задоволена.

Малюнки — загалом стандартний продукт дитячої творчості: багато тваринок, багато усміхнених людей на фоні сонячних днів. Тедді уважно вивчає мою реакцію на кожен малюнок і, немов губка, всотує похвалу.

Схоже, Керолайн здивувалась, знайшовши в стосику цей останній малюнок.

— Я хотіла покласти його окремо, — каже вона, але очевидно, що має дати якесь пояснення. — Це Тедді та його, гм, особлива подруга.

— Аня, — каже Тедді. — Її звуть Аня.

— Так, Аня, — підтверджує Керолайн і підморгує мені, заохочуючи підіграти. — Ми всі любимо Аню, бо вона грається з Тедді, поки мама й тато працюють.

Я здогадуюсь, що Аня — це, мабуть, якась дивна уявна подруга, тож намагаюся сказати щось приємне.

— Упевнена, це чудово, що поруч є Аня. Особливо якщо ти — маленький хлопчик у новому місті і ще не познайомився з іншими дітьми.

— Саме так! — з полегшенням підхоплює Керолайн, радіючи, що я так швидко зорієнтувалась у ситуації. — Абсолютно правильно.

— Аня зараз тут? Вона в кімнаті разом із нами?

Тедді розглядається по барлозі:

— Ні.

— А де ж вона?

— Не знаю.

— Ти побачиш її сьогодні ввечері?

— Я бачу її щовечора, — каже Тедді. — Вона спить під моїм ліжком, і мені чутно, як вона співає.

Потім у фоє лунає мелодійний передзвін, вхідні двері відчиняються і зачиняються. Чується чоловічий голос:

— Привіт!

— Ми в барлозі! — гукає у відповідь Керолайн і дивиться на Тедді. — Тато вдома!

Тедді зістрибує з моїх колін і біжить вітатися з татом, а я повертаю малюнки Керолайн.

— Вони… цікаві.

Вона хитає головою і сміється.

— Присягаюсь, він не навіжений. Це просто й справді такий дивний період. У багатьох дітей є уявні друзі. Мої колеги-педіатри кажуть, що це дуже поширене явище.

У голосі Керолайн вчувається збентеження, і я поспішаю запевнити її, що все, звісно, абсолютно нормально.

— Б’юсь об заклад, це через переїзд. Він придумав її, щоб мати з ким гратися.

— Мені б тільки хотілося, щоб вона не була така химерна на вигляд. Хіба ж таке почепиш на холодильник? — Керолайн перевертає малюнок лицьовою стороною донизу і ховає його в стосику серед інших малюнків. — Але в цьому й уся штука, Меллорі: коли ти почнеш тут працювати, б’юсь об заклад, що він зовсім її забуде. Адже йому буде так цікаво з новою нянею!

І мені подобається, як вона все це каже — ніби співбесіда закінчилась, я вже отримала роботу, і тепер ми просто вирішуємо якусь проблему.

— Упевнена, що тутешні гральні майданчики аж кишать дітьми, — відповідаю. — Я зроблю все, щоб до початку занять у школі в Тедді з’явилася купа реальних друзів.

— Чудово, — каже Керолайн. У коридорі чуються кроки, і вона нахиляється ближче до мене. — А ще я хотіла попередити про свого чоловіка. Йому не дуже подобається твоя історія. Через наркотики. Тому він шукатиме причини відмовити. Але не хвилюйся.

— То що я маю…

— І називай його містером Максвеллом. Не Тедом. Йому це сподобається.

Перш ніж я встигаю запитати, що все це означає, Керолайн відхиляється, а в кімнату заходить її чоловік, несучи на стегні сяючого Тедді. Тед Максвелл старіший, ніж я очікувала, на добрих десять-п’ятнадцять років старший за Керолайн, високий, стрункий, із сивим волоссям, окулярами в темній оправі і з бородою. На ньому дизайнерські джинси, приношені туфлі-оксфорди і спортивний піджак поверх футболки з трикутним вирізом — одяг, який має вигляд повсякденно-недбалого, але коштує разів у десять більше, ніж можна собі уявити.

Керолайн вітає його поцілунком.

— Любий, це Меллорі.

Я підводжусь і тисну йому руку.

— Привіт, містере Максвелл.

— Вибачте за запізнення. Дещо сталося на роботі. — Вони з Керолайн обмінюються поглядами, і мені стає цікаво, чи часто там щось стається. — Як проходить співбесіда?

— Дуже добре, — каже Керолайн.

— Дуже-предуже добре! — вигукує Тедді. Він виривається з батькових рук і знову застрибує мені на коліна, ніби я Санта-Клаус і він хоче розповісти про все зі свого Різдвяного списку. — Меллорі, ти любиш гратися в хованки?

— Я дуже люблю гратися в хованки, — відповідаю. — Особливо у великих старих будинках, де багато кімнат.

— Так це ж у нас! — Тедді зачудовано роззирається по барлогу. — У нас великий старий будинок! І в ньому багато кімнат!

Я легенько стискаю його в обіймах.

— Чудово!

Схоже, Теду не дуже подобається напрямок нашої розмови. Він бере сина за руку й виманює з моїх колін.

— Послухай, хлопче, це співбесіда. Дуже серйозна доросла розмова. Мама й тато мають поставити Меллорі кілька важливих запитань. Тож тобі треба зараз піти нагору, гаразд? Біжи пограйся з леґо, або…

Керолайн перериває його:

— Любий, ми вже все обговорили. Я хочу повести Меллорі надвір і показати їй гостьовий котедж.

— У мене є свої запитання. Дай мені п’ять хвилин.

Тед легенько підштовхує сина у вказаному напрямку. Потім розстібає піджак і сідає навпроти мене. Я бачу, що він не такий уже й стрункий, як мені спершу здалося — видніється невеличке черевце, — але зайва вага йому личить. Він має вигляд добре вгодованого й доглянутого чоловіка.

— Ви принесли додатковий примірник свого резюме?

Я заперечно хитаю головою.

— Вибачте.

— Без проблем. Воно в мене десь є.

Він розстібає портфель і дістає манільську файлову теку, напхану документами. Коли передивляється файл, я бачу, що там повно листів і резюме від інших претендентів. Їх штук із п’ятдесят.

— Ось воно, Меллорі Квінн. — І коли він витягає з тієї купи моє резюме, я помічаю, що там повно рукописних приміток.

— Центральна середня школа, але без коледжу, так?

— Поки що без.

— Ви вступаєте цієї осені?

— Ні.

— Навесні?

— Ні, але, сподіваюсь, найближчим часом.

Тед проглядає моє резюме, потім примружується і піднімає голову, ніби чогось не розуміє.

— Тут не сказано, чи ви володієте іноземною мовою.

— Ні, прошу вибачення. Якщо тільки не брати до уваги південно-філадельфійського акценту. Гей, хлопаки, чи не посьорбати нам оцеї солоденької ґаґлянки, га?

Керолайн сміється:

— О, це кумедно!

А Тед просто позначає свої нотатки маленьким чорним хрестиком.

— А як щодо музичних інструментів? Фортепіано чи скрипка?

— Ні.

— Образотворче мистецтво? Живопис, рисунок, скульптура?

— Ні.

— Ви багато подорожували? Бували за кордоном?

— Коли мені було десять років, ми їздили в Діснейленд.

Він додає в моє резюме ще один хрестик.

— А тепер ви працюєте на свою тітку Беккі?

— Вона не моя тітка. Це просто назва: школа-інтернат Тітоньки Беккі[6]. Щоб було ABC, розумієте?

Він переглядає свої нотатки.

— Точно, точно, тепер згадав. Вони надають робочі місця для тих, хто одужує. А ви знаєте, скільки їм платить штат за те, щоб вони взяли вас на роботу?

Керолайн хмуриться.

— Любий, хіба це має значення?

— Мені просто цікаво.

— Та я не проти відповісти, — кажу я. — Штат Пенсильванія платить одну третину моєї зарплати.

— А ми б заплатили все, — Тед починає писати цифри на берегах мого резюме, заглибившись у якісь складні розрахунки.

— Теде, в тебе є ще якісь запитання? — цікавиться Керолайн. — Бо Меллорі вже пробула тут досить довго. А я таки маю показати їй наш задній двір.

— Гаразд. Я отримав усе, що потрібно було. — Мені впадає в око, що він кладе моє резюме на самісінький низ стосу. — Приємно було познайомитись із вами, Меллорі. Дякую, що зайшли.

@@@

— Не зважай на Теда, — каже мені Керолайн за кілька хвилин, коли ми виходимо з кухні у великі розсувні скляні двері, які ведуть у двір. — Мій чоловік дуже розумний. Чарівник із комп’ютерами. Але в соціальному плані незграбний і зовсім не розуміє, що значить реабілітація. Він вважає, що найняти тебе — це дуже ризиковано. Він хоче взяти на роботу когось зі студентів Пенна[7], такого собі вундеркінда на тисячу шістсот балів SAT[8]. Але я переконаю його, що ти заслуговуєш на шанс. Не хвилюйся.

На обійсті Максвеллів є великий задній двір із пишною зеленою галявиною, оточений високими деревами, кущами й квітниками, що вбирають очі різнобарв’ям. Посеред двору — чудовий плавальний басейн, огороджений шезлонгами й парасолями, достоту як у якомусь лас-вегаському казино.

— Це прекрасно!

— Наша особиста оаза, — каже Керолайн. — Тедді любить тут гратися.

Ми йдемо галявиною, а трава під ногами здається туго натягнутою і пружною, ніби поверхня батута. Керолайн вказує на ледь помітну стежинку в кінці двору, пояснюючи, що вона спускається в Гайденс-Ґлен — заповідник площею триста акрів, увесь перерізаний стежками й річечками.

— Ми не пускаємо туди Тедді самого через річечки. Але ти можеш скільки завгодно із ним там гуляти. Тільки стережися отруйного плюща.

Ми майже перетинаємо двір, коли я нарешті помічаю гостьовий котедж, наполовину прихований деревами, ніби його потроху поглинає ліс. Котедж нагадує мені пряниковий будиночок із казки «Гензель і Ґретель» — це мініатюрне швейцарське шале, з дощаними стінами й А-подібним дахом. Ми піднімаємось трьома сходинками на крихітний ґанок, і Керолайн відмикає вхідні двері.

— Попередній господар тримав тут свою газонокосарку. Використовував його як садовий сарай. Але я тут усе для тебе приготувала.

Усередині котедж — просто одна кімната, маленька, але бездоганно прибрана й облаштована. Стіни білі, крокви відкриті, ґратчаста стеля із товстих коричневих балок. Дерев’яна підлога така чиста, що я просто не можу не зняти кросівки. Праворуч — маленька кухонька; ліворуч — найзатишніше у світі ліжко з пухнастим білим покривалом і чотирма величезними подушками.

— Керолайн, це приголомшливо.

— Так, я знаю, тут трохи тіснувато, але я подумала, що після цілого дня з Тедді тобі захочеться побути на самоті. А ліжко зовсім нове. Тобі варто спробувати.

Я сідаю на краєчок матраца, відкидаюсь назад і наче провалююсь у хмару.

— О Боже!

— Це — ортопедичний матрац фірми Brentwood. Із трьома тисячами пружинок, які підтримують тіло. У нас із Тедом такий самий у спальні.

У дальньому кінці котеджу — двоє дверей. За одними дверима — комірчина з купою полиць; за другими — найменша у світі ванна кімната з душем, унітазом і раковиною. Я заходжу всередину і виявляю, що мій зріст дозволяє стояти під лійкою душу не нахиляючись.

Уся екскурсія займає не більше хвилини, але я відчуваю, що треба побути тут іще якийсь час, щоб усе як слід роздивитись. Керолайн спорядила котедж десятками маленьких, гарно продуманих деталей задля комфорту: приліжковою лампою для читання, складаною дошкою для прасування, зарядним пристроєм USB для мобільних телефонів, стельовим вентилятором для поліпшення циркулювання повітря. У кухонних шафах можна знайти найнеобхідніше: тарілки й склянки, чашки й столове срібло — таке ж високоякісне фірмове причандалля, що використовується і в головному будинку. А ще — кілька основних продуктів для приготування їжі: оливкова олія, борошно, сода, сіль і перець. Керолайн запитує, чи люблю я готувати, і я зізнаюся, що й досі вчуся.

— Я теж, — сміючись, каже вона. — Ми зможемо разом удосконалювати свою майстерність.

Раптом я чую на ґанку важкі кроки. Двері відчиняє Тед Максвелл. Замість спортивного піджака на ньому тепер сорочка-поло кольору морської хвилі, але навіть у повсякденному вбранні від нього так само віє недоброзичливістю. Я сподівалася, що до кінця співбесіди вже з ним не зустрінусь.

— Ти для чогось потрібна Тедді, — повідомляє він Керолайн. — Я можу сам закінчити все їй тут пока­зувати.

Мені трохи ніяково, бо я вже побачила все, що треба було, але Керолайн вийшла з будиночка, перш ніж я встигла щось сказати. А Тед просто стоїть і дивиться на мене, ніби думає, що я збираюсь поцупити простирадла й рушники.

Усміхаюсь йому:

— Тут справді чудово.

— Це одномісне житло. Жодних гостей без дозволу. І вже точно жодних ночівель. Це занадто бентежитиме Тедді. Це буде проблемою?

— Ні, я ні з ким не зустрічаюсь.

Він хитає головою, роздратований тим, що я не вхопила його думки.

— Ми не можемо на законних підставах заборонити вам із кимось зустрічатись. Я просто не хочу, щоб у моєму дворі спали якісь сторонні люди.

— Я розумію. Усе нормально. — І мені хочеться вірити, що це вже прогрес, ніби ми на якийсь крихітний крок наблизились до робочих стосунків. — У вас є ще якісь застереження?

Він посміхається.

— Скільки у вас часу?

— Стільки, скільки потрібно. Я справді хочу отримати цю роботу.

Він підходить до вікна й показує на невелику сосну.

— Я розповім вам одну історію. У той день, коли ми переїхали в цей будинок, Керолайн і Тедді під отією сосною знайшли пташеня. Мабуть, воно випало з гнізда. А може, його виштовхнули — хтозна. Так чи інакше, але в моєї дружини велике, дуже велике серце, тож вона знайшла коробку з-під взуття, наповнила її подрібненим папером і почала поїти те пташеня солодкою водичкою з піпетки. Поки я був зайнятий з вантажни­ками на під’їзній доріжці, бо намагався розпакувати весь будинок, щоб ми вже могли тут облаштуватися, Керолайн розповіла Тедді, як вони вилікують пташеня, як воно виросте і одного дня дня ширятиме високо в небі над верхівками дерев. І Тедді, звісно, сподобалася ця ідея. Він назвав пташеня Робертом, заглядав до нього щогодини, ставився до нього як до молодшого братика. Але через сорок вісім годин Роберт помер. І я вам присягаюсь, Меллорі, Тедді плакав цілий тиждень. Він був убитий го­рем. Через пташеня. Тож суть у тому, що ми маємо надзвичайно ретельно вибирати людину, яку збираємось запросити жити разом із нами. А з огляду на вашу історію, я боюсь, що це дуже ризиковано.

І хіба я можу йому заперечити? За цю роботу платять хороші гроші, а в Теда ціла тека напхана заявками від жінок, які ніколи не вживали наркотиків. Він міг би найняти молоденьку студентку зі школи медсестер, відмінницю з проведення серцево-легеневої реанімації; або п’ятикратну бабусю з Гондурасу, яка дає уроки іспанської мови, одночасно готуючи домашні enchiladas verdes[9]. Маючи такий вибір, навіщо випробовувати долю, зв’язуючись зі мною? Я розумію, що тепер моя остання надія — на ту «козирну карту», яку подарував Рассел, коли я виходила з машини.

— Здається, у мене є рішення. — Засовую руку в сумку й дістаю щось схоже на паперову кредитну картку з п’ятьма ватяними ярличками в нижній частині. — Це занурюваний тест на наркотики. На Amazon вони по долару за штуку, і я радо платитиму за них зі своєї зарплатні. Вони забезпечують перевірку на наявність метамфітаміну, опіатів, амфетамінів, кокаїну й ТГК. Результат готовий за п’ять хвилин, і я згодна добровільно робити тести щотижня в будь-який день за вашим вибором, так що вам ніколи не доведеться хвилюватися. Це б вас заспокоїло?

Простягаю картку Теду, і чоловік тримає її на відстані, наче вона викликає в нього відразу, ніби з неї вже капає тепла жовта сеча.

— Ні, бачите, в цьому й проблема, — каже він. — Ви справляєте враження хорошої людини. Я бажаю вам усього найкращого, справді. Але мені потрібна няня, якій не треба щотижня пісяти в баночку. Ви ж можете це зрозуміти, правда?

@@@

Я чекаю у фоє головного будинку, поки Тед і Керолайн сперечаються на кухні. Я не чую подробиць розмови, але аргументація сторін цілком зрозуміла. Голос Керолайн терплячий і благальний; відповіді Теда короткі, різкі й уривчасті. Це все одно що слухати скрипку й відбійний молоток.

Коли вони нарешті повертаються у вітальню, обличчя в них розпашілі, і Керолайн силувано всміхається.

— Вибач, що змушуємо тебе так довго чекати, — каже вона. — Ми продовжимо розмову й зв’яжемось із тобою, гаразд?

Ну, ми ж знаємо, що це означає, еге ж?

Тед відчиняє двері й майже виштовхує мене надвір, у нестерпну літню спеку. Перед будинком набагато гарячіше, ніж за ним. Я ніби стою на межі раю і реального світу. Прибираю хороброго вигляду й дякую їм за співбесіду. Кажу, що дуже хотіла б, щоб мене вибрали для цієї роботи і що справді була б дуже рада працювати з їхньою родиною.

— Якщо я зможу зробити щось, щоб ви почувалися комфортніше, сподіваюсь, ви звернетесь до мене.

І вони вже готові зачинити двері, коли малий Тедді протискується між батьківськими ногами й простягає мені аркуш паперу.

— Меллорі, я намалював тобі малюнок. У подарунок. Можеш узяти його із собою додому.

Керолайн зазирає мені через плече й різко хапає ротом повітря.

— О Боже, Тедді, це прекрасно!

І хоч я знаю, що це лише пара простенько намальованих людських фігурок — чоловічків із паличок, — щирість цього малюнка мене глибоко зворушує. Я присідаю, щоб дивитися прямо в очі Тедді, і цього разу він не здригається й не тікає.

— Мені дуже подобається цей малюнок, Тедді. Щойно я приїду додому, то почеплю його на стіну. Дуже тобі дякую.

Я розводжу руки, щоб швидко його обійняти, а він хапає мене своїми маленькими ручками за шию і заривається обличчям у плече. Це найчуттєвіший контакт за останні місяці, і я відчуваю, що мене переповнюють емоції; на очі набігають сльози, і я витираю їх сміючись.

Може, батько Тедді не вірить у мене, може, він вважає, що я просто черговий укурок, приречений на рецидив, але його чудовий маленький хлопчик думає, що я ангел.

— Дякую тобі, Тедді. Дякую, дякую, дякую.

@@@

Я потихеньку йду на залізничну станцію. Прогулю­юсь тінистими тротуарами, минаю дівчаток, котрі малюють крейдою, хлопців-підлітків, які грають у баскетбол на під’їзних доріжках, і газонні водорозбризкувачі, які не припиняють свого фі-ц! фі-ц! фі-ц! фі-ц! Іду через маленький торговельний райончик, повз магазин смузі й натовп підлітків перед Starbucks. Я уявляю, як це, мабуть, чудово — вирости в Спрінґ-Бруці — місті, де в кожного достатньо грошей, щоб оплатити рахунки, і де ніколи не трапляється нічого поганого. І я так хочу, щоб мені не треба було звідси їхати.

Заходжу в Starbucks і замовляю полуничний лимонад. Як наркоман, котрий одужує, я вирішила уникати всіх психоактивних стимуляторів, включно з кофеїном (але й зайвий фанатизм нікому не потрібен: я й досі роблю виняток для шоколаду, де якихось кілька міліграмів). Я проштрикую кришку соломинкою і тут помічаю в дальньому кінці їдальні Рассела, який п’є чорну каву й читає спортивні сторінки Philadelphia Inquirer. Мабуть, він останній в Америці, хто й досі купує друковану газету.

— Вам не варто було чекати, — кажу йому.

Він згортає газету й усміхається.

— У мене було відчуття, що ти сюди зайдеш. І я хочу знати, як усе минуло. Розкажи мені всі подробиці.

— Це було жахливо.

— А що сталось?

— Ваша козирна карта виявилась катастрофою. Вона не спрацювала.

Рассел починає сміятися.

— Квінн, мати вже мені зателефонувала. Десять хвилин тому. Як тільки ти вийшла з її дому.

— Справді?

— Вона боїться, що тебе перехопить якась інша сім’я. Хоче, щоб ти почала працювати якомога скоріше.