Приховані малюнки

9

Керолайн приходить додому з роботи о п’ятій три­дцять, і я ледве стримуюсь, щоб не накинутись на неї, щойно жінка переступає поріг дому. Вона зайнята, заклопотана, їй треба привітатися із сином і почати готувати вечерю.

Тож коли Керолайн запитує, як пройшов наш день, лише усміхаюсь і кажу, що все гаразд.

Я вирушаю на пробіжку, але все ще відчуваю втому від попередньої ночі, тож через тридцять хвилин здаюсь. Проходжу повз Квітковий палац, але там не видно ані Адріана, ані його родини. Повертаюсь додому й приймаю душ; розігріваю в мікрохвильовці заморожений буріто й намагаюся розвіятись якимось фільмом каналу Hallmark. Але я дуже неуважна, зосередитись важко. Перед очима останній малюнок, де дві руки міцно стискають горло Ані.

Чекаю до дев’ятої години вечора, коли Тедді точно вже має спати. Тоді беру три останні малюнки й виходжу надвір. Вітер доносить до мене тихий шепіт, і я впізнаю дві фігури, які сидять біля басейну. Тед і Керолайн у білих пляжних халатах, на столику пляшка вина. Вони нагадують щасливі пари з туристичної реклами — ніби щойно вирушили в семиденну подорож на круїзному лайнері компанії Royal Caribbean. Керолайн лежить на колінах Теда, а він ніжно масажує їй плечі.

— Просто швиденько занурся, — каже він. — Щоб розслабитись.

— Я вже розслабилась.

— То підемо нагору?

— А як же Тедді?

— А що Тедді? Він спить.

Я легко ступаю по м’якій пружній траві й уже долаю половину шляху через двір, коли наступаю п’яткою на голівку розбризкувача. Моя кісточка підвертається, і я падаю на куприк, вдаряючись ліктем об землю, і не можу стриматись — скрикую від болю.

Керолайн і Тед біжать до мене через двір.

— Меллорі? З тобою все гаразд?

Обхоплюю лікоть долонею — біль такий несподіваний і різкий, що я впевнена: у мене весь лікоть у крові. Та коли я розтуляю пальці, щоб подивитися, то бачу синець, але шкіра ціла.

— Я в порядку. Просто спіткнулась.

— Відведемо тебе до світла, — каже Тед. — Ти можеш підвестись?

— Зараз, одну хвилинку.

Тед не чекає. Він просовує руку під мої коліна, потім підводиться і несе, як дитину. Іде зі мною до майданчика перед басейном і обережно кладе мене на садове крісло.

— У мене все гаразд, — кажу їм. — Правда.

Керолайн таки оглядає мій лікоть.

— Що ти робила у дворі? Тобі щось потрібно?

— Це може зачекати.

Упродовж усієї цієї перипетії мені вдається втримати малюнки в руці, і Керолайн помічає їх.

— Це Тедді зробив?

У цей момент я вирішую, що втрачати нíчого:

— Він просив мене вам не показувати. Але я думаю, що ви мусите на них подивитися.

Керолайн розглядає малюнки, у неї витягається обличчя. Потім тицяє аркуші чоловікові в руки.

— Це твоя провина, — каже вона.

Тед дивиться на перший малюнок і сміється:

— О боже! Цю людину душать?

— Так, Теде, її вбивають, а тіло тягнуть через ліс, і я б хотіла знати, звідки в нашого чудового, ніжного хлопчика взялися такі жахливі ідеї?

Тед піднімає обидві руки на знак капітуляції.

— Брати Ґрімми, — пояснює він. — Я щовечора читаю йому по одній казці.

— Це не диснеєвські версії, — каже мені Керолайн. — Оригінальні казки набагато жорстокіші. Пам’ятаєш оту сцену в «Попелюшці», коли зла зведена сестра приміряє кришталеву туфельку? В оригіналі вона відрізає пальці ніг, щоб туфелька налізла. Туфелька наповнюється кров’ю. Це жах!

— Він хлопчик, Керолайн. Хлопчакам таке подо­бається!

— Мені байдуже. Це ненормально. Завтра піду в бібліотеку й візьму кілька книжок з диснеєвськими казками. Де ніхто нікого не душить, не вбиває — просто гарна, чиста, адаптована розвага.

Тед нахиляє пляшку у свій келих і наливає добрячу порцію вина.

— А це вже — моє уявлення про жах, — каже він. — Але що я знаю? Я просто батько хлопчика.

— А я — дипломований психіатр.

Вони дивляться на мене, ніби чекають, щоб я стала на чийсь бік, щоб заявила, хто з батьків має рацію.

— Я не думаю, що це казка, — кажу їм. — Тедді каже, що ці ідеї він отримує від Ані. Він каже, що Аня говорить йому, що малювати.

— Ну, звісно, — каже Керолайн. — Тедді знає, що ми не схвалюємо ці малюнки. Він розуміє, що неправильно малювати жінок, яких душать, убивають і закопують. Але якщо Аня каже, що це нормально, то він може й далі все те малювати. Так він досягає своєрідного когнітивного дисонансу.

Тед киває в унісон з дружиною, наче все це має якийсь сенс, але я уявлення не маю, про що вона говорить. Когнітивний дисонанс?

— Тедді каже, що він малює Анину історію. Він каже, що той чоловік на малюнку вкрав маленьку дочку Ані.

— Це класичний сюжет братів Ґріммів, — пояснює Тед. — Половина їхніх казок про дітей, які пропали безвісти. Гензель і Ґретель, Щуролов, Хрещений батько Смерть…

— Хрещений батько Смерть? — Керолайн хитає головою. — Будь ласка, Теде. Ці історії. Їх забагато. Тобі треба зупинитись.

Тед ще раз дивиться на малюнки і врешті здається:

— Добре, гаразд. Відтепер матиму справу тільки з Доктором Сьюзом[20]. Або Річардом Скаррі[21]. Але отих жахливих «Ведмедів Беренстейнів»[22] не читатиму — ось тут я проведу межу. — Він обіймає Керолайн і стискає її плече. — Ти виграла, люба, гаразд?

Чоловік поводиться так, ніби справу вирішено, ніби тепер ми всі маємо розійтись по домівках і лягти спати. Але я боюсь, що якщо не запитаю зараз, то потім у мене вже не буде такої можливості.

— Я просто подумала про ще один варіант, — кажу я. — А раптом Аня — це Енні Барретт?

Керолайн збентежена:

— Хто?

— Жінка, яку вбили в моєму котеджі. У 1940-х. А що, як Тедді йде у свою спальню на тиху годину і спілкується з її духом?

Тед сміється, ніби я пожартувала, а Керолайн кидає в його бік ще один розлючений погляд.

— Що, серйозно? Ти маєш на увазі щось на кшталт привида?

Тепер дороги назад немає. Я маю пояснити свою версію:

— Їхні імена дуже схожі. Енні й Аня. До того ж ви сказали, що Тедді зовсім не любив малювати в Барселоні. Але як тільки ви повернулися в Сполучені Штати — як тільки ви переїхали на це обійстя, де зникла Енні Барретт, — він почав малювати як божевільний. Ви так і сказали, «як божевільний».

— Я просто мала на увазі, що в нього жива уява.

— Але він з кимось розмовляє. У своїй спальні. Я стою під дверима й слухаю, а він веде довгі розмови.

Керолайн звужує очі.

— Ти теж чуєш привида? Ти чуєш понурий, зловісний голос Енні Баррет, яка дає мистецькі вказівки моєму синові?

Я визнаю, що не чую, і Керолайн реагує так, ніби це щось доводить:

— Бо він розмовляє сам із собою, Меллорі. Це ознака високого інтелекту. Обдаровані діти вчиняють так постійно.

— А як щодо його інших проблем?

— Проблеми? У Тедді є якісь проблеми?

— Він мочиться в ліжко. Він щодня носить одну й ту саму смугасту сорочку. Він відмовляється гратися з іншими дітьми. А тепер малює жінку, яку вбивають. Якщо скласти все це докупи, Керолайн, то… я не знаю. Мене це турбує. Я вважаю, його треба показати лікарю.

— Я сама лікарка, — каже Керолайн, і тут до мене доходить, що я образила її самолюбство.

Тед бере її келих і наповнює його.

— Люба, ось.

Вона відмахується.

— Я цілком здатна оцінити психічний стан своєї дитини.

— Розумію…

— Та ну? Щось не схоже, судячи з того, що ти говориш.

— Просто це мене турбує. Тедді такий милий, ніжний, невинний хлопчик. А ці малюнки ніби приходять бозна-звідки. Вони мені здаються брудними. Непристойними. Міці вважає…

— Міці? Ти показувала ці малюнки Міці?

— Вона думає, що ви могли когось чи щось потурбувати. Коли ремонтували гостьовий котедж.

— Ти розмовляла з Міці, перш ніж прийти до нас?

— Бо я знала, що ви саме так відреагуєте!

— Хочеш з раціональної точки зору? Так, ти маєш рацію: я не вірю жодному слову цієї жінки. І тобі не раджу. Вона укурок, Меллорі. Вона — обдовбане схибнуте лайно!

І ці слова просто зависають між нами. Я досі не чула, щоб Керолайн лаялась. Ніколи не чула, щоб Керолайн описувала наркомана такими словами.

— Послухай, — каже Тед. — Ми цінуємо твою турботу, Меллорі! — Він кладе руку на коліно дружини. — Правда ж, люба? Ми — прихильники чесного спілкування.

— Але ми не будемо звинувачувати привидів у нічному нетриманні Тедді, — провадить Керолайн. — Ти ж розумієш це, правда? Бо тоді в мене заберуть ліцензію. Мочитися в ліжко — це нормально. Бути сором’язливим — це нормально. Мати уявного друга — це нормально. А ці малюнки…

— Мамусю?

Ми всі разом обертаємось і бачимо Тедді — він стоїть по той бік огорожі басейну у своїй піжамі в пожежних машинах, тримаючи ляльку-Ґодзиллу.

Навіть не уявляю, як довго він чекав і як багато почув.

— Я не можу заснути.

— Повертайся у свою кімнату й спробуй ще раз, — каже Керолайн.

— Уже пізно, парубче, — додає Тед.

Їхній син дивиться вниз, на босі ноги. Світло з басейну підсвічує його тіло тьмяним синім сяйвом. Вигляд занепокоєний — схоже, він не хоче повертатися сам.

— Іди, — наполягає Керолайн. — Я зазирну до тебе через двадцять хвилин. Але ти маєш сам спробувати.

— О, і ще, друже! — гукає Тед. — Більше жодних малюнків Ані, гаразд? Ти лякаєш Меллорі.

Тедді повертається до мене — ображений, з розширеними від зради очима.

— Ні, ні, ні, — поспішаю запевнити його. — Все гаразд…

Тед тримає ті три малюнки.

— Ніхто не хоче цього бачити, друже. Вони занадто страшні. Відтепер малюй щось гарне, окей? Конячок, соняшники.

Тедді повертається й біжить через галявину.

Керолайн сердито зиркає на свого чоловіка:

— Не треба було цього казати.

Тед знизує плечима і робить ще один ковток вина.

— Дитина рано чи пізно має це почути. Через два місяці він іде до школи. Ти думаєш, у його вчителів не виникне подібних запитань?

Вона підводиться.

— Я йду всередину.

Я теж підводжусь.

— Керолайн, мені шкода. Я не хотіла вас образити. Просто турбуюсь.

Вона не зупиняється й не обертається — просто крокує через газон до будинку.

— Усе гаразд, Меллорі. На добраніч.

Але очевидно, що все не гаразд. Навіть гірше, ніж тоді, коли вона востаннє на мене кричала. Керолайн така сердита, що навіть не дивиться на мене. І хоч я розумію, що сльози тут ні до чого, усе одно не можу втриматись.

Ну навіщо я згадала про Міці?

Чому не втримала язика за зубами?

Тед пригортає мене, і я кладу голову йому на груди.

— Послухай, усе гаразд, ти просто була чесною. Але коли йдеться про виховання дітей, мати завжди має рацію. Навіть якщо вона помиляється. Ти розумієш, про що я?

— Просто я турбуюсь…

— Залиш Керолайн. Вона добре потурбується про вас обох. Ти помітила, що вона дуже захищає Тедді? Ми довго за нього боролися. Було багато роботи. І це важке випробування… гадаю, тому в неї залишилось відчуття невпевненості. А тепер, на додачу до всього, вона повернулась на роботу — ще одна причина почуватися винною! Тому щоразу, як щось іде не так, моя дружина бере це дуже близько до серця.

Раніше я про це не задумувалась, але все, що каже Тед, схоже на правду. Щоранку, коли Керолайн вибігає з дому на роботу, вона завжди має винуватий вигляд, бо залишає дім. Можливо, її навіть ревнощі беруть і вона заздрить мені, бо це саме я залишаюсь удома й печу кекси з Тедді. Я завжди так захоплювалась Керолайн, що навіть не задумувалася, що вона може мені заздрити.

Опановую себе й перестаю плакати. Схоже, Теду кортить повернутися додому, щоб подивитися, як там його дружина. Але, перш ніж він піде, маю до нього ще одне прохання. Віддаю всі три малюнки, звільняючи себе від будь-якої відповідальності.

— Ви не проти забрати це? Щоб мені більше не доводилось на них дивитися.

— Звичайно. — Тед згинає аркуші навпіл і розриває їх на частинки. — Тобі більше ніколи не доведеться дивитися на ці малюнки.