Приховані малюнки

28

Вона пливе в якомусь тумані — жінка в білому з довгим чорним волоссям із проділом посередині. Її сукня поцяткована шматочками листя й брудом. Обличчя ховається в темряві, а голова нахилена вбік, наче вона не може тримати її прямо. Але я більше не боюсь. Принаймні я заспокоїлась.

Намагаюся підвестись і підійти до неї, але все ще сиджу на стільці. Мої зап’ястя досі зв’язані за спиною.

І тоді мені приходить жахлива думка:

Оце — моє потойбічне життя?

Це моє покарання за той час, який я провела на землі? Ціла вічність на самоті в якомусь порожньому котеджі, прив’язана до жорсткої спинки дерев’яного стільця?

— Я не знаю, що робити, — шепочу їй. — Ти не могла б мені допомогти?

Марґіт наближається до мене, не роблячи жодного кроку. Відчуваю її запах, цю ядучу суміш сірки й аміаку, але він мене більше не турбує. Я така вдячна за її присутність, що цей сморід чинить на мене майже заспокійливу дію. Коли Марґіт минає вікно, місяць висвітлює її обличчя й тіло. І я бачу, що, попри всі подряпини й темні синці, попри зламану шию і подерту сукню, вона — неймовірно вродлива жінка.

— Ти повинна допомогти мені, Марґіт. Ти єдина, хто може мені допомогти. Будь ласка.

Вона намагається підвести голову, ніби хоче прислухатися, але та падає назад, наче квітка зі зламаним стеблом. Вона кладе руку мені на плече, однак я не відчуваю якогось доторку чи тиску зовні. Натомість мене охоплює приголомшливе почуття скорботи й провини. В уяві я бачу місце, де ніколи не була, — поле біля озера, полотно на мольберті, дитина на ковдрі. Розумію, що мені знайоме це місце із зображень — з малюнка, який Марґіт залишила в мене на ґанку, і з малюнка Тедді в стосику його робіт, які Керолайн зберігає в барлозі. Я можу викликати в пам’яті обидва малюнки, одну й ту саму сцену у виконанні двох різних художників.

І коли я дивлюсь на цю жінку й дитину, то відчуваю горе Марґіт так ясно, як і своє: я мала приділяти більше уваги. Я не повинна була так відволікатись. Якби я була трохи обачніша, усе й досі було б добре. А може, це моє горе, бо я також чую, як Марґіт каже: ти не винна, помирись із минулим, пробач собі. І вже не знаю, хто кого втішає: я її чи вона мене, я не можу сказати, де закінчується моя провина і починається її. Можливо, це таке горе, якого ми ніколи не позбудемось, навіть після смерті.

Потім двері відчиняються, і Тед вмикає світло.

Він бачить, як я заливаюсь сльозами, і змінюється на виду.

— О Боже, — каже він. — Мені так шкода, Меллорі. Просто посидь спокійно.

Я озираюсь навкруги, шукаючи Марґіт, але вона зникла.

Я досі у своєму котеджі.

Не в якомусь імлистому ефірному потойбіччі, а все ще в Спрінґ-Бруці, штат Нью-Джерсі, прив’язана до дерев’яного стільця. Мої ноги спираються на підлогу, а годинник на мікрохвильовці показує 11:52.

І досі відчуваю крижаний холод на згині руки, куди Керолайн встромила голку, але я цілком жива й анітрохи не під кайфом.

— Вона вколола мені наркотик. Ваша дружина…

— Дитяча присипка, — каже Тед. — Я підмінив героїн дитячою присипкою. Ти в порядку. — Він вовтузиться позаду мене, сіпаючи тканинні лямки, якими мої зап’ястя прив’язані до стільця. — Чорт, вона точно переборщила з цими вузлами. Мені потрібен ніж. — Він іде на кухню і починає довбатися в шухляді для столового приладдя.

— Що ви робите?

— Захищаю тебе, Меллорі. Я завжди тебе захищав. Пам’ятаєш свою першу співбесіду? Усі ті грубі й неприємні запитання про твою кваліфікацію? Я намагався відлякати тебе. Я прагнув відлякати всіх кандидаток. Але ти була наполеглива. Справді хотіла тут працювати. А Керолайн бачила в тобі вирішення всіх наших проблем.

Він приносить зазубрений ніж до мого стільця й швидко перерізає пута. Мої руки повисають обабіч, і я знову можу ними ворушити. Потихеньку, обережно торкаюся пальцями до пульсуючої ґулі на голові й намацую скляні друзки, що там поналипали.

— Вибач, що я тебе вдарив. Ми зупинимось на заправці й купимо тобі льоду. — Тед відчиняє дверцята моєї шафи й радіє, побачивши порожні вішалки. — Ти вже спакувалась! Чудово. Моя сумка в машині, тож можемо їхати. Я думаю, ми будемо в дорозі всю ніч. Знайдемо якийсь готель, щоб віддихатись. А потім рушимо далі на захід. Я знайшов шикарний будинок на Airbnb. Щоб оселитися там. Тобі сподобається, Меллорі. Звідти відкривається грандіозний вид на П’юджет-Саунд.

— Теде, зупиніться. Про що ви говорите?

Він сміється.

— Звісно, звісно, я так довго планував, аж забув, що ми ще як слід усе не обговорили. Але я знаю, що ти відчуваєш до мене, Меллорі. Я відчуваю те саме і готовий діяти відповідно до цих почуттів.

— Про що ви?

— Я перевів у готівку свій пенсійний рахунок IRA, у мене вісімдесят тисяч на банківському рахунку, до якого Керолайн зась. Нам цього вистачить, щоб почати все спочатку. Побудувати нове життя в штаті Вашингтон. На Відбі-Айленді. Але треба їхати негайно. Поки вона не прийшла прибирати.

— Чому ви її так боїтеся?

— Вона з’їхала з глузду! Хіба ти досі не зрозуміла? Вона щойно намагалася тебе вбити. Тож, не вагаючись, уб’є мене. Але якщо я звернусь у поліцію, то сяду за ґрати. Тому нам треба тікати. Якщо ми залишимо дитину, вона не кинеться за нами.

— Ви хочете залишити Тедді?

— Вибач, Меллорі. Я знаю, що ти його любиш. Я теж його люблю. Він дуже милий. Але Тедді не може з нами поїхати. Я не хочу, щоб Керолайн і Марґіт ганялись за нами по всій країні. Дитина залишиться тут зі своїми двома мамусями. Хай вони б’ються, хай повбивають одна одну, мені начхати. З мене досить цього лайна. Більше жодної хвилини не хочу тут залишатися. Це жахіття сьогодні закінчиться, розумієш?

Знадвору чується, ніби тріснула гілочка. Тед підходить до вікна, вдивляється в темряву. Потім хитає головою, запевняючи мене, що тривога хибна.

— А тепер, будь ласка, треба щоб ти спробувала встати. Допомогти тобі?

Він простягає мені руку, але я відмахуюсь і спромагаюсь підвестися самотужки.

— Ось так, Меллорі. Чудово. Тобі не треба до вбиральні? Бо після півночі майже скрізь буде зачинено.

Мені дуже треба до вбиральні, але тільки для того, щоб усамітнитись і зібратися з думками.

— Я на хвилинку.

— Постарайся якомога швидше, гаразд?

Я замикаю двері ванної, відкручую кран і бризкаю холодною водою собі в обличчя. Що, в біса, я збираюсь робити? Плескаю себе по кишенях, але вони, звісно ж, порожні. Копирсаюся в аптечці, обшукую душову кабіну, але тут немає нічого, що можна використати для захисту. Єдине, що хоч якось нагадує зброю, — пінцет.

У ванній під самою стелею є маленьке сітчасте віконце для вентиляції, заввишки всього кілька дюймів. Я опускаю кришку унітаза й стаю на неї. Віконце виходить на південь, на Гайденс-Ґлен, на темні ожинові кущі в лісі. Мені вдається видавити сітку й викинути її у віконце на лісову підстилку. Але якщо я навіть зумію підтягнутись до віконця, усе одно не пролізу в нього.

Тед стукає у двері.

— Меллорі? Ти вже готова?

— Майже!

Доведеться їхати з ним. У мене немає вибору. Сяду в його Prius, усміхатимусь, коли він розписуватиме штат Вашингтон і Відбі-Айленд, придурюсь, що аж не тямлюсь од радості, уявляючи наше майбутнє спільне життя.

Але як тільки ми заїдемо кудись по пальне, їжу чи воду, знайду якогось полісмена й репетуватиму наче навіжена.

Вимикаю воду. Витираю руки рушником.

Потім відчиняю двері.

Там стоїть Тед, чекає.

— Готова?

— Здається, так.

— Здається?

Його очі дивляться повз мене. Він ковзає поглядом по ванній, і я намагаюсь уявити, що він там бачить. Чи не натоптала я на кришці унітаза? Чи помітив він відсутність віконця?

Я обвиваю його руками, кладу голову на груди і щосили обіймаю.

— Дякую, Теде. Дякую, що врятували мене. Ви навіть не здогадуєтесь, як я цього хотіла.

Тед розгублюється від такого спалаху пристрасті. Він притискається ще ближче, потім нахиляється і цілує мене в чоло.

— Обіцяю тобі, Меллорі, я ніколи тебе не підведу. Я щодня працюватиму, щоб зробити тебе щасливою.

— Тоді тікаймо звідси.

Я йду, щоб узяти свою валізу й сміттєвий мішок, повний одягу, але Тед наполягає на тому, що він сам їх нестиме в обох руках.

— Ти впевнена, що це все, що тобі потрібно?

— Теде, це все, що в мене є.

Він знов усміхається мені зі справжньою любов’ю і відданістю й ось-ось скаже щось дуже приємне, аж тут лунає гучний постріл, і куля потрапляє йому в ліве плече, збиваючи з ніг і забризкуючи стіну кров’ю. Я кричу, лунає ще три постріли, я все ще кричу, а Тед падає на валізу, притискаючи руки до грудей, і крізь пальці в нього цебенить кров.

Керолайн стоїть біля розчиненого вікна котеджу, направивши на мене пістолет Міці. Вона наказує мені заткнутися, але її слова доходять до мене на четвертий чи п’ятий раз. Жінка відчиняє двері й легким рухом ствола велить мені знову сісти на стілець.

— Ти що, серйозно? — запитує вона. — Ти справді хотіла з ним тікати?

Я навіть не чую її запитань. Я не можу відірвати погляду від Теда, який лежить на підлозі й силкується щось сказати так, наче він заїкається. У нього тремтять губи, ніби він намагається вимовити якесь складне слово, чоловік випльовує кров, яка червоно юшить по підборіддю й сорочці.

— Знаєш, я думаю, ти брехала, — веде далі Керолайн. — Я думаю, ти б, мабуть, сказала що завгодно, аби забратися звідси просто зараз. Але запевняю тебе, що Тед був налаштований абсолютно серйозно. Він поклав на тебе око, щойно ти тут з’явилася. — Вона вказує через усю кімнату на білий сигналізатор диму, встановлений на стіні кухні. — Ти ніколи не замислювалась, чому не спрацьовує твоя пожежна сигналізація, навіть коли в тебе щось горить на плиті?

Я не відповідаю, і вона грюкає руків’ям пістолета по кухонній стільниці — три гучні удари.

— Меллорі, я поставила тобі запитання. Чи помічала ти, що датчик диму не працює?

Що, в біса, вона хоче від мене почути? Пістолет дивиться мені в обличчя, і я така налякана, що мені не до відповідей; я боюсь, що через моє перше неправильне слово вона натисне на курок. Я мушу дивитися в підлогу, щоб набратися сміливості заговорити.

— Тед сказав, що в котеджі дуже стара електропроводка. Він сказав, що вона називається «на роликах і в трубках».

— Це вебкамера, дурепо. Тед установив її зразу після твоєї співбесіди. А також підсилювач сигналу, щоб він досягав нашої мережі Wi-Fi. Він сказав, що хоче перевірити тебе, переконатись, що ти не вживаєш наркотиків. «Запобіжний захід», еге ж? Аякже. Я ж не тупа. Іноді вночі він годинами стирчав у себе в кабінеті й молився, щоб ти прийняла душ. Мені завжди було цікаво, чи ти знала, чи відчувала, що за тобою стежать?

— Я думала, що то була Аня.

— Ні, мамуся ночує зі своєю дитинкою. Це завжди був Містер Сім’янин. Містер Батько року.

Тед хитає головою, немов хоче їй заперечити, немов відчайдушно прагне, щоб я дізналася правду. Та коли він розтуляє рота, звідти бурхає ще більше крові, вона тече по його підборіддю і по грудях.

Я повертаюсь до Керолайн, а вона й досі тиче в мене пістолетом.

Мені хочеться впасти на підлогу, зіщулитись і благати про помилування.

— Будь ласка, — кажу я, піднімаючи руки. — Я нікому не скажу.

— Звісно, не скажеш. Ти вбила Теда з пістолета, який украла з дому Міці. Потім між нами зав’язалася бійка, але мені вдалось забрати в тебе пістолет. Ти вихопила ніж із кухонної шухляди, тому мені довелося тебе застрелити. Це був самозахист. — Жінка роззирається по кімнаті, ніби розробляє мізансцену й точний розвиток подій. — Ти знаєш, я попрошу тебе стати ближче до холодильника. Поряд із шухлядою для кухонного причандалля. — Вона наводить на мене пістолет. — Не змушуй мене просити ще раз.

Керолайн підходить ближче — ближчає пістолет, — і я задкую від неї, заходячи в кухню.

— Гаразд, отак краще. Тепер простягни руку й відчини шухляду. Зовсім її витягни. Ось так. — Вона рушає до другого боку кухонної стільниці, потім перехиляється через неї, щоб подивитись на набір ножів. — Думаю, тобі варто взяти кухарський. Це отой великий, у самому кінці. Простягни руку й візьмись за руків’я. Гарненько берись.

Я така налякана, що ледве можу рухатись.

— Керолайн, будь ласка…

Вона хитає головою.

— Ну ж бо, Меллорі. Ти майже закінчила. Нахились і візьми ніж.

Боковим зором, якраз над її плечем, я й досі бачу, як по стіні тече кров. Але Тед там більше не сидить. Він зник.

Я нахиляюсь. Кладу руку на ніж. Обхоплюю пальцями руків’я. Так важко робити щось, коли тобі сказали, що це остання дія у твоєму житті.

— Ось так, — каже вона. — Тепер піднімай його.

Потім вона скрикує і падає — Тед кинувся і збив її з ніг — і я розумію, що це мій порятунок. Я здуру випускаю ніж, бо не хочу витрачати ані секунди, щоб витягти його з шухляди.

Просто біжу.

Ривком розчиняю двері, і позаду лунає вибух — постріл, звук якого відбивається від стін котеджу. Я стрибаю з ґанку й даю драла по траві. Упродовж трьох жахливих секунд я повністю вразлива — чіткий силует, що рухається відкритою галявиною, — тож готуюсь до наступного вибуху.

Але цього не стається. Я мчу крізь тіні на стіні великого будинку, повз сміттєві баки і відра. Перебігаю газон перед будинком і зупиняюсь у кінці під’їзної доріжки для двох автомобілів. В усіх сусідніх будинках темно. Весь квартал міцно спить. Після півночі ніхто не гуляє на Еджвуд-стріт. І я не наважуюсь стукати в сусідні двері, бо не знаю, скільки мине часу, поки хтось спуститься відчинити. Просто зараз моїм найціннішим активом є швидкість — збільшення відстані між мною і Керолайн. Якщо зроблю ривок, то за три хвилини буду біля Квіткового палацу, стукатиму у двері й кричатиму, щоб батьки Адріана мені допомогли.

Але потім озираюсь на будинок Максвеллів і розумію, що Тедді й досі міцно спить на другому поверсі.

Що буде, коли Керолайн зрозуміє, що я втекла?

Вона вхопить Тедді, заштовхне його в машину й утече в Західну Вірджинію? Чи в Каліфорнію? Чи в Мексику?

Як далеко вона зайде, щоб захистити свою таємницю?

Там, у котеджі, чується ще один постріл. Я хочу сподіватися на краще. Я хочу вірити, що Тед якимось чином вирвав зброю у своєї дружини. Можливо, в останні миті свого життя він дав нам із Тедді шанс утекти.

Але якщо йому це не вдалося — що ж, у мене ще є час, щоб усе виправити. Я швидко бігаю. Була ж шостою найшвидшою дівчиною в Пенсильванії. Мчу до будинку, забігаю на задній двір — і, слава Богу, розсувні скляні двері на кухню не замкнені.

Я заходжу в будинок і замикаю за собою двері. На першому поверсі темно. Біжу через їдальню й піднімаюсь задніми сходами на другий поверх. Вриваюсь у спальню Тедді, але світло не вмикаю. Скидаю ковдри й трясу його, щоб розбудити.

— Вставай, Тедді, нам треба йти.

Він відштовхує мене і заривається обличчям в подушку, але нянькатись нíколи. Я стягую його з ліжка, і дитина щось незадоволено бурчить крізь сон.

— Меллорі!

Керолайн уже всередині будинку, гукає мене з вітальні. Чую, як вона піднімається дерев’яними сходами. Я біжу в інший бік і повертаюсь задніми сходами на кухню. Тедді важить не більше вісімнадцяти кілограмів, але я мало його не впускаю. Перекидаю малого через плече, хапаю міцніше й вибігаю на задній дворик.

У дворику абсолютно тихо. Чути тільки легенький плюскіт води в басейні, випадкові трелі цикади та моє важке дихання. Але я знаю, що Керолайн наближається. Вона або йде всередині будинку, або скоро з’явиться з одного чи з другого боку. Мій найбезпечніший шлях — уперед, у Зачарований ліс. Якийсь час доведеться бігти двором, але я не думаю, що Керолайн стрілятиме в мене, поки я несу Тедді. А щойно ми доберемося до дерев, то зможемо втекти.

Ми з Тедді все літо досліджували цей ліс. Знаємо всі стежки, короткі шляхи й тупики, а місячного світла якраз досить, щоб присвітити нам дорогу. Міцніше стискаю його тіло, а потім кидаюсь у зарості ожини, продираюсь крізь гілки, лози й кущі, аж поки ми не опиняємось на знайомому місці Дороги з жовтої цегли. Стежка йде зі сходу на захід, паралельно заднім дворам Еджвуда. Ми йдемо нею до великого сірого валуна, що має назву Яйце Дракона, а потім я звертаю в Ущелину Дракона. Чую, як за спиною гупають кроки, але в темряві я втратила відчуття масштабу й перспективи. Не можу сказати, чи Керолайн дихає мені в шию, чи вона десь за сто метрів од нас. А ще я чую слабке виття поліційних сирен — занадто пізно. Якби просто побігла до Квіткового палацу, то вже була б у безпеці.

Але я міцно тримаю Тедді на руках — і це найважливіше. Не дозволю, щоб із ним щось сталося.

Королівську річку стає все чутніше в темряві, і її шум приглушує мої кроки. Але потім ми виходимо на Моховий міст, і я не впевнена, що зможу це зробити. Колода надто вузька й поросла мохом, тож я не зможу перенести по ній Тедді на той бік.

— Послухай мене, Ведмежатку. Мені треба, щоб ти йшов своїми ніжками.

Він хитає головою і ще міцніше притискається до мене. Він не знає, що відбувається, але дуже наляканий. Я намагаюся зсадити дитину додолу, але маленькі руки міцно тримають мене за шию. Здалеку долинає все більше поліційних сирен, мабуть, зараз вони вже дісталися обійстя Максвеллів. Найімовірніше, хтось із сусідів почув постріли й викликав поліцію. Але вона надто далеко й не допоможе мені.

Вузьке лезо білого світла прорізається крізь ліс. Промінь ліхтарика на електрошокері Керолайн. Я не знаю, виявила вона мене чи ні, просто мушу рухатись далі. Міцніше притискаю до себе Тедді й роблю перший крок по колоді, потім — наступний. Я розрізняю форму колоди, але всієї поверхні мені не видно. Не можу визначити, які ділянки гнилі чи вкриті слизьким мохом. Під нами мчить вода завглибшки з метр. Із кожним кроком переконуюся, що таки зісковзну з якогось боку, але якимось дивом усе ще просуваюсь. Я продираюсь цією стежиною до підніжжя Гігантської бобової стеблини, аж тут мої руки відмовляють. Я більше не піднесу Тедді й сантиметра.

— Хлопчику, треба, щоб ти сам пройшов цю частину. — Я вказую на наш сховок серед гілок дерева. — Ну ж бо, ти маєш туди залізти.

Він не може рухатись, бо ніби аж скам’янів. Зібравши останні сили, я заштовхую його на дерево, і, на щастя, Тедді хапається за гілку, щоб утриматись. Я підштовхую його знизу, і він повільно, із зупинками, починає рухатись.

Промінь ліхтарика ковзає по підніжжю дерева — Керолайн біля річки, вона наближається. Я хапаюсь за найнижчу гілку й підтягаюсь, лізу за Тедді аж до тієї гілляки, яку ми називаємо Вершина Хмари. Треба було б залізти ще вище, але вже нíколи, і я боюсь зчинити шум.

— Усе добре, — шепочу я. Обхоплююю його рукою за пояс, міцно притискаю до себе й нахиляюсь до вуха. — Тепер нам треба стояти дуже тихо, добре? Ти в порядку?

Малий не відповідає. Його тіло тремтить, воно напружене, як стиснута пружина. Він наче розуміє, що ні, ми не в порядку, щось дуже й дуже погано. Я дивлюсь на землю і шкодую, що не залізли ще вище. Ми піднялись усього метрів на три, і коли Керолайн піде цією стежкою, то йтиме просто під нами. Якщо Тедді хоча б схлипне…

Я простягаю руку й копирсаюсь у нашому арсеналі камінців і тенісних м’ячиків, аж поки не знаходжу зламану стрілу — короткий розколотий стержень із пірамідальним наконечником. Я знаю, що це непридатна зброя, але коли в руці щось тримаєш — будь-що, — то якось спокійніше.

І ось я бачу, як вона йде. Керолайн уже на моховому мосту, наближається до нас, освітлюючи стежку ліхтариком. Я шепочу Тедді, що нам треба поводитись дуже тихо. Кажу, що зараз ми побачимо його маму, але він має пообіцяти нічого не говорити. І, на щастя, він нічого не запитує, бо вона пробирається стежкою і зупиняється просто під нашим деревом. Звіддаля чується гомін — чоловічі голоси, крики. Собачий гавкіт. Керолайн обертається і дивиться в тому напрямку. Схоже, вона розуміє, що має дуже мало часу. Я така налякана, що затамовую дух і так міцно притискаю Тедді до себе, що той не втримується і тихенько скрикує протестуючи.

Керолайн дивиться вгору. Вона спрямовує ліхтарик на дерево, і його світло таке яскраве, що мені доводиться затулити очі.

— О Тедді, слава Богу! Ось ти де! А мамуся тебе скрізь шукає! Що ти там робиш?

Я бачу, що вона й досі тримає пістолет у другій руці, і несе його так недбало, наче це айфон або пляшка з водою.

— Стій тут, — кажу до Тедді.

— Ні, Тедді, будь ласка, там небезпечно, — каже Керолайн. — Меллорі помиляється. Ти маєш спуститися, і ми відведемо тебе додому. Ти зараз повинен бути в ліжку!

— Не рухайся, — наполягаю я. — Тут ти в безпеці.

Але я відчуваю, як він сіпається до неї — інстинктивно, приваблений звуком її голосу. Міцніше обхоплюю його за пояс, і мене вражає тепло, яке йде від тіла. Він увесь горить, ніби в гарячці.

— Тедді, послухай мене, — каже Керолайн. — ти повинен відійти від Меллорі. Вона дуже хвора. У неї був так званий психічний зрив. Саме тому вона обмалювала стіни. Меллорі вкрала цей пістолет у Міці й поранила ним твого татка, а тепер хоче забрати тебе собі. Поліція вже приїхала, зараз вони шукають нас. Отож злазь звідти. Ми підемо й розповімо їм, що сталося. Залиш Меллорі на дереві, і виправмо все це.

Але Керолайн нізащо не залишить мене на дереві. Вона вже розповіла мені надто багато. Вона назвала ім’я справжньої матері Тедді. Її звали Марґіт Барот, її вбили біля озера Сенека. Якщо в поліції проведуть хоча б поверхове розслідування моєї історії, то зрозуміють, що я кажу правду. У Керолайн немає іншого вибору, окрім як убити мене. Тільки-но вона змусить Тедді злізти з дерева. А потім спробує представити все як самозахист. І я ніколи не дізнаюсь, чи зійде їй це з рук, бо буду мертва.

— Ну ж бо, любий. Нам треба йти. Скажи «до побачення» і спускайся.

Малий виривається з моїх обіймів і ковзає по гілці.

— Тедді, ні!

І коли він озирається, я бачу білки його очей. Зіниці закотилися під лоба. Простягнувши праву руку, він вихоплює в мене стрілу, а потім стрибає з дерева. Керолайн здіймає руки, ніби думає, що справді зможе його впіймати. Натомість вона падає під його вагою, гепнувшись навзнак. Пістолет і ліхтарик вилітають з її рук і зникають десь у кущах. Із жаским глухим звуком жінка приземляється на спину, притискаючи Тедді до грудей, захищаючи його від падіння.

— Ти в порядку? Тедді, любий, з тобою все гаразд?

Він підводиться, так що його тіло опиняється верхи на талії Керолайн. Вона все запитує, чи все з ним гаразд, і тут він встромляє стрілу їй у шию збоку. Я не думаю, що вона усвідомлює, що її поранено, аж поки він не ви­ймає стрілу й не встромляє її знову ще три рази, чоп-чоп-чоп. Коли Керолайн нарешті починає кричати, в неї вже немає голосу — з горлянки виривається лише якесь мокре скімлення й булькання.

Я вигукую: «Ні!» — але Тедді не зупиняється — чи, радше, Марґіт не зупиняється. Вона не може контролювати все тіло свого сина — лише його праву руку, але раптовість стає її перевагою, і тепер Керолайн задихається і захлинається власною кров’ю. Гавкіт собак гучнішає, їх приваблює шум боротьби. Люди ось-ось вибіжать сюди з лісу. Вони гукають, що йдуть нам на допомогу, просять, щоб ми зчиняли більше шуму. Я швидко злізаю з дерева й відриваю Тедді від тіла Керолайн. Його шкіра на дотик дуже гаряча, ніби горщик з окропом на плиті. Подолана Керолайн лежить на спині, стискаючи залишки шиї, а Тедді весь заюшений кров’ю. Вона в його волоссі, скрізь на обличчі, стікає по піжамі. І раптом до мене якимось чином повертається здатність чітко думати, і я розумію, що сталося. Марґіт урятувала моє життя. І якщо я не діятиму дуже швидко, Тедді решту свого життя проведе в якомусь спецзакладі.

Він і досі тримає стрілу в правій руці. Я піднімаю його й міцно притискаю до себе, так щоб кров перейшла з його одягу на мій. Потім несу стежкою до берега Королівської річки. Ступаю у воду, і моя нога вгрузає в мохоподібну мулку тванюку. Я роблю наступний крок, ще один, пробираюсь усе глибше й глибше, аж поки вода сягає до пояса, і від її холоду Тедді приходить до тями. Його зіниці повертаються на місце, тіло обм’якає в моїх руках. Він впускає стрілу, але мені вдається впіймати її, поки та не впала у воду й не зникла з поля зору.

— Меллорі? Де ми?

Тедді наляканий. Уявіть, що ви отямились від трансу й опинились у темному лісі по шию в холодному струмку.

— Усе добре, Ведмежатку.

Я бризкаю водою йому на щоки, змиваючи найгустішу закипілу кров.

— У нас усе буде гаразд. Усе буде чудово.

— Ми спимо?

— На жаль, ні, хлопчику. Це все насправді.

Він вказує на берег річки.

— А чому там собака?

Це великий пес, чорний ретривер. Він розлючено сопе й гавкає як божевільний. З лісу вибігають чоловіки, одягнені у світловідбивний одяг, розмахують ліхтариками.

— Знайшов їх! — кричить чоловік. — Жінка з дитиною, на березі струмка!

— Міс, ви поранені? У вас кровотеча?

— З дитиною все гаразд?

— Тепер ви в безпеці, міс.

— Дозвольте, ми вам допоможемо.

— Ну ж бо, хлопче, простягни руку.

Але Тедді ще міцніше обнімає мене за талію і притуляється до стегна. Ще більше полісменів і ще більше собак поспішають сюди з дальнього берега річки, наближаючись до нас з усіх боків.

А потім здалеку чується жіночий голос:

— У мене ще один! Доросла жінка, пульс і дихання відсутні, множинні ножові поранення!

Тепер вони нас оточили, коло ліхтариків звужується. Не зрозуміло, хто тут головний, бо всі говорять одночасно: «Усе гаразд, ви в порядку, тепер ви в безпеці», — але вони бачать всю оту кров на нашому одязі, і я розумію, що всі збіса налякані. І Тедді також. Я шепочу йому на вухо:

— Усе гаразд, Ведмежатку. Вони тут, щоб допомогти нам.

Потім я виношу його на берег і обережно опускаю на землю.

— Вона щось тримає.

— Міс, що у вас у руці?

— Покажіть нам, будь ласка.

Один з полісменів хапає Тедді за руку й тягне в безпечне місце, і всі знову починають лементувати. Кожен хоче, щоб я повільно вийшла з води й поклала стрілу на землю — і, до речі, чи немає в мене ще якоїсь зброї? Але я більше не слухаю, бо неподалік бачу ще одну постать, яка стоїть осторонь кільця полісменів. Місячне світло відбивається від її білої сукні, а голова криво нахилена набік. Я піднімаю ліву руку, показуючи всім зламану стрілу.

— Це я, — кажу їм. — Це зробила я.

Потім простягаю руку, відпускаю стрілу, і та падає на землю. А коли знову піднімаю погляд, Марґіт уже немає.