Приховані малюнки

24

— Це Меллорі?

— Так.

— Привіт. Це Джелісса Белл із «Притулку для спо­чинку», Акрон. Ви телефонували вчора стосовно місіс Кемпбел.

— Так, справді. Я можу з нею поговорити?

— Знаєте, це складно зробити. Я можу передати слухавку місіс Кемпбел, але розмова у вас навряд чи вийде. У неї остання стадія деменції. Я п’ять років була її опікуном, і майже щоранку вона мене не впізнавала. Дуже сумніваюсь, що ця жінка зможе відповісти на ваші запитання.

— Мені потрібна лише загальна інформація. Ви часом не знаєте імені її матері?

— Вибачте, люба, не знаю. Але якби й знала, то не могла б вам цього сказати.

— А вона ніколи не згадувала про спадок? Про те, що отримала велику суму грошей від тітки Джин?

Жінка сміється.

— Ну, такого я вам точно не можу сказати. Існують закони про недоторканність приватного життя! Мене виженуть з роботи.

— Авжеж. Вибачте.

Схоже, вона чує розпач у моєму голосі, бо пропонує компроміс:

— Завтра у нас із полудня до четвертої — години відвідування. Якщо ви справді хочете поговорити з місіс Кемпбел, то можете прийти, і я вас познайомлю. Для наших пацієнтів відвідувачі корисні. Це підтримує активність мозку, змушує нейрони працювати. Просто не плекайте великих сподівань, гаразд?

Я дякую їй за витрачений на мене час і кладу слухавку. До Акрона звідси добрих шість годин, а в мене є лише ніч і завтрашній день, щоб переконати Максвеллів, що я кажу правду. Пояснюю все Адріану, і він погоджується, що не варто витрачати час на ризиковані плани.

Якщо рішення моєї проблеми існує, то доведеться шукати його просто тут, у Спрінґ-Бруці.

@@@

Увечері ми йдемо до міста в «Бістро» — маленький традиційний ресторанчик, де подають такі ж страви, як і в хорошій закусочній у Джерсі, однак тут є м’яке внутрішнє освітлення, справжній бар і джазове тріо, тож усе коштує вдвічі більше, ніж очікуєш. А потім, після вечері, безцільно гуляємо околицями, бо ніхто з нас не наважується побажати одне одному на добраніч. Адріан наполягає на тому, що приїде провідати мене в Норрістауні, і запевняє, що я можу проводити час в Спрінґ-Бруці, скільки мені заманеться. Але я знаю, що без роботи все буде по-іншому: я почуватимусь тут чужою, наче більше сюди не належу. Просто хочу, щоб знайшовся якийсь спосіб переконати Максвеллів, що я кажу правду.

Адріан бере мою руку й стискає її.

— Може, коли ми повернемось у котедж, там з’являться нові малюнки, — каже він. — Нові підказки, які допоможуть осмислити все це.

Але я думаю, що це малоймовірно, бо Тедді весь день на пляжі.

— Аня не може малювати сама, — нагадую. — Їй потрібні руки. Вона мусить працювати через медіума.

— То, може, ти на це зголосишся. Дай їй шанс закінчити цю послідовність.

— І як ти собі це уявляєш?

— Ми повертаємось у котедж, ти заплющуєш очі й пропонуєш їй узяти управління тобою на себе. Учора це спрацювало, так?

Від однієї згадки про той епізод у барлозі мене починають бити дрижаки.

— Це не те, що я хотіла б знову пережити.

— Я сяду поряд і потурбуюсь, щоб ти була в безпеці.

— Хочеш подивитись, як я сплю?

Він сміється.

— Ну, якщо так ставити запитання, то це звучить жахливо. Пропоную залишитись тут і переконатись, що з тобою все гаразд.

Така ідея мені не дуже подобається, але вже темніє, а вибору в мене немає. Схоже, Адріан переконаний, що в цій послідовності таки не вистачає одного чи кількох малюнків, і через те що Тедді немає цілий день, хтось має позичити свій час і руки, щоб Аня могла закінчити свою розповідь.

— А раптом я засну, а нічого не станеться?

— Можу почекати годину й вислизну за двері. Або, якщо хочеш, я б міг… — Він знизує плечима. — Я б міг залишитись до ранку.

— Я не хочу спати з тобою цієї ночі. Це надто рано.

— Розумію, Меллорі. Просто хочу допомогти. Я ляжу на підлозі.

— До того ж мені не можна залишати гостей на ніч. Це одне з правил поведінки.

— Але тебе вже майже звільнили, — нагадує мені Адріан. — Не думаю, що ми маємо й далі грати за їхніми правилами.

@@@

Зупиняємось біля аптеки Walgreens, щоб Адріан міг купити зубну щітку. У магазині є невеличкий відділ канцтоварів, тож ми ще купуємо блокнот для малювання, коробку олівців і товстий маркер Sharpie. Може, цього Ані буде замало, але їй доведеться задовольнитися саме цим.

Коли приїжджаємо до котеджу, я відчуваю, що маю влаштувати Адріанові екскурсію всередині, і це займає всього три секунди.

— Тут чудово, — каже він.

— Знаю. Я сумуватиму за цим.

— Не втрачай надії. Я думаю, що цей план має всі шанси спрацювати.

Вмикаю музику, а потім ми ще добру годину розмовляємо, бо від того, що ми збираємось зробити, почуваємось якось ніяково. Якби я запросила Адріана пере­спати, то точно знала б, що робити. Але натомість ми плануємо зробити щось іще інтимніше й особистіше.

Близько опівночі я врешті набираюся сміливості лягати спати. Іду до ванної і переодягаюсь у м’які спортивні шорти і стару шкільну футболку Central High. Чищу зуби ниткою і щіткою, умиваюсь і наношу на обличчя зволожувальний крем. А потім стою ні в сих ні в тих перед дверима, боячись їх відчинити, бо почуваюсь по-дурному, ніби збираюсь покрасуватися в спідньому. Хоча мені б хотілося надіти кращу піжаму, щось симпатичніше, ніж подерта шкільна футболка з дірочками навколо шиї.

Виходжу з ванної і бачу, що Адріан уже приготував мені постіль. Усе світло вимкнене, крім маленької лампи біля ліжка. Блокнот для малювання й олівці лежать на нічному столику так, щоб я могла легко їх дістати, якщо охопить натхнення чи ще щось.

Адріан стоїть на кухні спиною до мене, дістаючи з холодильника бляшанку зельтерської. Він не помічає мене, аж поки я не стаю просто позаду.

— Думаю, я готова.

Він обертається й усміхається.

— На вигляд цілком готова.

— Сподіваюсь, тобі не дуже нудно.

Він показує мені свій телефон.

— У мене є гра Call of Duty Mobile. Я рятуватиму заручників в Узбекистані.

Стаю навшпиньки й цілую його.

— На добраніч.

— Удачі, — каже він.

Я лягаю в ліжко, вкриваюсь простирадлом, а Адріан вмощується на стільці в дальньому кінці котеджу. За шумом стельового вентилятора й сюрчанням галасливих цвіркунів я майже не помічаю присутності хлопця. Повертаюсь на бік обличчям до стіни. Після двох довгих і виснажливих днів розумію, що проблем із засинанням не буде. Щойно торкаюсь головою подушки, одразу відчуваю, як усе моє напруження спадає; відчуваю, як розслаблюються мої м’язи, як тіло м’якшає. І хоч Адріан усього за кілька кроків, уперше за багато ночей у мене немає відчуття, ніби за мною хтось стежить.

Пам’ятаю тільки один із моїх снів. Я в Зачарованому лісі, лежу на добре втоптаній стежці й дивлюся вгору на чорне нічне небо. Ноги підняті над землею. Якась тьмяна постать тягне мене за кісточки, волочить тіло по підстилці із сухого листя. Мої руки підняті над головою. Відчуваю, як пальці чіпляються за каміння й коріння, але не можу вхопитися за них; я немов паралізована й не можу зупинити того, що відбувається.

А потім дивлюся вгору з дна якоїсь ями; таке враження, ніби я впала на дно колодязя. Моє тіло скручене в крендель. Ліва рука затиснута під спиною, а ноги широко розставлені. Я знаю, що повинно боліти більше, ніж насправді, але якимось чином одночасно перебуваю у своєму тілі й поза ним. Високо наді мною в яму заглядає якийсь чоловік. Щось маленьке й м’яке вдаряє в груди. Воно відскакує вбік, і я бачу, що це дитяча іграшка — плюшевий кролик. За ним падає плюшевий ведмедик і маленький пластмасовий м’ячик.

— Мені шкода, — каже той чоловік, і голос звучить глухо, ніби він говорить під водою. — Мені дуже, дуже шкода.

Потім мене по обличчю б’є грудка землі. Я чую, як лопата з тихим шурхотом встромляється в купу землі, і на мене знову падає земля й каміння. Чую, як бурчить той чоловік; відчуваю, як на груди тисне вага, як вона все більше притискає моє тіло, а потім я вже нічого не бачу. Суцільна темрява.

Потім намагаюсь розплющити очі — і знову опиняюсь у своєму котеджі. Світло вимкнене, а маленький годинник на нічному столику показує 3:03. Я лежу в ліжку, стискаючи олівець зі зламаним грифелем. Навіть у темряві бачу, що мої кухонні стільці порожні. Припускаю, що Адріан утомився чекати, поки щось станеться, і пішов додому.

Я встаю, щоб переконатись що двері зачинені. Відкидаю простирадла й звішую ноги з ліжка, і тільки тоді бачу, що голий до пояса Адріан спить на підлозі, лежачи паралельно до мого ліжка й поклавши голову на зігнутий лікоть і скручену жужмом сорочку.

Простягаю руку й обережно трясу його за плече.

— Гей.

Він миттєво сідає.

— Що сталось?

— Це спрацювало? Я щось намалювала?

— Ну, і так, і ні.

Він вмикає маленьку лампу, потім розгортає блокнот для малювання й показує першу сторінку. Вона майже вся вкрита карлючками. Поверхня сторінки всуціль замальована грифелем. Лишились тільки дві маленькі білі плямки — два місця, де кінчик олівця проштрикнув папір, і там видніється тепер наступна чиста сторінка.

— Якраз минула перша ночі, — розповідає Адріан. — Ти спала десь близько години. Я вже збирався здатися й теж лягати. Тож вимкнув світло й ліг на підлогу. І тоді почув, як ти повернулась і потяглась по блокнот. Ти навіть не сіла. Малювала це, лежачи в темряві.

— Це й на малюнок не схоже.

— Може, Аня каже нам, що вона закінчила. Більше малюнків немає. У нас уже є все, що потрібно.

Але цього не може бути. Чогось іще не вистачає, я в цьому впевнена.

— Мені приснилось, що я на дні ями. Якийсь чоловік сипав на мене землю лопатою. Можливо, це малюнок тієї землі.

— Можливо, але яка нам з того користь? Про що ми можемо дізнатися з малюнка землі?

Встаю, щоб дістати решту малюнків. Я хочу розкласти їх на підлозі й подивитися, як оці чорні густі карлючки впишуться в послідовність. Адріан благає мене трохи поспати.

— Тобі треба відпочити, Меллорі. Завтра наш останній шанс усе це з’ясувати. Просто лягай спати.

Адріан знову жмакає свою футболку й формує з неї найсумнішу подушку у світі, а потім вкладається спати на тверду дерев’яну підлогу. Він заплющує очі, а я перестаю думати про Аню, уздрівши його торс. Юнак засмаглий і підтягнутий — природний результат фізичної праці на свіжому повітрі впродовж усього літа. Мабуть, об його пружний живіт дуже зручно було б кидати монетки, граючи в пристінок. Адріан добрий і співчутливий, а таку статуру, як у нього, рідко побачиш у сучасних чоловіків. І я, як остання дурепа, змушую його спати на підлозі.

Адріан розплющує очі й бачить, що я досі на нього дивлюся.

— Ти б не могла вимкнути світло?

Простягаю руку, легенько проводжу пальцями по його грудях і беру за руку.

— Авжеж, — відповідаю. — Але спочатку я хочу, щоб ти піднявся сюди.