Пів короля

Врятовані

— Дякую, що пішов зі мною, — сказав Ярві. — Бо в мене невдовзі закінчаться друзі.

— З радістю, — відповів Рульф. — Я роблю це для тебе й для Анкрана. Не скажу, що любив цього худого сучого сина, коли він був комірником, але наприкінці я прихилився до нього. — Великий струп над оком ворухнувся, коли старий тровенландець вишкірився до Ярві. — З деякими людьми сходишся відразу, але найбільше прикипаєш серцем до тих, з якими сходився довго. Ну що, купимо собі кількох рабів?

Почулося бурмотіння, стогони й брязкіт ланцюгів, коли живий товар підвівся на ноги для оглядин. У кожній парі очей змішалися сором, страх, надія і безнадія, і Ярві несамохіть злегка потер рукою ледь помітні шрами на шиї, де колись був його власний нашийник. Сморід цього місця приголомшив його спогадами, які він волів би забути назавжди. Дивно, як швидко він знову звик до волі.

— Королевичу Ярві! — Із сутіні, що панувала в глибині приміщення, до них поспішав власник, високий чоловік із пещеним блідим обличчям, що видавалося знайомим. То був один із вервечки жалібників, що плазували перед Ярві на батьковому похороні. Що ж, сьогодні він матиме нагоду поплазувати знову.

— Я більше не королевич, — відказав Ярві, — а щодо решти — маєш рацію. Ти Йоверфелл?

Работорговець аж надувся від гордості, що такий поважний гість його знає.

— Авжеж, авжеж, це я, і ваш візит для мене велика честь! Чи можу я поцікавитися, якого ґатунку рабів ви…

— Ім’я Анкран тобі щось каже?

Торговець зиркнув на кремезну й похмуру постать Рульфа, що стояв поруч, застромивши великі пальці за пояс зі срібною пряжкою.

— Анкран?

— Дозволь-но, я допоможу тобі пригадати, так само як сморід твого дому допоміг мені. Ти продав чоловіка на ім’я Анкран, а потім вимагав у нього гроші за те, що його дружина й син будуть у безпеці.

Йоверфелл прочистив горло.

— Я не порушив закону…

— Я теж не порушу, коли зажадаю від тебе повернути борги.

Обличчя работорговця пополотніло.

— Я не маю перед вами ніяких боргів…

Ярві всміхнувся.

— Переді мною? Ні. А ось перед моєю матір’ю Лайтлін, що незабаром знову стане Золотою Королевою Ґеттландії і носитиме ключ від скарбівні… Як мені відомо, у тебе таки є перед нею невеличкий борг.

Борлак на худій шиї торговця смикнувся, коли той нервово ковтнув слину.

— Я найпокірніший слуга королеви…

— Радше її раб. Якщо ти продаси все своє майно, то навіть і близько не покриєш боргу.

— Її раб? Що ж, нехай так, — Йоверфелл гірко чмихнув. — Коли вже ви так зацікавилися моїми справами, то знайте, що я витискав з Анкрана все, що міг, через відсотки на її позику. Я не хотів цього робити…

— Але відкинув набік свої бажання і зробив, — урвав його Ярві. — Як шляхетно.

— Що вам треба?

— Почнімо з жінки й дитини.

— Гаразд, — опустивши очі додолу, работорговець почовгав у глиб невільницького дому.

Ярві скинув поглядом на Рульфа — старий воїн лише здійняв брови. Довкола них мовчки стояли й дивилися раби. Один начебто навіть усміхався.

Ярві не був певен, що він чекав побачити. Неймовірну вроду, приголомшливу грацію чи щось, що з першого погляду вразило б його просто в серце. Однак Анкранові рідні виявилися цілком звичайними на вигляд. Більшість людей видаються такими тим, хто їх не знає близько. Жінка була тендітна й невисока, із виклично випнутим підборіддям. Син мав батькове волосся пісочного кольору і, не підводячи очей, дивився в підлогу.

Йоверфелл підвів їх до Ярві, а сам став позаду, нервово смикаючи себе за пальці.

— Ось, здорові й добре доглянуті, як і обіцяно. Вони ваші. Подарунок від мене, певна річ, із найкращими побажаннями.

— Свої побажання можеш залишити собі, — відказав Ярві. — А тепер збирай манаття й перевозь усю свою торгівлю до Вульсґарда.

— До Вульсґарда?

— Саме так. Работорговців там багато, ти почуватимешся як удома.

— Але ж чому?

— Щоб стежити за Ґром-ґіль-Ґормовими справами. Як мені одного разу сказали, дім ворога треба знати краще, ніж власний.

Рульф схвально гмикнув, трохи випнув груди й пересунув пальці, застромлені за пояс.

— Або перебираєшся до Вульсґарда, — сказав Ярві, — або станеш товаром у власному невільницькому домі. Як гадаєш, скільки за тебе дадуть?

Йоверфелл прочистив горло.

— Я накажу готуватися до від’їзду.

— І не барися, — мовив Ярві, після чого рушив геть від смороду цього місця. Вийшовши на свіже повітря, він глибоко вдихнув із заплющеними очима.

— Ви… наш новий власник?

Анкранова дружина стояла біля нього, засунувши палець під нашийник.

— Ні. Мене звати Ярві, а це Рульф.

— Ми були друзями твого чоловіка, — Рульф скуйовдив хлопчикові волосся, чим дещо його збентежив.

— Були? — перепитала вона. — А де Анкран?

Ярві важко ковтнув слину, гадаючи, як повідомити сумну звістку, добираючи відповідних слів…

— Помер, — просто сказав Рульф.

— Мені шкода, — додав Ярві. — Він загинув, рятуючи моє життя. Навіть мені такий обмін видається несправедливим. Але ви вільні.

— Вільні? — пробурмотіла жінка.

— Так.

— Але я не хочу бути вільною, я хочу бути в безпеці.

Ярві здивовано глипнув на неї, а потім його губи скривилися в сумовитій посмішці. Він і сам завжди хотів тільки цього.

— Якщо хочеш працювати на мене, гадаю, мені придалася б служниця.

— Я нею завжди й була, — відказала жінка.

Дорогою вони спинилися перед кузнею, і Ярві кинув монету на завалені корабельним інструментом козли. То була одна з перших монет нового зразка — кругла, рівненька, з викарбуваним на ній материним суворим обличчям.

— Розкуй їм нашийники, — наказав він.

Анкранові рідні не подякували йому за свободу, але для Ярві достатньою винагородою був дзвін ковальського молота по зубилу. Рульф спостерігав, поставивши одну ногу на низеньку стінку і спершись схрещеними руками на коліно.

— Не мені судити, що справедливо, а що ні…

— А хто взагалі може про це судити?

— …але мені здається, що це добрий вчинок.

— Тільки нікому не кажи: це може зруйнувати мені репутацію, — Ярві помітив, що якась стара жінка по той бік майдану витріщається на нього. Він усміхнувся їй і помахав рукою. Жінка поквапилася геть, бурмочучи собі щось під ніс. — Схоже, тут я став головним лиходієм.

— Життя мене навчило, що немає ніяких лиходіїв. Є лише люди, які щосили намагаються зробити як краще.

— Моє «як краще» виявилося катастрофою.

— Могло бути куди гірше, — Рульф скрутив язик трубочкою і плюнув. — До того ж ти молодий. Спробуй знову. Може, наступного разу вдасться.

Ярві з прижмурцем поглянув на старого воїна.

— Відколи це ти став таким мудрецем?

— Я завжди був неабияк тямовитий, але тебе засліплював власний розум.

— Це звична вада королів. На щастя, мені ще не пізно навчитися самокритичності.

— Добре, що хоч одному з нас ще не пізно вчитися.

— А що ти робитимеш у своїх-то похилих літах? — запитав Ярві.

— Власне кажучи, великий король Утіль запропонував мені місце в його особистій охороні.

— Це вже тхне почестями! Ти погодився?

— Я сказав «ні».

— Справді?

— Почесті — це винагорода для дурнів, а мені щось підказує, що Утіль — це той господар, довкола якого завжди буде повно мертвих слуг.

— Та ти мудрішаєш просто на очах.

— Донедавна я гадав, що моє життя закінчилося, але тепер воно починається знову, і в мене немає надмірного бажання вкорочувати його, — Рульф скоса глянув на Ярві й зустрівся з ним поглядом. — То я собі подумав, може, тобі стане в пригоді колишній сусід по веслу?

— Мені?

— Хіба є щось, чого не зможуть досягти разом однорукий міністр і морський розбійник, найкращі часи якого минули років п’ятнадцять тому?

З останнім ударом молотка нашийник розчахнувся, і Анкранів син підвівся, кліпаючи й потираючи шию. Мати пригорнула його й поцілувала в тім’я.

— Я не сам, — пробурмотів Ярві.

Рульф обійняв його рукою за плече й міцно притиснув до себе.

— І ніколи не будеш, доки я живий.

То було визначне дійство.

Либонь, багато впливових родів із далеких закутків Ґеттландії розлютилися через те, що звістка про повернення короля Утіля ще не встигла їх дістатися, а король уже одружився й таким чином позбавив їх нагоди засвідчити свою важливість на такій вікопомній події.

Певна річ, усемогутній Верховний король на престолі в Скекенгаузі, не кажучи вже про всевіду-праматір обік нього, аж ніяк не втішиться, почувши новини, про що наполегливо застерігала мати Ґундрінг.

Але Лайтлін відкинула всі заперечення легким помахом руки і сказала: «Їхній гнів для мене — порох». Вона знову стала Золотою Королевою. Її слово було закон.

Тому статуї в Залі Богів заквітчали гірляндами з перших весняних квітів, а довкола Чорного престолу барвистими стосами лежали весільні подарунки. Люди тиснулися під склепінням храму, наче взимку вівці в кошарі, аж повітря взялося імлою від їхнього дихання.

Благословенна пара проспівала шлюбні обітниці перед очима богів і людей. Пасма сонячного проміння з-під бані викрешували іскри на блискучих обладунках короля й приголомшливих прикрасах королеви. Усі плескали, хоча, на думку Ярві, Утіль мав нікудишній голос, а мати — не набагато кращий. Потім Бріньйольф пробубонів щонайвигадливіше благословення, яке будь-коли лунало в цьому священному місці, тимчасом як мати Ґундрінг горбилася поруч над своєю патерицею, дедалі більше нетерпеливлячись. У місті, що розкинулося внизу, радісно видзвонювали всі дзвони.

Що то був за щасливий день!

Хіба міг Утіль бути чимось незадоволений? Він дістав Чорний престол, а до того — ще й найкращу дружину, яку тільки міг побажати собі чоловік: сам Верховний король прагнув узяти з нею шлюб. Хіба могла Лайтлін не радіти? На її шиї знову висів оздоблений самоцвітами ключ від ґеттландської скарбівні, жерців Єдиного Божества виволокли з монетного двору, прогнали під канчуками через Торлбю й утопили в морі. Хіба міг не радіти ґеттландський люд? У них тепер були король із заліза й королева з золота — правителі, гідні того, щоб пишатися ними й покладати на них свої надії. Нехай і без хисту до співу, але натомість обоє з двома повносправними руками.

Попри все це щастя — а радше через нього, — Ярві у день весілля матері дістав не набагато більше задоволення, ніж у день похорону батька. Тої події він ніяк не міг уникнути. Цього ж разу, навіть якщо хто й помітив, як він нишком покинув урочистості, то навряд чи сильно засмутився.

Погода надворі краще пасувала його настрою, ніж пересичена пахощами квітів теплінь усередині храму. З сірого моря дув вітер- шукач, що завивав серед зубчатих мурів цитаделі й шмагав обличчя солоними краплями, коли Ярві підіймався вичовганими сходами і блукав порожніми бойовими переходами.

Він побачив її здалеку. Вона стояла на даху Зали Богів, мокра від дощу. Благеньке плаття липло до тіла, волосся несамовито метлялося на вітрі. Ярві вчасно її помітив. Він міг би пройти далі й знайти собі інше місце, щоб похмуро дивитися на небо. Але ноги самі понесли його до неї.

— Королевичу Ярві, — промовила вона, коли він підійшов, віддерла зубами шматочок згризеного нігтя й виплюнула його на вітер. — Яка честь!

Ярві зітхнув. Йому вже набридло останні кілька днів відповідати те саме.

— Я більше не королевич, Ісріун.

— Хіба ні? Твоя ж мати — знову королева, чи не так? І на шиї на ланцюжку в неї хіба не ключ від ґеттландської скарбівні? — Дівчина мимоволі сягнула блідою рукою до грудей, де не було вже ні ключа, ні ланцюжка — нічого. — Хто ж тоді син королеви, якщо не королевич?

— Каліка й дурень? — пробурмотів Ярві.

— Ти був і калікою, і дурнем, коли ми зустрілися, і, без сумніву, залишишся таким до смерті. А ще ти завжди будеш сином зрадника.

— У такому разі в нас із тобою ще більше спільного, ніж ми гадали раніше, — різко відповів Ярві, але відразу ж пошкодував про свої слова, коли побачив, як пересмикнулося її бліде обличчя. Якби життя обернулося трішки інакше, то, можливо, там унизу зараз звеличували б їх двох. Він — на Чорному престолі, вона — поруч, на місці королеви, ніжно тримаючи його суху руку, і очі її сяяли б. І вони пізнали б смак того кращого поцілунку, який вона просила від нього після повернення…

Але сталося так, як сталося. І цілуватися сьогодні вони не будуть. Ні сьогодні, ні будь-коли взагалі. Ярві обернувся й поглянув на розбурхане море, стиснувши кулаки і впершись ними в кам’яний парапет.

— Я прийшов не сваритися.

— А навіщо ти прийшов?

— Я подумав, треба тобі сказати, бо… — Він скреготнув зубами й опустив очі на скарлючену руку, білу на мокрому камені. Бо що? Бо ми були заручені? Бо колись ми щось значили одне для одного? Ярві не міг змусити себе промовити такі слова. — Я вирушаю до Скекенгауза. Щоб скласти іспит на міністра. У мене не буде ні сім’ї, ні спадкових прав… ні дружини.

Ісріун розреготалася. Вітер підхопив її сміх.

— А й справді багато спільного. У мене немає ні друзів, ні посагу, ні батька, — вона обернулася й глянула на нього з такою ненавистю в очах, що йому зробилося недобре. — Його тіло втопили у вигрібній ямі.

Мабуть, Ярві мав би радіти. Він часто мріяв про це. Усі свої молитви й усі зусилля спрямовував на досягнення цієї мети. Зруйнував усе, пожертвував другом і дружбою. Але тепер, дивлячись на обличчя Ісріун, у її червоні очі в темних очницях, він не почувався переможцем.

— Мені шкода. Не його. Тебе.

Її губи зневажливо скривилися.

— Ти гадаєш, твій жаль має для мене якесь значення?

— Ні, ніякого. А проте мені справді шкода.

Він прибрав руки з парапету, обернувся спиною до колишньої нареченої і рушив до сходів.

— Я теж дала клятву!

Ярві спинився. Йому страшенно кортіло піти геть із цього триклятого даху та ніколи не повертатися, але на зашийку йому виступили сироти, і він мимоволі обернувся.

— Що?

— Я поклялася сонцем і місяцем! — Очі Ісріун палали на блідому обличчі, пасма мокрого волосся шмагали її по щоках. — Я поклялася перед Тою-Хто-Судить, Тим-Хто-Пам’ятає і Тою-Хто-Затягує-Вузол. Мої пращури, поховані на березі, будуть мені за свідків. Той-Хто- Дивиться і Та-Хто-Пише будуть мені за свідків. Тепер, Ярві, і ти будеш мені за свідка. Ця клятва буде мені ланцюгом на шиї і рожном у душі! Я помщуся вбивцям мого батька! Ось у чому я поклялася!

Ісріун викривила губи в посмішці, пародії на той усміх, який вона послала йому, коли виходила із Зали Богів у день їхніх заручин.

— Як бачиш, жінка може поклястися тою самою клятвою, що й чоловік.

— Може, якщо вона така сама дурна.

Ярві обернувся й пішов геть.