Пів короля

Правда

Рульф вигулькнув з-за дерев із широкою усмішкою на обличчі. На одне плече він повісив лук, а на другому ніс жилавого оленя. Щоб ні в кого не виникло жодних сумнівів у його стрілецькій майстерності, тровенландець лишив стрілу стирчати із серця тварини.

Сумаель глянула на нього, здійнявши брову.

— То ти не лише вродливий?

Рульф підморгнув їй у відповідь.

— Лучник зі стрілами і без — це дві різні людини.

— Оббілуєш оленя, кухарчуку, чи мені то зробити? — Анкран простягнув йому ножа з ледь помітною кривою посмішечкою. Немовби знав, що Ярві відмовиться. Колишній комірник не був дурнем.

Кілька разів Ярві змушували брати участь у полюванні. Несправна рука не давала змоги напнути тятиву чи тримати міцно списа, а коли доходило до патрання, йому робилося зле. Батько тоді кипів люттю, брат глузував, а інші мисливці навіть не приховували зневаги.

Загалом, звична картина його дитинства.

— Сьогодні білуй ти, — мовив він до Анкрана. — Я підкажу, якщо треба буде.

Коли вони поїли, Джауд усівся біля багаття, витягнув босі ноги до вогню й заходився втирати смалець у потріскані проміжки між грубими пальцями. Рульф відкинув останню кістку й витер жирні руки об овечий кожух.

— Трохи солі б не завадило.

Сумаель вражено похитала головою.

— Тобі траплялося хоча б щось, на що ти не скаржився?

— Якщо не можеш знайти, на що поскаржитися, значить, погано шукаєш, — Рульф відкинувся, спершись на лікоть, усміхнувся в темряву й почухав відрослу густу бороду. — Але ось дружиною своєю я завжди був задоволений. Правду кажучи, я гадав, що простягну ноги за тим триклятим веслом. Проте наче досі відкидаю тінь, тож думаю собі навідатися до неї. Хоча б привітатися. Переконатися, що в неї все гаразд.

— Якщо вона має бодай крихту здорового глузду, то вже давно про тебе забула, — промовила Сумаель.

— Здорового глузду вона має вдосталь. Вдосталь, щоб не марнувати життя на чекання, — Рульф шморгнув носом і сплюнув у вогонь. — А кращого чоловіка за мене знайти неважко.

— Тут я з тобою згоден, — Ніхто сидів трохи осторонь від багаття, обернувшись до гурту рівною, наче закостенілою, спиною, і ганчіркою начищав клинок, що лежав у нього на колінах.

Рульф лише вишкірився до нього.

— А як щодо тебе, Ніхто? Ти стільки років чистив палубу, а тепер збираєшся провести решту життя, чистячи цей меч? Що ти робитимеш, коли ми дістанемося до Вульсґарда?

Ярві усвідомив, що вперше, відтоді як «Південний вітер» пішов на дно, хтось із них заговорив про те, що буде далі. Уперше здавалося, що «далі» справді буде.

— Мені треба звести з деким порахунки. Але вони чекають уже двадцять років, — Ніхто знову заходився несамовито начищати меч. — Кривава злива проллється пізніше.

— Будь-яка зміна в погоді буде покращенням. Аби тільки не сніг, — сказав Джауд. — А я шукатиму корабля, що йде на південь, хочу повернутися до Каталії. У моєму селі — воно зветься Наджит — є криниця з найсолодшою водою у світі, — він сплів руки на животі й усміхнувся так, як усміхався завжди, коли згадував рідний край. — Хочу ще раз напитися з тої криниці.

— Мабуть, я до тебе приєднаюся, — мовила Сумаель. — Мені майже по дорозі.

— По дорозі куди? — запитав Ярві.

Хоча вже кілька місяців вони спали поруч, він не знав про неї майже нічого, а як виявилося, знати хотів. Дівчина глянула на Ярві, насупивши чоло, немовби розмірковувала, чи відчиняти двері, які так довго тримала на засуві, а тоді стенула плечима.

— До Першограда, гадаю. Я там виросла. Мій батько був доволі значною людиною. Корабельним майстром самої імператриці. Його брат і досі мав би ним бути. Я сподіваюся… Якщо він живий… Багато могло змінитися, поки мене не було.

Сумаель змовкла й похмуро втупилась у полум’я. Так само вчинив і Ярві, занепокоєно думаючи, що могло змінитися в Торлбю, поки там не було його.

— Що ж, я не відмовлюся від твого товариства, — сказав Джауд. — Той, хто знає напевне, куди прямує, може бути неабиякою підмогою в довгій подорожі. А як щодо тебе, Анкране?

— На майдані Анґульфа в Торлбю є невільницький дім, — відказав Анкран, кидаючи різкі слова у вогонь. На його схудлому обличчі миготіли тіні. — Там мене купила Шадікширрам. У чоловіка на ім’я Йоверфелл, — його аж пересмикнуло від цього імені. Так само, як Ярві, коли він думав про Одема. — У нього моя дружина. І мій син. Я мушу їх звідти витягнути.

— Як ти плануєш це зробити? — запитав Рульф.

— Знайду якийсь спосіб, — Анкран стиснув руку в кулак і вдарив себе по коліну, потім іще раз, сильніше, і ще раз, аж доки йому, мабуть, не заболіло. — Я мушу.

Ярві потойбіч вогнища, кліпаючи, дивився на нього. Коли вони вперше зустрілися, він зненавидів Анкрана. Він виказав його, дивився, як Шадікширрам його нівечить, а тоді забрав собі його місце. Потім він погодився з його товариством, ішов поруч із ним, приймав його допомогу. Почав довіряти йому. Тепер Ярві виявив те, чого ніколи не сподівався виявити. Він захоплювався Анкраном.

Усе, що Ярві робив, він робив заради себе. Заради своєї свободи, заради своєї помсти, заради свого престолу. Усе, що робив Анкран, він робив заради своєї родини.

— Я допоможу, — сказав Ярві. Анкран різко глянув на нього.

— Ти?

— У мене… є друзі в Торлбю. Впливові друзі.

— Той кухар, у якого ти навчався? — чмихнув Рульф.

— Ні.

Він не був певен, чому вибрав саме цю хвилю. Можливо, що міцніше він прив’язувався до цього збориська нещасливців, то сильніше його гнітила брехня. Може, у ньому дивом збереглася якась крихта гордості, що прокинулася саме цієї миті. Може, він вирішив, що Анкран і так уже підозрює правду. А може, просто вчинив дурницю.

— Лайтлін, — промовив Ярві. — Удова колишнього короля, Утріка.

Джауд гучно видихнув хмаринку білої пари. Рульф навіть не став сміятися.

— І ким же ти доводишся Золотій Королеві Ґеттландії?

Ярві відповів рівним голосом, хоча й відчув, як ураз шалено закалатало серце.

— Її молодшим сином.

Після цих слів усі притихли.

Насамперед Ярві, який зненацька усвідомив, що міг лишитися кухарчуком і податися будь-куди. Він міг поволочитися разом із Рульфом, щоб привітатись із його дружиною, або з Ніким на зустріч тому божевіллю, яке замислив його надщерблений розум. Міг помандрувати разом із Джаудом, щоб напитися з тої криниці в далекій Каталії, або ж із Сумаеллю, щоб милуватися дивами Першограда. Удвох… із нею…

Але тепер йому лишився один шлях — до Чорного престолу. Хіба що можна звернути в Останні Двері.

— Мене звати не Йорв, а Ярві. Я законний король Ґеттландії.

Запала тривала мовчанка. Навіть Ніхто покинув чистити меч, обернувся, не встаючи з каменя, на якому сидів, і вп’яв у Ярві очі, що горіли гарячковим блиском.

Анкран тихо прокашлявся.

— Зрузуміло тепер, чому ти так паршиво готуєш.

— Ти хіба не пожартував? — запитала Сумаель.

Ярві подивився їй в очі довгим і рівним поглядом.

— А хіба ти чуєш, як я сміюся?

— Тоді дозволь запитати: як король Ґеттландії опинився за веслом трухлявої торгової галери?

Ярві щільніше загорнувся в кожух і в язиках полум’я побачив обриси вчинків і облич із минулого.

— Через руку… чи то пак через те, що в мене її нема, я збирався відмовитися від спадкових прав і вступити до Міністерства. Але мого батька, Утріка, вбили. Через підступ Ґром-ґіль-Ґорма та його міністерки, матері Скер… принаймні так мені сказали. Тож я повів двадцять сім кораблів у набіг на ванстерців. А мій дядько Одем тим часом снував свої плани, — Ярві усвідомив, що голос його тремтить. — Плани вбити мене й відібрати престол.

— Королевич Ярві, — пробурмотів Анкран. — Утріків молодший син. Він мав калічену руку, — Ярві підніс лівицю до світла, і Анкран придивився до неї, задумано погладжуючи бік скривленого носа. — Коли ми востаннє заходили в Торлбю, ішов поголос про його смерть.

— Про неї оголосили трохи передчасно. Я впав із вежі, а Мати Море викинула мене просто до рук Ґром-ґіль-Ґормові. Я вдав із себе кухарчука, він надів на мене нашийник і продав работорговцям у Вульсґарді.

— А там ми з Тріґґом купили тебе, — замислено протягнув Анкран, з усіх боків оглядаючи його історію, щоб визначити, скільки в ній правди, наче купець, що оглядає перстень, намагаючись збагнути, скільки золота у сплаві. — Бо ти сказав, що вмієш веслувати.

Ярві лише стенув плечима й засунув калічену руку назад до теплого рукава.

— Як бачиш, це не найбільша моя брехня.

Джауд надув щоки й пихнув.

— Звісно, в кожного є таємниці, але ця більша, ніж зазвичай.

— І значно небезпечніша, — додала Сумаель, примруживши очі. — Чому ти вирішив розповісти?

Ярві замислився на якусь мить.

— Ви заслуговуєте на правду. А я — на те, щоб її розповісти. А правда заслуговує на те, щоб я її розповів.

Усі знову замовкли. Джауд заходився далі втирати смалець. Анкран і Сумаель перезирнулись довгим задумливим поглядом. А тоді Рульф висунув кінчик язика й перднув губами.

— Хтось повірив у цю маячню?

— Я повірив, — Ніхто підвівся, блискаючи великими чорними очима, і здійняв над головою меч. — І я даю клятву! — Він увігнав клинок у вогнище, іскри завихорили довкола, і всі здивовано відсунулися. — Нехай ця клятва буде мені ланцюгом на шиї та рожном у душі! Я не матиму спокою, доки на Чорний престол не сяде законний король Ґеттландії!

Цього разу мовчанка затяглася навіть надовше, і найбільше ошелешеним був Ярві.

— Вам ніколи не здавалося, ніби ви живете у сні? — пробурмотів Рульф.

Джауд лише знову зітхнув.

— Часто.

— У кошмарному, — докинула Сумаель.

Уранці наступного дня вони вийшли на перевал, і по той бік згір’я їх зустрів краєвид, наче зі сну. Або ж із кошмару. Замість білих пагорбів, удалині за імлистою завісою пари маячіли примарні обриси чорних гір.

— Край гарячої землі, — мовив Анкран.

— Місце, де боги вогню б’ються з богами льоду, — прошепотів Ніхто.

— Як на поле битви, видається цілком приємною місциною, — зауважив Ярві.

Між білим і чорним світом простяглася смуга буйної зелені. Вітерець хвилював листя, у небі кружляли зграйки барвистих пташок, під променями блідого сонця мерехтіла вода.

— Стьожка весни, проорана посеред зими, — сказала Сумаель.

— Я не довіряю цьому, — буркнув Ніхто.

— А чому ти довіряєш? — запитав Ярві.

Ніхто підніс меч і не так усміхнувся, як показав зламані зуби.

— Лише йому.

Про вчорашнє об’явлення Ярві дорогою не згадували. Немовби його супутники не визначилися, чи вірити йому, а якщо вірити, то як поводитися далі, і тому вдавали, ніби нічого не було й ставилися до нього, як і раніше.

Ярві, зрештою, це цілком влаштовувало. Він завжди почувався більше кухарчуком, ніж королем.

Снігу під стоптаними черевиками стало менше, він танув, просякав усередину. Відтак перетворився на слизьку багнюку й зникнув зовсім. Почали траплятися латки моху, потім земля вкрилася високою зеленою травою, а згодом показалися цятки польових квітів, назв яких не знав навіть Ярві. Нарешті вони дісталися галькового берега широкої водойми. Від молочно-білого плеса здіймалася пара, а над головами шелестіло помаранчевим листям розложисте дерево.

— Останні кілька років, а особливо останні кілька днів, я провів, міркуючи, чим же заслужив на таку кару, — промовив Джауд. — Тепер я не можу збагнути, чим заслужив на таку нагороду.

— Життя нічого не дає по заслузі, — відказав Рульф. — Від нього треба брати те, що можна взяти. Де та вудка?

Старий морський розбійник усівся на березі й заходився тягати з каламутної води одну білясту рибу за одною — лише встигай настромляти наживку на гачок. Знову пішов сніг, але на теплій землі він не затримувався. Скрізь було повно сухого дерева, тож вони розпалили багаття, а Анкран влаштував справжній бенкет, засмаживши рибу на поставленому над вогнищем пласкому камені.

Опісля Ярві лежав горілиць, склавши руки на повному череві, опустивши збиті ноги в теплу водичку, і пригадував, коли востаннє був такий щасливий. Запевне не тоді, коли, дістаючи прочухана, учергове ганьбився на бойовищі. І не тоді, коли ховався від батькових стусанів чи в’янув під материним суворим поглядом. І навіть не тоді, коли сидів перед вогнищем матері Ґундрінг. Ярві підвів голову й поглянув на своїх, таких різних, товаришів. Хіба комусь буде гірше, якщо він ніколи не повернеться? Не додержати клятви — це ж не те саме, що зламати її…

— Може, нам слід було б лишитися тут, — пробурмотів він.

Кутики Сумаелиних губ насмішкувато вигнулися.

— А хто ж тоді поведе народ Ґеттландії до світлого майбутнього?

— Мені видається, що вони дадуть собі раду й без мене. Я став би королем цього озера, а ти була б моєю міністеркою.

— Матір’ю Сумаеллю?

— Ти завжди знаєш правильний шлях. Шукала б мені менше зло і вище благо.

Сумаель пирхнула.

— Такого на моїй мапі немає. Мені треба відлити.

Ярві провів дівчину поглядом, коли вона рушила у високу траву.

— Здається мені, вона тобі до вподоби, — пробурмотів Анкран.

Ярві різко обернувся до нього.

— Ну… вона всім нам подобається.

— Авжеж, — широко усміхаючись, підтвердив Джауд. — Без неї ми пропали б. У буквальному розумінні цього слова.

— Але тобі, — буркнув Рульф, лежачи із заплющеними очима й підклавши під голову сплетені руки, — вона до вподоби.

Ярві кисло скривився, але усвідомив, що не може заперечувати.

— У мене тільки рука несправна, — пробурмотів він. — Усе решта працює як слід.

Анкран видобув із себе щось схоже на смішок.

— Здається мені, ти їй теж до вподоби.

— Я? Вона зі мною суворіша, ніж із будь-ким!

— Власне, — Рульф також усміхався, задоволено тручись хребтом об землю. — Ах, я досі пам’ятаю, як то воно, бути молодим…

— Ярві! — Ніхто стояв прямий, як спис, на скелі поблизу розложистого дерева. Байдужий до того, хто там кому до вподоби, він вдивлявся в той бік, звідки вони прийшли. — У тебе молодші очі. Глянь-но: чи то не дим?

Ярві був майже радий, що дістав привід завершити розмову. Він видерся на скелю, став біля Нікого й, примружившись, поглянув на південь. Радість — як зазвичай — не тривала довго.

— Важко сказати, — промовив Ярві. — Можливо…

Насправді він був майже впевнений: на тлі блідого неба розповзалися невиразні плями.

До них приєдналася Сумаель, одною рукою затуляючи очі від сонця й не виявляючи ані натяку на те, що їй хто-небудь подобається. Жовна її напнулися.

— Здіймається від Шидвалиного обійстя.

— Може, вони розпалили велике вогнище, — припустив Рульф, але усмішка його зникла.

— Вони або Шадікширрам, — кинув Ніхто.

Хороший міністр завжди сподівається на краще, але завжди готується до гіршого.

— Треба вийти вище, — сказав Ярві, — щоб подивитися, чи ніхто не йде слідом за нами.

Ніхто зібгав губи й легенько здмухнув пилинку з блискучого леза меча.

— Ти знаєш, що вона йде.

Вона таки йшла.

Вони видерлись на скелястий пагорб над озером, і, зазирнувши в дивне кругле віконце Сумаелиного далекогляда, Ярві побачив цятки на снігу, чорні цятки, що рухалися, і надія витікла з нього, наче вино з проколотого бурдюка. Коли йшлося про надію, він уже віддавна почувався дірявою посудиною.

— Я нарахувала два з половиною десятки, — сказала Сумаель. — Баньї, мабуть, і кілька моряків із «Південного вітру». Вони мають собак, санчата й, більш ніж імовірно, купу зброї.

— А ще — намір нас знищити, — пробурмотів Ярві.

— Або дуже-дуже хочуть побажати нам щасливої дороги на прощання, — докинув Рульф.

Ярві опустив далекогляд. Здавалося неймовірним, що ще якусь годину тому вони раділи й усміхалися. Обличчя його друзів знову прибрали набридливо знайомого виразу, виснаженого й стурбованого.

За винятком Нікого, звісно. Той мав точнісінько такий самий божевільний вигляд, як і завжди.

— Як далеко вони?

— Миль шістнадцять, гадаю, — прикинула Сумаель.

Ярві вже звик, що її здогадки слід вважати правильними.

— Скільки їм треба часу, щоб подолати цю відстань?

Якусь хвилю вона безгучно ворушила губами, підраховуючи.

— Якщо наляжуть на ноги, то, маючи сані, вони можуть бути тут завтра на світанку.

— Тоді нам краще тут не бути, — сказав Анкран.

— Атож, — Ярві відвів погляд від свого тихомирного маленького королівства й подивився вгору, на голі скелі й осипища. — У гарячому краї сані вже їм не допоможуть.

Ніхто насуплено глянув у білясте небо й почухав шию брудними нігтями.

— Раніше чи пізніше відповідати доведеться сталі. Інакше не буває.

— Тоді краще пізніше, — відказав Ярві, підіймаючи свій клунок. — А тепер — утікаймо.