Пів короля

Утеча

Вони втікали.

Бігли не бігли, а радше, спотикаючись, брели пекельним краєм проклятого каміння, де нічого не росло і не літала жодна пташка. Вимучений тортурами Батько Земля перетворився тут на гарячу пустку, позбавлену життя так само, як і холодна.

— Вітри долі останнім часом заносять мене в дивовижні місця, — замислено промовив Анкран, коли вони, подолавши перевал, спинилися перед черговим краєвидом зі скель і диму.

— Вони далі женуться за нами? — запитав Джауд.

— На такій нерівній місцевості важко побачити когось, — Сумаель озирнула в далекогляд затягнуте смердючими випарами пустище, яке вони лишили позаду. — Особливо якщо цей хтось не надто прагне показуватися.

— Може, вони повернули назад, — Ярві подумки змовив молитву до Того-Хто-Зупиняє-Кинуті-Кості, щоб він подарував їм дрібку несподіваної удачі. — Може, Шадікширрам не вдалося переконати баньїв іти далі за нами.

Сумаель обтерла піт із брудного обличчя.

— Хто ж би не захотів навідатися до такого прекрасного краю?

— Ви не знаєте Шадікширрам, — мовив Ніхто. — Вона вміє переконувати. Ця жінка — великий ватажок.

— Щось я цього не помітив, — зауважив Рульф.

— Бо тебе не було в битві біля Фулку, коли вона привела до перемоги флот імператриці.

— А ти, я так розумію, був?

— Я бився на протилежному боці, — відказав Ніхто. — Я був герцівником короля альюків.

Джауд недовірливо зморщив чоло.

— Ти був герцівником короля?

Дивлячись на нього, важко було собі це уявити, але Ярві бачив, як б’ються на бойовищі великі воїни, і жоден із них не міг дорівнятися Нікому у володінні мечем.

— Наш флагман був у вогні, — пригадуючи, він стиснув пальці на руків’ї меча так сильно, що ті аж побіліли. — Нас оточили з десяток ворожих галер. На палубі було слизько від крові й роїлося від вояків імператриці, коли ми вперше зійшлися з Шадікширрам у бою. Я був утомлений від битви, ослаблий від ран, незвичний до хиткої палуби. Вона вдала безпорадну жінку, і я, засліплений гординею, повірив їй. Вона пустила мені кров, і так я став її невільником. Коли ми зітнулися вдруге, я був зморений голодом, а вона мала сталевий клинок у руці й дужих чоловіків за плечима. Я стояв проти неї лише зі столовим ножем, і вона пустила кров мені вдруге, але, засліплена гординею, лишила живим… — Його губи скривилися в божевільній посмішці, а з рота бризнула слина, коли Ніхто прогарчав: — Тепер ми зустрінемося втретє, і на мене вже не тисне колишня гординя. Я сам виберу місце, і цього разу вже я пущу їй кров. О так, Шадікширрам! — Він здійняв меч над головою, і надтріснутий голос, відбившись від голих скель, пішов гуляти луною по долині. — Цей день настав! Прийшла пора відплати!

— А не може відплата зачекати, доки я не опинюся в безпеці в Торлбю? — запитав Ярві.

Сумаель із похмурим виразом на обличчі тугіше затягнула пояс.

— Треба квапитися.

— А досі ми що робили?

— Пленталися.

— То який у тебе план? — запитав Рульф.

— Уб’ємо тебе й залишимо їм твій труп на знак примирення.

— Я не думаю, що Шадікширрам подолала весь цей шлях заради примирення.

Сумаелині жовна напнулися.

— На жаль, ні. Тому мій план полягає в тому, щоб дістатися Ванстерландії швидше за них, — і вона рушила схилом униз, ступаючи по камінцях, що сипалися з-під її ніг.

Випробування гарячою парою виявилося не легшим, ніж випробування холодом. Попри те що сніг падав далі, ставало чимраз жаркіше, і втікачі шар за шаром скидали з себе такий жаданий раніше одяг, аж доки не лишилися напівголі, мокрі від поту й брудні від куряви, наче робітники, що тільки-тільки вилізли з копальні. Замість голоду тепер їх мордувала спрага. Анкран видавав каламутну, гидку на смак воду з двох пляшок іще скупіше, ніж припаси на «Південному вітрі».

Страх супроводжував їх віддавна. Ярві не міг пригадати, коли востаннє не боявся. Але раніше то був млявий страх перед холодом, голодом і виснаженням. Тепер він шпигав їх, наче жорстока острога. Страх перед гострим залізом, гострими іклами дикунських псів і ще гострішою помстою колишньої власниці.

Вони плелися, доки не стало так темно, що Ярві ледве бачив піднесену до носа суху руку. Батько Місяць та всі його зорі зникли в мороці, і втікачі мовчки забились у западину в скелі. Ярві провалився в потворну подобу сну, а вже, як йому здалося, за кілька хвилин, його розбуркали. Збитий і зболений, переслідуваний уламками кошмарів, він поволікся далі, коли ще тільки починало сіріти.

Вони думали лише про те, щоб не дозволити себе наздогнати. Світ стиснувся до смужки голого каміння, що відділяла їхні п’яти від черевиків переслідувачів, і цей відтинок простору неухильно зменшувався. Якийсь час Рульф тягнув за ними на мотузках кілька овечих шкур — давній браконьєрський трюк, щоб збити собак зі сліду. Але собаки не дали себе надурити. Невдовзі усі втікачі мали синці, здерту шкіру й криваві подряпини від сотень падінь, але Ярві, лише з однією повносправною рукою, давав собі раду найгірше. Проте щоразу, як він затинався, поруч був Анкран, що підтримував його, допомагав підвестися й рушити далі.

— Дякую, — сказав Ярві, коли втратив лік своїм падінням.

— Ти ще матимеш нагоду мені віддячити, — відповів Анкран. — У Торлбю. А може, й раніше.

Якийсь час, видираючись під гору, вони ніяково мовчали, а тоді Ярві промовив:

— Пробач мені.

— За те, що постійно падаєш?

— За те, що я зробив на «Південному вітрі». За те, що сказав Шадікширрам… — Він поморщився, пригадавши, як пляшка опускається на Анкранову голову. Як підбор вминається йому в обличчя.

Анкран скривився, обмацуючи язиком дірку на місці передніх зубів.

— На тому клятому кораблі я найбільше ненавидів не те, що робили зі мною, а те, що мене змушували робити. Ба ні. Те, що я робив із власної волі, — він зупинився на мить, притримав Ярві й поглянув йому в очі. — Колись я вважав себе хорошою людиною.

Ярві поклав руку йому на плече.

— Колись я вважав тебе сволотою. Тепер у мене з’явилися деякі сумніви.

— Поплачетеся над своїми прихованими чеснотами, коли будемо в безпеці! — гукнула Сумаель, її чорний силует вимальовувався над ними, указуючи ген в імлисту сірість. — Тепер нам треба повернути на південь. Якщо дістанемося річки швидше за них, потрібно буде якось переправитися. З каміння й пари ми плота не побудуємо.

— А ми дійдемо до річки, перш ніж сконаємо від спраги? — запитав Рульф, ловлячи на язик останні краплі з пляшки й зазираючи всередину, немовби сподівався, що ще не все витрусив звідти.

— Спрага, — зневажливо реготнув Ніхто. — Тебе має турбувати не спрага, а спис баньї у твоїй спині.

Вони сповзали вниз безкінечними осипищами, стрибали між валунами, величезними, як будинки, злізали схожими на застиглі водоспади потоками закам’янілої чорної маси. Вони перетинали долини, де земля була така гаряча, що обпікала ноги, де з роззявлених, наче дияволова пащека, розколин із сичанням вихоплювалися струмені ядучої пари, а в озерцях, укритих блискучою різнобарвною оліїстою плівкою, булькотіла вода. Хапаючись зраненими пальцями за скелі, вони пнулись на черговий гребінь, а з-під їхніх ніг зривалося каміння і з гуркотом летіло в паморочливі урвища. Ярві чіплявся за тріщини каліченою рукою, а видряпавшись нарешті на вершину, дивився в Сумаелин далекогляд…

І бачив чорні цятки, що вперто просувалися слідом за ними, щоразу трохи ближчі, ніж раніше.

— Вони що, ніколи не втомлюються? — запитав Джауд, витираючи піт з обличчя. — Ніколи не зупиняються?

Ніхто усміхнувся.

— Вони зупиняться, тільки коли будуть мертві.

— Або коли мертві будемо ми, — докинув Ярві.