Пів короля

Дикуни

Колись у дитинстві Ярві мав іграшкового кораблика з коркового дерева. Брат забрав його й кинув у море. Ярві тоді ліг на край скелі й дивився, як хвилі бавляться корабликом, крутять і кидають його, доки він не зник.

Тепер Мати Море так само бавилася, наче іграшкою, «Південним вітром».

У роті Ярві стояв кислий присмак блювотиння. Шлунок підскакував до горла, коли вони спиналися на гребінь чергової водної гори, а за мить падав у дупу, коли вони, метляючись, зариваючись то носом, то кормою, пірнали в піняво-білу западину, глибше й глибше, аж доки стіни води не оточували їх зусібіч і Ярві вже не мав сумнівів, що їх затягне в незвідану безодню й вони потонуть усі до одного.

Рульф уже перестав повторювати, що йому доводилося потрапляти й у гірші шторми. Щоправда, Ярві однаково б його не почув. Годі було відрізнити гуркіт грому від ревіння хвиль чи від стогонів трощеного корпуса, напнутих до краю линв і мордованих людей.

Джауд теж перестав повторювати, ніби йому здається, що небо роз’яснюється. Годі було сказати, коли їх шмагало море, а коли шмагав дощ. Усе злилося в суцільну розшалілу жалкý завісу, крізь яку Ярві насилу бачив ближню щоглу, доки буряну пітьму не розтинав спалах, у якому корабель і його зіщулена команда застигали на мить чорно- білими образами.

Джауд змагався з веслом, а його похмуре обличчя все затвердло й напнулося м’язами. Рульфові очі вилазили з очниць, коли він докладав свої зусилля до цієї боротьби. Сумаель, учепившись за кільце, до якого її припинали в портах, верещала щось, чого ніхто не міг розчути крізь вереск вітру.

Шадікширрам зараз іще менше, ніж зазвичай, була готова до когось дослухатися. Вона стояла на юті, обіймаючи рукою щоглу, наче товариша по чарці, реготала й погрожувала небу мечем, а коли буря трохи стихла, Ярві розчув, як капітанка насміхається зі шторму й кричить йому: «Це все, на що ти здатен?»

У будь-якому разі команди нічим не допомогли б. Весла наче збісилися, і Ярві тягало за прив’язані до зап’ястка ремені так, як мати тягала його дитиною. У роті було солоно від морської води, а коли йому зацідило веслом по губі, стало солоно ще й від крові.

Зроду-віку Ярві не почувався таким переляканим і таким безпорадним. Ні тоді, коли ховався від батька в котрійсь зі своїх криївок у цитаделі. Ні тоді, коли дивився в забризкане кров’ю Гурікове обличчя й чув Одемові слова «Убити його!». Ні тоді, коли щулився під ногами у Ґром-ґіль-Ґорма. Хоча ті страхи й були чималі, усі вони тьмяніли проти непомірної люті Матері Моря.

У черговому спалаху блискавки показалися невиразні обриси скелястого берега, об який розбивалися бурхливі хвилі; біла піна клаптями летіла з чорних дерев і чорного каміння.

— Боги, поможіть нам, — прошепотів Ярві, щосили заплющивши очі.

Судно здригнулося, він полетів назад і вдарився головою об заднє весло. Люди ковзали й валилися одне на одного, падали з лавок, натягаючи ланцюги на всю довжину й відчайдушно хапаючись за щось, щоб не задушитися нашийниками. Ярві відчув на плечі дужу Рульфову руку, що міцно тримала його на місці. Думка про те, що коли він помиратиме, його торкатиметься інша людина, принесла якесь дивне заспокоєння.

Він молився так ревно, як не молився ще ніколи, — усім богам, яких тільки міг згадати, і великим, і малим. Він молився не про Чорний престол, не про помсту підступному дядькові, не про кращий поцілунок, який пообіцяла йому Ісріун, навіть не про волю.

Він молився лише про те, щоб вижити.

Пролунав різкий скрегіт. Від удару дерев’яний корпус корабля задрижав і перехнябився. Весла ламались, як тонкі галузки. Величезна хвиля накрила палубу, потягнула Ярві за одяг, і тоді він зрозумів, що помре, що як і дядька Утіля, його поглине безжалісне море…

Світанок був тьмяний і немилосердний.

«Південний вітер», схилившись набік, лежав на березі, безпорадний, наче величезний кит, викинутий на холодну гальку. Ярві, змоклий до рубця, весь у синцях, але живий, сидів згорблений на різко похиленій лавці й ловив дрижаки.

Уночі буря з гарчанням відповзла на схід, але коли настав каламутний сизий ранок, холодний вітер і далі дув, а дощ і далі невпинно падав на горопашних невільників. Більшість бурчали на садна й подряпини, дехто жалібно стогнав від набагато гірших ран. Одна лавка зірвалася з кріплень і щезла в морі, забравши до Останніх Дверей трьох бідолах, прикутих до неї.

— Нам пощастило, — сказала Сумаель.

Шадікширрам поплескала її по спині так, що трохи не збила з ніг.

— Я ж казала, що мені неабияк щастить на погоду!

З усіх тільки капітанка була в чудовому гуморі після свого нерівного герцю зі штормом.

Ярві дивився, як вони обидві обходять корабель. Сумаель, устромивши кінчик язика в щілину на губі, оглядала тріщини й досвідченою рукою проводила по розщеплених дошках.

— Принаймні кіль і щогли непошкоджені. Ми втратили поламаними дванадцять весел і три лавки.

— Не кажучи вже про трьох веслярів, — пробурчав украй засмучений такими збитками Тріґґ. — Двоє померли в ланцюгах, а ще шестеро не можуть гребти і хтозна, чи взагалі зможуть.

— Найбільший наш клопіт — це пробоїна в корпусі, — сказав Анкран. — У трюмі видно як удень. Її треба залатати й засмолити, інакше нема чого й думати, щоб вийти знову в море.

— Де ж би то нам знайти трохи деревини? — іронічно запитала Шадікширрам, обводячи довгою рукою густий праліс, що обступав берег зусібіч.

— Це ліс шендів, — Тріґґ поглянув на тінисті дерева з куди меншим запалом. — Якщо вони знайдуть нас тут, то злуплять з усіх шкіру.

— Тоді, Тріґґу, берися швидше до роботи. Ти й зі шкірою не надто приємний на вигляд. Якщо моя удача нас не зрадить, ми встигнемо полагодити корабель і відплисти, перш ніж шенди нагострять свої ножі. Гей, ти! — Шадікширрам підійшла до Нікого, що сидів навколішки на гальці, і перекинула його копняком у ребра. — Чого не драїш палуби, сволото?

Підтягуючись за свій важкий ланцюг, Ніхто заліз на похилу палубу, і, наче чоловік, що в погорілому будинку вимітає попіл з хатнього вогнища, тяжко взявся до шкребка.

Анкран і Сумаель невпевнено перезирнулися, а тоді й собі стали до праці. Шадікширрам тим часом подалася по своє спорядження. Себто по вино, яке відразу ж почала безупинно цмулити, спершись на поблизьку скелю.

Тріґґ відімкнув кілька замків — величезна рідкість, — і невільників, які тижнями не покидали своїх лавок, припнули на довші ланцюги, а Анкран видав їм інструменти. Джауд і Рульф кололи колоди клином і киянкою, а коли дошки були готові, Ярві перетягував їх до проламу в боці корабля, де Сумаель, зосереджено випнувши щелепу, акуратно обтесувала їх сокиркою.

— Чого всміхаєшся? — запитала вона його.

Ярві пообдирав собі руки тими дошками, потилиця боліла від удару об весло, а в усьому тілі, з голови до ніг, було повно скалок, але усмішка його лише розтяглася ще ширше. На довгому ланцюзі все видається кращим, і Сумаель аж ніяк не була винятком.

— Я не прикутий до лавки, — пояснив він.

— Он як, — здійняла брови дівчина. — Гляди не звикай.

— Он там! Дивіться! — верескливо зарепетував один з охоронців, наче півник, якому ось-ось відрубають голову. Блідий, як привид, він показував у бік лісу.

На узліссі стояв чоловік. Попри холод, він був голий по пояс, тіло мав розфарбоване білими смугами, а на голові — густу кучму чорного волосся. За плечем у нього висів лук, а на поясі — коротка сокира. Чоловік не робив різких рухів, не вигукував погроз, лише спокійно дивився на корабель і невільників, що поралися довкола. Відтак неквапливо обернувся і щез у темній хащі. Одначе переполох, який він спричинив серед команди «Південного вітру», навряд чи міг би бути більшим, навіть якщо б їх атакувало ціле військо.

— Боги, поможіть нам, — прошепотів Анкран, смикаючи нашийник, немовби той раптом став затісний і душив його.

— Працюйте швидше! — гарикнула Шадікширрам, яка так стурбувалася, що навіть на якусь мить перестала дудлити вино.

Вони подвоїли зусилля, раз по раз озираючись на дерева — чи немає часом нових непроханих гостей. На морі показався корабель, і двоє моряків кинулись у воду, розмахуючи руками й гукаючи на допомогу. Маленька фігурка на палубі помахала їм у відповідь, але корабель не сповільнив ходи.

Рульф обтер піт із чола грубим передпліччям.

— Я б на їхньому місці теж не зупинився.

— Я так само, — погодився Джауд. — Мусимо зарадити собі самі.

Ярві міг лише кивнути.

— Я б навіть не махав.

Саме тоді з чорноти лісу почали безгучно вислизати шенди. Три, потім шість, потім дванадцять — усі озброєні до зубів. Що більше їх з’являлося, то швидше множився жах серед тих, хто працював на березі, і Ярві не був винятком. Хоч він і читав, що шенди цілком миролюбні, але, як видавалося, це плем’я читало зовсім інші книжки.

— Не зупиняйтеся! Працюйте далі! — прогарчав Тріґґ, хапаючи одного з робітників за карк і штовхаючи назад до поваленого дерева, яке той очищав від гілок і кори. — Треба відігнати їх. Приголомшити нападом.

Шадікширрам кинула порожню пляшку на гальковий берег.

— На кожного, якого ти бачиш, у лісі ховається ще десяток. Боюся, приголомшеним будеш саме ти. Але спробуй, якщо хочеш. Я поспостерігаю.

— Що ж нам тоді робити? — промимрив Анкран.

— Щодо мене, то я збираюся зробити все від мене залежне, щоб не лишити шендам ні краплини вина, — капітанка відкоркувала нову пляшку. — Якщо хочеш заощадити їм зусилля, то можеш оббілувати себе сам.

Вона гигикнула й приклалася до пляшки.

Тріґґ кивнув на Нікого, що, як завжди, навколішки чистив палубу.

— Можна дати йому клинок.

Сміх Шадікширрам різко урвався.

— Нізащо.

Мудрий чекає нагоди, і ніколи її не проґавить.

Ярві поклав дошку й смиренно ступив уперед.

— Капітанко, — мовив він. — Дозвольте мені дещо запропонувати.

— Ти збираєшся заспівати їм, каліко? — різко кинув Тріґґ.

— Я збираюся поговорити з ними.

Шадікширрам, примруживши очі, скинула на нього лінивим поглядом.

— Тямиш їхньої мови?

— Достатньо, щоб домовитися про нашу безпеку. Можливо, навіть щоб торгувати з ними.

Наглядач тицьнув грубим пальцем у бік дедалі більшого гурту розмальованих воїнів.

— Ти гадаєш, ці дикуни дослухаються до твоїх доводів?

— Я знаю, що дослухаються.

Хотілося б Ярві почуватися так само впевнено, як звучав його голос.

— Це божевілля! — вигукнув Анкран.

Шадікширрам перевела погляд на комірника.

— Я охоче вислухаю твою зустрічну пропозицію, — Анкран із напіврозтуленим ротом лише закліпав, безпомічно посмикуючи руками, і капітанка закотила очі. — Вивелися герої за наших днів. Тріґґу, ти поведеш нашого однорукого посланця на перемови. Анкране, підеш із ними.

— Я?

— У мене що, багато боягузів на ім’я Анкран? Ти ж закуповуєш нам припаси, хіба ні? Ось і йди закуповуй, торгуй.

— Але ж ніхто не торгує з шендами!

— У такому разі угода, яку ти укладеш, увійде в історію, — Шадікширрам випросталася. — Кожному щось треба. У цьому й краса купецького фаху. Що нам треба, тобі скаже Сумаель, — капітанка нахилилася до Ярві так близько, що на нього війнуло важким винним духом, і поплескала по щоці. — Заспівай їм, хлопче. Заспівай так солодко, як ти співав тої ночі. Від цього залежить твоє життя.

Ось так Ярві зробився посланцем до шендів. Він поволі ступав у бік лісу, високо підійнявши порожні руки й відчайдушно намагаючись подумки переконати себе, що великі небезпеки означають великий зиск. Його короткий ланцюг міцно тримав у м’ясистому кулаці Тріґґ. Попереду мовчки спостерігали шенди, яких зібралося ще більше. Позаду Анкран промовив упівголоса по-галінейськи:

— Якщо каліка домовиться, ділимо як завжди?

— Чому б ні? — відказав Тріґґ, смикаючи за ланцюг.

Ярві не міг повірити, що вони навіть зараз думають про гроші, але, мабуть, коли перед людиною відчиняються Останні Двері, вона чіпляється за те, що знає. Зрештою, ось він учепився за міністерську мудрість, і що ближчими ставали шенди у своєму дикунському розписі, то крихкішою заслоною вона видавалася.

Шенди не кричали й не потрясали зброєю. Вони й без того мали загрозливий вигляд. Коли Ярві наблизився, вони лише розступилися перед ним, і, ведений на ланцюзі, він пройшов поміж деревами на галявину, де навколо багаття зібралося ще більше шендів. Ярві нервово ковтнув слину, коли усвідомив, наскільки більше. Вони чи не втричі переважали числом усю команду «Південного вітру».

Поміж них сиділа жінка й блискучим ножем стругала палицю. На шкіряному ремінці довкола її шиї висіла ельфійська табличка — зелена дощечка, оздоблена чорними самоцвітами, вкрита незрозумілими письменами й помережана вигадливими золотими візерунками.

Найперше, чого має навчитися міністр, — це розпізнавати владу. Читати погляди, поставу, рухи, інтонації, що відрізняють ватажка від підлеглих. Навіщо ж, урешті-решт, витрачати час на дрібноту? Тому Ярві, дивлячись лише в насуплене обличчя жінки, ступив повз чоловіків, наче ті були невидимі. Воїни зімкнулися за його спиною, оточивши його, Тріґґа й Анкрана густим живоплотом оголеної сталі.

Якусь коротку хвилю Ярві мовчав. Цієї миті він насолоджувався Тріґґовим і Анкрановим страхом більше, ніж страждав від власного. Цієї миті він мав владу над ними, і відчуття це йому сподобалося.

— Кажи! — прошипів Тріґґ.

У Ярві промайнула думка, чи нема, бува, якого способу, щоб убити наглядача. Використати шендів і з їхньою допомогою здобути собі свободу; можливо, Джаудові й Рульфові теж… Але ставки були надто високі, а шанси — надто непевні. Мудрий міністр вибирає менше зло заради вищого блага й торує шлях Батькові Миру всіма мовами. Тож Ярві опустився на одне коліно, під яким чвакнув багнистий ґрунт, суху руку притиснув до грудей, а здорову — до чола, як учила його мати Ґундрінг. Цим він свідчив, що казатиме правду.

Навіть якщо збирався брехати в живі очі.

— Мене звати Йорв, — сказав він мовою шендів, — і я прийшов не як чужинець, а щоб уклінно прохати у вас права гостинності для себе й своїх товаришів.

Жінка поволі примружила очі, дивлячись на Ярві. Відтак обвела поглядом воїнів, обережно заховала ніж у піхви й кинула палицю у вогонь.

— А бодай тобі!

— Право гостинності? — пробурмотів один із воїнів, із сумнівом вказуючи мечем у бік викинутого на берег корабля. — Для цих дикунів?

— Твоя вимова жахлива, — жінка сплеснула руками. — А втім, я — Свідур із шендів. Підведися, Йорве, і будь гостем біля нашого вогнища. Тобі тут нічого не загрожує.

Інший воїн спересердя кинув сокиру на землю й зник у заростях.

Свідур провела його поглядом.

— Ми неабияк сподівалися, що повбиваємо вас і заберемо вантаж. Нам доводиться брати все, що можемо, бо ж навесні ваш Верховний король знову піде на нас війною. Цей чоловік — сама жадібність. Присягаюся, я не маю жодної гадки, що ж такого в нас є, чого він хоче.

Ярві озирнувся на Анкрана, який, суплячись, украй підозріливо дослуховувався до розмови.

— Я з прикрістю спостерігаю, що деякі люди завжди хочуть більше.

— Авжеж, — жінка сумно сперла лікоть на коліно й поклала підборіддя на долоню, дивлячись, як її занепалі духом воїни невдоволено сідають. Один з них жмутком моху вже стирав свої бойові барви. — А це міг бути такий вигідний для нас день.

— Він іще ним може стати, — Ярві зіп’явся на рівні й сплеснув у долоні, як то робила його мати, коли починала торгуватися. — Наша капітанка охоче виміняла б…