Пів короля

Останній бій

Тишу розітнув Рульфів голос:

— Ідуть!

Ярві здалося, ніби його нутрощі зараз виваляться через дупу.

— Скільки їх? — жваво cпитав Ніхто. По якійсь хвилі пролунало:

— Чоловік двадцять!

— Святі боги, — прошепотів Анкран, кусаючи губу.

Досі Ярві мав надію, що частина переслідувачів повернулася або ж потонула в річці, але, як то зазвичай траплялося з більшістю його надій, вона зів’яла, перш ніж встигла дати плоди.

— Що більше їх, то більше слави нам припаде! — виголосив Ніхто.

Що важчою робилася їхня скрута, то зростало його задоволення. Решта, може, й хотіли б щось сказати про безславне виживання, але вони зробили вибір — якщо взагалі його мали.

Кінець утечі, кінець хитрощам.

За останні кілька хвилин Ярві прошепотів із десяток молитов до всіх богів — і великих, і малих, — які бодай трохи могли допомогти. Але тепер він заплющив очі й змовив ще одну. Хоч його й торкнувся Батько Мир, та цього разу Ярві молився лише до Матері Війни. Він благав берегти його друзів, його товаришів по веслу, його нову родину. Бо кожний із них по-своєму довів, що вартий порятунку.

А ще попросив, щоб для їхніх ворогів цей день став червоним від крові. Адже всім відомо, що Мати Війна прихильна до молитов, у яких ідеться про кров.

— Б’ємося до загину, — пробурмотів Анкран і простягнув Ярві руку. Той потиснув її своєю, хай і неповносправною, а тоді поглянув в очі чоловікові, якого колись ненавидів, виказав Шадікширрам і спостерігав за його побиттям, а згодом долав із ним руч-об-руч снігову пустелю і врешті став його розуміти.

— Якщо мені припаде не слава, а… інше… ти знайдеш спосіб допомогти моїм рідним? — попросив Анкран.

Ярві кивнув.

— Клянуся, — зрештою, хіба не все одно: не виконати одну обітницю чи дві? Більше одного разу проклятим не будеш. — Якщо те інше дістанеться мені… — почав він, але збагнув, що просити Анкрана вбити дядька Одема трохи занадто, тож лише стенув плечима. — Проллєш по мені ріку сліз?

Анкран здобувся на усмішку. Тремтлива, з діркою замість передніх зубів, вона, однак, цієї миті здавалася справжнім подвигом.

— Мати Море вийде з берегів від моїх сліз.

Простяглася тривала тиша, яку голосні удари серця в грудях у Ярві ділили на болючі миті.

— А що, коли ми обоє загинемо? — прошепотів він.

Перш ніж Анкран устиг відповісти, пролунав хрипучий голос Нікого.

— Ебделе Арік Шадікширрам! Ласкаво прошу до моєї світлиці!

— Її найкращі часи, як і твої, уже позаду, — відгукнувся її голос.

Ярві припав одним оком до шпарини в стіні, намагаючись розгледіти, що відбувається у брамі.

— Ми всі змаліли проти того, чим були раніше, — відказав Ніхто. — Колись ти була адміралкою. Потім капітанкою. А тепер…

— Тепер я ніхто, як і ти, — Ярві побачив її в сутіні проходу. Очі Шадікширрам зблиснули, коли вона зазирнула всередину, намагаючись зрозуміти, що і хто чекає на неї там. — Порожній глечик. Розбита посудина, з якої витекли всі надії.

Ярві знав, що вона не може його побачити, але все одно зіщулився за руїнами ельфійської стіни.

— Співчуваю, — гукнув Ніхто. — Втрачати все боляче. Кому це знати краще, як не мені?

— І чого ж варте співчуття нікого нікому, як ти гадаєш? Ніхто розреготався.

— Нічого.

— Хто там разом із тобою? Та брехлива сучка, що любила сидіти на моїй щоглі? Підлесливий слизняк із кривою ріпою замість руки?

— Я про них кращої думки, ніж ти, але ні, їх тут нема. Вони пішли вперед. Я сам-один.

Шадікширрам хрипко реготнула у відповідь і подалася вперед. Її оголений клинок зблиснув у півтемряві.

— Ні, ти не один. Але скоро будеш.

Ярві глянув угору, на вежу, і помітив вигин Рульфового лука з напнутою тятивою. Але Шадікширрам була надто обережна, щоб підставитися під постріл.

— Я завжди була занадто милосердна! Це моя найбільша помилка. Мені слід було вбити тебе ще багато років тому.

— Можеш спробувати сьогодні. Досі ми двічі зустрічалися в бою, але цього разу я…

— Розкажеш це моїм псам, — і Шадікширрам пронизливо свиснула.

У браму сипонули люди. Чи то пак якісь істоти, схожі на людей. Баньї. Дикі кошлаті тіні, білі обличчя з роззявленими ротами, проколоті уламками бурштину й кісток, блиск вищирених зубів, зброя з тесаного каменю, моржевого зуба й китового вуса. Вони верещали й джерґотали, галайкали й завивали, наче дикі звірі, наче демони — немовби арковий отвір був брамою пекла, крізь яку у світ ринула вся та гидота, що досі була замкнена за нею.

Передній, захлинувшись кров’ю, упав із Рульфовою стрілою в грудях, однак решта заскочили всередину, і Ярві відсахнувся від шпарини, неначе дістав ляпаса. Порив утекти був такий сильний, що він ледь-ледь йому не піддався, але, відчувши Анкранову руку на плечі, опанував себе, хоч і тремтів, як осиковий лист, а дихання його вихоплювалося з жалібним присвистом.

Однак Ярві не рухався з місця.

Почулися крики. Глухі удари, брязкіт заліза, зойки люті й болю — нестерпніші тим, що не було змоги побачити, хто кричить і чому. Ярві чув, як верещать баньї, але найбільше його жахав голос Нікого. Клекітливий стогін, свистюче дихання, уривчасте гарчання. Хрипкий останній віддих.

Чи, може, то був сміх?

— Нам слід йому допомогти? — запитав Ярві пошепки, хоча сумнівався, що зможе ворухнути ногами, які наче вросли в землю.

— Він казав бути тут, — криве Анкранове обличчя було біле як крейда. — Будемо чекати?

Ярві обернувся до нього й побачив за його плечима, як хтось зіскакує зі стіни.

То був радше хлопчик, ніж чоловік. Один із матросів «Південного вітру». Ярві часом бачив, як він зі сміхом дерся по снастях, але імені його не знав. Тепер уже знайомитися було трохи запізно.

— За тобою, — прохрипів він, і Анкран обернувся саме тоді, коли на землю зіскочив другий.

Ще один моряк, більший, бородатий, з булавою, масивна голова якої їжачилася залізними шипами. Ярві прикипів поглядом до цієї жахливої зброї, подумки зважуючи її й запитуючи себе, що станеться з його черепом, якщо противник з розмаху вгатить по ньому чимось таким. Чоловік посміхнувся, мовби прочитав його думки, а тоді стрибнув на Анкрана. Вони впали і, сплівшись у клубок, із гарчанням покотилися по землі.

Ярві знав, що має віддати борг товаришеві, знав, що повинен кинутися йому, своєму оплічникові, на допомогу, але натомість обернувся до хлопчини, немовби вони ставали до обжинкового танцю та якимось чином знали, кого мають вибрати собі до пари.

Вони затанцювали один довкола одного, виставивши перед собою ножі й раз по раз штрикаючи ними повітря, мовби намацували, де його найлегше розітнути. Вони знай кружляли, не зважаючи на гарчання й шарпанину Анкрана й бороданя — ту боротьбу на життя і на смерть відсунула на дальній план нагальна потреба вижити в наступні кілька хвилин. Під шаром бруду й маскою грізного вищиру він, хлопчина, видавався наляканим. Майже таким самим, як Ярві. Вони знай кружляли, зиркаючи то на блискуче лезо ножа, то на…

Зненацька хлопець стрибнув уперед, намагаючись ударити ножем. Ярві незграбно відскочив, зачепився п’яткою за корінь і ледь-ледь втримався на ногах. Противник знову кинувся на нього, але Ярві ухилився й рубонув ножем повітря. Хлопчина невпевнено відступив до стіни.

Невже справді один із них має вбити другого? Покласти край усьому, чим той був, усьому, чим коли-небудь міг стати?

Схоже, що так. Ось тільки важко було побачити в цьому якусь славу.

Противник знову зробив випад. Промінь сонця зблиснув на лезі ножа. Завдяки якомусь туманному рефлексу, набутому під час тренувань, Ярві, охнувши, зловив удар на свій клинок. Залізо заскреготіло об залізо. Хлопчина влетів у нього плечем, і Ярві відкинуло на стіну.

Вони плювались і харчали в обличчя один одному, такі близькі, що Ярві бачив чорні пори на носі противника й червоні жилки в білках його вибалушених очей. Такі близькі, що міг би висунути язик і лизнути його шкіру.

Напружуючи всі сили, вони сопли й трусилися, і Ярві зрозумів, що слабший. Він спробував пальцем тицьнути хлопчині в обличчя, але той схопив його скарлючений зап’ясток і викрутив. Леза знову зі скреготом зітнулися, тильний бік руки обпекло порізом, і вістря ножа черкнуло живіт. Ярві крізь одяг відчув холод клинка.

— Ні, — прошепотів він. — Будь ласка.

Аж тут щось дряпнуло йому щоку, і натиск раптово припинився. Хлопчина поточився назад, здійнявши тремтячу руку до горла, і Ярві побачив там стрілу. З гостряка, який стирчав спереду, скрапувала кров. Червона струминка збігала шиєю хлопця й текла за комір. Обличчя його порожевіло, щоки затремтіли, і він упав навколішки.

Крізь розколину в зруйнованій ельфійській стіні за ним Ярві побачив Рульфа, що, присівши на верхівці вежі, накладав чергову стрілу на тятиву. Обличчя хлопця зробилося бузковим, він хапав ротом повітря й щось белькотав — чи то проклинав Ярві, чи то благав допомогти, чи то просив богів змилосердитися, — але, крім крові, нічого з себе видобути не міг.

— Мені шкода, — прошепотів Ярві.

— Скоро ти пошкодуєш по-справжньому.

За кілька кроків від нього під обваленою аркою проходу стояла Шадікширрам.

— Я гадала, що ти розумний хлопчик, — мовила вона. — Але, як виявилося, на мене чекало розчарування.

Її вбрання було вкрите засохлим багном. Шпильки, очевидно, погубились, і брудне сплутане волосся падало на обличчя. З-за волосся гарячковим блиском блимало запале око. Однак довгий викривлений клинок її меча сяяв убивчою чистотою.

— Чергове в чималому списку розчарувань, — вона повалила копняком смертельно пораненого хлопця на спину й переступила через його ноги, що сіпалися в передсмертних корчах. Підійшла бундючною, прогулянковою ходою, без метушні й поспіху. Достоту, як колись походжала по палубі «Південного вітру». — Але, гадаю, я сама в цьому винна.

Зіщулившись, Ярві відступив назад. Він важко дихав, очі його металися серед руїн, шукаючи шляху до втечі, але не знаходили жодного.

Він мусив битися.

— Для цього жорстокого світу в мене занадто м’яке серце, — вона роззирнулася, глянула на розколину, крізь яку прилетіла Рульфова стріла, і пригинцем плавно ковзнула під нею. — Це завжди була моя єдина слабкість.

Ярві незграбно задкував по битому камінню, руків’я ножа в долоні стало слизьким від поту. До нього долинали крики та інші відзвуки бою. Усі решта мали вдосталь клопоту, переймаючись власними кривавими кроками на підступах до Останніх Дверей. Він кинув погляд через плече й побачив, що ельфійські руїни за ним обриваються на краю урвища, над яким молоденькі деревця розпростерли своє гілля.

— Мені бракує слів, щоб висловити, яка я рада можливості попрощатися з тобою, — Шадікширрам посміхнулася. — Прощавай.

Вона була куди краще озброєна, ніж Ярві. А крім того, вища, сильніша, вправніша й досвідченіша. Не кажучи вже про значну перевагу в кількості повносправних рук. До того ж, попри її запевнення, він не вірив, що м’якосердя якимось чином стане їй на заваді.

«Завжди є спосіб», — казала мати, але яким способом йому перемогти Шадікширрам? Йому, що з сотні ганебних поєдинків на бойовищі не виграв жодного?

Вона здійняла брови, немовби розв’язувала ту саму задачу й дійшла такого самого результату.

— А може, ти просто стрибнеш униз?

Шадікширрам ступила ще один крок, поволі відтісняючи Ярві назад. Вістря її меча зблиснуло, перетнувши вузьку смужку сонячного світла. Земля під його ногами закінчувалася, він відчував порожнечу за спиною, відчував подмух вітерцю на зашийку, чув, як далеко внизу сердита річка точить скелі.

— Стрибай, каліко.

Ярві посунувся ще трохи назад і почув, як каміння зі стукотом полетіло у прірву. Він стояв на самому краю.

— Стрибай! — закричала Шадікширрам, бризкаючи слиною.

Краєм ока Ярві побачив якийсь рух. З-за обваленої стіни показалося бліде Анкранове обличчя. Колишній комірник скрадався, висунувши язик у дірку між вищиреними зубами й здійнявши лопатку-кийок над головою. Ярві мимоволі кинув погляд у його бік.

Шадікширрам насупила чоло.

Швидка, наче кішка, вона обернулася й, ухилившись від кістяної лопатки, що просвистіла повз її плече, легко і майже безгучно ввігнала свій меч Анкранові просто в груди.

Вирячивши очі, той здригнувся й видихнув.

Шадікширрам лайнулася, витягуючи меч.

«Милосердя — це слабкість, — казав батько. — Милосердя — це помилка».

У змиг ока Ярві кинувся на неї. Ліву пазуристу руку він просунув їй під пахву й знерухомив меч, упершись ґулястою долонею в горло, а правою бив її, гамселив, шматував.

Вони слинили, плювалися, пирхали, скавчали, вищали й хиталися туди-сюди. У рот Ярві напхалося її волосся. Шадікширрам гарчала й намагалася викрутитися, але він чіплявся й не переставав бити. Нарешті вона вирвалась, і її лікоть з огидним хрускотом зацідив Ярві по носі. Голова смикнулася назад, а потім у спину йому вдарила земля.

Чути було приглушені вигуки. Відлунювала сталь.

Десь далеко точилася битва. Відбувалося щось важливе.

Він мусить стати на ноги. Не можна підвести матір.

Він мусить бути чоловіком. Дядько вже чекає на нього.

Ярві спробував витрусити з голови запамороку. Угорі зблиснуло небо, коли він перекотився.

Рука вхопила порожнечу. Ген унизу вирувала чорна річка, лишаючи на скелях білу піну.

Немовби море під амвендською вежею. Море, у яке він упав.

Повітря ринуло в легені, і Ярві прийшов до тями. Він відповз від краю урвища. Голова йшла обертом, лице пульсувало, ноги погано слухалися, а в роті стояв солоний присмак крові.

Він побачив Анкрана, що, неприродно викручений, лежав на спині, розкинувши руки. Ярві схлипнув, поповз рачки до нього, простягнув руку. Його тремтячі пальці спинилися, не торкнувшись просякнутої кров’ю товаришевої сорочки. Останні Двері вже відчинилися перед Анкраном. Йому вже нічим не можна було допомогти.

Поруч на камінні лежала Шадікширрам. Вона силкувалася сісти й видавалась украй здивованою через те, що не могла. Пальці лівої руки безладно переплелися на руків’ї меча. Права рука була притиснута до боку. Шадікширрам забрала її звідти — долоня була вся в крові. Ярві вражено глянув на власну правицю, в якій досі стискав ніж. Лезо було липке, а пальці, зап’ясток і вся рука — червоні аж по лікоть.

— Ні, — прогарчала Шадікширрам, намагаючись підняти меч, але той виявився для неї заважким. — Не так. Не тут, — її закривавлені губи скривилися, коли вона глянула на Ярві. — Не ти.

— Тут, — відповів він. — Я. Пам’ятаєш, як ти колись казала? Щоб битися з кимось, потрібно дві руки, а щоб вдарити ножем у спину, досить і одної.

І Ярві збагнув, чому програв усі ті поєдинки на бойовищі. Не через брак умінь, сили чи навіть руки. Йому бракувало волі до перемоги. І десь чи то на палубі «Південного вітру», чи то в сніговому бездоріжжі, чи то в цих давніх руїнах він її відшукав.

— Але ж я командувала флотом імператриці, — прохрипіла Шадікширрам, її правий бік був увесь темний від крові. — Я була фавориткою… герцога Мікедаса. Цілий світ лежав біля моїх ніг…

— То було бозна-коли.

— Твоя правда. Ти розумний хлопчик. Я занадто м’яка, — її голова впала на землю, очі втупились у небо. — Це… моя єдина…

Зала ельфійських руїн була загромаджена трупами.

На віддалі баньї здавалися демонами. Зблизька вони мали жалюгідний вигляд. Дрібні й худорляві, як діти, загорнуті в лахміття, обвішані оберегами з китового вуса, які не змогли вберегти їх від безжальної сталі Нікого.

Один, що досі дихав, простягнув до Ярві руку, другою стискаючи стрілу, яка засіла між ребер. В очах його не було ненависті, лише непевність, страх і біль. Як і в Анкранових, коли Шадікширрам протинала його мечем.

Отже, вони були лише люди, яких Смерть супроводить до Останніх Дверей, як і всіх інших.

Живий банья намагався щось сказати, коли Ніхто підійшов до нього. Трусячи головою, намагався вимовити те саме слово, знову й знову.

Ніхто поклав палець йому на губи.

— Тссс, — і ввігнав меч йому в серце.

— Перемога! — заревів Рульф, стрибком долаючи останній відрізок шляху з верхівки вежі. — Я зроду-віку не бачив такого видатного володіння мечем!

— А я — такої влучної стрільби з лука! — відказав Ніхто, стискаючи Рульфа в міцних обіймах. Поєднані вбивством, вони стали найкращими друзями.

Під одним з аркових проходів стояла, стискаючи плече, Сумаель. Кров стікала по її руці аж до пальців.

— Де Анкран? — запитала вона.

Ярві лише похитав головою. Він боявся, що коли розтулить рот, його знудить. Або він заплаче. Або зробить і те, і те. Від болю й люті, яка поступово вщухала. Від полегкості, що лишився живий. Від скорботи, що товариш помер. Скорботи, яка щомиті ставала дедалі тяжчою.

Джауд важко сів на брилу, що відвалилася від ельфійської стіни, і впустив посмугований порубинами щит на землю. Сумаель поклала закривавлену руку на його тремтяче плече.

— Тепер я охоче визнаю, що ґеттландці — найкращі! — радісно теревенив Рульф.

— А я вже почав у цьому сумніватися! — Ніхто насуплено роззирнувся. — Я очікував на зустріч із Шадікширрам.

Ярві глянув на її кривий меч у своїй руці, немовби шукаючи підтвердження тому, що сталося.

— Я вбив її.

Можливо, слід було впасти навколішки й скласти дяку богам за даровану, таку малоймовірну, перемогу, але червоне жниво порубаних і нашпигованих стрілами трупів, що лежали посеред руїн, не видавалося тим, за що варто дякувати.

Тож Ярві лише сів до гурту й узявся відколупувати згустки крові, що запеклася під поламаним носом.

Урешті-решт, хіба він не король Ґеттландії?

Досить уже йому стояти навколішках.