Пів короля

Спалюючи мерців

Мерці палали.

Омахи полум’я, що обіймали їх, кидали дивоглядні тіні, які танцювали на стінах ельфійських руїн. У порожевіле небо здіймалися клубища диму — належна віддяка Матері Війні за подаровану перемогу. Так принаймні сказав Ніхто, а небагато було тих, хто перебував із богинею в ближчих стосунках, ніж він. Ярві здавалося, що коли добре придивитися, у вогні досі можна було розгледіти кістки дев’ятьох баньїв, трьох моряків, Анкрана й Шадікширрам.

— Мені його бракуватиме, — сказав Ярві, силкуючись не заплакати.

— Нам усім його бракуватиме, — відповів Джауд, витираючи очі тильним боком руки.

Ніхто не стримувався, і сльози вільно текли по його зритих зморшками і шрамами щоках. Дивлячись на полум’я, він кивнув.

— Мені бракуватиме її.

Рульф пирхнув.

— От кого-кого, тільки не її.

— Тоді ти ще більший дурень, ніж я гадав. Гідний ворог — це найкращий дарунок богів. Він — як хороше точило для клинка, — Ніхто, насупившись, опустив погляд на меч — чистісінький, без жодної плямки крові, хоча під нігтями його власника досі видніли її засохлі сліди. Точильний камінь із неприємним скреготом іще раз лизнув сталь. — З таким ворогом ти завжди лишаєшся гострим.

— Я волію бути тупим, — пробурчав Джауд.

— Ворогів треба вибирати ретельніше, ніж друзів, — далі бурмотів Ніхто, вдивляючись у вогонь. — Вони будуть із тобою довше.

— Не турбуйся, — Рульф плеснув Нікого по плечу. — Життя мене навчило, що наступного ворога довго чекати не доводиться.

— А крім того, завжди можна зробити ворогів із друзів, — докинула Сумаель, загортаючись щільніше в куртку Шадікширрам. — Із ворогів друзів зробити куди важче.

Ярві добре знав, що це правда.

— Як ви гадаєте, Анкран хотів би цього? — тихо запитав він.

— Бути мертвим? — здивувався Джауд. — Навряд чи.

— Бути спаленим, — пояснив Ярві.

Джауд зиркнув на Нікого і знизав плечима.

— Коли людина, яка схильна все вирішувати силою, візьме собі щось до голови, важко її відрадити. А надто, коли в ніздрях у неї ще стоїть запах крові.

— Та й навіщо відраджувати? — Сумаель учергове почухалася під брудною перев’язкою, яку Ярві наклав їй на поранене плече. — Вони всі мертві. Навіть якби їм щось і не подобалося, на їхні скарги можна не зважати.

— Ти добре бився, Ярві, — гукнув Ніхто. — Як і личить справжньому королю.

— Хіба король дозволяє, щоб замість нього гинули друзі? — Ярві винувато глянув на меч Шадікширрам і пригадав свої відчуття, коли бив без упину й коли потім побачив червоний ніж у червоній руці. А пригадавши, здригнувся під чужою накидкою. — Хіба король убиває жінку ножем у спину?

Змарніле обличчя Нікого досі було вологе від сліз.

— Хороший король жертвує всім заради перемоги й убиває того, кого повинен убити, тим способом, яким тільки може. Великий воїн — це той, хто й далі дихає, коли довкола бенкетує гайвороння. Великий король — це той, хто дивиться, як горять трупи його ворогів. Нехай Батько Мир лиє сльози над методами. Мати Війна всміхається досягненій меті.

— Так сказав би мій дядько.

— Отже, він мудрий чоловік і гідний ворог. Можливо, ти і його вб’єш ударом у спину, і ми разом подивимося, як горить його труп.

Ярві обережно торкнувся спухлого перенісся. Думка про чергові трупи на вогнищі — байдуже чиї — не надто його втішала. Знову й знову він повертався подумки до тої миті, коли мимоволі глянув на Акрана й цим його виявив. Знову й знову бачив, як Шадікширрам швидко обертається й викидає меч уперед. Знову й знову розмірковував, як мав би діяти, щоб товариш лишився живий, хоча й знав, що все це марно.

У минуле немає вороття.

Сумаель, насупившись, обернулася й стала вдивлятись у ніч.

— Ви чули?..

— Ані руш! — гримнув голос із темряви, наче стьобнув батогом.

У Ярві підстрибнуло серце. Він крутнувся й побачив високого воїна, що ступив під аркову браму. У світлі поховального вогнища він здавався велетнем; шолом, кольчуга, щит і великий меч яскраво блищали.

— Покладіть зброю! — пролунав іще один голос, і з пітьми виринув другий чоловік із націленим на них луком. Довкола обличчя теліпалися довгі кіски. Ванстерець. За ним з’явилися інші, і за якусь мить утікачів оточили півколом з десяток воїнів.

Хвилину тому Ярві гадав, що гіршого настрою в нього бути не може. Тепер він збагнув, як сильно помилився.

Рульф скосував очима на свій лук — той був задалеко, щоб до нього дістатися, — і розчаровано відкинувся назад, спершись на лікоть.

— На якому місці ванстерці у твоєму списку найкращих воїнів?

Ніхто скинув на них оцінювальним поглядом і кивнув.

— У такій кількості — на доволі високому.

Усі сили, що їх боги дарували Ярві, цього дня він витратив до останку. Носаком черевика він відсунув від себе меч Шадікширрам. Джауд підняв порожні руки. Сумаель узяла сокирку великим та вказівним пальцями й віджбурнула її в темряву.

— Як щодо тебе, старий? — запитав перший ванстерець.

— Я зважую своє становище, — Ніхто ще раз скреготнув точилом по лезу меча.

Ярві здалося, що він провів ним по його нервах.

— Якщо сталь — це відповідь на твої роздуми, то в них її сила- силенна, — упівголоса промовив він.

— Поклади меча, — другий ванстерець напнув тятиву. — Інакше ми докладемо до багаття твій труп.

Ніхто встромив меч у землю й зітхнув.

— Переконливий аргумент.

Троє ванстерців підступили до них, щоб зібрати зброю та обшукати. Їхній ватажок тим часом спостерігав.

— Що привело вас п’ятьох до Ванстерландії?

— Ми прості мандрівники… — відказав Ярві, дивлячись, як один із воїнів витрушує жалюгідний вміст його клунка. — Прямуємо до Вульсґарда…

Лучник здійняв брови і вказав поглядом на вогнище.

— Мадрівники, що палять трупи?

— Куди цей світ котиться: уже не можна чесній людині спалити кілька трупів без того, щоб її запідозрили бозна в чому, — пожалівся Ніхто.

— На нас напали розбійники, — бовкнув Ярві, намагаючись вигадати щось на ходу.

— Ви мали би дбати, щоб ваша країна була безпечною для мандрівників, — дорікнув Рульф.

— О, в такому разі дякуємо, що зробили її безпечнішою, — ватажок уважно придивився до шиї Ярві, тоді відгорнув Джаудів комір і побачив шрами. — Раби.

— Відпущеники, — виправила його Сумаель. — Я їхня колишня власниця. Купчиня. — Вона сягнула рукою за пазуху й дістала звідти пожмаканий аркуш пергаменту. — Моє ім’я Ебдель Арік Шадікширрам.

Ванстерець похмуро глянув на торговельну ліцензію Верховного короля, лише нещодавно забрану з трупа її справжньої власниці.

— Щось ти занадто обшарпана як на купчиню.

— А хіба я казала, що успішна?

— І замолода.

— А хіба я казала, що стара?

— А де твій корабель?

— У морі.

— Чому ти не на ньому?

— Я вирішила його покинути, доки він не опустився на дно.

— А й справді, бідна купчиня, — пробурмотів один із воїнів.

— Що торгує брехнею, — докинув інший.

Ватажок стенув плечима.

— Нехай король вирішує, вірити їм чи ні. Зв’язати їх.

— Король? — перепитав Ярві, простягаючи руки перед собою.

Ванстерець ледь-ледь усміхнувся.

— Ґром-ґіль-Ґорм вибрався до північного краю на лови.

Схоже, Рульф мав рацію. Наступний ворог виявився ближче, ніж будь-хто з них гадав.