Пів короля

Налягли!

Дуже швидко Ярві пошкодував, що не залишився в підвалі работорговця.

— Налягли!

Тріґґові чоботи відбивали безжальний ритм, коли наглядач походжав поміж лавками зі скрученим бичем у м’ясистих руках, видивляючись невільників, яких треба було підбадьорити. Грубий голос гримотів із нещадною розміреністю.

— Налягли!

Те, що суха рука Ярві з веслом давала раду ще гірше, ніж із руків’ям щита, не стало несподіванкою. Однак проти Тріґґа майстер Гуннан видавався тепер турботливою нянечкою. У наглядача на всі негаразди першою відповіддю був батіг, але коли після шмагання нові пальці у Ярві не відросли, Тріґґ примотав його скарлючений зап’ясток ременями, що постійно натирали шкіру.

— Налягли!

З кожним надсильним змахом жахливого весла руки, плечі й спина боліли дедалі більше. Хоча його попередники вигладили держак до тьмяного блиску й протерли шкури на лавці так, що ті зробилися м’які, як шовк, із кожним ударом весла у Ярві з’являлося дедалі більше мозолів на руках і дедалі більше саден на дупі. З кожним ударом весла рубці від бича, синці від копняків, досі незагоєні опіки біля недбало закутого нашийника пекли дедалі сильніше, роз’ятрені солоною водою й солоним потом.

— Налягли!

Муки перейшли всі межі витривалості, які Ярві тільки міг уявити, але просто диво, на які нелюдські зусилля міг спонукати батіг в умілих руках. Щойно десь чувся його ляск чи бодай рипіння Тріґґових чобіт, як Ярві здригався, схлипував і тягнув весло трохи сильніше, цідячи слину крізь зціплені зуби.

— Хлопчина довго не протягне, — бурчав Рульф.

— Один змах за раз, — заспокійливо шепотів Джауд, невпинно веслуючи дужими, плавними й розміреними змахами, неначе був із дерева й заліза. — Дихай повільно. Дихай у ритмі весла. Один за раз.

Невідь-чому, але це трохи допомогало.

— Налягли!

Стукотіли весла в кочетах, бряжчали ланцюги, поскрипували напнуті линви, рипів дерев’яний корпус. Невільники на веслах стогнали, лаялися, молилися чи понуро мовчали. «Південний вітер» помалу-малу посувався вперед.

— Один змах за раз, — м’який Джаудів голос, неначе провідна нитка, вів Ярві крізь імлу страждання. — Один за раз.

Важко сказати, що завдавало йому тяжчих тортур: чи жалючі удари бича, чи здерта шкіра, чи пекучий біль у м’язах, чи голод, чи холод, чи бруд, чи негода. І все ж безугавне шур-шур шкребка від одного кінця палуби до другого і назад, довгі пелехи, що гойдалися перед обличчям безіменного чистильника, посмугована басаманами спина, що світила крізь дрантя, тремтливі, скривлені вуста, за якими видніли жовті зуби, — усе це нагадувало Ярві, що може бути гірше.

Завжди може бути гірше.

— Налягли!

Іноді богів брав жаль до його мук, і вони посилали повів ходового вітру. Тоді Шадікширрам з виглядом багатостраждальної матусі, яка не може не побалувати невдячне дитя, блискала золотою усмішкою, наказувала сушити весла й розгортати незграбні вовняні вітрила, зміцнені шкіряними смужками, а тоді безтурботно проголошувала, що милосердя — її найбільша слабкість.

Тоді зі сльозами вдячності на очах Ярві втомлено відкидався на нерухоме заднє весло, дивився, як ляскає й надимається над головою вітрило, і дихав густим смородом, що йшов від понад сотні пітнявих, зневірених і змучених людей.

— А коли ми миємося? — якось під час одного з таких блаженних перепочинків запитав Ярві.

— Коли про це потурбується Мати Море, — пробурчав Рульф.

Це траплялося не так уже й рідко. Крижані хвилі розбивалися об борти судна, і їхні бризки раз по раз мочили веслярів до кісток. Мати Море заливала палубу й хлюпотіла під ногами, доки все не вкривалося цупкою кіркою солі.

— Налягли!

Кожна трійка була скута ланцюгом з одним замком на всіх, ключі від якого були тільки в Тріґґа й Шадікширрам. Прикуті до лавки, раби- веслярі щовечора поїдали мізерний пайок. Прикуті до лавки, щоранку сідали навпочіпки над побитим відром. Прикуті до лавки, щоночі спали, вкриваючись смердючими ряднинами та облізлими шкурами, а повітря виповнювалося їхніми стогонами, хропотом, бурмотінням і парою від теплого дихання. Прикуті до лавки, раз на тиждень сиділи нерухомо, поки їм голили сяк-так голови й підборіддя, щоб позбутися вошей. Щоправда, крихітних пасажирів це нітрохи не спиняло.

Лише раз Тріґґ неохоче дістав ключ і відімкнув один із невільницьких замків. Це сталося, коли одного морозного ранку кашливого ванстерця знайшли мертвим. Його витягли з-поміж сусідів по веслу, що сиділи з порожніми виразами, і перекинули за борт.

Смерть ванстерця прокоментував тільки Анкран, який, посмикуючи ріденьку борідку, зауважив:

— Треба буде знайти заміну.

Попервах Ярві на якусь мить злякався, що решті веслярів доведеться працювати трохи важче. Потім він зрадів, сподіваючись, що натомість вони матимуть трохи більше їжі. А потім йому стало гидко через такі думки.

А проте не аж так гидко, щоб відмовитися від пайка ванстерця, якби Ярві його запропонували.

— Налягли!

Він не знав, скільки разів увечері знеможений, виснажений до краю западав у сон; скільки разів уранці задерев’янілий від учорашнього напруження сил, скімлячи, прокидався лише для того, щоб дістати удара батогом і братися за весло знову; скільки днів провів, не думаючи ні про що, крім наступного змаху. Але врешті-решт настав той вечір, коли Ярві не провалився відразу в сон без сновидінь. Коли м’язи його почали тверднути, перші криваві мозолі луснули й загоїлися, а батіг уже не опускався на нього так часто.

«Південний вітер» стояв на якорі в якомусь фіорді, тихо погойдуючись на хвилях. Ішов рясний дощ, тож вітрила спустили і, як велетенський намет, розтягнули над палубою. Краплі гучно барабанили по напнутій тканині. Тим, хто вмів рибалити, видали вудочки. Зокрема й Рульфові, що, згорбившись у темряві, сидів біля кочета й тихо мурмотів щось до риби.

— Як на однорукого, ти гріб сьогодні пристойно, — сказав Джауд, спираючи босу ногу на весло й подзенькуючи ланцюгом.

— Угу, — Рульф сплюнув крізь кочет. Сяйво Батька Місяця вихопило з темряви усмішку на його широкому обличчі. — Ми ще, може, зробимо з тебе пів весляра.

І хоча один із них народився за багато миль від батьківщини Ярві, а другий — за багато років до його народження, хоча він знав про них лише те, про що міг здогадатися з їхніх облич, і хоча веслування на торговій галері — не бозна-який вчинок для сина короля Утріка Ґеттландського, — та, попри це все, Ярві зашарівся з гордості, такої сильної, аж на очі йому навернулися сльози. Таким-бо є дивний і могутній зв’язок, що виникає між товаришами по веслу.

Коли ти прикутий поруч із кимось, коли ти ділиш із ним їжу й негаразди, удари бича та стусани Матері Моря, коли підлаштовуєшся під його ритм, двигаючи разом із ним величезну колоду, коли крижаними ночами тулишся до нього, щоб не лишатися з байдужим холодом наодинці, — ось тоді ти пізнаєш цю людину. Минув лише тиждень, відколи Ярві посадили між Рульфом і Джаудом, а він уже мимоволі замислювався, чи були коли-небудь у нього кращі друзі.

Щоправда, мабуть, це більше говорило про його колишнє життя, ніж про теперішніх товаришів.

Наступного дня «Південний вітер» зайшов у гавань Торлбю.

На баку насуплена Сумаель, вигукуючи команди, кермуючи й лаючись, вела черевату галеру поміж інших суден до метушливої пристані, а Ярві тим часом не міг повірити, що живе в тому самому світі, у якому колись був королем. І попри це, він був тут. Удома.

Стрімкими схилами здіймалися тісні яруси знайомих сірих будинків — що вище, то старіших і пишніших, — аж доки очі Ярві не спинилися на верхівці поритої тунелями гори, де, чорна на білому тлі неба, розсілася цитадель, у якій він виріс. Онде шестикутна вежа, де були покої матері Ґундрінг, — там він здобував науку, виконував завдання наставниці, мріяв про своє щасливе майбутнє міністра. Онде блискуча мідяна баня Зали Богів, де він заручився з кузиною Ісріун; їхні руки були перев’язані рушником, а потім її вуста торкалися його вуст. А он — пагорб, із якого колись Ярві дивився на кургани пращурів і де перед богами й людьми клявся помститися вбивцям свого батька.

Чи зручно сидіти на Чорному престолі королеві Одему? Чи люблять і вихваляють його підданці, які нарешті мають правителя, яким можна пишатися? Авжеж.

Чи мати Ґундрінг стоїть обік нього й нашіптує на вухо напутливі мудрі поради? Найпевніше, що так.

Чи новий учень зайняв місце Ярві й тепер сидить на його стільці, годує голубів і щовечора приносить наставниці гарячий чай? Хіба могло бути інакше?

Чи лила Ісріун гіркі сльози, дізнавшись, що її наречений-каліка ніколи не повернеться? Як забула брата Ярві, так само легко забуде вона і його.

Мабуть, тільки мати сумуватиме за ним, та й те лише тому, що, попри всі її хитрощі-мудрощі, без сина-маріонетки на іграшковому престолі вся її влада зійде нінáщо.

Чи спалили вони корабель і звели для Ярві порожній курган, як для його потонулого дядька Утіля? Він у тому сумнівався.

Суха рука мимоволі стиснулася в тремтячий ґудзуватий кулачок.

— Що тебе гризе? — запитав Джауд.

— Тут був мій дім.

Рульф зітхнув.

— Послухай мудрішого, кухарчуку. Минуле краще лишити позаду.

— Я дав клятву, — відказав Ярві. — Клятву, від якої не втечеш, як не веслуй.

Рульф знову зітхнув.

— Послухай мудрішого, кухарчуку. Ніколи не давай клятв.

— Але коли ти вже дав, — утрутився Джауд, — що тепер?

Ярві похмуро глянув на цитадель, зціпивши зуби до болю. Може, це випробування боги послали йому як кару. Кару за надмірну довіру, за марнославство, за слабкість. Але вони лишили його живим. Дали можливість додержати клятви. Пустити кров підступному дядькові. Повернути собі Чорний престол.

Та боги не чекатимуть вічно. З кожним сходом сонця пам’ять про батька тьмянішатиме, з кожним полуднем материна влада слабшатиме, з кожним смерком дядькова рука стискатиме Ґеттландію міцніше. З кожним заходом сонця шанси Ярві танули в темряві.

Прив’язаний до весла й прикутий до лавки він не має змоги помститися й повернути собі королівство — це було зрозуміло.

Він повинен звільнитися.