Пів короля

Маленькі брудні секрети

Каюта Шадікширрам була тісна, надміру строкато опоряджена й темна — крізь три вузенькі шпарини вікон світла сюди потрапляло небагато. Торби й мішки, що звисали з балок низької стелі, кидали гойдливі тіні. Більшу частину каюти займало ліжко, на якому гамузом валялися простирадла, хутра й брудні, заплямлені подушки. А більшу частину того місця, що лишалося, — здоровенна, оббита залізом скриня. До кутків позакочувалися порожні пляшки. Пахло смолою, морською сіллю, прянощами, згірклим потом і згірклим вином. І все ж, порівнюючи з життям, яке останнім часом провадив Ярві, — якщо це взагалі можна було назвати життям, — такі умови видавалися вершиною розкоші й розніженості.

— Латка довго не протримається, — переконувала Сумаель. — Нам слід повернутися до Скекенгауза.

— Знаєш, у чому вигода Потрощеного моря? У тому, що воно округлої форми, — Шадікширрам пляшкою накреслила в повітрі коло. — Хоч туди, хоч сюди — ми однаково дістанемося Скекенгауза.

Сумаель витріщилася на неї.

— Але на одну дорогу піде кілька днів, а на другу — кілька місяців!

— Ти потурбуєшся, щоб ми допливли безпечно, ти в цьому тямиш. Найлютіший ворог моряка — це море, авжеж. Але ж дерево не тоне, хіба ні? Що ж тоді в цьому такого складного? Ми не мінятимемо курсу, — очі Шадікширрам ковзнули на Ярві, що зайшов до каюти, пригинаючись під низьким надвірком. — А, мій посланець! Наша шкіра досі на нас, отже, я гадаю, все пройшло добре.

— Мені треба поговорити з вами, моя капітанко, — промовив він, опустивши очі додолу, як належить міністрові, коли той розмовляє зі своїм королем. — Наодинці.

Гммм, — вона випнула нижню губу й побринькала по ній пальцем, наче музикант по струні арфи. — Чоловіки, що прагнуть побачитися зі мною віч-на-віч, завжди інтригують мене. Навіть якщо вони такі юні, калікуваті та й загалом не вельми привабливі, як ти. Сумаеле, вертайся до роботи, я хочу, щоб завтра вранці ми знову були на воді.

Сумаель стиснула зуби, аж випнулися жовна під вилицями.

— На воді чи під водою, — буркнула навігаторка й вийшла, зачепивши Ярві плечем.

— Кажи, — Шадікширрам добряче хильнула вина й зі стукотом відставила пляшку.

— Я випрохав у шендів право гостинності, моя капітанко. Їхній священний звичай забороняє відмовити чужинцеві, який просить належним чином.

— Спритно, — похвалила Шадікширрам, збираючи обіруч сріблясто-чорні пасма свого волосся.

— І я домовився з ними про все те, що нам потрібно, на чудових, як мені здається, умовах.

— Дуже спритно, — похвалила вона знову, зав’язуючи волосся у звичний вузол.

Однак саме тепер, як ніколи, Ярві потрібна була вся його спритність.

— Вам ці умови можуть видатися не такими чудовими, моя капітанко.

Вона ледь-ледь звузила очі.

— Чому так?

— Комірник і старший наглядач поділили між собою частину вашого зиску.

Залягла тривала мовчанка, під час якої Шадікширрам ретельно, одну за одною, встромляла шпильки у волосся, щоб закріпити зачіску. Вираз її обличчя не змінився ані на дрібку, а проте Ярві зненацька здалося, ніби він стоїть на краю прірви.

— Невже? — запитала вона.

Він чекав на будь-яку реакцію, тільки не на такий недбалий спокій. Шадікширрам уже все знає, і їй байдуже? Вона відправить його назад на весла? Тріґґ і Анкран дізнаються, що він їх виказав? Ярві облизав губи, знаючи, що ступає на вкрай тонку кригу. Але іншої ради не було, окрім як рухатися далі, сподіваючись урешті якось дістатися твердої землі.

— І не вперше, — хрипким голосом відказав він.

— Он як?

— У Вульсґарді ви дали їм грошей на здорових веслярів, а вони натомість купили найдешевший непотріб, який тільки знайшли, зокрема й мене. Підозрюю, решти вам повернули небагато.

— Мізерно мало, — Шадікширрам підхопила пляшку двома пальцями й надовго приклалася до неї. — Та мені починає здаватися, що тебе я придбала за вигідною ціною.

Ярві відчув дивне бажання випалити все відразу, але змусив себе говорити спокійно й переконливо, як належить міністрові.

— Вони домовлялися по-галінейськи, гадаючи, що їх ніхто не зрозуміє. Але я знаю цю мову також.

— І співаєш нею, либонь. Як на невільника-весляра, у тебе забагато талантів.

Міністрові не личить, щоб йому ставили запитання, на яке він не має відповіді, тож Ярві видав заздалегідь підготовану брехню:

— Моя мати була міністерка.

— А як же міністерська обітниця ніколи не розстібати пояса? — Шадікширрам цмокнула, склавши губи, як до поцілунку. — Ох ці маленькі брудні секрети.

— Життя сповнене ними.

— Маєш рацію, хлопче, маєш рацію.

— Мати навчила мене мов, лічби, зіллярства й багатьох інших речей. Речей, які могли б стати вам у пригоді, моя капітанко.

— Авжеж, такий хлопчик, як ти, завжди стане в пригоді. Щоб битися з кимось, потрібно дві руки, а ось щоби вдарити ножем у спину досить і одної, еге ж? Анкране! — протягло гукнула вона крізь відчинені двері. — Анкране, твоя капітанка хоче поговорити з тобою!

Почулися швидкі комірникові кроки — та все ж серце Ярві калатало ще швидше.

— Я саме перевіряв корабельне майно, капітанко, бракує однієї сокирки… — Він пригнувся у дверному отворі, побачив Ярві, і лице його смикнулося спочатку від здивування, а тоді від підозри. Він спробував усміхнутися. — Принести вам іще вина?..

— Не треба. Більше не треба, — запала неприємна мовчанка, під час якої капітанка променисто всміхалася, з Анкранового обличчя поволі витікала барва, а в скронях у Ярві дедалі сильніше бурхала кров. — Я не дивуюся, що Тріґґ крав у мене: він вільна людина й має дбати за власну вигоду. Але ти? Я не очікувала, що мене обкраде моя ж власність, — Шадікширрам допила вино, злизала з шийки останні краплини й недбало зважила порожню пляшку в руці. — Як ти, мабуть, розумієш, я цим дещо спантеличена.

Комірникові тонкі губи скривилися.

— Він бреше, капітанко!

— Але його брехня збігається з моїми підозрами.

— Це все…

Шадікширрам рухалася так швидко, що Ярві не встиг навіть побачити, що сталося, лише почув глухий стук, коли вона вдарила Анкрана пляшкою. Охнувши, комірник упав на підлогу й лежав, здивовано кліпаючи очима; кров стікала йому по обличчю. Капітанка підійшла, занесла над його головою чобіт і, зосереджено насупивши чоло, спокійно й розмірено стала топтати йому лице.

— Ошукуєш мене? — просичала вона крізь зціплені зуби, роздираючи підбором Анкранові щоку.

— Обкрадаєш мене? — Її чобіт звернув комірникові ніс.

— Вважаєш за дурепу?

Ярві втупив погляд у куток каюти, слухаючи огидний тріск. Повітря насилу проповзало йому крізь стиснуте горло.

— І це… після всього… що я… зробила для тебе!

Шадікширрам присіла навпочіпки перед ним і, звісивши долоні, поклала руки на коліна. Випнувши вперед нижню щелепу, вона здмухнула з обличчя неслухняне пасмо.

— Укотре вже ницість людської природи неприємно вражає мене.

— Моя дружина, — прошепотів Анкран, і погляд Ярві мимохіть перемістився на знівечене обличчя комірника. На губах у того надулася й луснула кривава бульбашка. — Дружина… і син.

— Що з ними? — грубо запитала Шадікширрам, похмуро глянула на краплини крові, що забризкали тильний бік її долоні, і витерла їх об Анкранів одяг.

— Работорговець… у якого ви купили мене… в Торлбю, — Голос його хлюпав. — Йоверфелл. Вони в нього, — Анкран закашляв і виштовхнув язиком із рота уламок зуба. — Він сказав… з ними все буде гаразд… поки я платитиму їхню ціну… щоразу, як ми заходимо в Торлбю. Якщо я не заплачý…

Ярві відчув, як йому підгинаються коліна. Йому здалося, що він зараз упаде. Тепер він збагнув, навіщо Анкранові потрібні були всі ті гроші.

Однак Шадікширрам лише стенула плечима.

— А мені що до того?

Вона схопила його за волосся й дістала з-за пояса ніж.

— Стривайте! — скрикнув Ярві.

Капітанка різко глянула на нього.

— Справді? Ти впевнений?

Ярві довелося зібрати всі свої сили, щоб змусити губи розтягнутись у кволу усмішку.

— Навіщо вбивати те, що можна продати?

Шадікширрам завмерла на якусь мить, лише пильно дивилася на нього, і Ярві подумав, що зараз вона вб’є їх обох. Але капітанка пирхнула сміхом і опустила ніж.

— Я наполегливо заявляю: моє м’яке серце колись мене згубить. Тріґґу!

Наглядач завагався лише на мить, коли ступив до каюти й побачив на підлозі Анкрана з кривавим місивом замість обличчя.

— Як виявляється, наш комірник мене обкрадав, — заявила капітанка.

Тріґґ нахмурився та якусь хвилю дивився на Анкрана, потім — на Шадікширрам і нарешті, найдовше, — на Ярві.

— Схоже, дехто думає тільки про себе.

— А я гадала, що ми одна родина, — капітанка підвелася, обтріпуючи коліна. — Від сьогодні в нас новий комірник. Знайди йому кращого нашийника. — Вона перекотила Анкрана ногою в напрямку до дверей. — А цю мерзоту посади на Джаудове весло.

— Слухаюсь, капітанко.

Тріґґ за руку виволік Анкрана з каюти й ногою зачинив двері.

— Бачиш, яка я милосердна, — весело промовила Шадікширрам, милосердно змахуючи забризканою кров’ю рукою, що досі тримала кинджал. — Милосердя — моя слабкість.

— Милосердя — ознака величі, — витиснув із себе Ярві.

Шадікширрам просяяла.

— Справді? А втім, попри всю мою велич… гадаю, Анкран вичерпав увесь запас мого милосердя на цей рік, — вона обійняла довгою рукою Ярві за плечі, просунула великий палець під нашийник, і притягнула до себе так близько, що він відчув запах вина, коли капітанка прошепотіла: — Якщо і другий комірник зрадить мою довіру… — Вона урвала фразу: мовчанка була куди промовистіша за будь-які слова.

— Не турбуйтеся, моя капітанко, — Ярві поглянув просто в її чорні очі, такі близькі, що зливалися в одне. — Мені не треба піклуватися ні про жінку, ні про дітей. — «Мені треба лише вбити дядька, одружитися з його донькою й повернути собі Чорний престол Ґеттландії». — Я ваша людина.

— Радше пів людини, а щодо всього іншого — пречудово, — вона обтерла ніж — спершу один бік леза, потім другий — об сорочку Ярві. — У такому разі біжи мерщій до комори, мій однорукий міністрику, винюхай, де Анкран заховав мої грошенята, і принеси мені вина! Й усміхнися, хлопче! — Шадікширрам зняла з шиї золотий ланцюжок і повісила його на ліжко. На ланцюжку був ключ. Ключ від невільницьких замків. — Я люблю, коли мої друзі усміхаються, а вороги мертві! — Вона розкинула широко руки, поворушила пальцями й повалилася навзнак на хутра. — Сьогоднішній день починався так кепсько, — замислено промовила вона, дивлячись у стелю. — Але зрештою всі дістали те, чого хотіли.

Анкран, не кажучи вже про його дружину й сина, із цим, либонь, не погодився б, але Ярві поклав за краще не казати про це Шадікширрам і поквапився до дверей.