Пів короля

Одна родина

«Південний вітер», що стояв, перехнябившись, на причалі, викликав думки про що завгодно, тільки не про теплий подих вітерцю.

Порівняно зі швидкими й стрункими суднами ґеттландців, це була незграбна, черевата потвора, що сиділа глибоко у воді; із занедбаним дерев’яним корпусом, який густо обліпили зелені водорості й молюски-причепи, двома обрубками які правили за щогли, двадцятьма чотирма парами здоровенних весел, тупими носом і кормою, на яких горбилися надбудови з прорізями вікон.

— Ласкаво просимо до твого нового дому, — мовив Тріґґ, штовхаючи Ярві на трап поміж двома похмурими охоронцями.

На юті сиділа темношкіра дівчина й, гойдаючи одною ногою, спостерігала за новими рабами.

— Це найкраще, на що ви спромоглися? — запитала вона майже без акценту й легко зіскочила на палубу.

Вона теж мала невільницький нашийник, але зі скрученого дроту, а її ланцюг був довгий і легкий, частково намотаний на руку, наче прикраса, яку дівчина сама вирішила поносити. Отже, це рабиня у ще більшій ласці, ніж Анкран.

Вона зазирнула в рот кашливому ванстерцю й поцмокала язиком, потім потицяла пальцем у скривлений хребет шенда й невдоволено чмихнула.

— Капітанка не буде в захваті від цієї шушвалі.

— А де ж вона сама, наша преславна проводирка? — З Анкранового тону видавалося, що йому відомо де.

— Спить.

— П’яна?

Дівчина порозмірковувала над запитанням, злегка ворушачи губами, ніби підраховувала щось подумки.

— Не твереза.

Переймайся курсом, Сумаеле, — буркнув Тріґґ, штовхаючи Ярві та його товаришів по нещастю далі. — Веслярі — то моя турбота.

Коли Ярві човгав повз неї, Сумаель примружила темні очі й пильно глянула на нього. Верхня губа її була розрубана, і крізь щілину виднів трикутничок білих зубів. Ярві мимоволі замислився над тим, із якої південної країни вона родом і як потрапила сюди. Чи старша вона за нього, чи молодша, важко було сказати, адже волосся мала підстрижене коротко.

Раптом Сумаель блискавично схопила його за зап’ясток і викрутила так, що з подертого рукава показалася долоня.

— Цей має скалічену руку, — мовила без насмішки, лише стверджуючи факт, немовби помітила в стаді кульгаву корову. — Тільки два пальці, — Ярві силкувався висмикнути руку, але дівчина виявилася сильнішою, ніж він гадав. — Та й ті мають кепський вигляд.

— Клятий работорговець! — Анкран проштовхався до Ярві, схопив його за зап’ясток, щоб поглянути. — Ти ж сказав, що вмієш веслувати!

Ярві лише стенув плечима й пробурмотів:

— Я ж не сказав, що добре.

— Схоже, у цьому світі вірити нікому не можна, — здійнявши чорну брову, мовила Сумаель. — І як він веслуватиме одною рукою?

— Якось пристосується, — підходячи, відказав Тріґґ. — У нас дев’ять вільних місць і дев’ять рабів. — Він навис над дівчиною, мало не торкаючись її гострого носа своїм плескатим. — Чи, може, ти хочеш пересісти на лавку?

Сумаель лизнула рубець на губі та обережно відступила.

— Я краще перейматимуся курсом.

— Чудова думка. Каліку прикувати до Джаудового весла.

Ярві потягли проходом між лавками, на яких за величезними веслами сиділо по три чоловіки — усі голомозі, худорляві, у нашийниках. Усі дивилися на нього з різною сумішшю співчуття, жалощів до себе, нудьги й презирства.

Якийсь чоловік, згорбившись рачки, драїв палубу. Обличчя його ховалося за сплутаними пелехами й бородою невизначеного кольору. Він мав такий нужденний вигляд, що проти нього будь-хто з веслярів видавався королевичем. Охоронець байдуже копнув його, наче бездомного пса, і неборака відповз із дороги, волочучи за собою важезний ланцюг. Чого-чого, а ланцюгів на кораблі, схоже, не бракувало.

Із силою — більшою, ніж того вимагали обставини, — Ярві жбурнули на лавку між двома іншими рабами, вигляд яких аж ніяк не підбадьорював. На кінці весла сидів здоровезний південець із грубою складкою м’язів у тому місці, де мала бути шия. Задерши голову, він дивився, як над ними кружляють морські птахи. Біля кочета[4] сидів похмурий чоловік у літах, невисокий, але кремезний, і длубався в мозолях на широких долонях. Його жилаві передпліччя були вкриті густим сивим волоссям, а на щоках видніли судини, що потріскали від життя просто неба.

— А хай йому грець! — хитаючи головою, буркнув старший, коли охоронці прикували Ярві біля нього. — У нас на веслі каліка.

— Ти ж молився про допомогу, хіба ні? — не обертаючи голови, відказав південець. — Ось і маєш.

— Я молився про допомогу з двома руками.

— Будь вдячним і за половину того, про що просив, — мовив Ярві. — Повір мені, я взагалі не просив собі такої долі.

Здоровило скоса поглянув на Ярві, і кутики його губ трішки задерлися догори.

— Коли треба підняти важку ношу, то піднімай, а не плачся. Я Джауд, а твій похмурий сусід по веслу — Рульф.

— Мене звати Йорв, — відповів Ярві, що заздалегідь продумав свою історію. «Бережи брехню так ретельно, як зерно взимку», — сказала б мати Ґундрінг. — Я був кухарчуком…

Старший весляр тренованим рухом скрутив язик трубочкою, смикнув головою набік і сплюнув за борт.

— Тепер ти ніхто, і край. Забуть про все, крім наступного змаху весла. Так легше.

Джауд важко зітхнув.

— Не дозволяй Рульфові вичавити з тебе всю веселість. Він кислий, як лимон, але добрий товариш, що прикриє тобі спину, — південець надув щоки й пихнув. — Хоча, треба визнати, що цього ніколи не станеться, поки ви прикуті до весла пліч-о-пліч.

Ярві сумовито розсміявся — можливо, вперше, відтоді як став рабом. Можливо, вперше, відтоді як став королем. Та сміх його не тривав довго.

Дверцята юта зі стуком розчахнулися, і звідти бундючною ходою на світло вийшла жінка, театрально здійняла руки й пронизливо вигукнула:

— Я прокинулась!

Вона була дуже висока, з гострими, яструбиними рисами обличчя, блідим шрамом, що перетинав смуглу щоку, і волоссям, зібраним у вузол. Її вбрання було строкатою і вкрай непрактичною мішаниною десятка культур: шовкова сорочка, з рукавів якої звисали обтріпані торочки; сріблясте хутро, яке ворушив вітер; рукавиця без пальців на одній руці, безліч перснів на другій; оздоблений кришталем пояс, золочений кінець якого хльоскав по руків’ю кривого меча, почепленого безглуздо низько.

Жінка відштовхнула ногою найближчого весляра, щоб поставити гостроносий чобіт на лавку, і, зблиснувши золотими зубами, широко всміхнулася до всього корабля.

Невільники, сторожа й матроси негайно заходилися плескати в долоні. Не приєдналися до них тільки Сумаель, що сиділа на юті, вперши язик у щоку, обідранець, який далі шурував пемзовим шкребком палубу, та Ярві, колишній король Ґеттландії.

— Клята сука, — плещучи, витиснув Рульф крізь вищирені в робленій усмішці зуби.

— Краще плескай, — прошепотів Джауд.

Ярві здійняв обидві руки.

— До цього вони придаються ще гірше, ніж до веслування.

— Досить, діти мої! — вигукнула жінка, від надміру почуттів притискаючи всіяний перснями кулак до грудей. — Ви чините мені забагато честі! А втім, нехай мої слова вас не спиняють. Для тих, хто нещодавно долучився до нашої команди, я хотіла б відрекомендуватися. Я — Ебдель Арік Шадікширрам, ваша капітанка й піклувальниця. Ви, звісно, чули про мене, бо ж ім’я моє відоме по всьому Потрощеному морю й далеко за його межами, ген до мурів Першограда і далі.

Вух Ярві її слава не досягла, але мати Ґундрінг завжди казала, що «мудрий промовець спершу вчиться, коли мовчати».

— Я могла б почастувати вас захопливими розповідями про своє яскраве минуле, — провадила жінка далі, бавлячись золотим кульчиком із пір’їнами, що звисали нижче плечей. — Про те, як я командувала флотом імператриці в переможній битві біля Фулку, про те, як була фавориткою самого герцога Мікедаса, але відмовилася стати його дружиною, про те, як розкидала морську блокаду Інчіма, як плавала крізь найжахливішу з часів Божого Розламу бурю, як спіймала кита і ще багато всілякого. Але навіщо? — Вона любовно поплескала найближчого до себе невільника по щоці, та так, що всі добре почули звук ляпанців. — Досить буде лише сказати, що тепер цей корабель для вас — цілий світ, а на його палубі я наказую, а ви слухаєтеся.

— Ми наказуємо, — відлунив Тріґґ, обводячи веслярів похмурим поглядом, — а ви слухаєтеся.

— Попри прикру потребу замінити кількох ваших побратимів, сьогоднішній день приніс нам непоганий зиск, — численні пряжки на чоботах Шадікширрам подзенькували, коли вона поважно пройшлася між лавками. — Сьогодні ввечері ви матимете кусень хліба і ковток вина, — невільники привітали цей приголомшливий вияв щедрості поодинокими вигуками. — Хоча ви всі належите мені…

Тріґґ голосно кахикнув.

— …та іншим пайовикам нашого відважного судна…

Тріґґ схвально, хоч і обережно, кивнув.

— …але мені хотілося б думати про всіх нас як про одну родину! — Капітанка широко розкинула руки, немовби прагнула обійняти весь корабель. Широченні рукави залопотіли на вітрі, неначе крила якогось дивоглядного велетенського птаха, що злинає в повітря. — Тут я — зичлива бабуня, Тріґґ та охоронці — добрі дядечки, а ви — дітлашня, що завдає всіляких турбот. І всі ми поєднані боротьбою проти безжальної Матері Моря, споконвічного й лютого ворога моряків! Вам, дітки, пощастило, адже милосердя, щедрість і доброта — це мої великі слабкості, — на ці слова Рульф з огидою сплюнув харкотиння. — Більшість із вас збагне, що краще бути слухняними дітьми, але… можливо… — усмішка Шадікширрам зникла, і її темне обличчя скривилося в удаваній гримасі болю, — можливо, серед вас є невдоволені, які думають про те, щоб піти власним шляхом.

Тріґґ несхвально щось пробурчав.

— Обернутися спиною до люблячої родини. Покинути своїх братів і сестер. Залишити наше вірне товариство в котромусь із портів. — Шадікширрам провела пальцем по щоці вздовж тоненького шраму й вищирила зуби. — Може, навіть про те, щоб здійняти зрадливу руку на тих, хто турботливо піклується про нього.

Тріґґ обурено засичав.

— Якщо якийсь диявол буде навіювати вам такі думки… — Капітанка схилилася над палубою. — Подумайте про того, хто останнім намагався це зробити.

Вона випросталася з важким ланцюгом у руці й різко смикнула його, збивши з ніг брудного чистильника палуби. Зойкнувши, той покотився клубком із рук, ніг, лахміття й волосся.

— Не підпускайте це невдячне створіння до клинка, до будь-якого гострого заліза! — Шадікширрам стала на нього. — Ні до столового ножа, ні до обрізача нігтів, ні навіть до рибальського гачка! — Вона пройшлася по бідоласі, вминаючи високі підбори йому в спину, і ні на мить, попри хитку поверхню, не втратила рівноваги. — Він ніхто, ви чуєте мене?

— От клята сука, — знову прошепотів Рульф, коли вона граційно зіскочила з голови обідранця.

Ярві дивився, як бідолашний чистильник поволі звівся рачки, обтер кров із рота, підібрав шкребок і без жодного звуку повернувся до роботи. Лише його очі, що на якусь мить показалися з-за пасем сплутаного волосся, коли він поглянув услід капітанці, блимнули яскраво, як зорі.

— А тепер… — Шадікширрам легко вибігла драбиною на ют і зупинилася, крутячи персні на пальцях. — Курс на південь, до Торлбю, мої діти! На нас чекає великий зиск! Анкране?

— Слухаю, моя капітанко, — Анкран схилив чоло так низько, що ледве-ледве не вдарив ним об палубу.

— Принеси мені вина змочити горло після всієї цієї балаканини.

— Ви чули вашу бабуню! — проревів Тріґґ, розмотуючи бич.

Затупотіли ноги, почулися вигуки, свист линви й рипіння дерева — кілька вільних матросів кинулися віддавати швартові й готувати «Південний вітер» до відходу з гавані Вульсґарда.

— І що тепер? — прошепотів Ярві.

Рульф лише гірко присвиснув у відповідь на таку наївність.

— Тепер? — Джауд поплював на долоні й узявся обома дужими руками за вигладжений держак. — Тепер ми будемо веслувати.