Пів короля

За плином річки

Перш ніж побачити річку, вони її почули. Далеке жебоніння, що пробивалося крізь гущавину лісу, додало збитим ногам Ярві дещицю втраченої сили і вдихнуло в його зболене серце крихту втраченої надії. Жебоніння переросло в гул, а тоді — в дедалі гучніше ревище, коли вони, спітнілі, запилюжені й закіптюжені, вивалилися з- за дерев. Рульф упав ницьма на прибережну гальку й заходився хлебтати воду, як пес. Решта швидко приєдналися до нього.

Угамувавши пекучу спрагу після важкого денного переходу, Ярві сів і поглянув на дерева, що росли на другому березі, такі самісінькі, як і на цьому, але водночас і такі інакші.

— Ванстерландія, — пробурмотів він. — Дякувати богам!

— Подякуєш їм, коли ми будемо на тому березі, — відказав Рульф, на його вимазаному попелом обличчі виділялися чисті губи й світла латка бороди довкола них. — Мені, як бувалому моряку, ця водичка не видається приязною.

Ярві вона теж такою не видавалася. Його полегкість швидко поступилася місцем жахові, коли він усвідомив, який Рангельд широкий. Урвистий протилежний берег був на відстані двох летів стріли, а повновода річка нуртувала талими водами з гарячого краю. Візерунки білого шумовиння на чорній поверхні вказували на бистрини й підступні водоверті, натякали на смертельно небезпечні, як ніж зрадника, підводні пороги.

— Ми зможемо побудувати пліт, щоб переправитися через це? — пробурмотів він.

— Мій батько був найвидатніший корабельний майстер Першограда, — відказала Сумаель, придивляючись до дерев. — Йому досить було одного погляду, щоб вибрати найкращу деревину на кіль.

— Навряд чи ми матимемо час різьбити носову фігуру, — зауважив Ярві.

— Замість неї можна спереду прилаштувати тебе, — запропонував Анкран.

— Нам треба шість менших колод і одна більша — її перерубаємо надвоє на поперечки. — Сумаель швидко рушила до найближчої ялиці й провела рукою по корі. — Ця буде добра. Джауде, тримай, а я рубатиму.

— Я стану на варті, щоб наша колишня хазяйка і її приятелі не заскочили нас зненацька, — Рульф скинув лук із плеча та обернувся в той бік, звідки втікачі прийшли. — Далеко вони, як гадаєш?

— Години за дві, якщо нам пощастить… а переважно нам не щастить, — Сумаель дістала сокирку. — Ярві, приготуй мотузку, а потім шукай якусь ломаку, що придалася б на весло. Ніхто, ми валитимемо дерева, а ти обрубуй гілки.

Колишній герцівник міцніше притиснув меч до себе.

— Це не пила. Коли Шадікширрам прийде, клинок потрібен буде мені гострим.

— Якщо наші надії справдяться, то ми будемо далеко звідси, коли вона прийде, — сказав Ярві, порпаючись у клунках і відчуваючи, як у змученому шлунку плещеться надмір випитої води.

Анкран простягнув руку.

— Якщо сам не хочеш, дай меч мені…

Бездоганно заточене вістря торкнулося порослого щетиною Анкранового горла швидше, ніж це здавалося можливим.

— Спробуй-но взяти, комірнику, і я віддам його тобі гострим кінцем уперед, — погрозливо буркнув Ніхто.

— У нас обмаль часу, — просичала крізь зціплені зуби Сумаель, короткими, швидкими ударами рублячи вибране дерево так, що навсібіч летіли тріски. — Тому або обрубуй кляті гілки мечем, або обламуй їх своєю дупою, але роби це! Кілька довших лиши, щоб ми мали, за що триматися.

Тягаючи колоди, Ярві невдовзі зранив і забруднив праву руку, а в лівий зап’ясток, яким підтримував їх спіднизу, позаганяв безліч скалок. Меч Нікого обліпила живиця, Джаудові в кучму натрусилося повно тирси, а Сумаель сокирищем стерла собі правицю до крові, та попри це, не переставала рубати.

Обливаючись потом, вони напружували всі сили й перегавкувалися одне з одним, не знаючи, коли почують гавкіт дикунських собак, але знаючи, що довго чекати на нього не доведеться.

На грубій Джаудовій шиї надималися жили, коли він, крекчучи з надсади, піднімав колоди. Сумаель вправно, наче кравчиня, що кладе стібок, обплутувала їх мотузкою, яку натягував Ніхто. Ярві стояв і дивився, здригаючись від кожного раптового звуку і шкодуючи — не вперше й не востаннє, — що в нього лише одна справна рука.

З огляду на знаряддя, яке вони мали, і на час, якого не мали, їхній пліт був цілком гідним витвором. З огляду на бурхливу бистрину, яку треба було подолати, це був жахливий плавзасіб: абияк зрубане й абияк обтесане колоддя, перемотане кошлатим плетивом вовняної мотузки; лосяча лопатка замість одного весла, Джаудів щит замість другого й деревиняка, яку знайшов Ярві та яка формою трохи скидалася на ложку, замість третього.

Ніхто, схрещеними руками притискаючи меч до грудей, висловив думки Ярві уголос.

— Цей пліт на цій річці — така картина мені не до вподоби.

Сухожилля на Сумаелиній шиї виразно напнулися: дівчина перевіряла, чи міцно затягнуті вузли.

— Від нього вимагається лише одне — триматися на воді.

— Він-то, без сумніву, із цим упорається, але от чи втримаємося на ньому ми?

— Залежить від того, як міцно ви триматиметеся.

— А якщо він розвалиться й попливе шматками до моря, що ти тоді скажеш?

— Тоді, гадаю, я вже змовкну навіки. Але тонутиму я задоволена, що ти помреш швидше за мене, бо Шадікширрам уб’є тебе тут, на цьому дикому березі, — Сумаель запитально звела брову. — Чи ти таки пливеш з нами?

Ніхто, зважуючи меч у руці, похмуро глянув на них, потім на дерева, а тоді лайнувся і, ставши між Джаудом і Ярві, узявся штовхати пліт. Той зі скреготом почав помалу посуватися до води. Їхні чоботи ковзали по гальці. Коли зненацька хтось вискочив із заростей, Ярві з переляку послизнувся і впав у багнюку.

То був Анкран з нестямними очима.

— Ідуть!

— Де Рульф? — запитав Ярві.

— Відразу за мною! Це воно?

— Ні, ми побудували це для жарту, — визвірилась Сумаель. — Он там за деревами схована дев’яностовесельна бойова галера.

— Я ж лише запитав.

— Не запитуй, а допоможи нам спустити на воду це блядство!

Анкран напер своєю вагою, і спільними зусиллями вони нарешті зіпхнули пліт у річку. Сумаель підтягнулась і залізла на нього, мимохіть ударивши Ярві чоботом у зуби, від чого той прикусив собі язика. Він стояв по пояс у воді. Позаду, в лісі, причулися крики. Ніхто був уже на плоті, він ухопив його за зап’ясток каліченої руки й затягнув до себе. Обрубок гілки вдавився Ярві у груди. Анкран схопив з берега клунки і став кидати їх на пліт.

— Святі боги! — З лісу вивалився Рульф, щоки його роздималися з кожним натужним вдихом.

За ним серед дерев Ярві побачив тіні, почув несамовиті вигуки невідомою мовою. А потім розляглося валування собак.

— Біжи, старий телепню! — зарепетував він.

Рульф промчався берегом і з плескотом ускочив у воду. Ярві й Анкран затягли його на пліт, а Джауд і Ніхто тим часом заходилися гребти, як навіжені.

Єдиним наслідком стало те, що пліт почав поволі обертатися.

— Вирівнюй! — гаркнула Сумаель, коли пліт почав набирати швидкість.

— Я намагаюся! — пробурчав у відповідь Джауд, щосили махаючи щитом і хлюпаючи на всіх водою.

— Намагайся краще! Ти що, не вмієш веслувати?

— А в тебе є нормальні весла?

— Стуліть пельки і гребіть! — крикнув Ярві.

Хвиля води накрила пліт, діставшись аж до колін. З лісу вискочили пси — здоровенні звірюки завбільшки чи не з вівцю. Вищиривши ікла, з яких крапала слина, вони бігали по березі й захóдилися гавкотом.

За мить з’явилися й люди. Ярві не встиг порахувати скільки. Озирнувшись через плече, він лише мигцем побачив кошлаті фігури поміж дерев, якусь постать, що опустилася на коліно, вигин напнутого лука.

— Пригнись! — заревів Джауд, пробираючись на задню частину плоту й виставляючи щит.

Ярві почув, як тенькнули тятиви, побачив, як у небо злинули чорні тріски. Він припав до плоту й, наче заворожений, стежив за їхнім летом. Минула, здавалося, ціла вічність, коли вони впали з тихим свистом. Одна плюснула у воду недалеко від нього, дві інші з глухим стуком влучили в Джаудів щит. Четверта стріла ввігналася, забринівши, у пліт поруч із коліном Ярві. На долоню ближче — і вона пробила б йому стегно. Роззявивши рота, Ярві витріщився на неї.

Ось вона, відстань, що відділяє цей бік Останніх Дверей від того.

Він відчув руку Нікого на зашийку, що штовхала його до краю плоту.

— Греби!

З-за дерев вибігали нові й нові переслідувачі. Можливо, їх уже було десятки два. Можливо, й більше.

— Дякую за стріли! — гукнув до них Рульф.

Один із лучників вистрілив іще раз, але їх уже підхопила бистрина, і стріла впала далеко позаду. На березі стала чиясь постать, уперши руки в боки і проводжаючи втікачів поглядом. Висока постать з кривим мечем. На поясі, що вільно звисав, зблиснув кришталь.

— Шадікширрам, — прошепотів Ніхто.

Він від самого початку мав рацію. Увесь цей час їхня колишня власниця йшла слідом за ними. І хоча Ярві з такої відстані не міг її почути, ні навіть розгледіти риси обличчя, та він знав, що Шадікширрам не зупиниться.

Ніколи.