Пів короля

Знаряддя міністра

З кожним каторжним змахом весла Торлбю, рідний дім і колишнє життя Ярві лишалися позаду. «Південний вітер» помалу посувався на південь, хоч його тезкó, вітер, не надто часто приходив веслярам на підмогу. На південь уздовж порізаного островами й фіордами ґеттландського узбережжя, повз обнесені мурами поселення, повз рибацькі човники, що гойдалися на хвилях, повз огороджені садиби серед пагорбів, поцяткованих овечими отарами.

Скрегіт зубів, порвані жили — нещадна війна Ярві з веслом тривала далі. Не можна сказати, що він перемагав. Тут ніхто не міг перемогти. Але, можливо, поразки його були не такими вже й розгромними.

Коли вони минали гирло річки Гельм, Сумаель провела їх попри берег, а весь корабель аж загудів від нашіптуваних молитов. Раби- веслярі кидали боязкі погляди в бік моря, на чорну хмару, що спіраллю вгвинчувалася в небо. Вони не могли побачити за нею уламки ельфійських веж на розколотих островах, але всі знали, що чаїться за обрієм.

— Строком, — з цікавістю й острахом пробурмотів Ярві.

У давні часи люди приносили з цих проклятих ельфійських руїн дивні реліквії, але, не встигнувши натішитися, хворіли й помирали, і зрештою Міністерство заборонило там бувати.

— Батьку Мире, захисти нас, — пробурчав Рульф, креслячи на серці невиразне плетиво священних символів.

Невільників не довелося підохочувати батогом, щоб ті подвоїли зусилля й залишили лиховісну тінь далеко позаду.

Іронія долі — збагнув одного дня Ярві — полягала в тому, що саме цим шляхом він мав би плисти на іспит. Під час тої подорожі королевич Ярві сидів би над книжками, закутаний у теплу ковдру, і навіть не замислювався би про страждання рабів-веслярів. Тепер, прикутий до невільницької лавки, він міг вивчати хіба що «Південний вітер». Сам корабель, людей на ньому й те, як їх використати, щоб звільнитися звідси.

Бо ж «найкраще знаряддя міністра — це люди», як завжди казала мати Ґундрінг.

Ебдель Арік Шадікширрам, видатна — за її словами — купчиня, коханка й капітанка корабля, більшість свого часу проводила напиваючись, а більшість того часу, що їй лишався, спала, п’яна як чіп. Іноді з-за дверей її каюти чути було хропіння, що дивним чином потрапляло в лад рухам веслярів. Іноді, в меланхолійному настрої, вона стояла на носі корабля, узявшись однією рукою під бік, а в другій тримаючи напівпорожню пляшку, і наставляла обличчя вітрові, наче насміхалася з нього й приохочувала дути сильніше. Іноді вона походжала поміж лавками, жартуючи й поплескуючи невільників по спинах, немов то були її давні друзі. Минаючи безіменного чистильника, вона ніколи не втрачала нагоди копнути його, смикнути за ланцюг чи випорожнити на нього нічного горщика. Після цього прикладалася до пляшки й горлала: «Уперед! За зиском!», — а веслярі кричали: «Ура!» Хто кричав найголосніше, діставав ковток її вина, а хто сидів мовчки натомість міг скуштувати Тріґґового батога.

Тріґґ був наглядач, ключар і підстарший на кораблі. Уся влада була в його руках, а ще він мав свій пай у їхній торгівлі. Він командував двома десятками охоронців, наглядав за невільниками й пильнував, щоб вони тримали той темп, якого побажала Шадікширрам. Тріґґ був жорстокий, але по-своєму справедливий. Він не мав улюбленців і не робив жодних винятків. Усіх він шмагав однаково.

Анкран був комірник і не мав за душею ані дрібки справедливості. Він спав у трюмному приміщенні, де зберігалися корабельні запаси, і йому єдиному з рабів дозволяли час від часу сходити на берег. Його завдання полягало в тому, щоб закуповувати й розподіляти харчі та одяг, і щодня він провертав тисячі дрібних ошуканств: купував наполовину зіпсуте м’ясо, скорочував усім веслярам порції, змушував латати дрантя, яке слід було викинути, — а потім ділив прибутки з Тріґґом.

Щоразу, як він проходив повз їхню лавку, Рульф спльовував із особливою відразою.

— Навіщо цьому брехливому виродку стільки грошей?

— Деякі люди просто люблять гроші, — м’яко відповів Джауд.

— Навіть раби?

— Раби мають ті самі потреби, що й інші люди. Їм бракує лише можливостей їх задовольнити.

— Що правда, то правда, — відказав Рульф, тоскно позираючи на Сумаель.

Їхня навігаторка більшість часу проводила на даху котроїсь із надбудов: звірялася з картами й приладами, дивилася на сонце чи зорі, насупивши чоло й швидко підраховуючи щось на пальцях. Часом вказувала на якусь скелю, грозову хмару, брижі на воді чи підступну течію та вигукувала остороги. Поки «Південний вітер» був у морі, Сумаель вільно ходила по всьому кораблю, але щойно вони заходили в порт, капітанка відразу ж припинала її довгий тонкий ланцюг до залізного кільця на юті. Мабуть, рабиня з такими здібностями вартувала більше, ніж увесь вантаж судна.

Іноді Сумаель сновигала між веслярів, байдуже лазячи по людях, перебираючись через весла й лавки, щоб перевірити, як закріплена та чи та снасть, або щоб, перехилившись над бортом, поміряти глибину лотом із вузлами-позначками. Лише раз Ярві бачив на її обличчі усмішку — коли, видершись на верхівку щогли, дівчина озирала берег у блискучий мідний далекогляд, а вітер шарпав її коротке волосся. Вона видавалася такою щасливою, яким, либонь, був би Ярві, сидячи перед вогнищем у покої матері Ґундрінг.

Тепер вони минали Тровенландію. Голодні хвилі штурмували сірі кручі, море лизало гальку на сірих берегах, у сірих містах списники в сірих кольчугах похмуро дивилися з причалів на кораблі, що пропливали повз.

— Тут недалеко був мій дім, — мовив Рульф, коли одного сірого ранку вони втягнули весло на борт. Дрібна мжичка вкривала все росяними краплями. — Два дні швидкої їзди від берега. У мене була добра господа з доброю кам’яною пічкою і добра дружина, яка подарувала мені двох добрих синів.

— А як ти опинився тут? — запитав Ярві, знічев’я смикаючи ремені на натертому лівому зап’ястку.

— Я був людиною війни. Лучником, моряком, мечником. Літньою порою промишляв розбоєм, — Рульф пошкріб важке підборіддя, засіяне сивою щетиною. Його борода, здавалося, проростала за годину після того, як він її голив. — Кільканадцять літ я плавав із капітаном на ім’я Гальстам, славний був чоловік. Я став його стерничим, і разом із Гопкі Душиногом, Синім Єннером та кількома іншими спритними хлопцями ми успішно ходили в набіги. Достатньо успішно, щоб усю зиму я міг спокійно гріти ноги перед вогнищем та попивати добрий ель.

— Ель мені ніколи не подобався, але все решта схоже на щасливе життя, — мовив Джауд, уп’явши погляд у далечінь. Можливо, видивлявся своє щасливе минуле.

— Боги люблять посміятися над щасливою людиною, — Рульф гучно відхаркнув і сплюнув за борт. — Якось узимку, коли якраз із елем було сутужно, Гальстам упав із коня й помер, а корабель перейшов до його найстаршого сина. Той був зовсім іншою людиною, ніж батько: сама пиха і хвастощі, й ані крихти розважливості.

— Іноді син не вдається в батька, — пробурмотів Ярві.

— Усупереч здоровому глузду я погодився бути його стерничим. Не минуло й тижня відтоді, як ми вийшли в море, коли він, не послухавшись моєї ради, вирішив напасти на торговий корабель, на якому було забагато охоронців. Того дня Гопкі, Єннер та інші пройшли крізь Останні Двері, а я опинився серед тої жменьки, яких узяли в полон, а потім продали. Це сталося два літа тому, і з того часу я тягну весло.

— Гіркий кінець, — мовив Ярві.

— У багатьох солодкий історій він такий, — зауважив Джауд.

Рульф стенув плечима.

— Не мені жалітися. Під час набігів ми захопили чи не дві сотні інглінгів, продали їх у рабство й неабияк тішилися з прибутків, — старий морський розбійник потер шкарубку долоню об дерев’яну поверхню весла. — Кажуть, що посієш, те й пожнеш. Мабуть, правду кажуть.

— А ти б утік, якби міг? — пошепки запитав Ярві, озираючись на Тріґґа, чи той, бува, не чує.

Джауд чмихнув.

— У селі, де я колись жив, є криниця, і криниця та має найсолодшу воду у світі, — південець заплющив очі й облизав губи, немовби куштував ту воду. — Я віддав би все, щоб напитися з неї ще раз… — Він показав порожні долоні: — Але в мене нічого нема. А он глянь на того, хто останнім намагався втекти, — Джауд кивнув головою на чистильника. Шкребок без упину шурував і шурував палубу, важкий ланцюг бряжчав, коли чоловік пересував задерев’янілі, обдерті коліна, повзучи в нікуди.

— Яка його історія? — запитав Ярві.

— Його імені я не знаю. Ми всі звемо його Ніхто. Коли я потрапив на «Південний вітер», він тягнув весло. Якось уночі — біля берегів Ґеттландії — він спробував утекти. Якимось чином йому вдалося звільнитися від ланцюга й викрасти ніж. Він убив трьох охоронців, а четвертому розпанахав коліно так, що той більше ніколи не зможе ходити. Це він лишив капітанці того шрама на щоці, перш ніж вона разом із Тріґґом зупинили його.

Ярві витріщив очі на обшарпаного чистильника.

— Усе це — ножем?

— І то невеличким. Тріґґ хотів повісити втікача на щоглі, але Шадікширрам вирішила лишити його живим як наочний приклад для решти.

— Милосердя завжди було її найбільшою слабкістю, — увернув Рульф і невесело реготнув хрипким смішком.

— Вона зашила рану, — провадив далі Джауд, — прикувала бідолаху до здоровенного ланцюга, найняла нових охоронців і наказала їм не підпускати його до гострого заліза. Відтоді він чистить палубу, і я ще не чув від нього ані слова.

— А як щодо тебе? — запитав Ярві.

Джауд скоса глянув на нього й усміхнувся.

— Я говорю, коли маю що сказати.

— Та ні. Я маю на увазі, яка твоя історія?

— Колись я був пекарем… — Зашурхотіла линва, матроси підіймали якір. Джауд зітхнув і поклав долоні на держак, який вони ж і відшліфували до блиску. — А тепер я тягну весло. Ось така моя історія.