Пів короля

Товаришів бій

Ярві щосили налягав на весло, адже знав, що над ним занесено батіг. Він гарчав і напружував усі м’язи, навіть оцупок пальця на безпорадній руці, але хіба він міг зрушити весло самотужки?

Мати Море з ревом увірвалася до трюму «Південного вітру», і Ярві в розпачі незграбно поліз драбиною, спостерігаючи, як невільники напинають ланцюги до відпори, щоб востаннє ковтнути повітря, перш ніж вода покриє їхні обличчя.

— І розумні, і дурні діти тонуть однаково, — повідомив йому Тріґґ. З його розполовиненого черепа цебеніла кров.

Ярві через силу ступив іще один крок, грузнучи в безжалісному снігу, послизнувся й мало не впав на гарячий і гладкий, як скло, камінь. Хоч як він намагався відірватися від псів, ті клацали іклами за його спиною.

Ґром-ґіль-Ґорм вищирив червоні зуби. Обличчя його було забризкане кров’ю, а на шийному ланцюзі висіли нанизані пальці Ярві.

— Я йду! — Голос його видзвонював, наче дзвін. — І зі мною йде Мати Війна!

— Ти готовий стати навколішки? — запитала мати Скер. На руках її зблискували ельфійські браслети, а ворони на плечах реготали й реготали.

— Він уже на колінах, — сказав Одем, поклавши лікті на чорні бильця Чорного престолу.

— Він завжди був на колінах, — підтвердила всміхнена Ісріун.

— Ми всі служимо комусь, — проголосила прамати Вексен, і в її очах спалахнула пожадливість.

— Годі! — просичав Ярві. — Годі!

Він розчахнув потаємні двері й вискочив із кривим мечем у руці. Анкран вирячив очі, коли клинок увігнався в нього.

— Сталь — відповідь на все, — прохрипів комірник.

Шадікширрам загарчала й зацідила Ярві ліктем в обличчя. Він ударив її, і залізо з хлипучим звуком увійшло в тіло. Вона обернулася й усміхнулась до нього через плече.

— Він іде, — прошепотіла. — Він уже близько.

Ярві прокинувся. Мокрий від поту, заплутаний у простирадла, він гамселив рукою по матрацу.

Над ним нависало дияволове обличчя з вогню, тіні й смердючого диму. Він зіщулився, а тоді полегшено відітхнув: то був лише Рульф, який, розганяючи морок, тримав у руці смолоскип.

— Ґром-ґіль-Ґорм іде, — повторив він.

Ярві випручався з-під простирадл. З-за зачинених віконниць долинали спотворені звуки. Гуркіт. Крики. Бамкання дзвонів.

— Він перетнув кордон із військом у понад тисячу чоловік. А може, й сто тисяч — залежить, яким чуткам вірити.

Ярві закліпав, намагаючись прочуняти від сну.

— Уже?

— Ґорм рухається швидко, наче вогонь, і сіє такий самий хаос. Гінці ледь-ледь випередили його. Він лише за три дні дороги від міста. Торлбю гуде.

Вони спустилися сходами. Тьмяна передсвітанкова сірість просякала крізь віконниці, падаючи на бліді обличчя. Ніздрі лоскотав слабкий запах диму. Диму й страху. Знадвору долинав притлумлений голос жерця, що надламаним голосом закликав упасти навколішки перед Єдиним Божеством і тим врятуватися.

Упасти навколішки перед Верховним королем і стати його рабами.

— Твої ворони мають швидкі крила, сестро Овд, — промовив Ярві.

— Як я й казала, мій королю.

Він аж здригнувся, почувши це звертання. Воно й досі звучало йому насмішкою. Воно й було насмішкою і нею залишиться, доки Одем не помре.

Ярві обвів поглядом обличчя товаришів. Сумаель і Джауд плекали власні страхи. Ніхто блимав голодним усміхом і начищеним до блиску клинком.

— Це моя битва, — сказав Ярві. — Якщо хтось із вас вирішить піти, я не триматиму на нього образи.

— Я і моя сталь дали клятву, — Ніхто пучкою великого пальця стер плямку з меча. — Мене зупинять тільки одні двері. Останні.

Ярві кивнув і здоровою рукою стиснув йому передпліччя.

— Зізнаюся, я не розумію твоєї відданості, але вдячний за неї.

Решта не поспішали долучатися.

— Я збрехав би, якби сказав, що перевага супротивної сторони мене не хвилює, — визнав Рульф.

— Вона хвилювала тебе й на ванстерландському кордоні, — сказав Ніхто, — а закінчилося все вогнищем, на якому ми спалювали трупи ворогів.

— Разом із трупом друга. А після того ватага лихих ванстерців захопила нас у полон. Тепер ми знову маємо справу з лихими ванстерцями, і якщо цей план не вигорить, я сумніваюся, що спритний язик нашого юного короля нас урятує.

Ярві поклав скарлючену долоню на навершник кривого меча.

— Тоді за нас промовлятиме сталь.

— Легко так казати, поки не видобув її з піхов, — Сумаель кинула похмурий погляд на Джауда й мовила до нього: — Я гадаю, нам із тобою слід податися на південь, перш ніж почнуть говорити мечі.

Здоровань глянув на Ярві, потім на Сумаель, потім знову на Ярві, і його широкі плечі поникли.

Мудрий чекає нагоди. Але ніколи її не проґавить.

— Якщо хочете — ідіть, — сказав Ярві, — але я був би радий, якби ви лишилися. Разом ми кидали виклик знегодам на «Південному вітрі». Разом утікали з нього. Разом долали сніги. Ми подолаємо й це. Разом. Ще лише один змах весла.

Сумаель глипнула на Джауда, а тоді нахилилася до нього.

— Ти не воїн і не король. Ти пекар.

Джауд глянув скоса на Ярві й зітхнув.

— І весляр.

— Не з власної волі.

— Те, що важить у житті найбільше, рідко відбувається з нашої волі. Що ж то за весляр, який кидає свого товариша?

— Це не наш бій! — з притиском просичала Сумаель.

Джауд здвигнув плечима.

— Товаришів бій — це мій бій.

— А як же найсолодша вода у світі?

— Вона й пізніше буде такою самою солодкою. Може, навіть солодшою, — Джауд кволо всміхнувся до Ярві. — Коли треба підняти ношу, то піднімай, а не плачся.

— Для нас усіх це може скінчитися плачем, — уп’явши в нього темні очі, Сумаель поволі ступила до Ярві й простягнула до нього руку. Дух затнувся йому в грудях. — Прошу тебе, Йорве…

— Мене звати Ярві, — хоч серце і щеміло, та він подивився їй у вічі твердим, як кремінь, материним поглядом. Він хотів би взяти її за руку. Тримати, як тримав, коли вони ховалися від сніговиці. Він хотів би піти за нею далеко-далеко, до Першограда. Хотів знову бути Йорвом і послати Чорний престол під три чорти.

Ярві страшенно хотів узяти її за руку, але не міг дозволити собі слабкості. Нізащо. Він дав клятву, і йому потрібна допомога товаришів. Йому потрібен Джауд. Потрібна Сумаель.

— Як щодо тебе, Рульфе? — запитав він.

Тровенландець поцмокав, старанно скрутив язик трубочкою і вправно плюнув у вікно.

— Коли пекар іде в бій, що лишається робити воїнові? — Його широке обличчя перетнув усміх. — Мій лук до твоїх послуг.

Сумаель опустила руку і втупилась у підлогу. Її пошрамовані губи скривилися.

— Коли керує Мати Війна, хто може їй опиратися?

— Ніхто, — просто відказав Ніхто.