Пів короля

Доброта

Збившись у вогкому чагарнику, вони оглядали садибу.

Один будинок був із каменю, такий старий, що, здавалося, вріс у землю. Над дахом, укритим сніговою шапкою, здіймалася тоненька цівка диму, що пробудила в Ярві примарні спогади про їжу й тепло, під яких рот його наповнився слиною, а шкіра взялася сиротами. Друга будівля, зважаючи на притлумлене бекання, яке раз по раз долинало звідти, правила за кошару й зроблена була, схоже, з перевернутого корпусу корабля, хоча як той опинився так далеко від моря, Ярві не мав жодного уявлення. Решта будівель — сараї з грубо тесаних дощок — майже з головою ховалися в кучугурах наметеного снігу. Проміжки між ними загороджував гострий частокіл.

Просто біля входу, підперши вудку двома паличками, над ополонкою сидів закутаний у хутряну одіж малий хлопчина, який час від часу гучно сякався.

— Це мене турбує, — прошепотів Джауд. — Скільки їх там усередині? Ми про них нічого не знаємо.

— Окрім того, що вони люди, а людям ніколи не можна довіряти, — сказав Ніхто.

— Ми знаємо, що вони мають їжу, одяг і притулок, — Ярві глянув на Сумаель, зіщулену під усім ганчір’ям, яке вони тільки могли їй віддати і якого все одно було замало. Вона стукотіла зубами — так сильно її трусило, губи зробилися синювато-сірі, як сланець, повіки опадали, стулялися, розтулялися й знову опадали. — Нам усе це потрібно, щоб вижити.

— Тоді все просто, — Ніхто розмотав руків’я меча. — Сталь — відповідь на все.

Ярві уп’явся в нього поглядом.

— Ти збираєшся вбити цього хлопчика?

Рульф ніяково засовався, але Ніхто лише стенув плечима.

— Якщо вибирати між його смертю й нашою, то так, я вб’ю його і всіх решту, хто там є. Вони долучаться до моїх жалів.

Він почав підводитися, але Ярві схопив його за подерту сорочку й потягнув донизу. А тоді виявив, що дивиться просто в його жорсткі, безпристрасні сірі очі. Зблизька вони не видавалися менш божевільними. Радше навпаки.

— До моїх жалів можеш долучитися й ти, кухарчуку, — прошипів Ніхто.

Ярві нервово ковтнув слину, але погляду не відвів і сорочки не відпустив. Сумаель ризикувала життям, щоб урятувати його на «Південному вітрі». Настав час повернути борг. А крім того, він уже втомився бути страхополохом.

— Спершу спробуймо поговорити.

Він підвівся, думаючи, як би то повестися, щоб менше скидатись на обшарпаного харпака на краю розпачу, але нічого не вигадав.

— Коли вони вб’ють тебе, відповідатиме сталь? — запитав Ніхто.

Ярві зітхнув, видмухнувши білу хмаринку пари.

— Гадаю, що так.

І рушив схилом до садиби внизу.

Довкола жодного руху. Жодної живої душі, крім хлопця. Ярві спинився кроків за десять від нього.

— Агов!

Хлопчина підскочив, скинувши вудочку з опори, позадкував, мало не впавши, а тоді побіг до будинку. Ярві не лишалося нічого, окрім як чекати й труситися. Труситися від холоду й від страху перед тим, що станеться далі. Важко очікувати багато доброти від людей, що живуть у такому суворому краю.

Вони вироїлися з кам’яної будівлі, наче бджоли з потривоженого вулика. Ярві нарахував шістьох, усі були добре закутані в хутра, кожен тримав списа. Троє мали кам’яні гостряки, замість залізних, але всі стискали ратища з похмурою рішучістю. Мовчки вони обступили Ярві півколом і наставили на нього списи.

Йому лишалося тільки здійняти догори руки — порожні, якщо не зважати на брудні вовняні обмотки, — подумки проказати молитву до Батька Мира й прохрипіти:

— Мені потрібна допомога.

Постать посередині встромила ратище в сніг і повільно підійшла до Ярві. Вона відкинула каптур, під яким виявилися копиця солом’яно- сивого волосся та обличчя, пооране глибокими зморшками, виснажене працею й негодою. Якусь хвилю жінка пильно оглядала його.

Відтак приступила до Ярві й, перш ніж він встиг відсахнутися, обхопила його руками й міцно обійняла.

— Я Шидвала, — сказала вона загальною мовою. — Ти сам?

— Ні, — прошепотів Ярві, намагаючись втримати сльози полегшення. — Зі мною товариші.

Усередині в будинку було тісно й низько, тхнуло потом і димом, а попри те, утікачам він видався справжнім палацом. До дерев’яної миски, вигладженої від довгого вжитку, з почорнілого казанка наклали жирної баранини, тушкованої з корінцями. Ярві зачерпнув страви рукою, і йому здалося, що нічого смачнішого він не куштував зроду. Уздовж кривих стін стояли ослони. По один бік від вогнища, яке пашіло жаром, сиділи гості, по другий — господарі: Шидвала, чотири чоловіки, які видавалися її синами, і хлопчик-рибалка, який витріщався на Сумаель і Джауда, наче ті були ельфами, що прийшли з давніх легенд.

Колись у Торлбю ці люди здалися б Ярві нужденними бідарями. Тепер, на його погляд, хатина ломилася від скарбів. На стінах висіло дерев’яне й кістяне знаряддя, хитромудрі пристрої, щоб полювати, рибалити, викопувати сховок і боротися за життя в цьому крижаному краю. Повсюди лежали вовчі, козячі, ведмежі й тюленячі шкури. Один із господарів, чоловік із густою коричневою бородою, вишкріб казанок, щоб наповнити Джаудову миску вдруге. Здоровань удячно кивнув і заходився уминати добавку, заплющивши очі від насолоди.

Анкран нахилився до нього.

— Здається, ми з’їли всю їхню вечерю.

Джауд завмер із пальцями в роті. Бородань розсміявся, потягнувся через вогнище й плеснув його по плечу.

— Пробачте, — сказав Ярві й відставив миску.

— Ви голодніші за нас, як мені видається, — відповіла Шидвала. Ці люди знали загальну мову, але говорили нею з дивним акцентом. — І напрочуд збилися з дороги.

— Ми прямуємо до Вульсґарда з країни баньїв, — пояснив Анкран.

Жінка порозмірковувала над цим якусь хвилю.

— Тоді ви йдете напрочуд правильно, але ваша дорога видається мені вкрай дивною.

Ярві не міг із цим не погодитися.

— Якби ми знали, яка вона важка, то, може, вибрали б іншу.

— Так воно й буває, коли вибір зроблено.

— Тепер нам лишається тільки йти до кінця.

— Так воно й буває, коли вибір зроблено.

Ніхто нахилився до Ярві й прошепотів своїм хрипучим, здертим голосом:

— Я їм не довіряю.

— Мій товариш хоче подякувати вам за гостинність, — поспішно оголосив Ярві.

— Ми всі хочемо вам подякувати, — додав Анкран. — Вам і богам вашої оселі.

Ярві змахнув попіл із молитовного каменя в хатньому вогнищі й прочитав руни на ньому.

— І Тій-Хто-Видихає-Сніг.

— Добра думка добре сказана, — Шидвала примружила очі. — Там, звідки ви родом, вона вважається малою богинею, чи не так?

Ярві кивнув.

— Але тут, гадаю, вона велика.

— Боги, як і все решта, здаються більшими, коли ти ближче до них. У нашому краю Та-Хто-Видихає-Сніг завжди поруч.

— Уранці наша перша молитва буде до неї, — промовив Анкран.

— Розумно, — похвалила Шидвала.

— А друга — до вас, — сказав Ярві. — Бо ж ви врятували наші життя.

— Тут усі живі істоти мають бути друзями, — вона всміхнулася, і глибокі зморшки на її обличчі нагадали Ярві мати Ґундрінг. На якусь мить його огорнула туга за домом. — Нам усім досить одного ворога — зими.

— Ваша правда.

Ярві поглянув на Сумаель, що, заплющивши очі й загорнувшись у ковдру, сиділа біля самого вогнища й легенько погойдувалася. Обличчя її майже повністю набрало звичної барви.

— Ви могли б перезимувати з нами.

— Я не можу, — відказав Анкран і міцно зціпив щелепи, голос йому надломився. — Я мушу дістатися до своєї родини.

— А я — до своєї, — докинув Ярві, хоча квапився до рідних не для того, що їх урятувати, а щоб убити одного з них. — Нам треба йти далі, але нам бракує так багато речей…

Шидвала глянула на гостей, оцінюючи їхній жалюгідний стан, і звела брови.

— Авжеж, вам багато чого бракує. Ми радо обміняємося з вами.

Почувши слово «обміняємося», її сини заусміхалися й схвально закивали.

Ярві глянув на Анкрана, і той розвів руками, показуючи порожні долоні.

— У нас немає нічого на обмін.

— У вас є меч.

Ніхто спохмурнів ще більше і ще міцніше притиснув меч до грудей, а Ярві болісно усвідомив, що ще недавно той був готовий убити всіх цих людей.

— Наш товариш не розлучиться з мечем, — сказав він.

— У вас є ще дещо, що стало б мені у пригоді, — бородань потойбіч вогнища пильно дивився на Сумаель.

Джауд заціпенів, а Рульф невдоволено забурчав.

— Ми не продаємо нікого зі своїх. Ні за яку ціну, — відповів Анкран різким тоном.

Шидвала розсміялася.

— Ви не так зрозуміли. У нас тут сутужно з металом, — вона обійшла вогнище навприсядки, потягнулася до Сумаелиного нашийника, що мерехтів сталлю у виблисках вогню, і дістала з-під сорочки дівчини її тонкий ланцюг. — Ось, що нам треба.

Ярві з приємністю відчув, як на його обличчі розпливається усмішка. Давно вона там не з’являлася.

— У такому разі… — Він розмотав шалик із обтріпаної вітрильної вовни й витягнув свій, важчий, ланцюг. — Може, цей вам теж знадобиться?

Очі бороданя загорілися, коли він зважив металеві ланки в руці, а потім його щелепа відпала, коли Ніхто рвонув комір і видобув свій грубезний ланцюг.

— Може, ще й цей?

Тепер уже всі усміхалися. Ярві нахилився ближче до вогню й сплеснув у долоні, як то робила його мати.

— Що ж, нумо мінятися.

Ніхто нахилився й прошепотів йому на вухо:

— Я ж казав тобі: сталь — ось відповідь на все.

Останній удар — і ржава заклепка відлетіла. Нашийник Нікого розімкнувся.

— Цей трапився впертий, — пожалівся бородань, невдоволено позираючи на пощерблене зубило.

Дещо невпевнено Ніхто підвівся з колоди й тремтливою рукою торкнувся шиї, де зашкарублу шкіру роками обшмульгувало залізо.

— Двадцять літ я носив цей нашийник, — прошепотів він, а на очах його забриніли сльози.

Рульф плеснув його по плечі.

— Я свій носив лише три, але все одно без нього почуваюся легким, як пір’їнка. Тобі, либонь, взагалі здається, що ти зараз полетиш.

— Так, — прошепотів Ніхто. — Полечу.

Ярві неуважно погладжував сліди від давніх опіків там, де раніше був його нашийник, і дивився, як Анкран ретельно пакує всі ті речі, за які вони заплатили ланцюгами. Вудочку й наживку. Лопатку з кістки лося. Бронзовий ніж, що здавався реліквією з часів Божого Розламу. Дев’ять стріл для Рульфового лука. Дерев’яну чашу для води. Сухий мох на розпал. Зсукану з шерсті мотузку. Овечий сир, баранину й сушену рибу. А ще хутра, грубі накидки, зшиті з овечих шкур, і сирову вовну, щоб напхати під одяг. Шкіряні мішки, щоб у них усе скласти. Навіть санчата, щоб тягти все це добро.

Колись ці речі здалися б їм казна-чим, жебрацьким мотлохом. Тепер це був справжній скарб.

Сумаель, закутана аж по підборіддя в густе біле хутро, сиділа з заплющеними очима й такою рідкісною для неї усмішкою на обличчі. Крізь щілину в губі біліли зуби.

— Добре тобі? — запитав Джауд.

— Мені тепло, — не розтуляючи очей, відповіла дівчина. — Якщо це сон, не будіть мене.

Шидвала кинула нашийник Нікого в бочку до решти їхніх ланцюгів.

— Чи можу я дати вам пораду?

— Звісно, — відказав Анкран.

— Прямуйте на північний захід. За два дні ви дістанетесь краю, де підземні вогні нагрівають землю. Його межами течуть теплі струмки, багаті на рибу.

— Я чув розповіді про цей край, — мовив Ярві, пригадуючи голос матері Ґундрінг, що линув над вогнищем.

— Ми підемо на північний захід, — ствердив Анкран.

Шидвала кивнула.

— Нехай боги супроводжують вас у дорозі.

Вона обернулася, щоб піти, але Ніхто несподівано впав перед жінкою навколішки, узяв її руку й притиснув до неї свої потріскані губи.

— Я довіку не забуду вашої доброти, — промовив він, витираючи сльози тильним боком руки.

— Ніхто з нас не забуде, — додав Ярві.

Усміхнувшись, Шидвала допомогла Нікому підвестися й погладила зарослу сивою щетиною щоку.

— Іншої винагороди мені й не треба.