Пів короля

Останні двері

На подвір’ї панував хаос.

Здіймалась і опускалася зброя, летіли навсібіч тріски, сталь стиналась зі сталлю, мерехтіли вищирені обличчя, повітря розтинали стріли, падали тіла. І все це відбувалося без жодного звуку, немов у якому сні.

Як і задумано, материні найманці висипали з криївок, зненацька напали на Одемових вояків, посікли їх, ошелешених, на місці й погнали подвір’ям, лишаючи за собою закривавлені тіла.

Однак ті, хто витримав першу атаку, стали чинити запеклий опір, і битва розпалася на окремі люті сутички на смерть. У миготливій тиші Ярві побачив, як шендка ножем б’є супротивника, тимчасом як той лупить її обіддям щита по обличчю, лишаючи жахливі рани.

Як і задумано, Рульф із лучниками сипонули з дахів стрілами, що безгучно злинули в повітря й безгучно ввігналися в щити Одемових особистих охоронців, які щільним колом оточили свого короля. Одному стріла влучила в щоку, але чоловік, здавалося, навіть не зауважив цього, і далі вказуючи мечем на Залу Богів, і далі горлаючи безгучні слова. Інший упав додолу, хапаючись за бік, у якому стирчала стріла, і за ногу воїна біля себе. Той відкопнув його руку, поступцем посуваючись до Зали Богів. Ярві знав їх обох. Уславлені воїни, що колись стояли на варті біля королівських покоїв.

«Битва всіх перетворює на тварин», — пригадав Ярві батькові слова, дивлячись, як головоріз із тавром «вівцекрад» на щоці рубає безборонного раба, а в того з рук випадає глек із водою і розбивається об стіну.

Невже він задумував саме це? Невже про це молився?

Це він розчинив двері навстіж і запросив Мати Війну до себе в гості. І тепер Ярві не міг цього зупинити. Ніхто не міг. Зостатися живим у цій бійні вже було нелегким завданням.

Він побачив, як Ніхто підтинає ноги одному воїнові, рубає по спині другого, що обернувся тікати, і штовхає щитом третього так сильно, що той, поточившись назад, налітає на низьку цямрину і зникає в глибокому колодязі.

Оглушений і остовпілий, Ярві витягнув із піхов меча Шадікширрам. Адже саме так чинять чоловіки в битві, хіба ні? Святі боги, яким же важким зненацька видався йому меч! Найманці, які пробігали повз нього, поспішаючи долучитися до цього шаленства, штовхали його, але Ярві неначе вріс у землю.

Він побачив відчинені двері храму й Одемових охоронців, що, пригнувшись за щитами, наїжаченими стрілами, згуртувалися біля входу, супроводжуючи лжекороля до темного нутра Зали Богів.

Ярві вказав на них мечем і закричав:

— Там!

Глухота поволі відступала. Принаймні він почув важкий тупіт за спиною і встиг обернутися.

Однак більше нічого вдіяти він не встиг.

Сталь зітнулась зі сталлю, і меч викрутився в його руці, трохи-трохи не випавши з неї. Перед очима промайнуло пошрамоване Гурікове обличчя, почулося його глухе гарчання, і щит велетня ударив Ярві в груди з такою силою, що його збило з ніг і відкинуло на два кроки. Стогнучи, він упав навзнак.

Гурікові очі метнулись убік, він крутнувся й відбив щитом удар сокири. У повітря полетіли тріски. Джауд, немов божевільний дроворуб, з ревінням наскочив знову, рубаючи навідліг. Ґеттландець відступив, блокував другий удар. Третій виявився невдалим, і Гурік до нього був уже готовий. Напівприсівши, він відбив убік важке лезо, що розминулося з його плечем на ширину долоні й глухо ввігналося в дерен. Джауд за інерцією поточився вперед, і Гурік ударив ободом щита йому в голову, а тоді, коротко рубонувши мечем, вибив сокиру з рук.

Схоже, пекар — не рівня в бою Обраному Щиту королеви, хоч би якою хорошою людиною він не був.

Гурікові вищирені зуби блимнули білим у чорній бороді. Клинок палахнув і ввійшов Джаудові між ребра аж по руків’я.

— Ні! — прохрипів Ярві, силкуючись підвестися. На жаль, самого бажання іноді буває недосить.

Південець упав навколішки, обличчя його зібгалося від болю. Гурік поставив величезну ногу йому на плече й висмикув меч. Потім, пхнувши ногою, повалив Джауда на спину та обернувся до Ярві.

— Закінчíмо те, що ми почали в Амвенді.

Він ступив уперед, здійнявши червоний від крові меч. Ярві хотів би зустріти Смерть із посмішкою на обличчі, але коли перед тобою зяють Останні Двері, сміливість зраджує майже всіх, навіть королів. Насамперед королів, мабуть. Ярві відповз назад, здійнявши перед собою суху руку, наче вона могла відбити клинок.

Гурікові губи скривилися.

— Що за король був би з тебе…

— Ми це ще побачимо.

Гурікова голова задерлася назад, і під сивуватою бородою блимнула сталь. Кинджал, блискучий, як уламок льоду. Позаду з’явилося обличчя матері, з прищуленими очима і зціпленими щелепами.

— Кидай меча, Гуріку.

Велетень завагався. Вона нахилилася до нього ближче й прошепотіла на вухо:

— Ти мене знаєш. Мало хто знає мене краще. Невже ти справді сумніваєшся… — мати натиснула клинком, і по грубій Гуріковій шиї потекла цівка крові, — що мені забракне рішучості?

Воїн нервово ковтнув слину й поморщився, коли зарослий щетиною борлак шкрябонув об сталь. Меч із глухим стуком упав на землю. Ярві зіп’явся на ноги й, міцно стиснувши клинок Шадікширрам, намірився його вістрям Гурікові в груди.

— Стривай, — зупинила його мати. — Спершу нехай відповість. Дев’ятнадцять років ти був моїм Обраним Щитом, Гуріку. Чому ти зламав клятву?

Воїн перевів погляд на Ярві. У його очах тепер був сум і приреченість.

— Одем сказав, що хлопець мусить померти. Інакше помреш ти.

— І чому ж ти не вбив Одема на місці?

— Бо так звелів Верховний король! — просичав Гурік. — А Верховному королеві не відмовляють. Я клявся захищати тебе, Лайтлін, — він випростав плечі й повільно заплющив очі. — А не твого сина-каліку.

— Тоді я звільняю тебе від клятви.

Кинджал ледь ворухнувся, і кров бризнула Ярві на щоку. Він позадкував. Гурік осунувся й упав лицем додолу, а Ярві стояв, тримаючи меч у руці, і витріщався на темну калюжу, що розповзалася по траві.

Усе тіло палало й свербіло. Повітря дерло в горлі. Перед очима танцювали вогнисті плями, ноги й руки немов наллялись свинцем, а в ударених грудях пульсував біль. Ярві кортіло лише одного — сісти. Забитись у темряву, сидіти й плакати.

На моріжку, де Ярві бавився малим, лежали мертві й поранені, порубані мечами й пробиті стрілами. З безживних пальців повипадали дорогоцінні мечі й щити — фамільні реліквії шляхетних родів — і тепер лежали розкидані повсюди й замащені кров’ю. Двері Зали Богів були зачинені. Люди Ярві, які ще трималися на ногах, зібрались під ними. На Рульфовому обличчі червоніли патьоки крові з рани на чолі. Два велетні-інглінги гатили сокирами у двері, але міцне дерево не піддавалося.

А під крислатим кедром — тим самим, на який колись боявся вилазити Ярві й за це зазнавав кпинів від свого брата, — сидів нерухомо Джауд, закинувши голову назад і поклавши безвільні руки на закривавлені коліна. Поруч, навколішках, випнувши губи, над ним схилилася Сумаель. Дівчина стискала в кулаці закривавлений жмут його сорочки, немовби хотіла підняти Джауда. Немовби хотіла віднести його в безпечне місце, як колись відніс її він. Але нікуди Сумаель його віднести не могла, навіть якби їй вистачило сил.

Джаудові лишився один шлях — крізь Останні Двері.

І тоді Ярві усвідомив: Смерть не кланяється кожному, хто проходить повз неї, не вказує дорогу шанобливим помахом руки, не промовляє глибокодумних слів і не відмикає жодних засувів. Ключ, що висить у неї на шиї, — непотрібний, бо Останні Двері відчинені завжди. Смерть, нетерпляче підганяючи, проводить крізь них мертвих і не зважає на їхнє становище, славу чи добру вдачу. Перед входом до її володінь чекає чимраз довша черга. Нескінченна процесія, що рухається наосліп.

— Що я накоїв? — прошепотів Ярві, невпевнено ступаючи в напрямку до Джауда й Сумаелі.

— Те, що мусив, — материна рука стисла плече немов лещатами. — Зараз не час оплакувати загиблих, мій сину. Мій королю, — одна половина її обличчя була бліда, друга — забризкана кров’ю, і тієї миті Золота Королева скидалася на саму Матір Війну. — Дістанься до Одема, — вона здавила плече ще дужче. — Убий його та поверни собі Чорний престол.

Ярві зціпив зуби й кивнув. Назад вороття не було.

— Припиніть! — гукнув він до інглінгів. — Є кращий шлях.

Ті опустили сокири й похмуро глянули на нього.

— Мамо, лишися тут із ними. Вартуйте двері. Не випускайте нікого.

— Доки Одем не помре, жодна людина не вийде з храму, — відказала мати.

— Ніхто, Рульфе, зберіть десяток людей — і за мною!

Рульф, важко відсапуючи, оглядав бійню на замковому подвір’ї. Ранені й умирущі, покалічені й закривавлені. І Джауд, хоробрий Джауд, що завжди підтримував товариша по веслу, сидів, притулившись спиною до дерева. І не треба було більше тягнути весло, піднімати важку ношу чи підбадьорювати інших.

— Гадаєш, я знайду десяток, здатних битися? — прошепотів старий тровенландець.

Ярві вже відвернувся від нього.

— Візьми кого зможеш.