Пів короля

Дім ворога

Сумаель зіскочила на пристань і протовпилася крізь юрбу до столу, за яким сиділа портова урядниця. Обабіч неї стояла сторожа. Ярві, накинувши каптур і опустивши голову, не так спритно й куди менш гордовито зійшов трапом на землю, що мала бути його королівством. Решта рушили за ним.

— Мене звати Шадікширрам, — оголосила Сумаель, недбалим жестом розгортаючи аркуш пергаменту й кидаючи його на стіл, — а це торговельна ліцензія від Верховного короля з руною самої праматері Вексен.

Вони зумисне чекали, поки на зміну не заступила наймолодша з портових урядниць, сподіваючись, що та пропустить їх, не доскіпуючись. Натомість жінка, насупивши брови й перебираючи пальцями два ключі, що висіли на шиї, — хатній і робочий, — довго вивчала їхній документ. Достатньо довго, щоб усі занервували. Ярві зробилося зле, коли він помітив, що кутик аркуша бурий від засохлої крові його колишньої власниці. Крові, яку власноруч пролив Ярві. Урядниця підвела очі, пильно глянула на Сумаель, а тоді промовила слова, які він так боявся почути:

— Ти не Шадікширрам, — один з охоронців ледь ворухнув рукою в латній рукавиці, що тримала ратище списа, Ніхто посунув застромлений за пояс великий палець ближче до меча, а нудкий неспокій Ярві переріс у жах. Невже все закінчиться тут, кривавою дрібною сутичкою в порті? — Я бачила її не раз, коли вона, зазвичай п’яна, сходила з корабля…

Сумаель щосили гримнула кулаком по стільниці. Урядниця ошелешено відсахнулася, коли дівчина люто загорлала їй в обличчя:

— Вияви більше поваги й не паплюж моєї матінки, Ебделі Арік Шадікширрам, яка пройшла крізь Останні Двері! Потонула в крижаних водах Півночі, — голос її надломився, і вона, ніби втираючи сльози, торкнулася сухих очей тильним боком долоні. — Свою справу вона передала мені, своїй любій донечці Сумаелі Шадікширрам, — вона схопила ліцензію зі столу й знову закричала, бризкаючи слиною на урядницю, охоронців і Ярві: — У мене справа до королеви Лайтлін!

— Вона більше не королева…

— Ти добре знаєш, про кого я кажу! Де Лайтлін?

— Зазвичай у себе в конторі…

— Мені треба з нею поговорити! — дівчина обернулася на підборах і величавою ходою покинула пристань.

— Не знати, чи вона прийме вас… — кволо пробелькотіла урядниця їй услід.

Ярві та всі решта рушили за Сумаеллю. Проходячи повз стіл, сестра Овд приязно поплескала по ньому й промовила:

— Вона так з усіма. Може, це трохи вас утішить.

— Оце ти показала виставу! — мовив Ярві, наздоганяючи Сумаель, що квапливо минала порозвішувані в’язки риби, скинуті на купу сіті й рибалок, які гучно оголошували ціну на вранішній улов. — Що б ми без тебе робили?

— Я сама трохи не обмочилася, — пошепки зізналася вона. — За нами ніхто не йде?

— Ніхто навіть не дивиться.

Портова урядниця саме зганяла злість на наступних прибулих і невдовзі лишилася далеко позаду.

Нарешті Ярві був удома. Однак почувався він тут чужим. Усе видавалося змалілим проти того, що він пам’ятав. У порту бракувало звичної метушні, стоянки для суден і ятки були порожні, будинки покинуті. Серце мало не вистрибувало з грудей, коли він бачив знайоме обличчя, і, немов злодій, що повернувся на місце злочину, Ярві натягував каптур ще сильніше, відчуваючи, як, попри холод, спину лоскочуть краплі поту.

Якщо його впізнають, король Одем незабаром довідається про це й швидко докінчить те, що почав був на верхівці амвендської вежі.

— Ото кургани твоїх пращурів, чи не так?

Ніхто крізь завісу сплутаного волосся дивився на північ, де вздовж безлюдного піщаного узбережжя тягнувся довгий шерег трав’янистих пагорків. Голі схили найближчого з них зеленіли рідкими латками трави, що відросла за останні кілька місяців.

— Мого вбитого батька Утріка, — на вилицях Ярві заходили жовна. — А ще потонулого дядька Утіля та інших королів Ґеттландії аж до часів, укритих мороком історії.

Ніхто пошкріб щоку, зарослу сивою щетиною.

— І перед ними ти виголосив свою клятву.

— Як і ти виголосив свою переді мною.

— Не бійся, — Ніхто широко всміхнувся, коли вони протискалися крізь натовп біля брами зовнішніх міських мурів. Цей божевільний усміх і гарячковий блиск очей радше наганяли на Ярві ще більше страху, ніж заспокоювали його. — Плоть може забути, сталь — ніколи.

Сестра Овд, як видавалося, знала шляхи Торлбю краще за Ярві, який тут народився. Який тут був королем. Вона вела їх вуличками, що зміїлися вгору крутим узвозом повз високі, вузькі будинки, які тиснулися серед оголених кам’яних брил — сірих кісток Ґеттландії, що випинали крізь шкуру міста. Міністерка провадила їх через містки над бистрими струмками, з яких раби набирали в глечики воду для заможних містян. Нарешті вона вивела їх на довгастий, вузький майдан у тіні похмурої цитаделі, де Ярві народився, ріс, зазнавав щоденних принижень, учився на міністра, а одного дня дізнався, що став королем.

— Тут, — повідомила сестра Овд.

Будинок стояв на видноті. Сам Ярві не раз проходив повз нього раніше.

— Навіщо Ґормовій міністерці осідок у Торлбю?

— Мати Скер каже, що хороший міністр має знати дім ворога краще, ніж власний.

Ярві гмикнув.

— Мати Скер любить напутливі примовки так само, як і мати Ґундрінг.

Овд повернула ключ у замку.

— У них — усе наше ремесло.

Ярві відвів Сумаель убік і промовив до неї упівголоса:

— Візьми з собою Джауда. Рушайте до контори й поговоріть з моєю матір’ю.

Якщо пощастить, Гурік буде на бойовищі.

— І що їй сказати? — запитала Сумаель. — Що мертвий син кличе її?

— Так, і що він нарешті навчився застібати пряжку на плащі. Приведи її сюди.

— А що, як вона мені не повірить?

Ярві пригадав вираз материного обличчя, коли вона суворо дивилася на нього згори вниз, і подумав, що сумніви в неї, цілком імовірно, виникнуть.

— Тоді нам доведеться вигадати інший план.

— А якщо вона мені не повірить і накаже мене стратити?

Ярві помовчав якусь хвилю.

— Тоді інший план доведеться вигадати мені.

— Чи є серед вас хтось, кому не щастить у бою чи на погоду? — долинув до них дзвінкий голос із другого кінця майдану. Навпроти величної нової будівлі з колонами із білого мармуру зібралася юрба. Перед юрбою, розпростерши руки, стояв жрець у простому вбранні з грубої мішковини й виголошував промову. — Чи є серед вас хтось, чиї молитви до богів лишаються без відповіді?

— Мої молитви так часто лишалися без відповіді, що я покинув молитися, — пробурмотів Рульф.

— І то не дивина! — кричав жрець. — Бо ж немає багатьох богів! Є лише одне Божество, Єдине! Ніякій ельфійській магії не до снаги розламати Його! Обíйми Єдиного Божества, як і двері Його храму, розкриті для кожного!

— Храму? — здивувався Ярві. — Мати будувала тут монетний двір. У ньому мали б карбувати монети, всі однакової ваги.

Тепер над входом сяяло семипромінне сонце Єдиного Божества, бога Верховного короля.

— Єдине Божество дарує вам утіху, милосердя і прихисток! — горлав проповідник. — А взамін просить лише одного: щоб ви любили Його так, як Воно любить вас!

Ніхто сплюнув на бруківку.

— Який стосунок боги мають до любові?

— Тут багато чого змінилося, — промовив Ярві, оглядаючи майдан і натягуючи каптур іще нижче.

— Новий король, нові порядки, — відказала Сумаель, облизуючи пошрамовану губу.