Пів короля

Провина

Вільно тримаючи величезну ліву долоню на навершнику величезного меча, до Зали Богів гордовито ввійшов Ґром-ґіль-Ґорм, король Ванстерландії, найкривавіший син Матері Війни, Мечолам і Сиротитель. Його супроводжували міністерка і десять найзагартованіших у битвах воїнів.

Ярві зауважив, що на його широких плечах — нове біле хутро, на грубезному вказівному пальці — нова каблучка з самоцвітом, а тричі обернутий довкола шиї ланцюг став довшим на кілька навершників, що їх Мечолам, без сумніву, забрав собі на згадку в ні в чому невинних людей разом з їхнім життям, коли насолоджувався кривавою прогулянкою Ґеттландією, на яку його запросив сам Ярві.

Та коли Ґорм ступав до домівки свого ворога крізь вкриті порубинами двері, найбільше приголомшувала своїми розмірами його усмішка. Усмішка завойовника, який бачить, що всі його задуми дали плоди, супротивників усіх подолано, а на гральних кісточках випало потрібне число. Усмішка улюбленця богів.

А тоді Ґром-ґіль-Ґорм помітив Ярві, що стояв на тронних сходах між своєю матір’ю і матір’ю Ґундрінг, і усмішка трохи пригасла, а по хвилі зникла зовсім, коли він глянув на Чорний престол і побачив, хто там сидить. Ґорм невпевнено спинився посеред величезної зали, приблизно на тому місці, де Одемова кров досі темніла в стиках між кам’яними плитами. Зусібіч на нього блимали сердитими поглядами ґеттландські вельможі.

Ґорм почухав за вухом і промовив:

— Це не той король, на якого ми сподівалися.

— Багато хто міг би сказати так само, — відповів Ярві. — І попри це, він — законний король. Утіль, мій найстарший дядько, повернувся.

— Утіль, — крізь зуби просичала мати Скер. — Гордий ґеттландець. Не дарма його обличчя здалося мені знайомим.

— Ти могла б і сказати про це, — Ґорм похмуро оглянув зібраних у залі воїнів та їхніх дружин, чиї ключі й пряжки плащів яскраво зблискували в півсутіні, а тоді важко зітхнув. — Я маю неприємне передчуття, що цей король не опуститься переді мною навколішки як васал.

— Я задосить часу провів навколішках, — Утіль підвівся. До грудей він, як завжди, притискав меч, той самий простий меч, який колись підібрав на похиленій палубі «Південного вітру» і який начистив так, що клинок блищав, наче місячне сяйво на поверхні холодного моря. — Коли хтось і має опуститися навколішки, то це ти. Адже ти стоїш на моїй землі, у моїй залі, перед моїм троном.

Ґорм став на п’ятки, утупившись у носаки своїх черевиків.

— Начебто й так. Але в мене завжди погано згиналися коліна. Тому мушу відмовитися.

— Шкода. Можливо, я своїм мечем допоможу тобі їх розрухати, коли влітку навідаюся у Вульсґард.

Ґормове обличчя затвердло.

— О, можу тебе запевнити: кожному ґеттландцеві, що перетне кордон, ми влаштуємо теплу зустріч.

— То навіщо чекати до літа? — Утіль поволі зійшов сходинами і став на найнижчій, щоб його обличчя опинилося приблизно на тому самому рівні, що й Ґормове. — Бийся зі мною зараз.

Кутик Ґормового ока сіпнувся, а тоді затремтіла вся щока. Ярві помітив, як побіліли пошрамовані пальці на руків’ї меча. Ванстерці метали погляди, роззираючись по залі, обличчя ґеттландських воїнів посуворішали ще більше.

— Тобі слід знати, — буркнув король Ванстерландії, — що Мати Війна ще в колисці дихнула на мене, і провіщено, що жодному чоловікові мене не вбити…

— То бийся зі мною, собако! — заревів Утіль, аж луна, вдарившись об стіни, розкотилася по залі.

Усі затамували віддих, немов боялися, що він стане останнім. Ярві подумав, що вони можуть побачити, як сьогодні в Залі Богів накладе головою ще один король. Котрий із цих двох — він не наважився б передбачити.

Мати Скер м’яко поклала тонку руку на Ґормів кулак.

— Боги бережуть того, хто береже себе сам, — прошепотіла вона.

Король Ванстерландії глибоко, поволі вдихнув-видихнув. Плечі його розслабилися, він відірвав пальці від руків’я меча й запустив їх у бороду.

— А цей новий король геть невихований, — пожалівся він.

— Авжеж, — підтвердила мати Скер. — Хіба ти не вчила його тактовності, мати Ґундрінг?

Стара міністерка скинула на них суворим поглядом зі свого місця обік Чорного престолу.

— Вчила. Але хіба тут хтось заслуговує на тактовність?

— Мабуть, вона має на увазі, що ми не заслуговуємо, — сказав Ґорм.

— У мене склалося таке саме враження, — погодилася мати Скер. — Вона теж невихована.

— То так ти виконуєш угоду, королевичу Ярві?

Присутні в залі ґеттландські вельможі, які колись стояли в черзі, щоб поцілувати Ярві руку, тепер мали такий вигляд, ніби з задоволенням стали б у чергу, щоб перерізати йому горлянку. Він стенув плечима.

— Я більше не королевич. І я виконав те, що зміг. Ніхто не міг передбачити такого повороту подій.

— Із подіями завжди так, — підтвердила мати Скер. — Вони ніколи не течуть тим каналом, який ти для них вирив.

— То ти битимешся зі мною чи ні? — запитав Утіль.

— Звідкіля ця жага крові? — Ґорм випнув нижню губу. — Ти в цьому ділі новачок, але згодом дізнаєшся, що король не лише вбиває. Весна — пора Батька Мира, тож ушануймо його, скорімося побажанню Верховного короля в Скекенгаузі, і нехай кулак перетвориться на долоню. А влітку, на сприятливішому для мене полі бою, ти, якщо схочеш, зможеш випробувати силу подиху Матері Війни, — він обернувся й попрямував до виходу. Міністерка і його воїни рушили за ним. — Дякую вам за незабутню гостинність, ґеттландці! Ви ще мене почуєте! — Король Ванстерландії на мить затримався на порозі, величезний чорний силует на тлі сонячного світла. — І того дня голос мій гримітиме громом!

Вони вийшли, і двері Зали Богів зачинилися за ними.

— Можливо, настане час, коли ми пошкодуємо, що не вбили його сьогодні, — пробурмотіла мати Ярві.

— Смерть чекає на кожного, — відказав Утіль, повертаючись із мечем в обіймах на Чорний престол. Він сидів на троні так вільно й невимушено, як ніколи б не вдалося Ярві. — А в нас є інші справи, — такі самі блискучі, як того дня, коли вони вперше зустрілися на палубі «Південного вітру», очі короля відшукали Ярві. — Мій небіж. Колись королевич, потім король, а тепер…

— Ніхто, — сказав той, здіймаючи голову.

На Утілевих губах з’явився ледь помітний сумовитий усміх. На мить крізь суворі риси прозирнув той чоловік, разом із яким Ярві брів через сніги, ділив останню шкоринку хліба й дивився смерті в лице. Лише на мить, а тоді королеве обличчя знову стало гостре, як меч, і тверде, як сокирище.

— Ти уклав угоду з Ґром-ґіль-Ґормом, — промовив король, і по залі прокотився гнівний гомін. «Мудрий король завжди знайде на кого покласти провину», — часто казала мати Ґундрінг. — Ти закликав до Ґеттландії нашого найлютішого ворога палити міста й убивати людей, — важко було щось заперечити, навіть якби Ярві й зміг перекричати чимраз гучніші розлючені вигуки, що лунали в Залі Богів. — Багато хороших людей загинуло. Мати Ґундрінг, яку кару за це вимагає закон?

Міністерка перевела погляд з нового короля на колишнього учня, і Ярві відчув, як материна рука міцно стиснула його плече: вони обоє знали відповідь.

— Смерть, мій королю, — прохрипіла мати Ґундрінг, ще більше згорбившись над патерицею. — Або вигнання, щонайменше.

— Смерть! — звідкілясь із темряви вереснув жіночий голос. Коли різке відлуння стихло, у залі запала кам’яна, могильна тиша.

Ярві вже не раз опинявся перед обличчям Смерті. Уже не раз вона прочиняла перед ним Останні Двері, але він досі відкидав тінь. І хоча почувався не найкраще, коли її холодний подих торкався його, але з часом звикаєш до всього. Нехай серце й гупало в грудях, а в роті з’явився кислий присмак, та цього разу Ярві зустрів її стоячи, а голос його пролунав дзвінко й чисто, коли він вигукнув:

— Я припустився помилки! Багатьох помилок. Я знаю. Але я дав клятву! Я поклявся перед богами. Поклявся сонцем і місяцем. І я не бачив іншого способу, як її дотримати. Як помститися за вбивство батька і брата. Як скинути зрадника Одема з Чорного престолу. Я шкодую через пролиту кров, та завдяки ласці богів… — Ярві здійняв погляд на кам’яні статуї, відтак смиренно опустив очі й розвів руки. — На трон повернувся законний король.

Утіль насупив чоло й поглянув на свою руку, що лежала на гладенькому металі Чорного престолу. Невеличке нагадування, що цим він завдячує плану Ярві, не зашкодить. Сердитий галас здійнявся знову, він наростав і дужчав, аж доки Утіль не підняв руки, вимагаючи тиші.

— Це правда, що на цей шлях тебе штовхнув Одем, — промовив король. — Злочини його куди важчі за твої, і ти покарав його по заслузі. Ти мав причини чинити так, як чинив, і я гадаю, смертей на сьогодні досить. У твоїй смерті не було б справедливості.

Не підводячи голови, Ярві полегшено ковтнув слину. Попри знегоди останніх кількох місяців, йому подобалося бути живим. Більше, ніж будь-коли.

— Але ми не можемо лишити твої вчинки безкарними, — в Утілевих очах, здалося, промайнув смуток. — Мені шкода, справді шкода. Твоїм вироком стане вигнання, бо хто вже сидів на Чорному престолі, той завжди прагнутиме його повернути.

— Мені він видався вкрай незручним, — Ярві став на першу сходинку помосту. Він знав, що робити. Знав це відтоді, як, стоячи над мертвим Одемом, звів голову догори й побачив над собою Батька Мира. Вигнання мало деякі принади. Бути будь-ким, нікому й нічого не винним. Але Ярві достатньо повештався світами. Його дім тут, і він нікуди звідси не збирався.

— Я ніколи не прагнув Чорного престолу. Ніколи не сподівався сісти на нього, — Ярві здійняв ліву руку й помахав нею так, що палець зателіпався туди-сюди. — Ніхто не бачить у мені короля, а найменше — я сам, — у тиші, яка запанувала в залі, він опустився навколішки. — Я пропоную інакше розв’язати цю справу.

Дядько примружив очі. Ярві подумки молився до Батька Мира, щоб Утіль шукав способу пробачити небожа.

— Кажи тоді.

— Дозвольте мені зробити те, що буде на благо Ґеттландії. Я відмовлюся назавжди від будь-яких зазіхань на ваш трон. Складу іспит на міністра, як і мав намір до батькової смерті. Я зречуся спадку й усіх титулів, і за родину мені стане Міністерство. Моє місце тут, у Залі Богів. Не на Чорному престолі, а обік нього. Виявіть вашу велич у милосерді, мій королю, і дозвольте мені спокутувати помилки вірною службою вам і королівству.

Утіль поволі відкинувся на спинку трону й насупив чоло. Мовчанка затяглася. Нарешті король нахилився до міністерки й запитав:

— Що ти про це думаєш, мати Ґундрінг?

— Батько Мир усміхнеться, якщо ми розв’яжемо цю справу так, — тихо відказала вона. — Я завжди вважала, що Ярві буде добрим міністром. Я й тепер так вважаю. Він виявив себе вельми промітним чоловіком.

— У цьому я з тобою згоден.

Однак Утіль далі вагався, замислено потираючи гостре підборіддя.

Ураз мати відпустила плече Ярві й величною ходою зійшла на тронний поміст. Шлейф її червоного плаття каскадом спадав по сходах, коли вона опустилася навколішки перед Утілем.

— Великий король уміє бути милосердним, — тихо промовила вона. — Прошу вас, мій королю. Не забирайте в мене єдиного сина, що лишився живий.

Утіль ворухнувся, розтулив рота, однак не видобув із себе ні слова. Безстрашний із Ґром-ґіль-Ґормом, перед матір’ю Ярві він затремтів.

— Колись давно ми були обіцяні одне одному, — сказала вона. Посеред тиші, яка запала в Залі Богів, глибокий віддих пролунав би, як гуркіт грому, але всі присутні затамували дихання. — Ми гадали, що ви мертвий… Проте боги повернули вас на законне місце… — Вона лагідно поклала долоню на його вкриту шрамами руку, що лежала на бильці Чорного престолу. Утілеві очі прикипіли до її обличчя. — Моє заповітне бажання — дотримати цю обітницю.

Мати Ґундрінг присунулася ближче й промовила впівголоса:

— Верховний король уже кілька разів пропонував Лайтлін вийти за нього, він візьме за образу, якщо…

Утіль навіть не глянув на неї.

— Наша обітниця старша від пропозиції Верховного короля на двадцять років, — різко відказав він.

— Але прамати Вексен лише сьогодні надіслала чергового орла, щоб…

— Хто сидить на Чорному престолі — прамати Вексен чи я? — Утіль нарешті глянув на міністерку блискучими очима.

— Ви, мій королю, — свої очі мати Ґундрінг утупила в підлогу. Мудрий міністр радить, умовляє, улещує, доводить, але насамперед мудрий міністр підкоряється.

— У такому разі відішли назад праматері Вексен її птаха із запрошенням на наше весілля. — Утіль обернув зап’ясток, і материна рука опинилася в його шкарубкій, призвичаєній до пемзового шкребка долоні. — Ти носитимеш ключ від моєї скарбівні, Лайтлін, і порядкуватимеш справами, до яких виявила такі здібності.

— Залюбки, — відказала вона. — А що з моїм сином?

Король Утіль довго дивився на Ярві, а відтак кивнув.

— Він знову стане учнем матері Ґундрінг, — ухвалив він рішення, виявивши воднораз і твердість, і милосердя.

Ярві видихнув.

— Нарешті Ґеттландія має короля, яким може пишатися, — промовив він. — Я щодня дякуватиму Матері Морю за те, що вона повернула вас із глибин.

Ярві підвівся з колін і рушив, як перед тим Ґром-ґіль-Ґорм, до дверей. Він усміхався, слухаючи образи, кпини й злостиве шепотіння, а замість ховати суху руку в рукаві, як то колись мав за звичку, гордовито виставляв її на показ. Якщо порівнювати з невільницькою ямою у Вульсґарді, з пекучими ударами Тріґґового батога, з холодом і голодом снігового бездоріжжя, терпіти зневагу від дурнів було не надто важко.

Завдяки допомозі двох матерів — кожна, певна річ, мала на те власні причини — Ярві вийшов із Зали Богів живий. Знову каліка-ізгой, що повинен вступити до Міністерства. Де й було його місце.

Ярві пройшов повне коло. Тільки вирушав він хлопчиком, а повернувся чоловіком.

Мертві лежали на холодних плитах у холодному льосі під цитаделлю. Ярві не хотів їх рахувати. Забагато. Ось скільки їх було. Плоди, що їх дали ретельно виплекані плани. Наслідок нерозважливої клятви. Жодних облич, лише савани з горбками носів, підборідь, стоп. Материних найманців-головорізів не відрізнити було від шанованих воїнів Ґеттландії. Можливо, пройшовши крізь Останні Двері вони вже нічим і не відрізнялися.

А втім, Ярві зрозумів, котре з тіл належить Джаудові. Його приятелеві, товаришеві по веслу. Тому, хто торував йому шлях крізь сніги. Чий голос м’яко шепотів: «Один змах за раз», — коли Ярві скімлив над веслом. Тому, хто став до його бою, як до свого власного, хоч і не був бійцем. Пізнати його тіло було неважко, адже саме біля нього, поклавши стиснуті кулаки на кам’яну плиту, стояла Сумаель. Миготливий вогник єдиної свічки освітлював її темне обличчя з одного боку.

— Твоя мати знайшла мені місце на кораблі, — не підводячи голови, промовила дівчина незвично лагідним голосом.

— На добрих навігаторів завжди є попит, — відказав Ярві. Їй-бо, йому самому не завадив би хтось, хто вказав би правильну дорогу.

— На світанку ми вирушаємо до Скекенгауза, потім далі.

— Додому? — запитав він.

Сумаель заплющила очі, а тоді кивнула. У кутику її пошрамованих вуст з’явилася ледь помітна усмішка.

— Додому.

Коли він побачив Сумаель уперше, вона не видалася йому вродливою. Але тепер в його очах вона була така гарна, що він не міг відірвати від неї погляду.

— Ти не думала, щоб… може… лишитися тут? — Ярві ненавидів себе за це запитання. За те, що змушував Сумаель відмовляти йому, хоча сам невдовзі повинен був вступити до Міністерства. Він не мав, що їй запропонувати. І Джаудове тіло лежало між ними нездоланною перешкодою.

— Я мушу повернутися додому, — мовила дівчина. — Я вже ледве пам’ятаю, ким була.

Ярві міг би сказати про себе те саме.

— Найважливіше те, хто ти тепер.

— Цього я теж майже не знаю. Крім того, Джауд ніс мене через сніги, — її рука смикнулася до савана, але все ж — і Ярві був цьому радий — не підняла його. — Найменше, що я можу зробити, — це віднести його прах. Залишу в його селі. Може, навіть нап’юся води з його криниці. Нап’юся за нас обох, — Сумаель натужно ковтнула, а Ярві тим часом відчув, як невідь-чому в ньому наростає гнів. — Хіба ж можна знехтувати нагодою покуштувати найсолодшу воду в?..

— Він сам вирішив лишитися, — різко урвав її Ярві.

Сумаель кивнула спроквола, так і не підводячи голови.

— Ми всі вирішили лишитися.

— Я не змушував його.

— Ні, не змушував.

— Якби ти наполягла, то могла б піти й забрати його з собою.

Нарешті вона підвела очі. Але в них не було гніву, на який Ярві, без сумніву, заслужив. Лише почуття провини.

— Твоя правда. І мені доведеться нести цей тягар.

Ярві відвів погляд, і зненацька на очі йому наринули сльози. Кожен його вчинок, кожне рішення поодинці здавалися меншим злом, але всі разом вони якимось чином привели його сюди. Невже те, що сталося, бодай для когось є вищим благом?

— Ти ненавидиш мене? — прошепотів він.

— Я втратила одного друга й не маю наміру відштовхувати другого, — вона м’яко поклала руку йому на плече. — Мені нелегко вдається заводити нових.

Ярві поклав свою руку зверху і стиснув її долоню. Як же йому хотілося її не відпускати! Дивно: ти ніколи не зрозумієш, як сильно чогось бажаєш, аж доки не знатимеш, що не можеш цього мати.

— Ти не звинувачуєш мене? — прошепотів він.

— Навіщо мені тебе звинувачувати? — Сумаель стиснула його руку на прощання й відпустила. — Краще вже ти сам.