Мережевий ефект

7

Я показував Амені, що я роблю, через свій основний відеовхід, щоб вона бачила, де я перебуваю, і мені не потрібно було думати, що їй сказати.

(Крім того, якби інженерна допоміжна станція була і якби вона показувала, що ми назавжди потрапили в пастку, то вона могла це побачити на власні очі, і мені не довелося б їй це розповідати.)

Коли я йшов коридором, Амена запитала: "Чому відео так стрибає? Це з безпілотника?"

"Це з моїх очей."

Ох. Я залишив їй робочу групу з восьми дронів, і тепер міг бачити її через їхні камери. Вона сіла у крісло біля Елетри, спершись ліктем на коліно. Це жахливо, сказала вона. Я проходив повз кімнату, суміжну зз камбузом, з синіми кушетками біля стін. Три чашки з логотипом університету АРТа досі стояли на низькому столі, а сіра куртка, одна з тих, яку люди носили для тренувань, була накинута на спинку стільця. Усе виглядало так нормально. Ніби хтось залишив кімнату на секунду.

Вона не помилилася. За винятком кількох кают у житлових приміщеннях я не бачив жодних приміщень, які були б зруйновані або де б це виглядало як боротьба. Чи було в цій ситуації щось жахливе?

"Ха, — відповіла вона. — Якщо я щось придумаю, я скажу."

Я дістався до герметичного люка, що мав доступ до проходу до інженерного модуля, і мені довелося попрацювати над панеллю, щоб обійти шкоду, якої я завдав, щоб затримати будь-кого, хто відкриватиме люк з іншого боку. Порушення безпечної зони, яку я встановив, було не найкращою ідеєю, але мої сторожові безпілотники на двох інших герметичних люках не зареєстрували жодної активності, тому, як розрахований ризик, це не було настільки тупим, як деякі інші речі, про які я міг подумати. Цілі у фойє контрольної зони все ще не запустили свій пристрій, і я не міг сидіти і чекати, поки вони піднімуть свої задниці.

Так, я міг розворушити їх, але не збирався.

Амена сказала: "Усі в групі опитування, мабуть, дуже турбуються про нас. Я рада… я маю на увазі, я теж не рада, що вас спіймали, але якби я була тут одна… Це було б дуже погано. Моєму дядьку Тьяго, мабуть, полегшало, що хоча б ти зі мною."

Люк відкрився у порожній коридор, без ворожих дронів. Я запечатав його знову і замаскував сторожовий безпілотник з цієї сторони, щоб попередити мене, якщо хтось підійде до нього. Тоді я послав залишок своєї хмари по коридору. Я знав, що Амена намагається зробити мені комплімент. Але було дивно, що погляд Тьяго на мене настільки відрізнявся від об’єктивної реальності. "Ваш дядько Тьяго мені не довіряє." Не те, щоб я був засмучений цим або взагалі про це дбав.

Вона видала хриплий шум, який пролунав через канал до мого безпілотника. "Звичайно він вас поважає. Ви врятували його від тих людей, які напали на наш дослідний модуль."

Це було не по суті. Я врятував багато людей, і кількість тих, хто довіряв і/або помічав мене як щось інше, ніж пристрій, підключений до HubSystem, була статистично незначною. "Йому не сподобалося, як я це зробив."

Вона зітхнула і потерла темну пляму на одязі. "Він все ще переживає за те, що трапилося з викраденням моєї другої мами після її експедиції з оцінювання. Такі речі просто не трапляються на Preservation. Для нього це був великий шок. І… можливо, він трохи заздрить вам. Вона може говорити з вами про те, що з нею сталося, але не може з нами."

Менса теж казала це. Я не розумів, чому вони хотіли, щоб вона говорила про це з ними. Хіба вони не могли просто прочитати звіт? "Ми теж не говоримо про це. Більшість часу."

Амена завагалася. "Вони б насправді її не вбили. Вони не могли так зробити.

Це звучало неймовірно наївно, але Амена та Тьяго та решта сім’ї Менси та понад 99 відсотків населення Preservation все ще не знали про другу спробу вбивства. Якби GrayCris вдалося укласти угоду з компанією, вони б це зробили. Вони б узяли викуп від Preservation і вбили її, Пін-Лі, Ратті та Гауратіна, і ніхто нічого не зміг би зробити.

Мої розвідувальні безпілотники показали закритий люк безпеки в секції головного інженерного модуля. Це був хороший знак: якби ворожі дрони циркулювали тут, люки були б відкриті. Я дістався до люка і натиснув на ручне вивільнення. Як тільки люк почав ковзати вгору, я послав свою хмару безпілотників під щілину, спрямувавши її розлетітися в коридор попереду. Не було втрачених каналів, а їх камери та сканери не виявили руху. Поки що все було добре, хоча я вловлював вібрацію десь на межі свого відчутного діапазону. Може це було нормально? Я не заходив сюди жодного разу, коли подорожував з АРТом раніше.

Моя хмара безпілотників не натрапила на ворожих дронів, коли рухалася по круговому коридору до доступу до двигуна, що стало полегшенням. Останнє, що мені було потрібно, — це знову отримати удар у голову з наступним перезапуском. Визначення контрзаходу для невидимого матеріалу на ворожих дронах та на шоломах цілей було в довгому списку речей, які мені потрібно було зробити, щоб ми могли вижити. Але жодна з речей у списку не матиме особливого значення, якщо система targetControlSystem послала нас у червоточину без призначення.

Я бачив серіали про людей та людей-імпів, які опинялися в червоточинах на невизначений термін. Вони коливалися від похмуро-депресивних (через надлишок реалізму) до дуже малоймовірних (через надлишок оптимізму). Принаймні люди у серіалах знали, що вони були в потенційно нескінченній подорожі, а не в тривалій.

До цього моменту я не бачив жодних ознак пошкоджень чи порушень, але потім я зайшов у фойє, де спокійні дисплеї плавали вздовж стін над спеціалізованими інтерфейсами управління. Дивним було те, що станції були активними, хоча й були в режимі очікування, а не вимикалися. Навіть я знав, що ніхто не втручався у двигун, поки він рухав транспорт. Ці станції були призначені для доопрацювання чи зміни чи чогось іншого, що можна було робити лише під час обслуговування на причалі.

Крім того, одне крісло станції лежало навпроти входу, а біля нього лежав розбитий один з ремонтних безпілотників АРТа. Мої безпілотники — це крихітні інформаційні безпілотники, але безпілотники АРТа були більшими, з кількома маніпуляторами та візуальними інтерфейсами, щоб вони могли виконувати технічне обслуговування та інші спеціалізовані завдання. У цього безпілотника були розгорнуті шість павучих рук, коли щось вибило його з повітря.

Я хотів забрати його і поступити, як дурна людина. Але тут я знову відчув запах середовища вирощування.

Амена сказала: "Це дуже відмінне розташування від кораблів, які я бачила. Чи можете ви пошукати дисплей з...

Ох, у мене було погане відчуття з цього приводу. Я послідував за запахом. Він привів мене через наступний люк і вниз по короткошвидкісному колодязю, де в повітрі плавали миготливі маркери обережності. (Суть полягала в тому, що різні мануфактури та корабельні майстри, а також Університет Міхіри та Нового Прибережжя не хотіли, щоб ви заходили сюди без ліцензії інженера — кваліфікованого майстра або його еквівалента у місцевій юрисдикції, і якщо ви відчуваєте, що вам просто треба оглянути все, то намагайтеся не торкатися чого-небудь.) Амена перестала розмовляти, і призначена для неї камера безпілотника показала, що вона зосереджено примружилася, спостерігаючи за сценою моїми очима.

На дні гравітаційного колодязя була платформа, крізь яку я міг подивитися вниз крізь прозору екрануючу бульбашку на двигун.

Визнання: я не знав, що двигуни мають виглядати саме так. Мені ніколи не доводилося охороняти двигуни транспорту, і вони, як правило, були надто нудними для показу у розважальних медіа. Але я знав, що все, що там є, не повинно мати на собі великої органічної маси, яка пахне водоростями та середовищем зростання.

Амена тихо сказала: Що… що це?

Повірте, це питання теж займало 92 відсотки моєї уваги.

Органічну нервову тканину можна з’єднати з неорганічними системами (Приклад А: м’які шматочки всередині мого черепа), тому була зовнішня ймовірність (це було так звично, що я не міг оцінити відсоток), що ця органічна маса є нормальною частиною систем АРТ, можливо, щось унікальне та фірмове.

Але чому тоді воно пахло водоростями?

Я отримав сповіщення від скаута 2 у фойє контрольної зони. Я перевірив його вхідний сигнал і побачив, як ціль 5 підходить і піднімає екранний пристрій, який лежав на стільці. (Чому, до біса, все має статися одразу? Але принаймні дивна річ на двигунах АРТа не намагалася пролізти сюди і вбити нас.) Коли Ціль 5 почала стукати пальцями по твердотільному екрані, я розширив мій діапазон введення, щоб спіймати активний канал. За 2,3 секунди я вловив передачу даних.

Що ще важливіше, через 2 секунди я вловив відповідь targetControlSystem.

Зрозуміло, лайно.

Але щось у зображенні скаута 2 мене турбувало. Мене це займало деякий час, але я був занадто схвильований, щоб звернути більше уваги.

Значна частина моєї здатності оцінювати загрози (наприклад, вибирати потенційних ворогів із натовпу чи визначити, що дурний човен наповнений рейдерами замість цікавих місцевих жителів), базувалася на шаблонах, що були моїй базі даних про поведінку людей. Цілі були аномальними, але не настільки, що не демонструвати тих самих основних типів поведінки, що й інші люди. І щось було не так у їхній поведінці у фойє контрольної зони, чого не можна було пояснити їх надмірною впевненістю або тим, що всі вони були придурками.

Скаут 2 спостерігав за цілями, які нетерпляче чекали, стоячи у фойє контрольної зони, коли ціль 5 стукала по екрану. Стоячи. Навіть після того, як вони, очевидно, зрозуміли, що шум із закритої контрольної зони є приманкою, після того, як їх оновлення безпеки зробило їх набагато менш вразливими до атак безпілотників, вони стояли і чекали. (SecUnit'ам ніколи не дозволялося сідати, але люди та люди-імпи робили це щоразу.)

Вони не намагалися нас відшукати, а залишалися у фойє, надсилаючи своїх дронів у навколишні коридори, але не далі. Ми були ворогами, що опинилися в пастці разом з ними у замкнутому просторі, рухаючись по ньому на свій розсуд, наскільки вони знали. Чому вони не намагалися захистити себе, створивши власну безпечну зону? Чому вони принаймні не знайшли купе, де могли б замкнутися? Чи вони повністю покладалися на дрони? Або вони чекали на допомогу ззовні, тому що знали, що чекати їм недовго?

Вони навіть не пробували сісти.

Я не схожий на дурня, що не думав, що ця ситуація справді страшенно погана, але тепер я почав думати, що все набагато гірше. Подорож червоточиною займає кілька циклів. Подорож з нашого місця оцінювання назад до Preservation зайняла чотири стандартних цикли (які були визначені як двадцять вісім стандартних годин Preservation кожен), і це вважалося короткою поїздкою до самого краю території Preservation. Ми ще не могли потрапити до пункту призначення. Або у будь-яке інше місце призначення.

Я натиснув скаут 1, який був заблокований у контрольній зоні АРТа, і сказав йому ще раз подивитися на той дисплей, на якому був показаний корпус АРТа, хвильові схеми та відлік часу.

Скаут 1 повернувся назад до цієї консолі. Відлік показував дві хвилини чотирнадцять секунд.

О, так… це питання. Я переслав вхідні дані Амені.

Камери безпілотників показували, як недовірливо дивилися її очі. Це справді виглядало так, ніби йде відлік до виходу з червоточини, але це не могло бути правдою.

Я дещо побоювався, що це не так. "Розбудіть Елетру і запитайте її, скільки часу корабель перебував у червоточині, скільки часу їм знадобилося, щоб вийти з системи, і де вони були захоплені на території Preservation."

Амена обернулася, щоб торкнутися плеча Елетри. Через довгі секунди Елетра заворушилася. Амена поставила їй запитання. Елетра блимнула, усвідомлюючи більше, і вираз її обличчя став спантеличений. "Ми ніколи не виходили з системи. Ми тут весь час".

— Ні, ви потрапили крізь червоточину до Preservation, де нас схопили. Тепер ми їдемо кудись ще. Пам’ятаєте, сіра людина сказала, що ми на транзитному мосту?" Амена намагалася наполягати, але повіки Елетри закрилися, і вона не реагувала. Амена надіслала мені, "Вона все ще дуже розгублена. Раніше вони двоє думали, що ми були схоплені раніше за них, і не повірили мені, коли я спробував сказати їм, що це не так."

Я сказав їй: "Якась річ на корпусі двигуна — це артефакт інопланетян. Я думаю, що він проводить нас через червоточину набагато швидше. Набагато. Не години замість циклів, а хвилини замість циклів." Двигун АРТа був доповнений пристроєм, який використовував червоточину зовсім по-іншому, дозволяючи подорожувати швидше, ніж будь-яка транспортна технологія, яку я бачив у ЗМІ або чув про них у стрічках новин. Швидше, ніж будь-яка технологія транспортування людей. "Я думаю, що ми ось-ось вийдемо у звичайний космос."

Амена похитала головою. "Ні, це неможливо. Таймер напевне пошкоджений. Ми в червоточині лише кілька годин, ми ще ніде не можемо бути. Найближча населена система за межами території Preservation знаходиться щонайменше за п’ятнадцять циклів від станції…"

І тоді двигун зашумів десь між стогоном і гуркотом. Перед скаутом 1 з'явився новий дисплей: вид на звичайний простір. Ми вийшли з червоточини.

Амена завмерла, дивлячись на появу нового зображення. Її очі тривожно розширилися. Потім вона сказала: "Що нам робити?"

Це було дійсно хороше питання.

Моя перша думка була такою — спробувати знищити інопланетний артефакт. На щастя, замість цього я перейшов до наступної думки. (Я нічого не знаю про транспортні двигуни, але я знаю, що ви не повинні стріляти по них, гаразд? Вони знаходяться біля вершини довгого списку речей, в які, очевидно, не дуже добре стріляти.) Мені потрібно було більше даних, перш ніж я міг щось з цим вдіяти. Мені не сподобалася ідея сказати "я не знаю" Амені, тому що тоді люди панікують, і я майже не звинувачую їх, тому що зараз я теж відчуваю паніку, і я не контролював ситуацію, і міг привести ще принаймні десять випадків, коли я приймав неправильні рішення. Контролювати ситуацію було дійсно важливо, тому що в іншому випадку вона контролювала мене, і це здавалося коротким кроком до повернення до контролю компанії. І, можливо, мені просто доведеться довіритися Амені, яка боролася з набагато більшою проблемою, тому що вважала, що їй потрібно врятувати мене. Я сказав їй, що не знаю.

Амена сіла прямо, прикусивши губу. Потім вона прошепотіла собі: "Добре, добре. Давай подумаємо". У стрічці, говорячи набагато спокійніше, ніж вона виглядала, вона сказала: "Чи можна змусити твій дрон у контрольній зоні рухатися?" Якщо ми можемо побачити дисплей, який підкаже нам, де ми знаходимось, або якщо поблизу є станція чи планета, ми можемо спробувати надіслати сигнал лиха…"

Це… була непогана ідея. Я вийшов з платформи і повернувся вгору через гравітаційний колодязь, попросивши скаута 1 знову переглянути будь-які активні поверхні дисплея. Оскільки вхідні дані наповнювалися зображеннями, я витягнув своє заархівоване відео попереднього стану дисплеїв та провів порівняння. Мені вдалося виділити п'ять дисплеїв зі значними змінами. Я збільшив їх та розмістив зображення у нашій стрічці, щоб ми могли переглянути їх. Ось цей — негайно сказала Амена, — місцева навігація. Інформація про зірку… але немає вказівок, чи ми близько до станції… чи взагалі вона є…

Я дістався до зони спостереження з його померлим ремонтним безпілотником. Я бачив дисплей, який дивилася Амена, але знайшов новішу схему АРТа на новому дисплеї. Індикатор вказував на щось, прикріплене до корпусу АРТа, на його лабораторному модулі. Дивлячись на технічні характеристики… До біса, цього не могло бути.

Я вимкнув нашу комунікацію, тому що не хотів, щоб цілі використали її для відстеження нашого положення, а також не було нікого, хто міг би з нами зв’язатися, поки ми були в червоточині. Я знову активував комунікатор та перевірив канал, який використовувала наша група оцінювання. Він був активним.

Так, щось відбувалося. Я відправив пінг у канал, отримав негайну відповідь і передав її на наш канал з безпілотників. Амена в шоці притиснула долоні до голови. "Що?"

Знайомий голос сказав: "SecUnit, Амено, ви мене чуєте?"

Це була Арада. Амена ахнула: "О, ми тут, ми тут! Де ви?"

Арада сказала: "Ми знаходимось у сейфі, і прикріплені до корпусу рейдерського корабля. Ви на борту, правильно? Ми бачили, як вас втягнуло у шлюзовий отвір.

Іноді мені цікаво, в чому сенс усього цього. Вони повинні були бути в безпеці на базовому кораблі і вже прибути на станцію Preservation. Я запитав: "Хто — ми?"

"SecUnit! — вигукнула Арада, явно рада почути мене. — О, тут Оверс, Тьяго і Ратті. Ми не змогли дістатися до базового корабля після відстикування і були затягнуті в червоточину нападником.

"Ми повинні спробувати дістатися до вас?" — спитала Амена. Вона зіскочила з ліжка Елетри, опинившись на ногах. — У нас є поранена людина.

Арада поспішно сказала: "Ні, ні, сейф занадто пошкоджений. Ми не очікували... — хтось у фоновому режимі, ймовірно, Оверс, вигукнув щось незрозуміле, але приглушено, і мені довелося проаналізувати звук, щоб зрозуміти слова. Арада пропустила все, що хотіла сказати і натомість запитала: "Яка у вас ситуація?

О, Арада нам не розповіла багато чого. Але я оцінював як 70% шанс, що якби ми не вийшли з червоточини так абсурдно рано, Арада та інші не прожили б набагато довше.

Тож тепер мені довелося турбуватися ще про чотирьох людей. Фантастично.

Амена дала Араді швидкий, але дещо спотворений звіт про все, що відбулося з нами, і попередила її про ворогів.

(Цілі не могли бути чужаками, чи не так? Ні, це було неможливо. Інопланетяни не могли бути такими схожими на людей.)

(Чи могли?)

Я надіслав Араді схему зовнішньої частини корпусу АРТ з виділеним повітряним шлюзом у нашій безпечній зоні. "Арада, ви можете дістатися до цього шлюзу?"

Була пауза, яка сказала мені, що їхнє становище навіть гірше, ніж передбачала Арада. Я підрахував, що вагань було достатньо для того, щоб вона перевірила запаси повітря в костюмах EVAC, які вони, ймовірно, вже носили через пошкодження сейфа. Тоді Арада твердо сказала: "Так, ми можемо це зробити. Скажімо, через три хвилини."

"Я зустріну вас", сказав я їй і вийшов з зони інженерного моніторингу. У мене були принаймні дві з половиною вільні хвилини, тому я продовжив спроби зламати targetControlSystem.

Те, що захищало його досі, — це той факт, що він не взаємодіяв з каналом або з інтерфейсами так, як у всіх інших системах, з якими я коли-небудь стикався. Але ціль 5 отримала доступ до targetControlSystem і отримала відповідь, так що це підказало мені, на якому каналі слід зосередитися і який код система прийме. І це також підказало мені, що мені доведеться згадати стару школу, щоб зламати це лайно.

Я зібрав пакет коду, який дублював сигнал, що надсилався з екранного пристрою цілей, скопіював його сто разів, робив його самовідтворюваним, щоб усі мої копії копіювали самі себе, а потім надіслав усе це до targetControlSystem.

АРТ посміявся би над такою атакою. (Насправді АРТ сміявся би, коли надсилав би мені назад пакет коду, який з’їв би моє обличчя.) Але у мене була теорія, що причиною того, що цілі не намагаються отримати доступ до більшості систем АРТа, є те, що їхньому targetControlSystem бракує здатності ефективно використовувати архітектуру АРТа.

Тоді я отримав сповіщення від сторожового безпілотника. Це був люк до житлової секції, перший люк, який я запечатав для створення нашої безпечної зони. Він не міг побачити жодних ворожих Дронів, але накопичення енергії біля люка свідчило про те, що якась зброя чи інструмент використовуються на органах управління. Ой-ой.

Я побіг, слідуючи кривим коридором назад з інженерного модуля. Я перевірив скаута 2 у фойє контрольної зони, якраз вчасно, щоб побачити, як цілі 5 та 6 вибігають за межі діапазону досяжності.

Коли я сказав, що все відбувається одразу, це було переважно перебільшенням, але тепер справді усе відбувалося одразу. Щось, мабуть, попередило їх про сейф на корпусі.

У мене був варіант, але це була жахлива ідея. Але це був також єдиний спосіб вчасно завести Араду та інших. "Амена, наша безпечна зона скоро буде скомпрометована, і мені потрібно з цим боротися. Чи можете ви дістатися до шлюзу, щоб зустріти Араду та інших?" Я припускав, що targetControlSystem не збирається співпрацювати з прийомом відвідувачів. Крім того, зараз вона була трохи зайнята.

Амена крокувала Медичним, з тривогою прислухаючись до поспішної розмови в сейфі, коли вони готувалися до перходу. Вона зупинилася, приглушила свій зв'язок і сказала: "Так, можеш дати мені маршрут?"

Я надіслав їй карту нашої безпечної зони з виділеним найшвидшим маршрутом до шлюзу. "Попереду вас будуть безпілотники. Я надішлю сповіщення та інший маршрут, якщо вони щось зустрінуть."

"Зрозуміла." Вона рушила до дверей, а потім зупинилася, щоб забрати енергетичну зброю і покласти її в кишеню куртки. Тоді вона нахилилася набік і схопила контейнер із купи запасів на лавці.

Я мав намір збільшити зображення, щоб побачити, що вона вхопила, але отримав інформацію від сторожового безпілотника, що щойно був зламаний люк до безпечної зони. На виході з інженерного модуля я пішов іншим шляхом — через люк до станції обробки вантажів і вийшов до коридору, що проходив по центральній частині ззовні до люку. Якщо я не міг вийти перед ними, я повинен був підійти ззаду.

Існувало три можливі причини, через які цілі могли діяти зараз: (1) вони отримали інформацію від targetControlSystem про те, що на зовнішній стороні корпусу знаходиться чужорідний об'єкт, і інтерпретували його присутність як атаку, (2) тепер, коли ми покинули червоточину і, ймовірно, були в нашому пункті призначення, вони знали, що незабаром прибуде підкріплення, і відчували, що зараз відносно безпечно напасти на нас, або (3) вони очікували, що в будь-який момент прибуде керівник, і хотіли виглядати ініціативно. На щастя, це було поєднання всіх трьох причин.

Мої безпілотники рухалися попереду мене, я дійшов до дальнього кінця центрального модуля і пробіг через два сполучні коридори. Я втратив три безпілотники, коли вони досягали проходу до люка, але не сповільнив бігу. За останні дві зустрічі з бойовими безпілотниками я дечого навчився, але краще було припустити, що у них існує активний компонент навчання. Тож я прискорився і, обійшовши поворот, побіг по коридору.

Біля палуби мене чекали два ворожих дрони, і я приземлився на один, перш ніж він зміг змінити положення. Я розбив другий, коли він намірився полетіти до моєї голови. Люк був розкритий, замки просвердлені і частково розплавлені. Я наказав своїм дронам відійти назад; У мене не було часу працювати над контрзаходами щодо захисних костюмів цілей, і я знав, що буду шкодувати про це.

Я втратив одного з дронів біля Амени та надіслав їй сповіщення. Вона опинилася в коридорі біля перехрестя, яке їй доведеться перетнути, щоб дістатися до шлюзу, і альтернативного маршруту не було. Я сказав їй: "Повертайся до Медвідсіку".

"Немає часу, — сказала Амена і відступила, щоб притиснутися до перегородки. — Я думаю, що з сейфом щось не так".

Я міг би посперечатися з цього приводу, але не було часу, і вона мала рацію. І я нарешті побачив контейнер, який вона взяла з екстрених запасів, той, який вона зараз тримала притиснутим до грудей. З позначенням "Вогнегасник.Й

Я проскочив через сполучний прохід і вийшов у наступний коридор.

Цілі 5 і 6 обернулися до мене і почали наводити на мене свою незграбну квадратну енергетичну зброю. Біля них зависли чотири дрони.

Двома поворотами далі було перехрестя, через який Амена повинна була пройти, тому мені потрібно було а) затримати їх тут або б) вбити.

Переходимо до варіанту (б).

Безпілотники Амени захисно скупчилися навколо неї, коли вона потягнула за запобіжник на вогнегаснику. Пролунав хімічний вибух, і Амена влучила в те, на що вона націлилася, тому що раптом мої безпілотники побачили підлітаючу ціль. Струмінь хімічної піни покрив корпус дрона і демаскував його. (Файл виділений для подальшого збереження: це підтверджує, що камуфляж — це фізичний ефект, щось у дизайні їх корпусу, а не невідомий тип переданих перешкод.) Дрон хитнувся вбік, а потім кинувся по коридору, ймовірно, його рушій та датчики були засліплені. Амена рвонула за ріг і помчала до перехрестя.

Дивлячись на мене, ціль 5 сказала щось своєю мовою без перекладу. Ціль 6 зробила зневажливий жест і почала повертатися, щоб піти далі, від чого я абсолютно не міг її втримати. Коли ціль 5 підняла зброю, а ворожі дрони кинулися вперед, я рушив назустріч.

Мої безпілотники не могли бачити дронів через маскування, але я міг бачити їх своїми очима. Я співставив сітку координат зі свого сканування і надіслав безпілотник до кожного дрона з наказами встановити поверхневий контакт. Один промах — і мені доведеться відступити, але всім чотирьом вдалося сконтактувати. За допомогою приліплених безпілотників решта моїх безпілотників могли атакувати позиції ворожих дронів. Коли дрони майже досягли мене, я наказав своїм безпілотникам атакувати їх за власним вибором.

Поки це відбувалося, і ціль 5 піднімала зброю, я пригнувся і пішов уперед. Перший постріл пролетів над моєю головою, потім ворожий дрон вдарив мене в плече і вбив мене в перегородку.

Потім сталося ще дещо. Комунікатор АРТа, схований під моїми ребрами, який він дав мені, коли я залишив його на транзитному кільці RaviHyral, надіслав повідомлення про отримання повідомлення. Це був стислий пакет, того типу, який призначений для надсилання в системі, а не за допомогою транспорту через червоточини. Це означало, що він надісланий з внутрішнього масиву комунікацій АРТа. Він був позначений як "Едем".

Мої безпілотники збили два дрони, але третій вже летів на мене. Він намагався вдарити мене в голову, але спочатку йому довелося зробити розгін, щоб збільшити швидкість, що дало мені шанс схопити його. Я вчасно штовхнув його вбік, щоб заблокувати постріл з енергетичної зброї цілі 5. Тепло вибухнуло на поверхні дрона, що було фактором, якого я не очікував. Ця зброя відрізнялася від тієї, яку мертва ціль 2 використала на мені; замість того, щоб просто викликати біль, цей вибух мав на меті зруйнувати тканини та вивести їх з ладу назавжди. Навіть при наявності між нами дрона мої руки обпекло. Три мої безпілотники теж потрапили під вибух і впали на палубу.

Едем. Едем — це ім’я, яке я використовував у RaviHyral, коли АРТ допомагав мені. Це повинно було бути трюком, за винятком того, що targetControlSystem потонув у надісланих мною пакетах коду; він не повинен був мати можливості надсилати мені пакет зараз.

Але щось на борту АРТа надіслало його. Я розпочав аналіз передачі.

Я тримав дрона перед собою і використав ноги, щоб відштовхнутися від стіни, ковзнути тілом по палубі і вдарити ногами по ногах цілі 5. Він боком врізався у перегородку, а потім опустився на палубу. Я ще не міг піднятися, але принаймні ми обидва зараз лежали.

На каналі, де я стежив за діями Амени, я побачив, що вона пройшла перехрестя, пішла далі в коридор і знайшла шлюз. Вона важко дихала і пітніла, коли натискала команду циклу на пульті. "Я сподіваюся, що роблю це правильно", — пробурмотіла вона до моїх безпілотників, що літали навколо неї. Потім спалахнули попереджувальні вогні — знак того, що зовнішній люк прийняв команду і готується відкритися. "Так!" Амена замахала руками і трохи потанцювала.

Мій аналіз пакету завершився, і я перевірив результати: не виявлено вбивчих або шкідливих програм, а тип файлу вказує, що це відеокліп. Він також вказав, що це повідомлення із затримкою, надіслане раніше, яке потрапило у пастку, коли подача та зв'язок з АРТом знизилися. Той факт, що повідомлення, яке застрягло в магазині зв’язку та в буфері пересилання, нарешті було доставлене, означав, що в міру того, як ворожа targetControlSystem виходила з ладу, деякі складніші системи АРТа почали перезапускатися.

Однак це все ще міг бути трюк. Це було саме таке хитромудре лайно, яке могли робити SecUnits. І я знав багато способів, як хтось міг би використати інтенсивне зорове стимулювання, щоб тимчасово обдурити моє сканування, зорові датчики, нервову тканину тощо. Мені доведеться ризикнути. Можливо, я відчайдушно шукав якогось знаку, що АРТ все ще десь тут, але той факт, що це був відеокліп, здавався комунікативним методом, який вибрав би лише той, хто мене знав. Я дозволив перегляд.

Ціль 6 повернулася і націлила на мене свою енергетичну зброю, але я кинув дрона у неї і потягнув ціль 5 на себе. Зі всіма ударами та криками (цілі 5, а не моїми) ціль 6 не змогла здійснити чіткий постріл. Я вистрілив з обох моїх рук енергетичними зарядами, але захисні костюми цілей, здавалося, відхиляли їх, принаймні в якійсь мірі. (За усіма криками це було важко сказати.) Ще один дрон підлетів ближче, але мої вцілілі безпілотники вдарили його у бік, і дрон влучив в шолом цілі 6. Було багато метушні, але мені дійсно потрібно було встати з підлоги.

Амена та її безпілотники відійшли трохи назад, коли шлюз відкрився, а Арада, Оверс, Ратті та Тьяго влетіли всередину. Ратті опустився купою у костюмі EVAC; Я не міг сказати, чи був він поранений, чи просто спіткнувся об отвір шлюзу. Тоді Тьяго теж хитнувся вбік, і Оверс підхопив його за руку, і я зрозумів, що моя перша теорія була правильною і сейф сильно постраждав.

Стислий відеокліп у пакеті був з серіалу World Hoppers, з епізоду кульмінації сюжетної лінії, коли розум другорядного героя був захоплений чужим вірусом (я знаю), і історія була набагато кращою, ніж звучала, але це був момент, коли персонаж сказав: я затиснутий у власному тілі.

Мені дійсно потрібно було піднятися до мостика АРТа.

Мені дійсно потрібно було тримати цілі 5 та 6 та їх безпілотники подалі від моїх людей, які досі блукали біля повітряного шлюзу, вигукуючи щось один до одного.

І мені довелося робити ще дві справи одночасно.

Я піднявся на коліна, схопив ціль 5 і кинув у ціль 6. Вони обидва впали назад, і я підхопився на ноги. Пошкоджений дрон пробився через те, що залишилося від моєї хмари дронів. Він зачепив мені плече, коли я кинувся назад до люка, чере який зайшов. Мені потрібно було переконатися, що обидві цілі слідують за мною, тому я крикнув: "Я підірву транспорт і вб'ю вас всіх, гім.юків!"

Це було кульгаво, але я поспішав.

Коли я втікав, цілі кричали щось у відповідь, гучно, люто і незрозуміло. Пошкоджений безпілотник впорався з передачею останніх кадрів з камери, і я зміг переконатися, що обидві цілі біжать за мною. Я побіг коридором до контрольної зони.

Це був момент, коли я зрозумів, що не припинив використання каналу, який я використовував, щоб надіслати свій візуальний матеріал Амені. Ймовірно, вона не могла звернути на нього уваги з того часу, як пішла з медвідсіку (люди, навіть люди-імпи, не можуть обробляти одночасно кілька вхідних каналів, як я), але відео все ще було в її каналі. Супроводжуючий її безпілотник показав, що вона стоїть у фойє повітряного шлюзу (досі? Що таке, до біса?) з Арадою, тоді як Оверс і Тьяго витягують Ратті з пошкодженого костюма EVAC. Арада скинула костюм лише наполовину, виглядала вимученою і, м’яко кажучи, стурбованою. У моєму каналі Амена вже неодноразово кричала: "Куди ти йдеш? Що відбувається?"

За цих обставин це були розумні запитання. "Ідіть до Медвідсіку", — сказав я їй. Я не хотів відповідати на якісь розумні питання. Якби я помилявся, я, напевно, був би мертвий, і це було досить погано. Бути дурним і мертвим було б набагато гірше.

"Але що…" — почала Амена, і я вимкнув канал.