Мережевий ефект

4

Вихід у космос у костюмі EVAC — це не те, що я робив до того, як зламав свій командний модуль.

(Однією з причин було те, що в контракті завжди є обмеження на відстань. Тож якщо ви, будучи SecUnit'ом, відходите більше ніж, скажімо, на сотню метрів від своїх клієнтів, ваша HubSystem використовує командний модуль для флеш-блокування вашого мозку та нервової системи. Це не означає, що клієнт не наказував вам зробити щось, що спричинило порушення вашого обмеження на відстань, це просто означає, що йому доведеться сплатити компанії штраф за знищення її власності.)

Але костюми EVAC, які я використовував з тих пір, мали такі хороші модулі інструкцій, що це було майже як мати вбудованого пілота-бота. Ці не були винятком, а також були досить новими, щоб не пахнути брудними шкарпетками.

(Правильно, я, мабуть, повинен згадати, що вважаю 99,9 відсотків людських частин фізично огидними. Я також менш ніж у захваті від своїх власних органічних частин.)

Я перший вийшов з шлюзового отвору, буксируючи за собою Амену, і повів нас геть від модуля. Однією з перших речей, які я дізнався про космос, було те, що це було нудно, коли немає красивих планет чи станцій і немає на що дивитися. У цьому просторі не було планет, але нудно не було.

Костюм EVAC мав можливості сканування та зображення, але він мені не знадобився, оскільки щось велике пропливало під нами. (Я позначив цей напрямок як "низ", тому що він був у тому напрямку, куди зараз були спрямовані мої ноги.) Це був базовий корабель, який повільно віддалявся. Ворог був над нами, з притиснутим модулем, велика лякаюча пляма на скані костюма.

Я натиснув на опцію корму базового корабля, і без втручання з боку вмираючого модуля вони мене почули. Роа поспішно сказав: "Ми вас засікли. Передаю вам координати, і Михайло втягне вас маніпулятором."

Я завантажив проектований шлях, а потім сказав: "Де Оверс? Він повідомив, що перебуває у сейфі разом з іншими членами групи оцінювання."

Роа сказав: "Ми зараз пробуємо з ними зв'язатись".

Зв'язатися з ними зараз? Якби сейф від'єднався, він би вже був на базовому кораблі. Але я нічого не міг з цим вдіяти, мені спочатку доведеться доставити Амену на корабель.

Амена сказала: "Що це означає? Оверс і всі решта в порядку?"

Я збирався запустити систему маневрування костюмів, коли сканування виявило сплеск енергії. Зображення мого костюма знизилися, а пластина шолома потемніла, захищаючи мої очі від спалаху. (Я не потребував захисту, але костюм EVAC цього не знав.)

Амена видала вражений звук. Статика заблокувала з'єднання каналу, потім Михайло сказав: "Це був промах, повторяю, ворог вистрілив і промахнувся…"

Тихіший голос Раджпріт сказав: "Вони стріляли по сейфу?"

Решта слів втратилася в статиці. Я наказав костюму опустити козирок, і розвернувся, щоб побачити ворога. Не знаю чому — мій костюм не був озброєний. Я просто хотів побачити те, що нас чекає, щось інше, ніж сенсорну пляму. Це був майже такий же інстинктивний імпульс, як деякі речі, які я бачив, як роблять люди.

Я побачив великий темний корпус, що відбивав світло від далекої зірки системи Preservation. З корабля все ще нічого не виходило, ні каналу, ні зв'язку, ні маяків, тож він був схожий на гігантський інертний об’єкт. (Гігантський інертний об’єкт, що тягне вас до червоточини.) Система візуалізації EVAC повернулася в мережу, щоб додати дані сенсорів та дати мені більш точний контур, змусивши ворога виглядати як частина темної форми, частково схематично. Це було дивно, оскільки конфігурація виглядала знайомою…

Сканування EVAC виявило позначення реєстру з тисненням назви на корпусі корабля і надало його мені. Я його знав. Мені навіть не довелося шукати мій архів. Я впізнав його з розкладу посадки транспорту на станції, до якої їхав після виходу з порту FreeCommerce.

"Це…" Це АРТ, я майже сказав у стрічці, як ідіот.

Це було настільки шокуючим і таким дивним, що надійність моєї роботи впала, і я втратив відчуття своїх органічних частин. Це було не дивне = звичайне здивування в дратівливий спосіб, а дивно = моторошне, як у Farland Star Roads, сюжету з аркою станції з привидами та зсувом часу.

Або дивне, ніби у мене знову збій пам’яті, і архівна пам’ять змішалася з поточним збором даних.

Це була жахлива думка.

Це... хто? — спитала Амена і корабель — ворожий АРТ — знову вистрілив.

Цього разу костюм EVAC відстежив постріл як іскру на моєму сканері. Ракета пішла убік, настільки вбік, що я подумав, що її спрямовано на кораблі допомоги, але вони були далеко, то який сенс? Я взяв дані, які зібрав костюм, про перший постріл, і побачив, що вороги промахнулися.

На нашій стрічці Роа сказав: "Ще один промах!" Без пошкоджень.

Михайло сказав: "Вектор був далекий, я не думаю… Можливо, це попереджувальний постріл.

Можливо у мене не було збою пам’яті.

Я сказав: "Корабель", ти все ще готовий нас спіймати?

Роа сказав: "Михайле, ти чуєш?"

"Так, так, SecUnit, летіть, ми готові!"

Траєкторія, яку накреслив Михайло, все ще була можливою, нам залишилося пролетіти ще трохи. Маючи костюм Амени в тандемі з моїм, я віддаляв нас від модуля.

Через двадцять секунд щось схопило мій костюм і потягло до себе. Це було досить ніжно і взагалі не здавалося б катастрофою, окрім аварійних сигналів мого костюма та Михайла, який шалено лаявся у кормі на базовому кораблі.

Корабель-ворог, АРТ — захопив нас маніпулятором і потягнув до себе. Я опинився не в тому напрямку, і мій костюм дав мені вид з камери. Маніпулятор поніс нас до великого шлюзу в своєму корпусі, і я нічого не міг з цим вдіяти. Я побачив, що лабораторний модуль АРТа на місці, що означало, що він виконував функції дослідницького судна, а не вантажного транспорту.

Високим тривожним голосом Амена запитала: "У них є лабораторний модуль, чого вони хочуть від нас?

Я сказав: "Не знаю."

Я нічого не знаю.

Коли тягач втягував нас у великий шлюз, голос Роа вигукнув у розпачі: "Він прискорюється до червоточини! Ми втрачаємо їх... Коли люк закрився. корм базового корабля зник. Я зробив спробу знову підключитися, але вдарився об стіну настільки міцну, як… Не знаю що, але вона була міцною.

Я раніше не був у цьому шлюзі, але він все ще мав чистий, доглянутий вид корабля, який відповідав моїм спогадам. Якби я міг вірити своїм спогадам. Якби це було дійсно так.

Мені дійсно потрібно було пройти діагностику, але не було часу.

Шлюз загерметизувався, повіяло повітрям, і відкрився люк всередину корабля. Усе виглядало справжнім, і сканування з костюма EVAC відповідало тому, що я сам бачив/сканував. Ніякого каналу, ніякого спілкування.

Широкий коридор за люком був порожнім, вогні були налаштовані на середню яскравість, сині смуги на перегородках не виконували жодної функції, окрім декоративної. Прозора шафка, вбудована у перегородку, містила ряд порожніх костюмів EVAC, бездіяльних і готових до надзвичайних ситуацій.

Коридор був тихим, порожнім на візуальному, сканувальному та аудіорівнях. Вогні засяяли для нас яскравіше, що було характерно для кораблів з екіпажем, які регулюють освітлення на основі того, що роблять люди, та за запитом. Мій костюм зчитував рівень повітряної системи як повний, що означало нормальну атмосферу для людей та людей-імпів. Коли АРТ працював як незавантажений вантажний транспорт, він підтримував мінімальний рівень освітлення, хоча збільшував його для мене.

Способів убити нас за допомогою повітряного шлюзу було забагато, тож я переступив через люк у коридор. Я потягнув за собою костюм з Аменою всередині, щоб переконатися, що ніхто не хоче розлучати нас. Люк за нами закрився.

У комунікаторі костюма Амена лаялася: "Де екіпаж? Чому вони це зробили? Чого вони хочуть від нас?" Потім тихим голосом: "Будь ласка, поговори зі мною".

У мене все ще був клієнт, навіть якщо я був пошкоджений і галюцинував. Якщо це був збій пам’яті, я повинен був сказати їй про це. Я хотів би, щоб тут була Менса або будь-яка людина, якій я довіряв, щоб допомогти мені. Навіть Гауратін був би кращим у цій ситуації. Якби я сказав їй, що візуальні картинки свідчать про те, що у мене стався якийсь дивний збій пам’яті, вона ніколи б мені не довірилася, а я потребував, щоб вона мені довіряла, щоб вивести її з цього живою. Але як вона могла мені довіряти, коли я навіть не міг сказати, чи правдивим є те, що я бачу/сканую, чи ні?

І якщо це справді АРТ, то де, до біса, він був?

Я надіслав пінг. Це було майже так, ніби він лунав у порожньому кормі, ніби гігантська присутність, яка тут повинна була бути, просто зникла, ніби серце корабля було порожнє.

Амена задихала важче, впадаючи у паніку, і мені потрібно було щось сказати. Те, що вийшло, було досить близьким до істини: "Я думаю, що я впізнаю цей корабель, але він не повинен бути тут".

Я сказав це вголос, і це виглядало набагато менше на збій пам’яті, а більше як на щось, що насправді відбувалося.

Амена зашуміла. Вона сказала: "І що це за корабель?"

Тоді у мене виникла блискуча ідея, яку я мав побачити раніше. Я сказав: "Які нашивки на цих костюмах EVAC?"

Менса та більшість інших одразу зрозуміли б, що щось не так; Я ніколи не просив у клієнтів інформації, якщо міг обійтися без їхньої допомоги. (З багатьох причин, але близькою до істини була надто поширена суїцидальна відсутність уваги до деталей, до чого були схильні люди.) Амена підійшла ближче до прозорої шафки. Було видно два ряди костюмів, один над одним, тому, якщо перший костюм був вийнятий з гнізда, інший сповзав вниз, щоб замінити його. Нашивки видавали локалізовану трансляцію у корм різними мовами, і читалися за допомогою інтерфейсів і наших костюмів EVAC, навіть якщо канал АРТа був недоступний, подібно працювали маркери безпеки. Амена прочитала вголос: "Перигелій. Пансистемний університет Міхіри та Нового Прибережжя".

Таким самим було позначення АРТа у реєстрі. Гаразд, отже. Хороша новина: у мене немає якихось проблем з пам'яттю або системою, це справді був АРТ. Погана новина: якого біса?

Я надіслав ще один пінг.

Амена повернулася до мене. "Це мабуть викрадений дослідницький корабель". Її голос став більш твердим, і менш схильним паніки. "Я думаю що рейдери озброїли його".

"Він уже був озброєний". Я подумав: це мій друг. Він допоміг мені, тому що хотів, тому що міг. Я не міг сказати нічого з цього. Я нікому не розповідав про АРТа. "Це науково-дослідний корабель глибокого космосу з повним складом екіпажу та пасажирів. Між місіями він подорожує як вантажне судно, пілотоване ботом, але не має системи Preservation на своїх маршрутах".

"Науково-дослідний корабель, — повторила Амена. — Якщо у рейдерів є такий великий корабель зі зброєю, навіщо ми їм? Може, вони думали, що у нас на борту є щось цінне? Або вони просто літають, атакуючи дослідницькі кораблі? Вони ненавидять дослідження?"

Вона була саркастичною, але я знав рейдерів, які робили подібні речі з причин майже настільки ж дурних. Але це не був привид/галюцинація пам’яті, що означало, що це все ще статистично малоймовірний збіг, і що це… статистично малоймовірно.

"Почекайте, ви сказали, що знаєте цей корабель. — Її голос став підозрілим. Статистично малоймовірна частина, мабуть, теж спала їй на думку. — Ви щось їм зробили? Вони тут через вас?"

"Звичайно ні." Це була цілковита брехня, тому що АРТ дійсно міг прибути сюди по мене, хоча якщо це було так, ситуація ставала ще більш незрозумілою. Також не виглядало на те, що екіпаж АРТа прийшов сюди, щоб спіймати шахрая-SecUnit'а і отримати за нього викуп… Почекай, а чи не могли вони бути тут задля помсти? Але я не завдав шкоди АРТу або чомусь на борту, якщо не порахувати деяку потужність та ресурси, записи про які АРТ вилучив зі своїх журналів.

Захоплювати через це беззбройний геодезичний корабель здавалося дивним. Я маю на увазі, що вони могли просто надіслати доктору Менсі рахунок-фактуру витрат.

Якщо тільки хтось не встиг сісти на борт після мого від'їзду, зробив щось з АРТом, і звинуватив у цьому мене.

Одна велика проблема з цим сценарієм, ні, чекайте, дві: 1) потрапити на борт без згоди АРТа, та 2) зробити щось з АРТом без насильницького вбивства. (Я знав про сорок сім способів, якими АРТ міг вбити людину, людину-імпа або зловмисника-бота, і єдина причина, чому я не знав їх більше — це тому, що мені набридло і я перестав рахувати.)

І де, до біса, був АРТ? Де був його корм, безпілотники, комунікація, екіпаж, врешті-решт? Чому не відповісти на мої запити?

Я не забув, що у мене під ребрами був змонтований комунікаційний пристрій від АРТа. (Гаразд, я забув про це на три хвилини сорок сім секунд, але це було не так, ніби мені потрібно було отримати доступ до нього до цього часу.) Зв’язок був деактивований та інертний з того часу, як я покинув АРТа на транзитному кільці RaviHyral. Якби АРТ захотів мені зателефонувати, він міг би скористатися ним, як тільки ми опинилися в зоні його дії. Але такий варіант припускав, що АРТ все ще контролює себе. Невже хтось інший — бот, людина чи людина-імп — контролював АРТа і корабель?

Я почав панікувати. Я не хотів, щоб АРТ постраждав, і все, що могло завдати шкоди АРТу, могло знищити мене та Амену.

Це не допомогло. Можна було почати з припущення, що АРТ все ще тут, неушкоджений, але під якимось обмеженням — я не мав часу спекулювати, але з чогось слід було почати.

Чи міг АРТ використати деактивований зв’язок, щоб відстежувати мене після того, як наш корабель для оцінування пройшов через червоточину? Так, напевне. Але навіщо? Чому він прилетів за мною у простір Preservation? АРТ дуже любив свою команду. Він зробив би все, щоб допомогти їм.

В тому числі зрадив би мене? Чи хтось змусив АРТа робити це? Він хотів викрасти модуль, чи це була побічна ціль? Як тільки я і Амена потрапили у його шлюз, він збільшив прискорення до червоточини. Ми повинні були вже рухатися у червоточині, геть від Preservation. Респонденти не зможуть нас відстежити.

Принаймні це означало, що Оверс і ті, хто були з ним в сейфі, могли бути врятовані базовим кораблем.

Мені потрібно було позбутися костюма EVAC. У силі тяжіння він робив рухи громіздкими і я міг його порвати, якби не був обережним, і я не був впевнений, що костюм дасть Амені достатній захист від стрілянини або іншої зброї. Не було гарною ідеєю вийти зараз назовні у космос, а свобода пересування всередині була важливішою.

Я зайнявся костюмом EVAC, зняв шолом, і випустив свої безпілотники. Наказав двом зайняти сторожові позиції біля входу в коридор, а інших послав обережно прокотитися через корабель… через АРТа. Тоді відкрив костюм і виліз з нього. Амена запитала: "Це гарна ідея?"

Мені справді зараз не хотілось вгадувати думки підлітка. "У вас є інші пропозиції?"

"Я думаю, ми не можемо залишатися в цих речах вічно", — пробурмотіла вона і теж відкрила костюм.

Я почекав, поки вона вилізла з нього. Вона трохи тряслась, пітніла і кульгала на своїй пораненій нозі. Мені потрібно було отримати доступ до медичного кабінету. Що б тут не відбувалося, було би легше впоратися, якби Амена не постраждала.

Я рушив до коридору, жестом показуючи Амені залишатись позаду мене. Моє сканування все ще не виявило нічого, крім фонових перешкод від систем АРТа. Мої безпілотники бачили порожні коридори, закриті люки. Я направив їх у бік контрольної палуби, зокрема в кімнату для зустрічей екіпажу під мостиком. Тут повинен був бути хтось, бот, людина чи людина-імп. Цього разу я пінгував у систему зв’язку.

Корабель видав автоматичне підтвердження дзвінком. Амена здригнулася від цього звуку. Я тихо сказав їй: "Це я".

"Чому?" Їй вдалося прошепотіти це так, що це звучало дуже вимогливо. Потім вона розчаровано скривилася. “Правильно. Я думаю, вони знають, що ми тут, оскільки вони викрали нас".

Поки мої дрони не виявили жодного члена екіпажу. На зв’язок не було відповіді, і я рушив коридором. Я не був впевнений, що збираюся робити. Може, піднятися на мостик АРТа і вдарити об щит над його ядром управління?

Це був один із коридорів, якими я ходив вгору-вниз, працюючи над своїм кодом, щоб видавати себе за людину, і де АРТ критикував мою роботу. Можливо, це зробило мене менш обережним. Це і той факт, що мої безпілотники щойно пройшли тут кілька секунд тому. Коли я ступив у коридор, у моєму периферійному зорі щось зарухалося.

Ось чому у нас є безпілотники. На жаль, що б це не було, мій дрон-охоронець не зареєстрував чужої присутності. Я не бачив його, поки він не зрушився, а далі було вже пізно.

Я прийняв удар у бік голови і вдарився тілом об перегородку.

Катастрофічне падіння продуктивності.

Вимкнення.

Перезапуск.

Я лежав купою на палубі, зламаний уламок чогось знаходився в щоці. Я знав, що у мене було аварійне відключення. (Я постійно сумую за своїми обладунками, але особливо в такі моменти.)

Мені потрібні органічні частини всередині моєї голови, вони набагато краще поглинають удар, ніж всередині людського черепа. Ви повинні натиснути на SecUnit'а досить сильно, щоб наша надійність і продуктивність впала так швидко і настільки низько, щоб це викликало тимчасове відключення. (Оперативне слово: тимчасове.) Але це насправді не найкраща ідея. Ні, якщо ви хочете, щоб ваші внутрішні органи залишалися у вашому тілі, а не розмазувалися по перегородках викраденого транспорту.

О, це зараз.

Мої безпілотники заснули, і мої системи ще не були в мережі для доступу до них. Мій слух відновився першим, і я вловив звук, що доносився з коридору. Чийсь голос, відповідь Амени, занадто тихі, щоб я міг розібрати слова. Я спробував вхід до мого релейного каналу безпілотників; він підтримував з'єднання і все ще передавав.

Голос Амени був суворим з явно хибною бравадою: "Ви зробили велику помилку. За кілька хвилин прибудуть озброєні кораблі. Вони будуть тут..."

"О, дитино, ми у червоточині. Вас більше ніхто не знайде". Голос (Невідомий1) був легким, хвилеподібним, з відлунням, спричиненим застарілою системою перекладачів перед подачею. — А тепер розкажи про зброю.

Бравада Амени переросла у справжній гнів. "Наш геодезичний корабель не був озброєний. Якби це було так, ви були б розірвані на шматки". (Примітка для людей та людей-імпів: ніхто з підлітків не любить покровительського тону.)

Невідомий голос став голоснішим. — Тобі краще показати ту зброю, про яку нам сказали, або я повиймаю твої ребра по одному і поламаю їх перед твоїм маленьким обличчям.

Я зберіг це для подальшого використання. Невідомий, здавалося, зіткнувся з труднощами при формулюванні цієї загрози, було б ганьбою, якби він ніколи цього не бачив на власні очі.

Інший голос (Невідомий2) сказав: "Я ненавиджу брехню, а всі ці речі брешуть". Голос звучав майже ідентично Невідомому1, за винятком того, що був дещо глибшим за тоном.

Амена сказала: "Я не брешу, я не знаю, про що ви говорите". Трохи злякано. Я думаю, що вона починала розуміти, що спілкується з інтелектом, не відкритим для раціональних аргументів.

Невідомий2 сказав: "Ти брешеш, вони брешуть, всі брешуть. Не думайте, що ми не знаємо про це".

Пригнічена відчаєм, Амена сказала: "Я нічого не можу з цим зробити".

Решта моїх частин перевірялися як функціональні, і надійність моєї роботи зростала. Тимчасове відключення вимило багато стресових токсинів, що виділяються моїми органічними частинами, і я дійсно почувався краще. Сканування показало, що фрагмент у моїй щоці був частиною екрануючого захисту, і читався як прихований матеріал. Мене вдарив безпілотник, можливо, того самого типу, який був у модулі ще до нашої евакуації. Це вразило мене так сильно, що маскування порвалося на частини. Жоден з безпілотників АРТа — принаймні тих, які він мені дозволив побачити — не мав маскувальної обгортки. І, можливо, примусовий перезапуск приніс мені певну користь, тому що я був ідіотом, бо не подумав про це раніше. Якщо були безпілотники, які отримували накази, всередині АРТа мав бути активний канал, бо на жодному з стандартних каналів я не реєстрував ніякої активності. Коли мої ноги та руки повернулися до мене я повільно розслабився і змінив настроювання сканерів, щоб відсканувати весь діапазон на предмет активності.

Моя снарядна зброя лежала на палубі шматками, ніби хтось використав інструмент, щоб розбити її. Моя збережена схема внутрішнього планування АРТа стала в нагоді, коли я малював напрямок до голосу Амени. По цьому криволінійному коридорі, до перехресного коридору, у зону відпочинку екіпажу. Я намагався не шуміти.

До того часу, коли я дістався до першої кривої в коридорі, я знайшов їх корм для управління безпілотниками. Він був зашифрований, як і будь-який військовий канал. Розумно, за винятком того, що їх шифрування було доволі старим, з точки зору бота, якщо не людини. Моє останнє оновлення від мого екс-власника застаріло на 8700+ годин, але воно зламало їх шифрування, як гілочку.

Їх канал був майже порожнім, голосів я не міг розпізнати, лише команди безпілотників. Якщо їх шифрування було старим, коди дронів теж могли бути такими. Я витяг найстарішу версію файлів ключів своїх безпілотників і почав їх перебирати. Мої власні безпілотники все ще перебували в режимі очікування, коли я відновлював свої входи та з'єднання, але на даний момент вони були напівнепотрібними, оскільки приховуючий матеріал заважав їм сканувати ворожі безпілотники.

Двері до вітальні, де я помітив голос Амени, були відкриті, і трохи яскравіше світло падало в напівосвітлений коридор. Я мав намір почекати, поки не відновлю принаймні 90-відсоткову надійність роботи, але я почув, як Амена сказала: "У нас не було ніякої зброї, ви натрапили не на той корабель". Страх у її голосі тепер був більш ніж очевидним, і я раптом опинився в кімнаті.

(Контроль імпульсів; я повинен спробувати написати патч коду для цього.)

Відсік був великим, з м'якими кушетками та сидіннями, розміщеними біля перегородок, кількома низькими столиками, призначеними для складання у палубу, та різними інертними поверхнями, що плавали над ними. Серед мешканців була одна клієнтка: Амена, притулена до далекої стіни, розпатлана і з розплющеними очима, але без видимих ​​нових пошкоджень. Дві потенційні цілі/можливі жертви: обидві підтримували одна одну в дальньому кінці кімнати, за Аменою. У них були видимі синці та шоковані/налякані вирази обличчя. Двоє постраждалих були одягнені в червону і коричневу форму, брудну і порвану, з фірмовими логотипами. Ще одна аномалія, оскільки форма екіпажу АРТа була темно-синього кольору.

Перед Аменою та жертвами стояли дві цілі: можливо люди-імпи; результати сканування були нульовими.

Обидві цілі повернулися до мене. Вони були схожі на високих, худорлявих людей-імпів, з тьмяною сірою шкірою (травма, хвороба? або незвичне забарвлення шкіри було косметичною модифікацією?) і носили облягаючі захисні костюми та часткові шоломи, які залишали відкритими дивовижну (напрочуд дурну) кількість обличчя. Вузькі риси, темні брови виступали на тлі гладкої сірої шкіри. Обидва посміхнулися безбарвними губами.

Один з них сказав (Невідомий 1) іншому: "Ви сказали, що він мертвий". Вони були не зовсім однакові. Ціль 1 була трохи вищою і мала ширші плечі.

"Бідолашний був мертвий", — відповів Невідомий 2 (ціль 2) і засміявся.

Бідолашний. Я думаю, що якийсь капіляр просто лопнув всередині однієї з моїх органічних частин.

Три безпілотники зависли над цілями, моделі, про які у моїх архівах нічого не було. Вони були круглими, величиною завбільшки з мою голову, але отвори для камер або зброї були відсутні, незважаючи на їх розміри. Стелс-матеріал заважав моєму скануванню, але не зображенню в органічній частині мого мозку. Це викликало у мене непросте подвійне бачення, коли моє сканування наполягало на існуванні плаваючих аномалій, які не відображалися у моїй камері, проте у моєму тимчасовому сховищі даних було чітке зображення, яке забезпечувалося моєю органічною нервовою тканиною.

Я знав, що військові дрони не повільні, але ці виглядали надто громіздкими. Мені була потрібна інформація, перш ніж продовжувати. Я сказав: "Що ви зробили з АРТом?"

Це була не та інформація, яка була мені потрібна. Але це була інформація, яку я хотів отримати.

Ціль 1 запитально нахилив голову і оголив гострі зуби. Ще одна можлива косметична модифікація або генетична мутація. Ціль 1 сказала: "Він навіть балакає, бідолаха".

Ціль 2 майже таким же тоном сказала: "Ці ідіоти, здається, не мають контролю над своїм голосом".

Я знав про Амену, яка спостерігала за мною широко розкритими очима, обидві її руки були притиснуті до рота. Постраждалі один і два, які все ще стояли за нею, розгублено дивились на мене.

Я уточнив: "Цей транспорт. Що ви зробили з пілот-ботом?" АРТ — це набагато більше, ніж пілот-бот, але я не сказав ні слова, ким він був.

Ціль 2 зітхнула і склала руки, ніби я поставив дурне запитання. Ціль 1 злобно усміхнулася мені. Він не знав, хто я, що я можу, можливо він навіть не знав, хто такий АРТ, але знав, що я переживаю, і що йому сподобається те, що він скаже далі. "Ми видалили його, звичайно".

Я відчув, як моє обличчя змінилося. Усі м’язи були жорсткими, але не від удару, який я отримав. Я все ще не вмію контролювати свої вирази обличчя, і я поняття не мав, як я виглядаю. За своїми руками Амена прошепотіла: "О, чорт".

"О, він виглядає злим", — сказала ціль 1.

Ціль 2 сказала: "Як нудно. То розсерджений, то переляканий, то мертвий. Нудно, нудно, нудно".

Ціль 1 почала: "Ви всі зараз належите нам. Ось що зараз станеться. Ти скажеш нам…"

Я схопив обличчя цілі 1. Це не найкраща стратегічна атака, але найшвидший спосіб заткнути йому рота. Використовуючи його обличчя як важіль, я засунув його голову у кушетку, поставлену біля перегородки.

Дрон цілі 1 націлився на мою голову. Це було швидко, але цього разу я був готовий. Я відхилився набік, і коли він зупинився і почав повертатися назад, щоб накинутись мене, я вдарив його кулаком. Кулак застряг і я повернувся у бік люка, щоб стукнути його об люк і скинути залишки з руки.

Ціль 2 нерозуміюче дивився на інші два дрони в цей момент, очевидно дивуючись, чому вони не атакують.

Добре що я був конструктом, тому міг під час драматичого емоційного зриву одночасно виконувати фоновий пошук, щоб знайти відповідні команди для дронів. У мене вже був потрібний набір команд у відповідь, коли ціль 1 назвала мене нудним. (Іронія чудова.) Я надіслав дронам наказ вимкнутися, і вони впали на палубу двома голосними стуками.

Сіре обличчя цілі 2 зобразило здивування, а потім лють. Було навіть якось смішно. І якби я був людиною, я б засміявся. Я вирішив не повертатися до мого початкового наміру і замість цього вибити лайно з деяких ворожих облич. Я сказав цілям: "То злі, то злякані, то мертві. Це правильний порядок?"

Один з потерпілих прошепотів: "О боже, це…"

Ціль 1, хитаючись на дивані, потягнулася за чимось, що явно було зброєю, прикріпленою до пластини костюма на стегні. Я кинувся вперед і взяв його за зап'ястя, перш ніж він зміг схопити зброю. Це виявилося трюком, тому що він ляснув вільною рукою по моєму плечу, і я відчув укол болю від енергетичної зброї.

Ціль 1 усміхнулася мені всім обличчям.

Снаряди болять, але енергетична зброя мене просто дратує. Я розчавив зап'ястя, яке тримав, і скрутив шкіру, потім схопив енергетичну зброю і витягнув її. (Зламана рука. Зброя, незграбний трубчастий пристрій довжиною близько десяти сантиметрів, стукнув до палуби.)

Ціль 1 скрикнула в поєднанні люті та недовіри, що не змусило мене затриматися. Ціль 2, з тим, що я маю сказати, було абсолютно недоречною впевненістю, втрутилася і націлила мені в груди іншу енергетичну зброю.

Я почав рухатися так швидко, що пізніше мені довелося запустити відео повільніше, щоб проаналізувати свою роботу. Я відштовхнув ціль 1, вдариши її ліктем в обличчя. Вирвав енергетичну зброю з руки цілі 2 разом з кількома пальцями, націлив зброю в його груди (у неї не було гострого кінця, але я впорався) і зробив великий отвір. Тоді я використав зброю та великий отвір, щоб підняти ціль 2 і вдарити об верхню перегородку. Тричі. Рідина та шматки черепа полетіли врізнобіч.

Це задовольнило мене. Я думаю, що зроблю це ще раз.

Але я витратив занадто багато часу, і це дало цілі 1 час, щоб піднятися і вислизнути у люк.

Я почав стежити за нею, але потім зареєстрував, що Амена кричала: "SecUnit, дивись!" до мене.

Я подивився. На палубі два дрони, що залишилися нерухомими, тепер заблимали незручно поставленими вогнями; вони оживали. Я надіслав наказ на повторне відключення живлення, але ключ більше не працював. Я тупнув ближчим черевиком по першому, а потім спіймав другого, коли він піднімався. Я розбив його до стільця, випадково зачепивши при цьому поверхню дисплея. Дві жертви схвильовано кричали щось Амені, і мені довелося прослухати звуки, щоб зрозуміти.

Потерпілий 1 схопив Амену за руку і сказав: "Ви повинні піти з нами! Ми можемо втекти, спробувати сховатися!" Будучи близько до неї, я міг просканувати підшкірний маркер її особистості. (Ім'я: Елетра, стать: жінка та ідентифікаційний номер працівника компанії під назвою Баріш Естранза.)

Потерпілий2 (ім’я: Рас, стать: чоловік та інший ідентифікатор співробітника Баріш Естранза.) "Швидко, перш ніж вони надішлють більше безпілотників!" Він кинув на мене погляд, який я бачив багато разів. "З вашим SecUnit'ом у нас буде шанс."

Амена повернулася до мене. "Ми повинні піти з ними".

Я вже надіслав команду перезапуску своїм бездіяльним безпілотникам. Їм було легко відстежити ціль 1, оскільки вона була поранена, витікала рідиною та верещала. (Знаєте, якщо ви не хочете, щоб вас вручну знищували з вашої власної енергетичної зброї, то, можливо, вам не варто починати з вбивства дослідницьких транспортів та ворожнечі з шахрайськими SecUnits.)

Я сказав Амені: "У мене є дещо, що я повинен закінчити".

"У них надто багато безпілотників", — наполягала Елетра. Її погляд перейшов від Амени до мене і знову до неї. Вона не знала, кого переконувати. "Ви повинні піти з нами!"

Амена зробила крок назустріч мені, скривившись, бо навантажила свою пошкоджену ногу. "Вони мають рацію? Чи можете ви сказати, чи безпілотники летять до нас?"

Ціль 1 вже пролізла через люк у зону зустрічі екіпажу під мостиком.

Місце зустрічей екіпажу, де я проводив більшість свого часу з АРТом, де ми дивилися World Hoppers. Мої безпілотники зафіксували у відео іншого ворога, що був там (позначений як ціль 3), що стояв на сходах, що вели до палуби управління. Люк до кімнати зустрічей почав ковзати вниз. Вісім моїх безпілотників досягли люка якраз вчасно, щоб пролетіти під ним безпосередньо перед його закриттям.

Люди не помилилися щодо ворожих дронів, які більше не реагували на мої ключові команди. (Це означало, що десь існувала високомотивована система управління, яка проштовхнула швидке оновлення системи безпеки.) Я все ще мав доступ до каналу безпілотників, а з зашифрованого трафіку хтось казав дронам щось зробити. Що, швидше за все, передбачало пошук нашої позиції, щоб нас убити.

Я сказав: "Підтверджую".

Амена нетерпляче махнула руками. "Тоді ідемо!"

Я спробував обрубати контрольну стрічку дронів. Деяких це збентежило, але інші, здавалося, все ще отримували інструкції. Очевидно у цієї системи були частини, до яких я не міг отримати доступ. Працювати в ній було все одно, що намагатися керувати снарядною зброєю, коли хтось відстрілив мені половину пальців. Усі дані потрібно було конвертувати в інший шифр, нічого не виходило, і це було боляче. Щоб взяти повний контроль над ними, я повинен був почати з самого початку, з тестування на проникнення.

Розчарований, Рас сказав: "Просто накажи йому!"

Амена огризнулася: "Він не приймає наказів".

Я хотів зробити це зблизька та особисто, але це не було варіантом. Вісім безпілотників, які зараз знаходилися всередині контрольної палуби з цілями 1 і 3, перебували в режимі очікування біля підлоги, на позиціях спостереження. Ціль 1 впала у м'яке крісло, задихаючись, обидві пошкоджені руки марно висіли. Ціль 3 підійшла до неактивної поверхні дисплея та активувала його жестом руки. Було дивно бачити людину чи істоту, яка робить це вручну. Вони не встановили свій нестандартний зашифрований канал для доступу до систем АРТа.

Ціль 3 по загальнокорабельному зв’язку сказала: "Зловмисники, втікачі, розріжте їх, як…"

Перекладач вигукнув останні кілька слів без перекладу, тому, мабуть, я ніколи не знатиму, як би мене розрізали. Я вибрав один безпілотник з восьми для спостереження, а іншим дав вказівки. З захисним костюмом і частковими шоломами мені потрібно було націлитися на відкриті обличчя.

Ціль 3 встигла видати булькання, а ціль 1 — переляканий крик. Мої сім безпілотників слідували один за одним. Восьмий продовжував записувати, надсилаючи мені відео того, як тіла безпорадно смикаються, а потім, нарешті, опадають безладними купами на палубу.

"Але це SecUnit", — запротестував Рас.

Елетра, з виразом дедалі більшого відчаю, слухала повідомлення через гучномовець і його раптове закінчення. "Нам потрібно йти!"

Амена ступила вперед. Вона схопилася за мою куртку і подивилася на мене. "Послухай мене!"

Я подивився на неї зверху вниз і ледь не зірвався, тому що вона отримала майже всю мою увагу зараз, а остання людина/ціль, яка це зробила, все ще стікала по перегородці позаду мене. Вона була занадто захоплена собою або смілива, або якась комбінація того й іншого, і не розуміла, що те, що вона робить, дуже нерозумне. Вона виставила щелепу і сказала: "Ми повинні піти з ними. Зараз".

Я обережно зняв її маленьку руку з своєї куртки і сказав: "Ніколи більше не торкайся мене".

Амена моргнула і стиснула губи, а потім повернулася до Елетри та Раса. "Ходімо."

Елетра ступила до люка. "Сюди…"

Рас сказав: "Чи буде ця річ слухати…"

Я пройшов повз Елетру і вчасно вийшов з люка, щоб впіймати дрона, який чекав там. Я вдарив його до перебірки і струсив залишки з рук. Слідуючи схемі АРТа, я сказав: "Цим шляхом".

Вони пішли за мною.