20 000 льє під водою

РОЗДІЛ VII Кит невідомої породи

Хоч я був застуканий зненацька несподіваним падінням, усе ж виразно запам’ятав свої відчуття.

Спочатку мене потягло на глибину приблизно двадцяти футів. Я добре плаваю, хоч не претендую на те, щоб зрівнятися з такими майстрами, як Байрон і Едгар По, і тому при зануренні не розгубився. З силою двічі вдаривши ногами, я виплив на поверхню океану.

Першою моєю турботою було відшукати очима фрегат. Чи помітив екіпаж моє зникнення? Чи повернувся «Авраам Лінкольн»? Чи спустив капітан Фарагут шлюпку на воду? Чи можу я сподіватися на врятування?

Хоч навкруги було дуже темно, я все-таки розрізнив чорну масу, яка зникала на сході і сторожові вогні якої поступово згасали, віддаляючись. Це був фрегат. Я відчув себе загубленим.

— До мене! До мене! — кричав я, щосили пливучи в напрямі до «Авраама Лінкольна».

Одяг заважав мені. Він намок і прилипав до тіла, паралізуючи мої рухи. Я тонув. Я задихався.

— До мене!

Це був останній мій крик. Рот мій наповнився водою. Я відчайдушно почав борсатися, почуваючи, що мене тягне в безодню.

Раптом сильна рука схопила мене за одяг; я відчув, що мене з силою витягають на поверхню води, і почув, так, почув слова, вимовлені над моїм вухом:

— Якщо пан захоче спертися на моє плече, то йому буде легше плисти.

Я схопив однією рукою руку мого вірного Конселя.

— Це ти! — сказав я. — Ти!

— Я, — відповів Консель, — до послуг пана.

— Значить, поштовх скинув тебе в море в той самий час, що й мене?

— Ні. Але, перебуваючи на службі в пана, я послідував за ним.

Славному хлопцеві цей вчинок здавався цілком природним!

— А фрегат? — запитав я.

— Фрегат? — відповів Консель, перевертаючись на спину. — Я думаю, що пан добре зробить, коли не дуже розраховуватиме на нього.

— Що ти говориш?

— Я кажу, що в ту мить, коли я кидався у море, я чув, як вахтовий матрос крикнув: «Гвинт і стерно зламані!»

— Зламані?

— Так, зламані зубом чудовиська. Я думаю, що «Авраам Лінкольн» зазнав тільки цієї аварії. Але ця обставина для нас дуже прикра: ним не можна більше управляти.

— Значить, ми загинули!

— Можливо, — відповів спокійно Консель. — Проте ми маємо в своєму розпорядженні ще кілька годин, а за кілька годин можна багато зробити.

Незворушна холоднокровність Конселя підбадьорила мене. Я поплив з новою силою; але одяг, що зробився важким, як свинець, заважав рухатися, і я насилу тримався на воді. Консель помітив це.

— Може, пан дозволить мені розрізати на ньому одяг? — сказав він.

І, просунувши ніж під мій одяг, він швидко розпоров його зверху донизу і легко звільнив мене від нього, в той час як я підтримував його на воді.

В свою чергу я зробив Конселю таку саму послугу, і ми продовжували плисти поруч.

Проте становище наше не стало від цього менш жахливим. Можливо, наше зникнення не було помічене, а коли й помітили, то фрегат, залишившись без стерна, не міг прийти до нас проти вітру. Ми могли розраховувати тільки на його шлюпки.

Консель обміркував спокійно це припущення і склав план дій. Дивна натура! Цей флегматичний хлопець почував себе як удома.

Отже, через те що наш єдиний план на врятування залежить від зустрічі з шлюпками «Авраама Лінкольна», ми повинні протриматися на воді якнайдовше. Я вирішив тоді розподілити наші сили так, щоб не витрачати їх одночасно; і от як ми зробили: поки один з нас лежав на спині, схрестивши руки і витягнувши ноги, другий у цей час плив і підштовхував його вперед. У цій ролі буксира ми змінювали один одного кожні десять хвилин. Таким чином, ми могли протриматися на воді протягом кількох годин, можливо до ранку.

Слабка надія! Але без надії не може жити людське серце. До того ж нас було двоє. Нарешті, я стверджую, — хоч це здається неймовірним, — що коли б я навіть намагався знищити в собі будь-яку мрію, коли б захотів «утратити надію», то не зміг би цього зробити!

Зіткнення фрегата з нарвалом сталося близько одинадцятої вечора. Отже, я розрахував, що нам треба було протриматися до сходу сонця вісім годин. З перепочинками це було цілком можливо. Море було досить спокійне і втомлювало нас мало. Часом я старався проникнути поглядом у густу темряву, що порушувалася тільки фосфоричним блиском, який з’являвся на поверхні води при наших рухах. Я дивився на сяючі хвилі, які розбивались об мою руку і світла поверхня яких рябіла синюватими плямами. Ми нібито купались у ртутній ванні.

Близько години ночі я відчув крайню втому. Мої руки й ноги зводило від сильних судорог. Консель повинен був підтримувати мене, і турбота про наше врятування лягала на нього одного. Я почув незабаром, як бідний хлопець почав часто і важко дихати: було ясно, що й він недовго витримає.

— Покинь мене! Покинь! — сказав я йому.

— Покинути пана? Ніколи! — відповів він. — Я розраховую потонути раніше, ніж пан.

Цієї миті місяць з’явився з-за темної хмари, яку вітер гнав на схід. Поверхня моря засяяла під його промінням. Це благодійне світло оживило наші сили. Я підняв голову, обвів очима весь обрій і побачив фрегат. Він перебував на відстані п’яти миль од нас і здавався темною, ледве помітною масою. Жодної шлюпки не було поблизу.

Я хотів кричати. Але хто міг почути на такій відстані! Мої розпухлі губи не могли вимовити жодного звуку. Консель ще міг сказати кілька слів, і я чув, як він повторював:

— Сюди! До нас!

Зупинившись на мить, ми прислухались. І раптом — що це? Чи шуміло у мене у вухах від сильної напруги, чи щось інше, але тільки мені здалося, що якийсь крик відповів на крик Конселя.

— Ти чув? — прошепотів я.

— Так, так!

І Консель послав у простір новий крик відчаю.

Цього разу не було ніякого сумніву! Людський голос відповів нам. Чи був це голос якогось нещасливця, покинутого серед океану, чи якої іншої жертви удару, завданого кораблю? А може, шлюпка фрегата кликала нас у темряві?

Зробивши величезне зусилля і спершись на моє плече, в той час як я крайнім напруженням старався утриматися на воді, Консель наполовину висунувся з води і відразу ж упав знесилений.

— Що ти побачив?

— Я побачив… — прошепотів він, — я побачив… але не будемо говорити… збережемо наші сили!..

Що він побачив? Тоді сам не знаю чому, я вперше згадав про чудовисько!.. Але ж цей голос? Минув час, коли Іони ховалися в череві китів!

Тимчасом Консель продовжував ще підштовхувати мене вперед. Часом він підводив голову, дивився перед собою і гукав; йому відповідав інший голос, що все наближався. Але я вже ледве чув його. Мої сили вичерпалися до кінця; мої пальці розігнулися, і долоня не служила вже більше мені опорою; конвульсивно відкритий рот наповнювався солоною водою; мене пронизував холод. Я підняв голову востаннє, потім почав тонути…

У цю мить мене штовхнуло якесь тверде тіло. Я вчепився за нього. Потім відчув, що мене тягнуть, піднімаючи на поверхню води, що груди мої дихають вільніше, і… знепритомнів…

Мабуть, я незабаром опритомнів завдяки старанним розтиранням мого тіла і розплющив очі.

— Консель! — прошепотів я.

— Пан мене кликав? — обізвався Консель.

Цієї миті при світлі останніх променів місяця, що спускався за обрій, я помітив постать, яку відразу впізнав.

— Неде! — скрикнув я.

— Так точно, пане, женуся за своєю премією, — відповів канадець.

— Вас викинуло в море тоді, коли фрегат зазнав удару?

— Так, пане професоре, але мені пощастило більше, ніж вам: я майже одразу ж вибрався на плавучий острівець.

— Острівець?

— Так, або, кажучи точніше, — на наш велетенський нарвал.

— Поясніть, Неде.

— І тільки тепер я зрозумів, чому мій гарпун не міг пробити його, а лише ковзнув по його шкірі.

Тут я отямився, оживив свої спогади і оволодів собою.

— Чому, Неде, чому?

— А тому, що цей звір, пане професоре, закутий у стальну броню!

Останні слова канадця зробили раптовий переворот у моїй голові. Я швидко підвівся і випрямився на спині істоти чи предмета, що був напівзанурений у воду і служив нам притулком. Я попробував ногою. Це, мабуть, було щось тверде і непроникне, а не м’яка маса, що утворює тіло великих морських ссавців.

Проте це тверде тіло могло бути кістяним черепом, схожим на череп допотопних тварин. Тоді мені довелося б віднести чудовисько до розряду таких земноводних плазунів, як черепахи або крокодили.

Але ні! Чорнувата спина, на якій я стояв, була гладенька, полірована, не луската. При ударі вона видавала металевий звук, і хоч як це було неймовірно, але вона здавалася, кажу я, зробленою з листового заліза.

Сумніву не було! Тварина, чудовисько, живий феномен, що заінтригував увесь учений світ, збудоражив уяву моряків обох півкуль, виявився — це треба було визнати — ще дивовижнішим феноменом — феноменом, створеним рукою людини.

Відкриття існування найзагадковішої істоти не здивувало б мене такою мірою. Те, що природа творить чудеса, — це недивно. Але побачити раптом на власні очі щось неможливу, таємниче, створене людськими руками, — від цього можна втратити розум.

І однак сумніву не було. Ми перебували на поверхні своєрідного підводного судна, що мало, наскільки я міг судити, форму величезної стальної риби. Думка Неда Ленда щодо цього уже встановилася. А мені й Конселю залишалося тільки приєднатися до нього.

— В такому разі, — сказав я, — це судно має механізм, щоб рухатися, і екіпаж, щоб управляти ним.

— Очевидно, — відповів гарпунник, — але ось уже протягом трьох годин я перебуваю на цьому плавучому острові, і він не подав ніяких ознак життя.

— Це судно не рухається?

— Ні, пане Аронакс. Воно вільно гойдається на гребенях хвиль, але не рухається.

— Однак ми знаємо, це безперечно, що воно може пересуватися з величезною швидкістю. А через те що потрібна машина, щоб рухати його, і механік, щоб управляти машиною, то звідси я роблю висновок… що ми врятовані.

— Гм! — вимовив Нед нерішуче.

Цієї миті, ніби на підтвердження моїх слів, якесь клекотіння почулося позаду цього дивного судна, і воно, очевидно кероване гвинтом, почало рухатися. Ми ледве встигли учепитися за верхню частину, що виступала з води приблизно на вісімдесят сантиметрів. На превелике щастя, його швидкість не була надмірною.

— Поки воно пливе горизонтально, — пробурмотів Нед Ленд, — мені нічого сказати. Але якщо воно здумає зануритися, я не дам і двох доларів за свою шкіру!

Канадець міг би запропонувати за неї ще менше. Очевидно, треба було за всяку ціну налагодити зв’язки з тими істотами, які перебували всередині машини. Я шукав на її поверхні який-небудь отвір, якийсь підйомний щит, або люк, як кажуть моряки; але ряди заклепок, що міцно скріпляли листи заліза, були скрізь однакові.

До того ж місяць на той час зайшов і залишив нас у глибокій темряві. Треба було дочекатися дня, щоб знайти засоби проникнути всередину цього підводного судна.

Отже, наше врятування залежало єдино від примхи таємничих стернових, які управляли цим судном, і якщо вони зануряться, ми загинули. Коли ж цього не станеться, то я не сумнівався в можливості налагодити стосунки з ними. І справді, якщо вони не добували собі повітря, то їм потрібно час од часу повертатися на поверхню океану, щоб поновити запас його. А звідси — необхідність існування отвору, через який повітря проникає всередину судна.

Щождо надії бути врятованими капітаном Фарагутом, то від неї слід було відмовитись остаточно. Нас тягло на захід, і я вважав, що наша швидкість, відносно помірна, досягала дванадцяти миль на годину. Гвинт бив по хвилях з математичною точністю, час од часу високо викидаючи воду, що сяяла фосфоричним блиском.

Близько четвертої ранку швидкість судна зросла. Ми насилу трималися на палубі судна; хвилі били по нас з усієї сили. На щастя, Нед знайшов під рукою широке якірне кільце, прикріплене до верхньої частини залізної стіни, і нам удалося міцно вчепитися за нього.

Нарешті ця довга піч минула. Я не можу тепер повністю пригадати всі свої враження. Запам’яталася добре тільки одна подробиця. Коли на деякий час море ставало спокійним і вітер затихав, мені здавалося, що до мене долинали якісь невиразні звуки, ледве вловима гармонія, віддалені акорди. Що за таємниця була в цьому підводному плаванні, яку весь світ марно старався розгадати? Які істоти жили на цьому дивному судні? Який механізм дозволяє йому пересуватися з такою дивовижною швидкістю?

Настав день. Ранковий туман оповив нас, але й він незабаром розвіявся. Я вирішив був уже почати уважно оглядати корпус, верхня частина якого утворювала щось на зразок горизонтальної платформи, коли відчув, що судно починає потроху занурюватися.

— Ах, сто чортів! — закричав Нед Ленд, гупаючи ногою по дзвінкому залізу. — Відчиніть же кінець кінцем, малогостинні мореплавці!

Але важко було, щоб хтось почув нас в оглушливому шумі, утворюваному гвинтом. На щастя, судно припинило занурюватися.

Раптом із середини долинув стукіт поквапливо відсовуваних засувів. Потім піднялася кришка люка, з’явилася людина, якось чудно скрикнула і миттю зникла.

За кілька хвилин з’явилися вісім здоровенних молодців з закритими обличчями і мовчки потягли нас усередину своєї грізної машини.