20 000 льє під водою

РОЗДІЛ XXI Кілька днів на суші

Я глибоко розхвилювався, ставши на тверду землю. Нед Ленд пробував землю ногами, немов вступав у володіння нею. Адже ми вже два місяці, за виразом капітана Немо, були «пасажирами» «Наутілуса», вірніше, полоненими його командира.

За кілька хвилин ми вже були на відстані рушничного пострілу від берега моря. Ґрунт на поверхні землі майже повністю складався з вапняку зірчастих коралів, але деякі річища висохлих потоків, усіяні гранітними уламками, свідчили, що цей острів був раннього вулканічного походження. Весь обрій ховався за стіною чудового лісу. Величезні дерева, висота яких іноді досягала двохсот футів, з’єднувалися одне з одним гірляндами ліан — справжніми природними гамаками, що погойдувалися під поривами легкого вітерця. Тут були у великій кількості мімози, фікуси, гібіскові й тікові дерева і пальми. Біля підніжжя велетенських стовбурів під захистом зеленого склепіння росли орхідеї, стручкові рослини і папороті.

Але канадець, не помічаючи прекрасних зразків новогвінейської флори, віддав перевагу корисному над приємним. Він знайшов кокосову пальму, зірвав кілька її плодів і, розбивши їх, запропонував нам. Ми з такою насолодою випили молоко, з’їли мигдалеву м’якоть кокосів, що це не можна було розглядати інакше, як протест проти звичайного меню «Наутілуса».

— Чудово! — примовляв Нед Ленд.

— Дуже смачно! — озивався Консоль.

— І я не думаю, — додав канадець, — що ваш Немо буде проти того, щоб ми поповнили корабельні запаси кокосами.

— Згоден, — промовив я, — але певен, що він не захоче їх навіть покуштувати.

— Тим гірше для нього! — зауважив Консель.

— І тим краще для нас! — додав Нед Ленд. — Нам залишиться більше.

— Хвилину, друже Ленд, — сказав я гарпунникові, який уже зібрався обірвати другу пальму, — кокосові горіхи, безумовно, прекрасна річ, але перш ніж наповнити ними шлюпку, нам краще спочатку довідатись, чи не ростуть на острові які-небудь не менш корисні рослини. Свіжі овочі добре зустріне команда «Наутілуса».

— Пан має рацію, — підтримав мене Консель. — Я пропоную залишити в нашій шлюпці три місця: одне для фруктів, друге — для овочів і третє — для дичини, хоч я не бачив ще жодного звірка.

— Конселю, ніколи не треба впадати у відчай, — заспокоїв його канадець.

— Що ж, продовжимо нашу екскурсію, — запропонував я, — але будьмо на сторожі. Хоч острів і здається безлюдним, проте на ньому можуть бути жителі, що не так розбираються у виборі їжі, як ми!..

— Еге-ге! — вигукнув Нед Ленд, багатозначно рухаючи щелепами.

— Гей, Неде! Що з вами? — скрикнув Консель.

— Слово честі! — відповів канадець, — я починаю розуміти принадність людожерства.

— Неде! Неде! Що ви говорите? — з комічним жахом сказав Консель. — Ви і людожер! Я тепер не відчуватиму себе в безпеці, живучи з вами в одній каюті. Мабуть, одного дня я прокинуся наполовину зжертим?

— Друже Консель, я вас дуже люблю, але не настільки, щоб з’їсти без крайньої потреби.

— Не вірю вам! — відповів Консель. — Рушаймо на полювання! Треба обов’язково добути якусь дичину, щоб задовольнити цього канібала. Інакше в один з найближчих ранків пан знайде самі кісточки свого слуги.

Так, обмінюючись жартами, ми заглибилися під темне склепіння лісу і протягом двох годин блукали по ньому.

Випадок допоміг нам: ми знайшли одну з найкорисніших рослин тропічного пояса, що дала нам дорогоцінну їжу, якої не було на кораблі.

Я говорю про хлібне дерево, у великій кількості поширене на острові Гвебороарі. Я незабаром помітив різновидність його, без насіння, якій малайці дали назву «ріма».

Хлібне дерево відрізнялось од інших прямим стовбуром заввишки сорок футів. Його граціозно заокруглена вершина, утворена великим багатодольним листям, відразу впадала в очі. Це дерево дуже добре акліматизувалося на Маскаренських островах. З його зеленої гущавини звисали великі кулясті плоди завширшки один дециметр, укриті горбкуватими шестикутниками. Ця корисна рослина, яку природа дарувала безхлібним районам, не потребує ніякої обробки і дає плоди на протязі восьми місяців року.

Нед Ленд добре знав ці плоди. Під час своїх численних подорожей він їх уже куштував і непогано умів приготовляти. Їхній вигляд розпалив його апетит, і він уже не міг себе стримувати.

— Пане професоре, — звернувся він до мене, — я умру, якщо хоч трохи не поласую м’якушкою плодів цього дерева.

— Ласуйте, друже Нед, ласуйте, скільки вашій душі завгодно. Ми сюди для того і зайшли, щоб робити експерименти. Так давайте експериментувати!

— Для цього не потрібно багато часу, — відповів канадець.

Озброївшись запалювальним склом, він швидко розклав багаття з хмизу. Вогонь почав весело потріскувати. В цей час ми з Конселем назбирали плодів хлібного дерева. Деякі з них ще не встигли дозріти; їхня товста шкірка прикривала білу злегка волокнисту м’якоть. Зате інші, жовтуваті і драглисті, яких було значно більше, наче чекали, щоб їх зірвали.

В цих плодах зовсім не було кісточок. Консель приніс їх Недові з дюжину. Той поклав їх на розжарене вугілля, розрізавши перед цим на товсті скибочки. Роблячи це, він увесь час примовляв:

— Ви побачите, пане професоре, який смачний цей хліб!

— Особливо, якщо довгий час його не бачили, — додав Консель.

— Це навіть не хліб, — промовив канадець, — а вишукане печиво. Ви ніколи його не куштували, пане професоре?

— Ніколи, Неде.

— Ну що ж, готуйтеся покуштувати цю смачну страву. Не бути мені королем гарпунників, якщо ви не захочете другої порції!

За кілька хвилин той бік скибочок, що був на вогні, повністю обвуглився. Всередині з’явилася біла маса, щось подібне до ніжної хлібної м’якушки, смаком схожої на артишок.

Треба визнати, що хліб справді був чудовий, і я їв його з великою насолодою.

— На жаль, — промовив я, — навряд чи може ця м’якоть зберігатися у свіжому вигляді. Тому, мені здається, даремно брати запас цих плодів на борт.

— Що ви, пане професоре, — заперечив Нед Ленд. — Ви говорите про це як природознавець, а я діятиму як будочник. Конселю, назбирайте цих плодів! Повертаючись, ми їх візьмемо з собою.

— А як же ви їх зберігатимете? — запитав я канадця.

— Зроблю з їхньої м’якоті розчин тіста, яке може зберігатися дуже довго не псуючись. Коли ж я захочу його використати, я спечу на корабельній кухні. Незважаючи на дещо кислуватий присмак, хліб вам здасться прекрасним.

— Отже, Неде, я бачу, що до цього хліба нічого більше не треба…

— Навпаки, пане професоре, — заперечив канадець. — Нам потрібні ще фрукти або принаймні овочі.

— Що ж, давайте шукати фрукти і овочі.

Закінчивши збирання плодів хлібного дерева, ми вирушили на розшуки нових страв для нашого «земного» обіду.

Наші розшуки не були марні, і вже до дванадцятої години ми зробили достатні запаси бананів. Ці ніжні плоди жаркого пояса визрівають протягом усього року, і малайці, які назвали їх «пізангом», споживають їх сирими. Разом з бананами ми назбирали величезних смокв, дуже смачних плодів мангового дерева, і ананасів неймовірного розміру. Збирання цього врожаю забрало значну частину нашого часу. А втім, ми за ним не шкодували.

Консель увесь час стежив за Недом. Гарпунник ішов попереду і, проходячи біля деяких дерев, упевнено зривав чудові плоди, поповнюючи свої запаси.

— Ну, — спитав Консель, — вам уже всього вистачає, друже Нед?

— Гм! — промурмотів канадець.

— Як? Ви ще скаржитеся?

— З усієї цієї зелені не приготуєш обіду, — відповів Нед. — Це на десерт після обіду. А де суп? Де печеня?

— Справді, Неде, — втрутився я, — ви обіцяли почастувати нас відбивними котлетами. Щось я їх не бачу.

— Пане професоре, — відповів канадець, — полювання не тільки не закінчилося, а ще й не починалося. Терпіння! Ми ще зустрінемо якусь дичину в пір’ї чи у шерсті коли не в цьому місці, так в іншому…

— І коли не сьогодні, то завтра, — додав у тон йому Консель. — Проте не слід надто далеко заходити. Я навіть пропоную повернутися до шлюпки.

— Як? Уже? — скрикнув Нед.

— Ми повинні повернутися до настання темряви, — сказав я.

— А котра тепер година? — запитав канадець.

— Щонайменше друга, — відповів Консель.

— Як пролітає час на твердій землі! — вигукнув Нед Ленд з жалісним зітханням.

— У дорогу! — скомандував Консель.

На зворотному шляху через ліс ми додали до наших запасів листя капустяної пальми, за яким довелося лізти аж на вершину дерева, зелені боби, що їх малайці називають «абру», і ямс вищої якості.

Коли ми дійшли до своєї шлюпки, ми були дуже переобтяжені. І все ж Нед Ленд вважав, що його запаси ще недостатні. Але доля йому посміхалася. Коли ми вже готувалися відпливати, він помітив кілька сагових пальм заввишки від двадцяти п’яти до тридцяти футів. Ці дерева, такі ж цінні, як і хлібне дерево, вважаються найкориснішими рослинами в Меланезії.

Сагові пальми не потребують особливого догляду і розмножуються, як і шовковиці, паростками та насінням.

Нед Ленд знав спосіб поводитися з цими деревами. Взявши сокиру і діючи нею з великою спритністю, він швидко зрубав дві чи три сагові пальми. Навкруги них знялася біла курява, яка свідчила про їх зрілість.

Я дивився на роботу Неда скоріше очима натураліста, ніж зголоднілої людини. Він почав з того, що відірвав з кожного стовбура смугу кори в палець завтовшки. Під корою виявилося довгасте волокно, що утворювало безліч заплутаних вузлів, просякнутих клейким борошном. Це сагове борошно і було тією їстівною речовиною, яка служила головним продуктом харчування для меланезійського населення.

Нед Ленд на перший випадок задовольнився тим, що розрубав стовбури на кілька частин, як це роблять з дровами. Сагове борошно він збирався добувати після повернення на корабель. Для цього треба було спочатку борошно просіяти, щоб відділити його од волокон, потім просушити на сонці і, нарешті, висипати у форми, щоб воно затужавіло.

О п’ятій вечора, навантажені всіма нашими багатствами, ми відпливли од берега острова і за півгодини причалили до борту «Наутілуса». Нас ніхто не зустрічав. Здавалося, велетенський залізний циліндр був безлюдним. Вивантаживши наші запаси, я спустився в свою каюту, де знайшов готову вечерю. Я поїв і ліг спати.

Наступного дня, 6 січня, на кораблі не трапилося нічого нового. Всередині його не було чути ніякого шуму, не видно було ніяких ознак життя. Шлюпка залишалася прив’язаною до борту на тому ж місці, де ми її покинули. Ми вирішили повернутися на острів Гвебороар. Нед Ленд сподівався, що йому сьогодні більше пощастить у полюванні, ніж учора. Він хотів обстежити іншу частину лісу.

Зі сходом сонця ми вже були в дорозі. Шлюпка, підхоплена хвилями, що котилися до берега, дуже швидко досягла острова.

Ми висадились на землю. Поклавшись на інстинкт канадця, я й Консель пішли за ним. Нам довелося поспішити, бо довгі ноги Неда загрожували весь час залишити нас. далеко позаду.

Нед Ленд направився в глиб західної частини острова. Перейшовши вбрід кілька струмків, ми досягли рівнини, яку оточував чудовий ліс. Кілька зимородків пурхали коло струмків, але жоден з них не дозволив нам наблизитися до себе. Обережна поведінка цих пташок свідчила що вони вже зустрічалися з двоногими істотами і знали, чого від. них можна чекати. З цього я зробив висновок, що хоч це» острів і ненаселений, але люди все-таки відвідують його.

Проминувши родючу луку, ми опинилися на узліссі маленького гаю. Численні птахи, весь час перелітаючи з місця на місце, оживляли його своїми голосами.

— Знову тільки птахи! — озвався Консель.

— Але серед них є і їстівні! — відповів гарпунник.

— Навряд, друже Нед, — заперечив йому Консель, — бо я бачу самих лише папуг.

— Друже мій, — поважно відповів Нед, — для тих, хто не має чого їсти, папуга стає фазаном.

— Можу додати, — сказав я, — що цей птах, як слід приготовлений, заслуговує на увагу.

І справді, під густим листям дерев поселилося дуже багато папуг. Вони перелітали з гілки на гілку, ніби чекаючи, щоб хто-небудь навчив їх людської мови, а поки що нестримно базікали з своїми різноколірними подружками. Тут були поважні какаду, що, здавалося, розв’язували якусь складну філософську проблему; наче клапті кольорової тканини, які несе легкий вітерець, перелітали яскраво-червоні лорі; з різким хлопанням крил проносилися калаоси; папуги, під назвою «папуаси», були розмальовані найтоншими відтінками блакитної фарби. Були тут і інші різновидності чарівних, але здебільшого непридатних для їжі пташок.

Цій колекції не вистачало однієї пташки, яка дуже часто зустрічається в цих краях, ніколи не з’являючись за межами островів Арру та Нової Гвінеї. Проте мені незабаром пощастило помилуватися і нею.

Пройшовши не дуже густий ліс, ми опинилися на галявині, що заросла чагарником. Наша поява сполохала якихось птахів з розкішним оперенням. Довге пір’я було розташоване у них так, що вони могли летіти тільки проти вітру. Хвилястий політ, граціозність, з якою вони описували кола в повітрі, переливчаста гра кольорів оперення — все це чарувало погляд. Мені неважко було упізнати їх.

— Це райські птахи! — скрикнув я.

— Клас горобиних, ряд кілегрудих, — одразу відгукнувся Консель.

— Родина куріпок? — спитав Нед Ленд.

— Не думаю, мій друже, — відповів я. — Але все ж розраховую на вашу спритність. Мені дуже хочеться упіймати хоч одну з цих чарівних тропічних пташок.

— Що ж, спробуємо, пане професоре, хоч я звик більше до гарпуна, ніж до рушниці.

Малайці, які продають райських птахів китайцям у великій кількості, користуються різними способами ловлі; на жаль, ми не могли їх застосувати. Іноді вони розташовують сильце на верхівках високих дерев — найулюбленішому місці цих птахів. Іноді їх ловлять з допомогою надзвичайно в’язкого клею, до якого вони прилипають. А інколи навіть отруюють водойми, з яких ці птахи звикли пити воду. Щодо нас, то ми повинні були стріляти в них на льоту з малими шансами на успіх. І справді, ми даремно витратили частину наших зарядів.

Об одинадцятій ранку ми пройшли вже перший ряд горбів у центрі острова, але ще нічого не вбили. Голод підганяв нас. Сподіваючись на успішні результати полювання, ми нічого не взяли з собою поїсти. На щастя, Консель двома влучними пострілами забезпечив нам сніданок, чим сам був надзвичайно здивований. Він убив білого голуба і припутня. Ми швидко їх обскубли і, нанизавши на рожен, засмажили на вогні. Поки наші птахи смажилися, Нед приготував плоди хлібного дерева. Як і слід було чекати, обидва голуби здалися нам дуже смачними. Мускатні горіхи, якими звичайно вони живляться, надають їхньому м’ясу особливо ніжного аромату і роблять його приємним на смак. Ми з’їли птахів до останньої кісточки.

— Вони такі ж смачні, як пулярки, вигодовані трюфелями, — зробив висновок Консель.

— Ну, друже, чого вам тепер не вистачає? — звернувся я до канадця.

— Чотириногої дичини, пане Аронакс, — відповів Нед Ленд. — Усі ці пташки — тільки закуска, забава, а не справжня їжа. Тому я не заспокоюся доти, поки не вб’ю якусь тварину для котлет.

— Я також не заспокоюся, Неде, поки не впіймаю райського птаха.

— В такому разі продовжуймо полювання, — запропонував Консель, — але повернімо до моря. Ми вже дійшли до гірських схилів, і я вважаю за краще знову спуститися до лісу.

Це було слушне зауваження, і ми з ним погодилися. Приблизно за годину ми потрапили в справжні зарості сагових пальм. З-під наших ніг неодноразово вислизали змії, але вони не були отруйливі. Райські птахи здіймалися вгору при нашому наближенні, і я вже по-справжньому втратив надію ближче познайомитися з ними. Аж ось Консель, який ішов попереду, раптом нахилився, радісно скрикнув і, повернувшись до мене, показав прекрасний екземпляр райського птаха.

— Браво, Конселю! — вигукнув я.

— Пан дуже люб’язний, — відповів він. — Ні, мій хлопче. Ти зробив це дуже майстерно. Упіймати живого райського птаха, та ще руками!

— Якщо пан зволить подивитися на нього ближче, він побачить, що моя заслуга тут невелика.

— Чому ж, Конселю?

— Тому, що цей птах зовсім п’яний!

— П’яний?

— Так, пане, п’яний від мускатних горіхів, якими він ласував під мускатним деревом, де я його і схопив. Ось, Неде! Подивіться на ці потворні наслідки надмірності.

— Тисяча чортів! — загримів канадець. — Гріх вам, Конселю, докоряти мені за ту горілку, що я випив за останні два місяці!

Тимчасом я вивчав цікавого птаха. Консель не помилявся. Райський птах, сп’янівши від хмільного соку, став зовсім безпорадним: не міг літати, ледве тримався на ногах. Та це мене мало непокоїло, і я залишив його протверезитися.

Цей птах належав до найкрасивішого з восьми видів райських птахів, поширених у Новій Гвінеї і на сусідніх островах. Він був одним з найрідкісніших і називався «великим ізумрудом». Довжина його була тридцять сантиметрів. Голівка птаха відносно маленька, такими ж маленькими були й очі, розташовані біля дзьоба. Забарвлення його являло собою прекрасну гаму кольорів: жовтий дзьоб, темно-коричневі лапки й кігті, ясно-коричневі крила, забарвлені по краях у червоний колір, жовтуваті голівка й верхня частина шиї, смарагдово-зелена шийка, каштанові груди й черевце. Два довгих, пухнастих, вигнутих серпом пера надзвичайної ніжності і краси оздоблювали його хвіст. Все це робило цього чудового птаха таким красивим, що не випадково місцеве населення дало йому поетичну назву «сонячного птаха».

Мені надзвичайно хотілося привезти в Париж цей розкішний екземпляр і подарувати його Ботанічному саду, в якому не було ще жодного живого райського птаха.

— Значить, це рідкісний птах? — запитав мене канадець тоном мисливця, якого мало цікавить дичина з точки зору мистецтва.

— Дуже рідкісний, мій хоробрий друже. І особливо важко впіймати його живим. Навіть мертві, ці птахи являють собою надзвичайну цінність для торгівлі. Тому тубільці почали підроблювати їх, як підроблюють перли або ж діаманти.

— Як! — здивовано скрикнув Консель. — Підроблюють райських птахів?

— Так, Конселю!

— І пан знає, як це робиться?

— Знаю, Конселю! Під час літніх мусонів райські птахи втрачають своє чудове хвостове оперення. Підроблювачі пернатих підбирають ці пера, спритно прикріплюють їх до хвоста якої-небудь нещасної, навмисне спотвореної папуги, підфарбовують шви і «лакують» самого птаха. А далі ці витвори незвичайного мистецтва відправляються в європейські музеї і окремим аматорам.

— Ну й що ж! — зауважив Нед Ленд. — Хоч це і не справжній райський птах, а тільки його пір’я, я не вбачаю в такій підробці великого зла: адже птах все одно непридатний для їжі.

Таким чином, моя мрія стати володарем райського птаха здійснилася. Але мрії мисливця Неда про дичину залишалися марними. Проте десь о другій годині канадцеві пощастило підстрелити жирного лісового кабана з породи, яку тубільці називають «барі-утанг». Тепер у нас було м’ясо справжньої чотириногої дикої тварини. Ясно, що дичина була зустрінута з захопленням. Нед Ленд пишався своїм влучним пострілом. Кабан упав замертво, як тільки його торкнулася електрична куля.

Канадець швидко здер з нього шкуру, випотрошив і вирізав півдюжини кращих кусків м’яса на вечерю. Потім полювання продовжувалося. Нед Ленд і Консель мали ще відзначитися в ньому.

Справді, пробираючись крізь хащі, два друга раптово сполохали стадо кенгуру, які почали тікати, високо підстрибуючи на мускулястих ногах.

Та хоч як швидко вони бігли, все ж електричні кулі наздоганяли їх.

— Ах, пане професоре, — закричав Нед Ленд, охоплений мисливським азартом, — яка це чудова дичина, особливо тушкована! Який запас харчів для «Наутілуса»! Два! Три! П’ять кенгуру на землі! І подумати тільки, що ми самі з’їмо все це м’ясо, а ті дурні з корабля навіть і не доторкнуться до нього.

Я думаю, що коли б канадець не забалакався від радості, він знищив би все стадо. А так довелося задовольнитися дюжиною цікавих сумчастих тварин з родини кенгурових, відділу двоутробних, як про це сповістив нам Консель.

Убиті кенгуру були малі на зріст. Вони належали до породи зайцеподібних кенгуру, які живуть переважно в дуплах дерев і відзначаються тим, що дуже швидко бігають, а м’ясо їх надзвичайно смачне.

Ми були дуже задоволені наслідками свого полювання. Збуджений Нед пропонував завтра знову повернутися на цей чудовий острів і знищити всіх його чотириногих, придатних для їжі. Але наступні події порушили всі його плани.

О шостій вечора ми знову повернулися на берег моря. Шлюпка стояла на своєму місці. «Наутілус», схожий на довгий риф, виступав з хвиль на відстані двох миль од нас.

Нед Ленд, не гаючи часу, почав приготовляти обід. Він був майстром куховарської справи. Відбивні котлети з «барі-утанг», засмажені на вугіллі, незабаром сповнили повітря привабливим ароматом.

Але я помічаю, що став схожим на нашого канадця, захопившись шматком смаженої поросятини! Хай мені читачі вибачають, так само як вибачив я Недові, і з тих самих причин!..

Одним словом, обід був чудовий. Два припутні доповнили наше рідкісне меню. Тісто саго, плоди хлібного і мангового дерев, півдюжини ананасів, кілька кокосових горіхів з гострим від бродіння соком викликали у нас веселий настрій. Я навіть підозрюю, що думки моїх достойних товаришів втратили необхідну ясність.

— А якщо ми сьогодні не повернемося на «Наутілус»? — раптом промовив Консель.

— Якщо ми не повернемося туди ніколи?.. — приєднав свій голос Нед Ленд.

Цієї миті до наших ніг упав камінь, обірвавши останні слова гарпунника.