28 січня, випливши опівдні на поверхню моря під 9°4΄ північної широти, «Наутілус» опинився біля якоїсь землі, що лежала від нього у восьми милях на захід. Мені впало в очі скупчення досить високих, до двох тисяч футів, гірських вершин з досить примхливими формами. Після закінчення спостережень я повернувся в салон і, після того як на карту було нанесено місце нашого перебування, побачив, що ми проходили поблизу берегів острова Цейлону, справжньої перлини Індії.
Я пішов у бібліотеку пошукати яку-небудь книжку, присвячену цьому найродючішому острову на землі, і незабаром знайшов працю X. К. Сірра «Цейлон і сінгалезці». Повернувшися знову в салон, я спочатку ознайомився з географічним положенням Цейлону, якому античні люди дали багато різних назв. Цей острів знаходиться між 5°55΄ та 9°49΄ північної широти і між 79°42΄ та 82°4΄ східної довготи (від Грінвічського меридіана). Довжина його двісті сімдесят п’ять миль, максимальна ширина не перевищує ста п’ятдесяти миль; його окружність становить дев’ятсот миль, площа двадцять чотири тисячі чотириста сорок вісім квадратних миль, тобто трохи менша за площу Ірландії.
У цей час до салону ввійшли капітан Немо і його помічник.
Капітан глянув на карту. Потім, повернувшись до мене, сказав:
— Острів Цейлон уславився ловлею перлин. Чи не хотілося б вам, пане Аронакс, побувати на одному з місць цієї ловлі?
— Безумовно, капітане!
— Гаразд. Це дуже легко зробити. Правда, ми побачимо лише перлові розсипи, місце ловлі, а не самих ловців, бо сезон ловлі ще не почався. Ну, нічого. Я зараз накажу взяти курс на Манаарську затоку, куди ми й прибудемо вночі.
Капітан Немо сказав кілька слів своєму помічникові, і той відразу вийшов. Незабаром «Наутілус» знову поринув у воду, і манометр показав, що він тримався на глибині близько тридцяти футів.
Узявши карту, я почав відшукувати Манаарську затоку. Вона знаходилася на 9° північної широти, в північно-західній частині Цейлону. Цю затоку утворював довгастий острівець тієї ж назви. Щоб досягнути її, необхідно було пройти вздовж усього західного узбережжя острова Цейлону.
— Пане професоре, — знову звернувся до мене капітан Немо, — перлини ловлять у Бенгальській затоці, в Індійському, Китайському і Японському морях, у морях, що омивають Південну Америку, в Панамській і Каліфорнійській затоках. Але тільки біля острова Цейлону ця ловля дає найкращі результати. На жаль, ми прибули надто рано.
Ловці перлів збираються на Манаарську затоку лише в березні, і протягом місяця близько трьохсот суден займаються там прибутковим промислом морських перлів. Кожне судно має команду з десяти гребців і десяти ловців. Останні, поділившись на дві групи, пірнають по черзі принаймні на глибину дванадцяти метрів з допомогою прив’язаного до вірьовки важкого каменя, який вони охоплюють ногами.
— Невже цей примітивний спосіб застосовується до цього часу?
— Так, до цього часу, хоч ці перлові розсипи і належать найбільш індустріальній країні — Англії. Вони були віддані їй за Ам’єнською угодою 1802 року.
— Мені здається однак, що скафандри вашого типу зробили б велику послугу цьому промислу.
— Безумовної Адже бідолашні ловці не можуть залишатися довго під водою. Англієць Персеваль в описі своєї подорожі на Цейлон розповідає про одного кафра, який міг не підніматися на поверхню протягом п’яти хвилин, але це мало ймовірно. Я знаю, що є плавці, які можуть бути під водою п’ятдесят сім секунд, майже хвилину, а деякі особливо витривалі — секунд вісімдесят сім, тобто півтори хвилини. Але це дуже рідко. До того ж, коли ці нещасні повертаються на судно, у них з вух і носа витікає разом з водою кров. Я вважаю, що в середньому ловці можуть пробути під водою тридцять секунд; за цей час вони повинні відшукати, відірвати і покласти в свою сітку якнайбільше черепашок. Ловці перлів, як правило, ніколи не доживають до старості; їхній зір слабшає, очі починають гноїтися, тіло вкривається виразками і гнійними наривами. Часто вони навіть помирають у глибині моря від розриву серця.
— Так, — погодився я, — це важка професія. І подумати тільки, що все це робиться заради чиїхось примх! Але скажіть, будь ласка, капітане, яку кількість черепашок може виловити судно за день?
— Від сорока до п’ятдесяти тисяч приблизно. Розповідають, що в 1814 році англійський уряд організував вилов перлів для держави, і за двадцять робочих днів ловці вибрали сімдесят шість мільйонів черепашок.
— Чи хоч добре платять цим ловцям?
— Погано, пане професоре. В Панамі вони заробляють долар на тиждень. Найчастіше вони одержують одне су[49] за черепашку з перлиною. А скільки вони виловлюють пустих черепашок!
— Одне су цим біднякам, які збагачують своїх хазяїв! Це жахливо!
— Отже, пане професоре, — сказав капітан Немо, — ви і ваші супутники зможете побувати на манаарських перлових розсипах і, якщо випадково там уже буде якийсь нетерплячий ловець, ви познайомитеся з самою технікою ловлі.
— Гаразд! Домовилися, капітане!
— До речі, пане Аронакс, ви не боїтесь акул?
— Акул? — вигукнув я.
Це запитання мені здалося, м’яко кажучи, просто недоречним.
— Ну, то як же? — повторив капітан.
— Повинен щиро признатися, капітане, що досі я ще не звик до цих риб.
— А ми давно звикли, — відповів капітан Немо. — Через деякий час і ви звикнете. До речі, ми будемо озброєні і по дорозі зможемо навіть пополювати на яку-небудь акулу. Це дуже цікаве полювання. Отже, пане професоре, до завтра. Вирушаємо вранці.
Сказавши це невимушеним тоном, капітан Немо вийшов з салону.
Коли б вас запросили пополювати на ведмедів у горах Швейцарії, ви б відповіли: «Гаразд, завтра ми будемо полювати на ведмедів». Коли б вас запросили пополювати на левів у рівнинах Атласу чи на тигрів у джунглях Індії, ви б теж відповіли: «Що ж, здається, ми пополюємо на тигрів або левів». Але коли вам пропонують полювання на акул не з борту корабля, а в їхньому рідному середовищі, ви спочатку глибоко замислитеся, перш ніж приймете це запрошення.
Щодо мене, то я повинен був витерти рукою холодний піт, який виступив на лобі.
«Подумаємо, — сказав я собі, — часу ще багато. Полювання на видр у підводних лісах поблизу острова Креспо було приємною розвагою. Але спускатися на дно моря майже впевненим, що зустрінешся з акулами, — це вже зовсім інша справа! Мені відомо, що в деяких місцях, особливо на Андаманських островах, негри не бояться нападати на акулу з кинджалом в одній руці і з вірьовочною петлею в другій. Проте мені також відомо й те, що багато з цих сміливців, які наважуються на двобій з страшними хижаками, не повертаються назад живими. До того ж я не негр, а коли б і був ним, то все одно ці вагання були б до деякої міри виправданими».
І от я думаю про акул, згадую їхні величезні щелепи з кількома рядами гострих зубів, здатних відразу перекусити людину, і навіть почуваю вже деякий біль у тілі. Крім того, я не можу зрозуміти тієї невимушеності, з якою капітан зробив цю незвичайну пропозицію. Немовби йшлося про те, щоб іти в ліс полювати на беззахисних лисиць!
«Напевно, — подумав я, — Консель відмовиться піти, і це дасть мені змогу відхилити запрошення капітана». Щодо Неда Ленда, то признаюсь, я не був такий упевнений в його розсудливості. Чим більшою була небезпека, тим більше вона притягала до себе цю войовничу натуру.
Я знову почав читати книгу Сірра, але спіймав себе на тому, що перегортаю сторінки машинально: з них на мене дивилися страшні розкриті пащі акул.
Цієї хвилини в салон увійшли Консель і канадець; обличчя в них були спокійні і навіть радісні. Бідолахи не знали, що їх чекає.
— Слово честі, пане професоре, — звернувся до мене Нед Ленд, — наш капітан Немо — щоб його чорти забрали! — щойно зробив нам дуже люб’язну пропозицію.
— А, — сказав я, — ви вже знаєте…
— З дозволу пана — додав Консель, — командир «Наутілуса» запросив нас відвідати завтра чудові перлові розсипи Цейлону. Він був надзвичайно люб’язний з нами і поводився як справжній джентльмен.
— А більше нічого не сказав?
— Нічого, — відповів канадець, — він додав тільки, то й вас запросив на цю маленьку прогулянку.
— Справді, запросив, — промовив я. — Але чи не говорив він вам про деякі подробиці щодо…
— Ні про які, пане професоре. Ви підете з нами, правда?
— Я?.. Безумовно! Мені здається, що ви все більше починаєте розуміти насолоду підводних прогулянок, пане Ленд?
— Так, це надзвичайно цікаво!
— І небезпечно, можливо! — додав я вкрадливо.
— Небезпечно! — посміхнувся Нед Ленд. — Це ж звичайна екскурсія на перлову мілину.
Ясно, що капітан Немо не вважав за потрібне лякати моїх супутників думками про акул. Я дивився на них стривожено. Повинен я був їх попередити? Так, повинен, але я не знав, як приступити до цього.
— Може, пан розповість нам подробиці про ловлю перлових черепашок? — звернувся до мене Консель.
— Про саму ловлю, — спитав я, — чи про нещасні випадки, які…
— Про ловлю, — відповів канадець. — Перш ніж заглибитися на якусь територію, треба про неї щось знати.
— Що ж, сідайте, друзі мої, і я вам розкажу все, про що сам тільки-но дізнався з книги англійця Сірра.
Нед і Консель сіли на диван поруч зі мною, і канадець одразу ж запитав мене:
— Пане професоре, що таке перлина?
— Для поета, мій хоробрий друже, перлина — це сльоза моря, — почав я. — Для народів Сходу — це краплина затверділої роси; для жінок — це коштовний овальний камінь з матовим блиском, який вони носять на пальці, на шиї чи вухах; для хіміка — це суміш фосфорнокислих солей з вуглекислим кальцієм; нарешті, для натураліста — це хворобливий наріст на організмі, який утворює перламутр у деяких двостулкових черепашок.
— …що належать до типу молюсків, класу пластинчастозябрових, — додав Консель.
— Правильно, мій учений друже Консель. Отже, всі ті молюски, які виділяють перламутр, тобто блакитну, блакитнувату, фіолетову чи білу речовину, що покриває всередині стулки їхньої черепашки, здатні створювати перлини.
— А їстівні черепашки теж створюють перлини? — спитав канадець.
— Так, створюють, зокрема їстівні черепашки деяких водойм Шотландії, Уельсу, Ірландії, Саксонії, Богемії і Франції.
— Добре, віднині візьмемо це до уваги, — промовив канадець.
— Але, — знову почав я, — головним і найбільш плідним молюском, що дає перли, є черепашка-перлівниця. Перлина — це лише перламутровий наріст сферичної форми. Він утворюється або на стулках черепашки, або в складках тіла молюска. На стулках перлина приліплена міцно, а на тілі лежить вільно. Проте незалежно від місця перебування вона завжди має якесь міцне ядро — мертве яєчко, піщинку — навкруги якого протягом довгих років відкладається тонкими концентричними шарами перламутрова речовина.
— А чи багато перлин буває в одній черепашці? — спитав Консель.
— Так, багато. Деякі черепашки являють собою справжні дорогоцінні скриньки. Десь навіть написано, але я в це мало вірю, що в одній черепашці знайшли понад сто п’ятдесят акул.
— Сто п’ятдесят акул! — скрикнув Нед Ленд.
— Хіба я сказав акул? — ніяково перепитав я. — Я хотів сказати: сто п’ятдесят перлин. Акули ні до чого!
— Авжеж, — відізвався Консель. — А чи може пан розказати нам, як добувають перлини?
— Для цього використовують кілька способів. Часто, коли перлина пристає до стулок, ловці витягають її щипчиками. Але найчастіше черепашок кладуть на циновках, простелених на березі; молюски гинуть на повітрі і починають розкладатися, а через десять днів вони вже готові до обробки. Тоді їх висипають у великі басейни, наповнені морською водою, розкривають і миють. Після цього сортувальники спочатку відділяють перламутрові платівки, які йдуть на продаж у ящиках по сто двадцять п’ять — сто п’ятдесят кілограмів. Потім відокремлюють тіла молюсків і розварюють їх, після чого проціджують і вибирають найдрібніші перлинки.
— Цінність перлів залежить лише від їхніх розмірів? — запитав Консель.
— Ні, не тільки від розмірів, а й від форми, від «води», тобто від переливу кольору, світла, що робить перлини дуже приємними для ока. Найкращі перлини називаються «парагонами», або «невинними перлинами», — вони утворюються в тілі молюска. Іноді вони бувають білі, часто непрозорі, але зустрічаються і опалово-прозорі, переважно сферичні та грушоподібні. Сферичні йдуть на браслети, грушоподібні — на серги, підвіски. Грушоподібні перли, як найцінніші, продаються поштучно. А перлини, що знаходяться на стулках черепашок і мають неправильну форму, цінуються менше, продаються на вагу. Нарешті, третьосортні дрібні перлинки, або, як їх називають, «зернятка», продаються на мірку; з них виготовляють, головним чином, різні вишивки, особливо для церковного вбрання.
— Сортування великих і малих перлин повинно бути, мабуть, довгою і важкою роботою, — сказав канадець.
— Ні, мій друже. Цю роботу виконують з допомогою одинадцяти решіт і ситечок з різними за діаметром отворами. Перлини, що не просіялися крізь решето з кількістю отворів від двадцяти до восьмидесята, відносяться до першого сорту. Ті, що не просіюються крізь ситечка з кількістю отворів від сотні до восьми сотень — другого сорту. Нарешті, перли, які просіюють крізь ситечка з дев’ятьмастами тисячею отворів, відносяться до «зерняток».
— Хитро придумано! — вигукнув Консель. — Таким чином, роботу сортувальників, як я бачу, вже механізовано… А чи не може пан сказати нам, які доходи приносить експлуатація розсипів перлових черепашок?
— Якщо вірити даним книги Сірра, — відповів я, — то цейлонські перлові мілини здаються на відкуп за річну оплату в три мільйони акул.
— Франків! — поправив мене Консель.
— Так, так, франків! Три мільйони франків. Але я думаю, що ці перлові промисли тепер приносять значно менше доходу, ніж раніше, так само як і американські промисли, які при Карлі V давали щорічної продукції на чотири мільйони франків, а тепер дають лише одну третину цього. В цілому експлуатація всіх перлових розсипів світу приносить тепер щорічний прибуток у дев’ять мільйонів франків.
— А ніде не згадується, — знову запитав мене Консель, — про знамениті перли, які начебто оцінені дуже високо?
— Згадується. Історія розповідає, що Цезар подарував Сервілії перлину вартістю в сто двадцять тисяч франків на наші гроші.
— А я навіть чув, — сказав канадець, — що в старовину якась дама розчиняла перли в оцті і пила його.
— Це Клеопатра! — швидко підказав Консель.
— Мабуть, це дуже несмачно! — додав Нед Ленд.
— Огидно, друже Нед, — відповів Консель. — Але подумати тільки, що якась чарка оцту коштує півтора мільйона франків.
— Шкода, що ця дама не була моєю дружиною, — промовив канадець, стискуючи кулаки з досить грізним виглядом.
— Нед Ленд — чоловік Клеопатри! — засміявся Консель.
— А я збирався одружитися, Конселю! — промовив серйозним тоном канадець, — і не з моєї вини ця справа не вийшла. Я навіть купив перлове намисто Кет Тендер, своїй нареченій, але вона чомусь вийшла за іншого. Що ж, це намисто обійшлося мені не більше як півтора долара, однак — повірте мені, пане професоре, на слово — перлини цього намиста ніколи б не пройшли крізь решето і з двадцятьма отворами.
— Дорогий Неде, — сказав я сміючись, — це ж були штучні перли, звичайні скляні кульки, наповнені есенцією перлової води.
— Ну й що з того, що есенцією, — відповів канадець, — вона теж багато коштує.
— Майже нічого! Це срібляста луска верховодки, розчинена в азотній кислоті. Есенція надзвичайно дешева.
— Саме тому, можливо, Кет Тендер вийшла заміж за іншого, — з філософським спокоєм озвався Нед Ленд.
— Але, — сказав я, — повернімося до розмови про особливо коштовні перли. Я впевнений, що жодний з земних монархів не мав ціннішої перлини, ніж та, що є в капітана Немо.
— Оця? — спитав Консель, показуючи на прекрасну дорогоцінність, яка лежала під склом вітрини.
— Так. Я думаю, що не помилюся, коли визначу її ціну в два мільйони…
— Франків! — швидко підказав Консель.
— Так, у два мільйони франків. І, безумовно, щоб її дістати, капітанові Немо треба було лише нахилитися.
— Чудово! — вигукнув Нед Ленд. — Хтозна, може й ми під час завтрашньої прогулянки зустрінемо таку саму!
— Що ви! — заперечив Консель.
— А чому ж ні?
— А до чого нам мільйони на борту «Наутілуса»?
— На борту, звісно, ні до чого, — сказав Нед. — Але… в іншому місці…
— О, в іншому місці! — похитав Консель головою.
— В усякому разі Нед Ленд правий, — сказав я. — І якщо ми коли-небудь привеземо в Європу чи Америку перлину ціною в кілька мільйонів, це надасть нашим розповідям більшої вірогідності і буде найкращим свідченням наших підводних пригод.
— Це правда, — погодився канадець.
— Але ж, — знову заговорив Консель, якого завжди більше цікавив науковий бік, — ловля перлин пов’язана з небезпекою?
— Ні, — жваво відповів я, — особливо, якщо вжити певних заходів обережності.
— А чим небезпечне це ремесло? — запитав Нед Ленд. — Лише тим, що зробиш зайвий ковток морської води!
— Справа не тільки в цьому, Неде. До речі, — мовив я, стараючись надати своєму голосу виразу байдужості капітана Немо, — ви не боїтеся акул, Неде?
— Я? — образився канадець. — Мені, професійному гарпунникові, та боятися акул! Я сміюся з них!
— Але мова йде не про те, щоб зловити акулу на гачок, підняти її на палубу корабля, сокирою відрубати хвоста, розтяти живіт, вирвати серце і кинути його в море?
— Значить, мова йде про…
— Саме так!
— У воді?
— У воді!
— Хай йому чорт! Якщо буде добрий гарпун… Ви знаєте, пане професоре, ці акули — досить незграбні створіння. Для того щоб схопити вас, їм потрібно перевернутися на спину. А в цей момент…
Нед Ленд мав звичку так вимовляти слово «схопити», що в мене по спині пробігав холод.
— Ну а ти, Конселю, що ти думаєш про акул?
— Я, — сказав Консель, — буду відвертий з паном… «Прекрасно», подумав я, гадаючи, що він боїться акул.
— Якщо пан відважується йти на акул, — закінчив Консель, — то я не знаю, чому його слузі не піти разом з ним…