20 000 льє під водою

РОЗДІЛ VI Грецький архіпелаг

Наступного дня, 12 лютого, «Наутілус» із зорею піднявся на поверхню. Я поспішив на палубу. В трьох милях на південь невиразно вимальовувалися контури стародавнього Пелузіума. Могутній потік відразу переніс нас з одного моря в друге. Але якщо в цьому тунелі легко було спускатися, то підніматися в ньому вже неможливо.

О сьомій годині до мене приєдналися Нед Ленд і Консель. Ці двоє нерозлучних друзів спокійно проспали всю ніч, не цікавлячись подвигом «Наутілуса».

— Ну як, пане натуралісте, — звернувся до мене канадець трохи глузливим тоном, — де ваше Середземне море?

— Ми пливемо по його поверхні, друже Нед!

— Як! — скрикнув Консель. — Значить, цієї ночі…

— Так, саме цієї ночі за кілька хвилин ми пройшли цей непрохідний перешийок.

— Не вірю цьому! — сказав канадець.

— І даремно, пане Ленд! Отой низький берег, що заокруглюється на півдні, — єгипетський берег.

— Розповідайте комусь іншому, пане професоре! — стояв на своєму впертий канадець.

— Але якщо пан стверджує це, — втрутився Консель, — то треба панові вірити.

— До речі, Неде, капітан Немо зробив мені ласку і особисто продемонстрував свій тунель. Я був поруч з ним. у рульовій рубці, коли він управляв «Наутілусом» під час проходження вузького тунелю.

— Ви чуєте, Неде? — звернувся до нього Консель.

— А ви, Неде, — додав я, — можете легко роздивитися своїми гострими очима дамби і моли Порт-Саїда, які виступили в море.

Канадець почав уважно вдивлятися.

— Так, — сказав він, — ви маєте рацію, пане професоре, і ваш капітан — майстер своєї справи. Ми в Середземному морі! Гаразд. Тоді поговоримо, будь ласка, про наші справи, але так, щоб ніхто не почув нас.

Я прекрасно зрозумів, куди гнув канадець, але подумав, що справді краще «поговорити», коли Нед Ленд на цьому наполягає. Ми підійшли до прожектора і сіли біля нього так, щоб нас не обдавало бризками хвиль.

— Тепер ми вас слухаємо, Неде! — промовив я. — Що ви хочете нам сказати?

— Моє повідомлення буде коротким, — почав канадець. — Ми тепер знаходимося в Європі. Перш ніж капітанові Немо спаде на думку нова фантазія затягнути нас на дно Полярного моря чи в Океанію, я пропоную покинути «Наутілус».

Признаюся, подібні розмови з канадцем завжди були мені неприємні. Ні в якому разі я не хотів зв’язувати волю своїх товаришів, але разом з тим у мене зовсім не було бажання покидати капітана Немо. Адже завдяки йому, його чудовому кораблю я щодня збагачував свої знання про підводний світ, переробляв свою книгу про життя підводних глибин, перебуваючи, так би мовити, в центрі розвитку цього життя. Чи трапиться мені ще коли-небудь така нагода для вивчення чудес океану? Безумовно, ні! Значить, я не міг підтримати ідею покинути «Наутілус», перш ніж будуть завершені наші дослідження!

— Друже Нед, — звернувся я до нього, — відповідайте мені одверто. Невже ви скучили на борту цього корабля? Невже ви шкодуєте, що доля віддала вас до рук капітана Немо?

Кілька хвилин канадець мовчав. Потім, схрестивши руки на грудях, промовив:

— Одверто кажучи, я зовсім нічого не маю проти цієї підводної подорожі. Коли-небудь я буду з великим задоволенням згадувати про неї. Але для того, щоб це трапилося, необхідно, щоб наше плавання скінчилося. От що я думаю з цього приводу.

— Воно закінчиться, Неде.

— Де? Коли?

— Де? Я цього не знаю. Коли? Не можу цього сказати. Вірніше, думаю, що воно закінчиться тоді, коли море відкриє нам усі свої таємниці. Всякий початок на цьому світі повинен мати свій кінець.

— Я думаю так само, як і пан, — подав свій голос Консель. — І дуже можливо, що коли капітан Немо побуває в усіх морях земної кулі, він нас усіх трьох просто викине!

— Як це викине? — крикнув канадець. — Ви сказали, що він нас викине?

— Не перебільшуйте, Неде, — заспокоював я його. — Нам нема чого боятися капітана Немо, але я не згодний і з думками Конселя. У нас мало надії на те, що він поверне нам волю. Адже ми стали володарями таємниці «Наутілуса», і навряд чи його командир дозволить кому блукати з нею по світу.

— Тоді на що ж ви в такому випадку сподіваєтеся? — запитав мене канадець.

— На обставини, які так чи інакше, але коли-небудь трапляться і дадуть нам змогу скористатися ними. Це може бути як тепер, так і через шість місяців.

— Матінко моя! — простогнав Нед Ленд. — А чи знаєте ви, пане натуралісте, де ми будемо через шість місяців?

— Можливо, на оцьому ж місці, а можливо, в Китаї. Ви самі знаєте, Неде, що «Наутілус» — надзвичайно спритний ходок. Він перетинає океани з такою ж швидкістю, з якою ластівка летить у повітрі або кур’єрський поїзд — по землі. Він не боїться морів з пожвавленим рухом, ми в цьому пересвідчилися. Хто може сказати, що через шість місяців він не повернеться до берегів Франції, Англії чи Америки, де умови для втечі будуть ще сприятливіші, ніж тут?

— Пане Аронакс, — відповів мені канадець, — ваші докази безпідставні. Ви про все говорите в майбутньому часі: «Ми будемо там! Ми будемо тут!» А я говорю в теперішньому часі: «Ми тепер тут, і цим потрібно скористатися!»

Я розумів логічність доказів Неда Ленда і відчував свою поразку в цьому питанні. У мене більше не було аргументів на захист своєї пропозиції.

— Пане професоре, — продовжував Нед, — припустімо, хоч це й неможливо, що капітан Немо сьогодні запропонує вам волю. Чи приймете ви її?

— Не знаю.

— Більше того, він вас попередить, що сьогодні — єдина можливість покинути корабель, що в майбутньому ніколи вже її не буде. Що ви зробите?

Я нічого не відповів.

— А як думає мій друг Консель? — звернувся до того Нед.

— Друг Консель нічого не скаже з цього приводу, — спокійно відповів фламандець. — Він абсолютно не зацікавлений у тому чи іншому розв’язанні цього питання. Так само, як його пан і його приятель Нед — він холостяк. На батьківщині його не чекають ні дружина, ні рідні, ні діти. Він на службі у пана, а тому думає, як пан, говорить, як пан, і, на превеликий жаль, брати участі в голосуванні з цього питання не може. Участь у цьому беруть всього двоє: мій пан — з одного боку, Нед Ленд— з другого. А тепер друг Консель слухає і готовий підраховувати очка у цій грі.

Я не міг стримати посмішки, слухаючи, як Консель принижує свою особу. Канадець, мабуть, у душі був дуже задоволений тим, що Консель не виступив проти нього.

— Що ж, пане професоре, — знову почав Нед Ленд, — через те що Консель для нас не існує, продовжимо нашу дискусію вдвох. Я вже сказав, ви мене чули. Що ви можете відповісти?

Треба було приймати якесь рішення, виверти були мені огидні.

— Друже Нед, — мовив я, — от моя відповідь. У цій суперечці ви взяли верх, мої аргументи не досить серйозні в порівнянні з вашими. Надіятися на те, що капітан Немо сам нас відпустить, нема чого. Найзвичайнісінька обережність забороняє йому надати нам волю. І навпаки, та ж сама обережність вимагає від нас, щоб ми скористувалися першою-ліпшою нагодою, щоб покинути «Наутілус».

— Добре, пане Аронакс! От тепер ви говорите мудро!

— Проте, — додав я, — в мене є ще одне зауваження. Треба, щоб нагода була справді слушною. Потрібно, щоб наша перша спроба втечі увінчалася успіхом. У противному разі, якщо вона зазнає невдачі, ми вже ніколи не будемо мати випадку повторити її. Капітан Немо ніколи не пробачить нам цього.

— Все це вірно, — погодився канадець. — Але ваше зауваження відноситься однаково до всякої спроби втекти: чи через два роки, чи через два дні. Отже, звідси випливає твердий висновок: як тільки трапиться сприятлива обставина, ми негайно повинні нею скористатися.

— Згода. А тепер скажіть мені, Неде, що ви розумієте під «сприятливою обставиною»?.

— Темну ніч, коли «Наутілус» перебуватиме поблизу європейських берегів.

— І ви думаєте врятуватися вплав?

— Безумовне, якщо «Наутілус» буде плисти на поверхні і досить близько від берегів. Коли ж він буде проходити далеко від берегів і під водою, тоді…

— Що тоді?

— Тоді я намагатимуся захопити шлюпку. Мені відомо, як це зробити. Ми заберемося всередину, відкрутимо болти, спливемо на поверхню. Цього не побачить навіть стерничий у рубці, розташованій попереду.

— Гаразд, Неде, чекайте слушної нагоди, але не забувайте, що невдача буде для нас згубною.

— Я цього не забуду, пане професоре!

— А тепер, Неде, коли ми домовилися, хочете знати мою думку про ваш проект?

— Так, пане Аронакс!

— Я думаю — я не кажу: «сподіваюсь» — що така слушна нагода нам не трапиться!

— Чому?

— Тому, що капітан Немо не може не розуміти, що ми не відмовились од надії повернути собі волю. Він буде на сторожі, особливо під час нашого плавання поблизу європейських берегів.

— Я згоден з думкою пана, — втрутився Консель.

— Що ж, побачимо! — сказав Нед Ленд, з рішучим виглядом хитаючи головою.

— А тепер, Неде, — додав я, — на цьому покінчимо! Ні слова більше про нашу розмову! В той день, коли ви будете готові, попередьте нас, і ми підемо за вами. Я повністю покладаюся на вас.

Так закінчилася ця розмова, яка пізніше мала такі важливі наслідки.

Повинен відразу сказати: факти, здавалося, підтвердили справедливість моїх припущень, що приводило канадця до справжнього відчаю. Чи то капітан Немо не довіряв нам у цих морях, де рух пароплавів був особливо пожвавлений, чи то просто не хотів зустрічатися з численними кораблями різних націй, що борознили поверхню Середземного моря — не знаю. Але найчастіше ми тримались на великій глибині, далеко у відкритому морі. «Наутілус» або спливав на поверхню так, що з води було видно саму лише рубку стерничого, або плив на дуже великих глибинах. До речі, між Грецьким архіпелагом і Малою Азією ми не знаходили дна навіть на глибині двох тисяч метрів.

Про те, що ми пройшли поблизу острова Карпафосу з групи Південно-Спорадських островів, я довідався лише з віршів Вергілія, які почав декламувати капітан Немо, одночасно показуючи пальцем точку на карті.

Справді, за античним міфом, тут жив Протей — старий пастух стада бога морів Нептуна. Тепер цей острів, розташований між Родосом і Крітом, носить назву Скарпанто. Мені лишилося тільки подивитися у вікно салону на його гранітну основу.

Наступного дня, 14 лютого, я вирішив присвятити кілька годин вивченню риб Грецького архіпелагу. Але з якихось невідомих причин вікна залишалися герметично зачиненими. Визначивши напрям руху «Наутілуса» по карті, я побачив, що він наближався до острова Кріту, або, як його раніше називали, Кандії. В той час, коли я попав на борт «Авраама Лінкольна», цей острів повстав проти турецького деспотизму. Але яка була дальша доля повсталого крітського народу, я зовсім нічого не знав. І цілком зрозуміло, що не від капітана Немо, який порвав усякі зв’язки з землею, я міг довідатися про це.

Я не робив ніяких натяків на цю подію, коли одного вечора залишився з ним у салоні. До того ж мені здалося, що капітан Немо був якось особливо мовчазний і заклопотаний. Усупереч своїм звичкам він наказав відчинити віконниці на обох вікнах салону і переходячи від одного до другого, уважно вдивлявся у водяні маси. Що він хотів побачити? Я цього не міг розгадати і, з свого боку, використовував час для вивчення риб, що пропливали перед вікнами корабля.

Серед них я помітив морських колбнів, про яких уже згадував Арістотель і які в народі називаються бичками; зокрема, їх дуже багато в солоній воді поблизу дельти Нілу. Поряд плавали напівфосфоресціюючі пагри — риби з родини спарових, так звані морські карасі. Єгиптяни вважали цих риб священними, і поява пагрів у водах Нілу святкувалася пишними релігійними церемоніями, бо ці риби віщували великий розлив ріки. Я помітив також хейлінів — костистих риб завдовжки до трьох дециметрів, прозора синювата луска яких вкрита червоними цятками. Ці риби їдять морську рослинність, тому вони надзвичайно смачні. Ще в античному Римі хейліни вважалися вишуканою стравою, а їхні нутрощі, приправлені молочком мурени, павиним мозком і язиками фламінго, давали страву, яку багаті римляни-ласуни називали «божественною».

Мою увагу привернув ще один мешканець цих морів, знову нагадавши античну давнину. Це була ремора, або звичайна прилипала, яка звикла мандрувати, причепившись до черева акули. За легендами стародавніх людей, ця невеличка риба завдовжки до трьох дециметрів могла зупинити хід корабля, причепившись до його днища; в легендах наводяться навіть конкретні приклади: саме це нібито сталося з кораблем Антонія, який був зупинений прилипалами в битві при Акціумі і тим полегшив перемогу Октавіана[66]. Ось від чого залежала доля народу! Я спостерігав також чарівних антій, священних риб стародавньої Греції, яким приписувалася здібність проганяти морських потвор з тих вод, де вони з’являлися. Їх назва означає «квітка», і воші повністю її виправдовували грою своїх кольорів, що складалися в єдину гаму червоного кольору від блідо-рожевого до рубінового; їхні спинні плавці, таких самих відтінків, нагадували муарову стрічку. Я не міг відвести очей од цього морського чуда, коли раптом мене вразило несподіване явище.

У воді з’явилася людина, водолаз із шкіряною торбинкою, прикріпленою до пояса. Це не був утопленик, якого коливали підводні течії. Це була жива людина, що пливла, розсікаючи воду дужою рукою. Водолаз кілька разів повертався на поверхню, щоб подихати повітрям, і знову спускався вглиб.

Я повернувся до капітана і схвильовано скрикнув:

— Людина тоне! Її треба врятувати за всяку ціну!

Капітан Немо, нічого не сказавши, підійшов і притулився до вікна.

Плавець наблизився до вікна і почав розглядати нас крізь скло.

На превелике моє здивування, капітан Немо зробив йому якийсь знак. Плавець відповів йому рукою, відразу піднявся на поверхню моря і більше вже не з’являвся.

— Не турбуйтеся за нього, — звернувся до мене капітан. — Це Микола з мису Матапану, прозваний Рибою. Його всі добре знають на Кікладських островах. Сміливий плавець! Вода стала його стихією, він живе в ній більше, ніж на землі, весь час перепливаючи з одного острова на інший, досягаючи навіть Кріту.

— Ви його знаєте, капітане?

— А чому ж ні, пане Аронакс?

Сказавши це, капітан Немо направився до шафи, розташованої ліворуч од вікна. Поряд з нею стояла обкована залізними обручами скриня, на кришці якої була прикріплена мідна дощечка з девізом «Наутілуса» — «Рухомий у рухомому».

Не звертаючи більше на мене уваги, капітан відкрив шафу, своєрідний сейф, в якому знаходилася велика кількість злитків.

То були злитки золота. Звідки на кораблі взявся цей дорогоцінний метал у такій великій кількості? Де капітан Немо міг діставати золото і що він хотів з ним тепер зробити?

Я не говорив жодного слова, а тільки дивився. Капітан Немо брав один за одним ці злитки і укладав їх у скриню до тих пір, поки вона не наповнилася вщерть. За моїм підрахунком, вона вміщала близько тисячі кілограмів золота, тобто на суму до п’яти мільйонів франків.

Капітан старанно закрив кришку і написав на ній адресу, очевидно новогрецькою мовою.

Зробивши це, він натиснув кнопку дзвінка, який з допомогою дроту з’єднував салон з приміщенням команди. З’явилося чотири матроси і з великим зусиллям витягли скриню за двері. Потім я почув, як з допомогою блока вона була піднята на центральний трап.

Цієї миті капітан звернувся до мене:

— Ви щось сказали, пане професоре? — Я нічого не говорив, капітане!

— В такому разі, дозвольте мені побажати вам спокійної ночі.

З цими словами капітан вийшов з салону,

Зрозуміло, я повернувся до своєї каюти надзвичайно заінтригований. Даремно намагався заснути. Мене мучило, що я не міг відшукати логічного зв’язку між появою цього плавця і скринею, наповненою золотом. Незабаром я відчув невелику бокову й кільову качку і зрозумів, що «Наутілус покинув глибинні води і піднявся на поверхню моря.

Згодом я почув тупотіння на палубі і здогадався, що це виймають з гнізда шлюпку і спускають її на воду. Вони стукнулася бортом об «Наутілус», і після цього шум припинився.

Через дві години шум повторився. Шлюпку витягли з води і вмістили в її гнізді. Після цього «Наутілус» знову поринув глибоко під воду.

Значить, мільйони були доставлені за їх призначенням, Але в який пункт материка? Хто був у ділових зв’язках з капітаном Немо?

На другий день я розповів про нічні події Конселеві і канадцеві. Мої товариші були здивовані не менше, ніж я сам.

— А де ж він міг узяти ці мільйони? — запитав Нед Ленд.

На це поки що відповісти було неможливо.

Після сніданку я пішов у салон і приступив до роботи: майже до п’ятої години вечора, не відриваючись, редагував свої нотатки. Раптом мені стало жарко. Спочатку я подумав, що в мене самого підвищилась температура, і мусив зняти куртку з морського шовку. Поява спеки була для мене незрозумілою: ми перебували далеко від тропічних широт, і, крім того, «Наутілус», заглиблений у воду, ніяк не міг відчувати температурних змін зовнішнього повітря. Я подивився на манометр. Він показував глибину в шістдесят футів, куди ніяка спека проникнути не могла.

Я продовжував свою роботу, але спека все посилювалась, стаючи нестерпною.

— Може, на борту «Наутілуса» пожежа? — подумав я і хотів уже вийти з салону, коли в ньому з’явився капітан Немо. Він наблизився до термометра, глянув на нього і, обернувшись до мене, сказав:

— Сорок два градуси!

— Я почуваю це по собі, капітане, і якщо температура підніметься хоч трохи вище, нам буде зовсім погано.

— О, пане професоре, температура підвищиться тільки в тому разі, коли ми самі цього захочемо.

— Ви можете, значить, регулювати її за вашим бажанням?

— Ні, але я можу віддалитись од джерела, що її викликає.

— Значить, це джерело знаходиться поза межами «Наутілуса»?

— Безумовно! Ми пливемо в шарі киплячої води.

— Невже це можливо? — вигукнув я.

— Подивіться самі.

Віконниці відчинились, і я побачив навколо «Наутілуса» зовсім білу воду. Сірчана пара перемішувалася з водою, що кипіла, наче у котлі. Я приклав руку до віконного скла, але відразу відсмикнув її: воно було дуже гарячим.

— Де ми знаходимося?

— Біля острова Санторіна, пане професоре, — відповів капітан, — і саме в протоці, що відділяє острів Неа-Каменні від острова Палеа-Каменні. Я хотів вам показати цікаву картину виверження підводного вулкана.

— А я думав, що створення нових островів уже закінчилося, — зауважив я.

— У вулканічних місцевостях подібні процеси ніколи не закінчуються. Вся земна куля сповнена внутрішнього вогню. Якщо вірити Кассіодорові[67] і Плінію Старшому, на тому самому місці, де сформувалися ці острови, ще в 19 році нашої ери з’явився новий острів Тейя. Потім він спустився під воду і знову виринув у 69 році, щоб незабаром зникнути вже назавжди. З того часу і до наших днів вулканічна діяльність тут ніби завмерла. Але 3 лютого 1866 року серед хмар сірчаної пари з’явився новий острів. Його назвали островом Георга. 6 лютого він злився з островом Неа-Каменні. Через сім днів, 13 лютого, на поверхню вийшов острів Афроеса, відділений од Неа-Каменні протокою завширшки десять метрів. Мені довелося бути присутнім при цьому незвичайному явищі і простежити всі його фази. Острів Афроеса був круглої форми, діаметром до трьохсот футів і досягав висоти тридцять футів. Він складався з чорної склоподібної маси, в яку були вкраплені куски польового шпату. Нарешті, десятого березня, поблизу Неа-Каменні з’явився не менший острів, названий островом Река. Потім усі вони злились і утворили єдиний острів.

— А що це за протока, в якій ми перебуваємо? — запитав я капітана.

— Ось вона, — відповів капітан Немо, показуючи її на карті Грецького архіпелагу. — Ви бачите, я наніс на карту нові острови.

— Отже, ця протока колись теж перестане існувати?

— Можливо, пане Аронакс, бо з 1866 року навпроти порту Сен-Нікола на Палеа-Каменні виникло ще вісім нових островів. Звідси ясно, що в найближчому майбутньому острови Неа і Палеа з’єднаються. Якщо в Тихому океані острови утворюються завдяки роботі коралів, то тут їхня поява зв’язана з вулканічною діяльністю. Бачите, пане професоре, яка безперервна робота йде під цими водами?

Я знову підійшов до вікна.

«Наутілус» не рухався. Спека ставала вже зовсім нестерпною. Вода з білої стала червоною, що було ознакою присутності в ній якихось солей заліза. Незважаючи на те, що вікна були зачинені герметично, в салон проникав задушливий запах сірчаних газів. У воді стали помітні яскравочервоні відблиски невидимого вогнища, при яких блідло світло нашого прожектора.

Я весь був мокрий і задихався, почуваючи, що скоро почну варитися. Так, без жартів, ще трохи — і я зварився б!

— Більше неможливо залишатися в цій киплячій воді! — звернувся я до капітана.

— Так, це було б необережністю! — незворушно промовив він і передав сигналом наказ. «Наутілус» повернувся другим бортом і швидко віддалився од пекла, перебування в якому загрожувало загибеллю. Через чверть години ми вже були на поверхні і дихали свіжим повітрям.

Мені спало на думку, що якби Нед Ленд вибрав ці місця для нашої втечі, ми б зварилися живими у вогняному морі.

16 лютого ми залишили цей водний басейн, що має між Родосом і Александрією глибину до трьох тисяч метрів.

Пропливши вдалині від острова Черіго і обігнувши мис Матапан, «Наутілус» вийшов з Грецького архіпелагу у відкрите море.