20 000 льє під водою

РОЗДІЛ IX Зниклий материк

Наступного ранку, 19 лютого, до мене в каюту зайшов канадець. Я чекав його візиту. Нед Ленд був у дуже поганому настрої.

— Що скажете, пане професоре? — звернувся він до мене.

— Що тут говорити, Неде, — відповів я, — випадок зрадив нас.

— Так! І треба ж було, щоб цей клятий капітан зупинився саме в той час, коли ми збиралися покинути його судно!

— Нічого дивного, Неде, він навідувався до свого банкіра.

— До свого банкіра?

— Вірніше, до каси свого банку. Я розумію під цим океанське дно, на якому багатства знаходяться в більшій безпеці, ніж у державних сховищах.

І я розповів канадцеві про події вчорашнього дня з таємною надією, що тепер він змінить свою думку про капітана і відмовиться од планів утечі. Але моя розповідь викликала у Неда лише глибокий жаль, що він сам не зміг узяти участі в прогулянці по місцю битви в бухті Віго.

— А втім, — промовив він, — справа ще не закінчилася! Це немовби невдалий удар гарпуна! Те, що не вийшло вчора, може вдатися навіть сьогодні ввечері!..

— В якому напрямі йде тепер «Наутілус»? — запитав я його.

— Не знаю! — відповів Нед. — Що ж! Дізнаємось опівдні.

Канадець повернувся до Конселя. Одягнувшись, я пішов до салону. Компас не показував нічого втішного. Курс «Наутілуса» був на південний захід. Ми повернулися до Європи спиною.

Я чекав з деяким нетерпінням результатів вимірів, що повинні були бути нанесені на карту. О пів на дванадцяту резервуари спорожнились і наш корабель піднявся на поверхню океану. Я кинувся на палубу. Нед Ленд був уже там.

Поблизу не було ніякої землі. Лише саме неосяжне море. І тільки на обрії виднілися кілька парусників, які, очевидно, користуючись попутним вітром, прямували до мису Сен-Рок з тим, щоб потім обминути мис Доброї Надії. Небо було похмуре, насувалася буря.

Розлючений Нед намагався очима пронизати туманний горизонт. Він ще сподівався, що за цією завісою знову побачить бажану землю.

Опівдні на кілька хвилин показалося сонце. Помічник капітана скористався цим моментом, щоб зробити виміри. Потім на морі з’явилися хвилі, які з часом ставали все більшими. Ми змушені були спуститися вниз; слідом за нами люки закрилися.

Через годину, подивившись на карту, де вже була нанесена точка нашого перебування, я побачив, що «Наутілус» знаходився під 16° 17΄ довготи і 33°22΄ широти, на відстані ста п’ятдесяти льє од найближчого берега. В таких умовах не можна було й думати про втечу.

Можна собі уявити, як розгнівався канадець, коли довідався від мене про наше місцеперебування. А щодо мене, то я не дуже сумував. Навпаки, я почував себе так, ніби позбувся величезного тягаря, що давив на мене, і з насолодою знову розпочав свою звичайну роботу.

Увечері, годині об одинадцятій, до мене несподівано зайшов капітан Немо і дуже люб’язно запитав, чи не втомився я від попередньої безсонної ночі. Я відповів заперечливо.

— Тоді, пане Аронакс, я пропоную вам цікаву екскурсію.

— Будь ласка, капітане.

— Ви бачили підводні глибини лише вдень, при сонячному освітленні. Бажаєте глянути на них темної ночі?

— Дуже бажаю!

— Але попереджаю, що прогулянка буде втомлива. Доведеться довго йти і підніматися на гору. До того ж, місцеві дороги знаходяться в досить поганому стані.

— Те, що ви мені говорите, капітане, лише подвоює мою цікавість. Я готовий іти слідом за вами.

— Тоді ходімте, пане професоре, одягнемо наші скафандри.

Прийшовши в роздягальню, я побачив, що в екскурсії нас не будуть супроводжувати ні мої товариші, ні матроси команди. Капітан Немо навіть не запропонував мені запросити Неда і Конселя.

Через кілька хвилин ми вже були одягнені у водолазні костюми. На спини нам прив’язали резервуари з великою кількістю повітря, але електричних ліхтарів не було. Я звернув на це увагу капітана.

— Вони нам не знадобляться! — відповів він.

Мені здалося, що я погано почув його, але не зміг повторити запитання, бо голова капітана Немо вже зникла в металевій кулі. Закінчивши одягання, я відчув, що мені в руку дають обкутий залізом кийок. Невдовзі, після звичайної процедури виходу, ми вже йшли по дну Атлантичного океану на глибині трьохсот метрів.

Наближалася північ. Вода була зовсім чорна, але капітан Немо показав мені рукою на якусь далеку червонувату точку, невідоме джерело світла, що блищало на відстані миль двох од «Наутілуса». Що це був за вогонь, яким було його походження, чому і як він горів під водою, — я не міг цього пояснити. В усякому разі, він хоч і слабо, але освітлював нам шлях. Незабаром я призвичаївся до глибокої темряви і зрозумів, чому в цих умовах ліхтарі і апарати Румкорфа були непотрібні.

Я йшов поряд з капітаном Немо на помічений нами вогонь. Дно весь час, хоч і непомітно, підвищувалося. Спираючись на кийки, ми посувалися великими кроками. Але загалом наша хода була повільною, бо ноги часто заглиблювалися в мул, плутались у водоростях, чіплялися за плоскі камені.

Всю дорогу в мене над головою щось потріскувало. Іноді цей звук посилювався і тоді нагадував барабанний дріб. У скорому часі я зрозумів його причину. Це була злива, яка з силою й шумом падала на поверхню океану. Інстинктивно в мене промайнула думка, що зараз я змокну! Але відразу ж я розсміявся над її абсурдністю — боятися дощу під водою! Під товстою тканиною водолазних костюмів вода не відчувається, і здається, що ти перебуваєш у повітрі, трохи щільнішому, ніж земна атмосфера, от і все.

Через півгодини ходьби дно стало скелястим. Медузи, мікроскопічні рачки і пенатули трохи освітлювали його своїм фосфоресціюючим сяйвом. Я помічав купи каміння, що було вкрите мільйонами зоофітів і поросло переплутаними водоростями. Часто мої ноги ковзалися на цьому слизькому килимі, і без кийка я вже не раз упав би. Обертаючись назад, я весь час бачив білувате світло прожектора «Наутілуса», що блідло в міру нашого віддалення од нього.

Кам’янисті купи, про які я щойно згадував, були розташовані на океанському дні в певному порядку, причин якого я пояснити не міг. Я помічав велетенські борозни, що губилися десь у далекій темряві, а тому справжньої довжини їх не можна було уявити. Зустрічалися також інші, незрозумілі для мене незвичайні речі. Мені здавалося, що мої важкі, підбиті свинцем черевики ступають по кістках, які ламаються з сухим тріском. Що це була за рівнина, якою ми йшли? Я хотів спитати капітана, але мова жестів, яка дозволяла йому перемовлятися з матросами команди в час підводних екскурсій, була для мене ще зовсім незрозумілою.

Тим часом червонувате світло, що було для нас провідною зіркою, все більше посилювалось і тепер уже заливало горизонт. Наявність цього могутнього джерела вогню мене надзвичайно інтригувала. Чи це один з проявів електричних розрядів? Чи я наближався до якогось природного феномена, невідомого ще земним ученим? Чи може, — і така думка майнула в мене — ця велетенська пожежа — справа рук людських? Можливо, її роздмухували? А може, я повинен був зустрітися в цих глибинах з товаришами і однодумцями капітана Немо, що вели, як і він сам, загадкове життя і до яких він іде з візитом? Невже я знайду там цілу колонію вигнанців, які втомилися від людської несправедливості і знайшли вільне й незалежне ні від кого сховище в найбільших глибинах океану?

Мене весь час переслідували подібні божевільні, неприпустимі думки. Не дивно, що завдяки збудженню, в якому я безперервно перебував під впливом спостереження все нових і нових чудес, я б не особливо здивувався, коли б і зустрів на дні цього океану одне з таких підводних міст, про які мріяв капітан Немо!

Наш шлях освітлювався дедалі яскравіше. Джерело світла знаходилося десь на вершині гори заввишки близько восьмисот футів. Але сяйво, яке я спостерігав, було лише відбиттям проміння в шарах кришталево-прозорої води. Саме джерело цього незрозумілого освітлення залишалося на протилежному схилі гори.

Капітан Немо не вагаючись пробирався кам’яним лабіринтом, що борознив океанське дно. Він прекрасно знав цей похмурий шлях. Очевидно, він не вперше ним проходив і не боявся заблудитися. Я йшов слідом за ним, сповнений довіри до нього. Капітан здавався мені одним з морських геніїв, і коли він ішов попереду мене, я милувався його високою й стрункою постаттю, темний контур якої вимальовувався на освітленому горизонті.

Була вже перша година ночі. Ми наблизилися до підніжжя гори. Але щоб піднятися на неї, потрібно було пробиратися вузькими стежками густого лісу!

Так, це був справжній ліс з мертвих дерев, без листя і животворних соків, дерев, обвуглених під дією солоної води. Місцями в ньому височіли велетенські сосни. Це було кам’яне вугілля, але воно ще стояло вертикально, тримаючись корінням за розмитий ґрунт. Гілки дерев, немов вирізані з чорного паперу, простягалися в різні боки, чітко вимальовуючись в освітленій воді. Уявіть собі ліс Гарцу[85], що розкинувся на гірських схилах, але ліс затоплений! Стежки були захаращені водоростями і фукусами, в яких кишіли маси ракоподібних. Я піднімався на скелі, перестрибував через повалені стовбури дерев, розривав павутиння морських ліан, що з’єднували одне дерево з другим, сполохував риб, які наче перелітали з гілки на гілку.

Моє захоплення було таким великим, що я більше вже не відчував ніякої втоми і йшов слідом за своїм провідником, який ніколи, здавалося, не втомлювався. Яке видовище! Як його описати словами! Якими фарбами змалювати ці підводні дерева й скелі, їхні чорні й суворі підніжжя, їхні вершини, забарвлені червоними тонами нерівного світла, що переливалось і посилювалося крізь водяну призму?

Ми дерлися по скелях, які обвалювались і величезні уламки їх скочувалися вниз з гуркотом лавини. Праворуч і ліворуч, гублячись удалині, виднілися похмурі коридори. Інколи відкривалися просторі улоговини, які, здавалося, були розчищені руками людини. Тоді я себе запитував, чи не з’явиться раптом який-небудь мешканець цих підводних країв?

Капітан Немо продовжував підніматися на гору. Мені не хотілося відставати од нього, і я відважно йшов за ним. Мій кийок дуже згодився під час цієї подорожі. На вузьких стежках, що простягалися по схилах над самою безоднею, один невірний крок загрожував загибеллю. Але я впевнено просувався, не відчуваючи ніякого головокружіння. Інколи я стрибав через такі тріщини, глибина яких, коли б це було на льодовиках землі, примусила б мене відступити. А іноді я сміливо переходив безодню по стовбуру дерева, перекинутому з одного краю безодні на інший. Однак і в цих випадках я дивився не вниз, не під ноги собі, а захоплювався красотами диких пейзажів.

Монументальні скелі, що похилилися на своїх безладно вирізьблених основах, здавалося, заперечували всі закони рівноваги. Між їхніми кам’яними заворотами росли стрункі й рівні дерева, підтримуючи вершинами скелі, з яких вони самі виростали. Подекуди можна було побачити химерні башти, створені самою природою, широкі, схожі на стіни фортеці, стрімкі вали, похилені під таким кутом, який порушував усі закони земного тяжіння і був би неможливим на поверхні землі.

Я помічав і на собі велику щільність води: незважаючи на важкий одяг, мідний шолом на голові, свинцеві підошви, я піднімався майже непрохідними й крутими схилами з легкістю, так би мовити, сарни!

Моя розповідь про підводну екскурсію, я сам це відчуваю, звучить надто неправдоподібно! Але я повинен описувати речі і явища, які, на перший погляд, здаються неймовірними, проте вони все ж таки існують у дійсності, вони незаперечні. Це був не сон і не галюцинація! Я все це бачив!

Через дві години після того як ми залишили «Наутілус», ми піднялися вже вище смуги лісу. Над нашими головами, всього за сотню футів, височіла вершина горн, темна громада якої чітко вимальовувалася в блискучому сяйві розташованого на протилежному схилі джерела. Тепер подекуди зустрічалися самі тільки скам’янілі кущі, гілки яких звивалися в примхливі візерунки. З-під наших ніг, немов стривожені птахи, з високої трави виривалися великі зграї риб. Скелястий масив був порізаний непрохідними щілинами, глибокими печерами, бездонними ямами, в яких ворушилися страшні потвори. Кров хвилями припливала до серця, коли я помічав велетенське щупальце, що перегороджувало мені шлях, або чув, з яким тріском закривалася жахлива клешня, що висовувалася з яко го-небудь заглиблення. В темряві горіли тисячі блискучих точок. Це були очі ракоподібних титанів, що ховалися в своїх лігвах: велетенських омарів, які загрозливо піднімали, мов алебарди, свої клешні ляскаючи ними з брязкотом заліза, велетенських крабів, що поверталися при нашому наближенні, немов гармати на лафетах, страхітливих спрутів, щупальця яких спліталися, наче жива загорожа з гадюк. Це був страшний світ надмірних потвор, про існування яких я ще нічого не знав! До якого ряду належали ці членистоногі, для яких скелі були наче другим панциром? Як змогла природа зберегти таємницю їхнього життя? Скільки століть вони так живуть в океанських глибинах?

Але я не міг зупинятися. Капітан Немо, що вже давно звик до цих жахливих тварин, не звертав на них ніякої уваги. Ми дійшли до першого плато, де мене чекали нові несподіванки. На ньому височіли мальовничі руїни, величезні нагромадження каміння, які ще частково зберегли форму палаців, храмів і свідчили, що колись вони були створені руками людей, а не якимись надприродними силами. Все це тепер було вкрите квітучим килимом зоофітів і оповито, замість плюща, густим покровом водоростей і фукусів.

Що це була за частина суші? Яка катастрофа опустила її на морське дно? Хто розташував ці скелі і каміння, наче пам’ятку доісторичних часів? Де я знаходився? Куди мене знову завела фантазія капітана Немо?

Я хотів його про це запитати. Не маючи змоги покликати, я зупинив його, схопивши за руку. Але він, похитавши головою і показуючи на вершину гори, здавалося, говорив: «Іди! Йди далі!» Я знову пішов слідом за капітаном Немо і, зібравши останні сили, за кілька хвилин уже був на вершині гори, що здіймалася метрів на десять над усім цим нагромадженням скель.

Я поглянув на схил, який ми щойно проходили. Гора з цього боку піднімалася над рівниною на сімсот-вісімсот футів. Але протилежний схил її спускався не менш як на півтори тисячі футів. Мій здивований погляд зупинився на великій яскраво освітленій рівнині. Ця гора була справжнім вулканом. На відстані п’ятдесяти футів од вершини знаходився широкий кратер, над яким безперервно злітали маси каміння й попелу. З кратера суцільним потоком виливалася лава і вогняними каскадами збігала по схилах гори. Цей вулкан, немов велетенський факел, освітлював усю рівнину, що лежала біля його підніжжя, заграва виверження поширювалася до крайніх меж горизонту.

Я сказав, що цей підводний вулкан викидав лаву, але не вогонь. Для полум’я потрібний кисень повітря, вогонь не може горіти під водою. А потоки лави, розпечені в надрах землі до білого жару, виливаючись, можуть успішно боротися з водою і перетворювати її в пару. Швидкі течії відносять цю пару вбік, і потоки лави спускаються до самого низу гори; як при виверженні Везувію, лава заливала другий Торре дель Греко.

Справді, там, удалині, виднілося мертве місто — купи руїн з поваленими стінами й колонами, з проваллям замість дахів, з розбитими храмами й арками, в яких навіть тепер ще угадувалися прекрасні пропорції. Стиль цих будівель нагадував тосканську архітектуру. Далі на рівнині можна було помітити руїни велетенського акведука[86]. Ближче до гори здіймалися величні рештки акрополя, схожого своїми легкими формами на Парфенон[87]. Біля нього — залишки набережної, які свідчили про те, що там колись був давній порт, розташований на березі моря і призначений для торгових кораблів і військових трирем. Ще далі вирізнялися довгі лінії повалених стін, широких безлюдних вулиць, ціла Помпея[88], поглинута океанськими водами, яку капітан Немо воскресив перед моїми очима!

Де я знаходився? Що це були за руїни? Мені хотілося дізнатися про це за всяку ціну! Я хотів розпитати про них у капітана Немо, хоча б для цього потрібно було зірвати мідний шолом, що тримав у полоні мою голову.

Але він сам підійшов до мене, зробивши заспокоюючий жест. Потім, піднявши уламок крейди, він наблизився до чорної базальтової скелі і написав на ній лише одне слово — «Атлантида». Наче блискавка пронизала мій мозок! Атлантида! Атлантида Платона[89], існування якої заперечували Оріген, Порфирій, Жамблік[90], д’Анвіль, Мальт-Брен[91], Гумбольдт, що вважали зникнення цього материка красивою легендою! Атлантида, існування якої визнавали Посідоній, Пліній Старший, Аміан-Марцеллін, Тертулліан[92], Енгель і Шерер[93], Турнефор, Бюффон і д’Авезак[94], ця Атлантида простяглася перед моїми очима, зберігаючи до цих пір сліди минулої катастрофи.

Отже, це тут була країна, що існувала за межами Європи, Азії та Лівії, по той бік Геркулесових стовпів[95], країна, в якій жив могутній народ — атланти, один з найстаріших ворогів стародавніх греків, країна, яка, нарешті, опустилася на дно океану!

У трактатах Платона збереглися свідчення про ці героїчні часи. Його діалог між Тімеєм і Крітіасом, узятий із спогадів Солона, поета й законодавця, розповідає ось про що. Одного дня Солон розмовляв з кількома старими мудрецями з Саїса — міста, якому вже тоді було понад вісімсот років; про це свідчили аннали — написи, зроблені на священних стінах його храмів. Один з цих мудреців розказав йому про історію іншого міста, старішого за Саїс на тисячу років. Це грецьке місто, коли йому було 900 років, захопили і частково зруйнували атланти. Розповідали, що ці атланти займали величезний материк, більший за Азію і Африку, разом узятих. Їхня влада поширювалася навіть на Єгипет. Вони хотіли підкорити Елладу, але змушені були відступити перед мужнім опором еллінів[96]. Проминули століття. І раптом сталася катастрофа — землетрус, повідь. Досить було однієї ночі і одного дня, щоб Атлантида назавжди зникла з лиця землі, і лише найвищі її вершини — Мадера, Азорські острови, Канарські острови, острови Зеленого Мису — залишилися на поверхні моря.

Такими були історичні спогади, пробуджені в моєму мозку написом капітана Немо. Примхлива доля завела мене на одну з вершин цього давнього континенту! Я власною рукою торкався руїн, які існували багато тисячоліть тому! Мої ноги ступали по тій землі, по якій ходили перші мешканці світу! Мої свинцеві підошви трощили кістяки тварин міфічних часів, які колись укривалися під тінню дерев, що вже багато століть сплять кам’яним сном!

Ех, чому в мене не було часу! Я б спустився стрімкими схилами гори, обійшов би з кінця в кінець цей величезний материк, який, безумовно, колись з’єднував Африку з Америкою! Я б оглянув усі його міста, що існували задовго до світового потопу! І там, можливо, перед моїми очима постали б легендарні міста: войовничий Махімос, благочестивий Евзебес, велетенські мешканці яких жили цілі століття і мали таку величезну силу, що споруджені ними будівлі тисячоліттями чинили опір руйнівній силі води! І, можливо, настане день, коли який-небудь вулканічний процес примусить знову вийти на поверхню океану ці поглинуті руїни! Адже в цій частині океану і тепер відомі численні підводні вулкани, і часто мореплавці, проходячи повз ці весь час збуджувані глибини, відмічають досить сильні поштовхи. Деякі з них чують глухий шум боротьби розлючених стихій, іншим удавалося навіть підбирати з поверхні води плаваючий вулканічний попіл. Уся ця частина земної кулі, до самого екватора, залишається й досі місцем посиленої вулканічної діяльності. І хто знає, можливо, й справді в далекому майбутньому на поверхні Атлантичного океану з’являться нові гірські вершини, утворені продуктами вулканічних вивержень і безперервними напластуваннями лави.

В той час як я віддавався цим мріям, намагаючись краще запам’ятати найменші подробиці грандіозної картини, капітан Немо, спершись на якусь скелясту колону, вкриту водоростями, залишався нерухомим, наче закам’янів у німому екстазі. Чи думав він про зниклі покоління, чи запитував себе про таємниці людської долі? Може, ця незвичайна людина, що так ненавиділа сучасне життя, приходила сюди, щоб поринути в історичні спогади і пожити життям античних людей? Чого б тільки я не віддав, щоб проникнути в її думки, зрозуміти і, можливо, поділити їх?

Ми залишалися на цьому місці протягом години, спостерігаючи широку рівнину, освітлювану спалахами лави, які іноді набували особливої сили. Схили гори весь час здригалися від кипіння лави всередині її надр. Глухий гуркіт, що чітко передавався через воду, лунав грізно й велично. Цієї миті бліде місячне проміння пронизало товщі водних мас і на кілька хвилин освітило поглинутий континент. Це було ледве помітне сяйво, але воно викликало разючий ефект. Капітан Немо здригнувся, кинув останній погляд на неосяжну мертву рівнину і зробив мені знак іти слідом за ним.

З гори ми спустилися дуже швидко. Пройшовши закам’янілий ліс, я побачив прожектор «Наутілуса», що світив нам, наче зірка. Капітан ішов прямо на нього. На борт корабля ми повернулися в той момент, коли перші промені зорі осяяли поверхню океану.