20 000 льє під водою

РОЗДІЛ VIII Бухта Віго

Атлантичний океан! Неосяжний водний простір, поверхня якого займає двадцять п’ять мільйонів квадратних миль, простір, що розкинувся в довжину на дев’ять тисяч миль при ширині в дві тисячі сімсот миль! Його води були майже невідомі давнім людям. Можливо, лише карфагенські мореплавці — голландці античного світу — взнали про його існування під час своїх торговельних плавань уздовж західних берегів Європи і Африки! Океан, звивисті береги якого охоплюють величезний простір, приймає до себе води найбільших річок світу: Святого Лаврентія, Міссісіпі, Амазонки, Ла-Плати, Оріноко, Нігеру, Сенегалу, Ельби, Луари, Рейну, що зрошують найбільш цивілізовані і найбільш дикі країни! безмежна рівнина води, яку безперервно борознять пароплави всіх націй, під прапорами всіх країн світу, і яка закінчується двома найнебезпечнішими для мореплавців страшними мисами — Горн і Бур!

«Наутілус» різав гострим форштевнем води Атлантичного океану, пройшовши до цього часу за три з половиною місяці близько десяти тисяч льє — відстань, що майже дорівнює довжині земного екватора. Куди він тепер нас помчить? Що готує нам майбутнє?

Вийшовши з Гібралтарської протоки, «Наутілус» відразу взяв курс у відкритий океан. Він знову виплив на поверхню, і тепер ми відновили свої щоденні прогулянки на палубі. Я відразу піднявся туди разом з Недом Лендом і Конселем. Приблизно на відстані дванадцяти миль виднівся мис Сек-Вісента, що замикає з південного заходу Іспанський півострів. З півдня дув досить різкий вітер, море було непривітним. Під ударами великих хвиль «Наутілус» весь час сильно розгойдувався. Удержатися на палубі було майже неможливо: від кожного такого поштовху вона вислизала з-під ніг. Тому, подихавши трохи свіжим повітрям, ми спустилися вниз.

Я повернувся в свою каюту. Консель відправився до себе, а канадець з заклопотаним обличчям пішов слідом за мною. Наш швидкий перехід через Середземне море не дозволив йому здійснити свій проект, і він майже не приховував свого невдоволення.

Коли двері моєї каюти зачинилися, він сів на стілець і мовчки подивився на мене.

— Друже Нед, — звернувся я до нього, — я вас розумію, але ви не можете нічим собі докоряти. За тих умов, в яких проходило плавання «Наутілуса», думати про втечу було чистим безглуздям!

Нед Ленд нічого не відповів. Його стиснені губи, похмурі брови свідчили про те, що його повністю захопила якась настирлива думка.

— Слухайте, Неде, — почав я знову, — ще нема чого впадати у відчай. Ми йдемо вздовж берегів Португалії. Недалеко знаходяться Франція, Англія, де ми легко знайдемо притулок. О! Коли б «Наутілус» після виходу з Гібралтару взяв курс на південь, коли б він повіз нас у ті райони океану, де мало суші, я б поділяв вашу тривогу. Але капітан Немо, і це ми тепер знаємо, не обминає морів з пожвавленим рухом. Не сумніваюсь, що через кілька днів ви зможете підготувати зовсім безпечну втечу.

Нед Ленд пильно подивився на мене і, розтуливши, нарешті, губи, вимовив:

— Це станеться сьогодні ввечері!..

Я аж підскочив на місці. Признаюся, я був мало підготовлений до цієї звістки. Мені хотілося заперечити канадцеві, але потрібні слова не приходили до пам’яті.

— Ми домовилися чекати слушної нагоди, — говорив далі Нед Ленд. — Ця нагода трапилася. Сьогодні ввечері ми будемо на відстані всього кількох миль од іспанського берега. Ночі тепер темні. Вітер дме з відкритого моря. Я чекаю вашого слова, пане Аронакс, і надіюся на вас.

Через те, що я продовжував мовчати, канадець встав і підійшов до мене.

— Цього вечора, о дев’ятій годині! — сказав він. — Я вже попередив Конселя. В цей час капітан Немо, мабуть, закриється в своїй каюті і, можливо, ляже спати. Ні механіки, ні матроси екіпажу не можуть нас бачити. Я й Консель пройдемо до центрального трапа. Ви, пане Аронакс, залишитеся в бібліотеці, в двох кроках від нас, чекаючи мого сигналу. Весла, Щогли і парус лежать у шлюпці. Мені навіть пощастило покласти в неї деякі харчі. Я дістав англійський ключ, щоб одгвинтити гайки, якими шлюпка прикріплена до палуби «Наутілуса». Отже, все готово. До вечора!

— Море надто бурхливе! — зауважив, нарешті, я.

— Згоден з вами, — відповів канадець, — але дивитися на це не доводиться. Воля варта того, щоб заради неї рискувати. А втім, шлюпка надзвичайно міцна, і пройти в ній кілька миль за вітром — не така вже велика справа. Хто знає, чи не будемо ми завтра на сотню льє у відкритому океані? Якщо обставини сприятимуть нам, то ми вже десь о десятій-одинадцятій годині висадимося на сушу. Будемо сподіватися, що нам пощастить! Отже, до вечора!

З цими словами канадець вийшов, залишивши мене приголомшеним від усього, що я почув. Мені чомусь здавалося, що коли настане час утечі, його вистачить для того, щоб подумати, посперечатися. Але впертий канадець не дозволив цього. І що я міг йому заперечити? Нед Ленд сто разів був правий! Це був сприятливий випадок, і він користувався ним. Чи міг я відмовитись од свого слова і взяти на себе відповідальність за майбутню долю своїх товаришів, коли б не поступився власними інтересами? Хіба не може завтра капітан Немо затягнути нас знову в далекі від усякої землі океанські простори?

В цей час почувся досить сильний свист. Я зрозумів, що резервуари «Наутілуса» заповнюються водою і він починає заглиблюватись у води Атлантичного океану.

Я залишився в своїй каюті. Мені не хотілося зустрічати капітана Немо і ховати від нього очі, які б неминуче викрили стурбованість, що охопила мене. Яким сумним здався мені цей день, сповнений вагань! Мені хотілося, з одного боку, повернутися на волю, а з другого — я жалкував за «Наутілусом», за своєю незакінченою працею про таємниці підводного світу. Подумати тільки: я повинен був покинути океан, «мою Атлантику», як я називав його жартома, не обстежити найбільші його глибини, не вирвати захованих у ньому таємниць, які були мені розкриті Індійським і Тихим океанами! Мені пощастило прочитати лише перший том найбільш захоплюючої в світі книги природи, і я мусив припинити читання на найцікавішому місці. Які сумні години довелося мені пережити в той час! Думка про те, що незабаром я буду на суші, в повній безпеці, оточений товаришами, нібито тішила мене, але на зміну їй, всупереч розуму, приходило бажання, щоб якась непередбачена обставина перешкодила виконанню плану Неда Ленда.

Двічі я заходив у салон подивитися на компас: переконатися, чи наближає нас «Наутілус» до берегів чи, навпаки, віддаляє од них.

«Наутілус» увесь час ішов поблизу португальського узбережжя, держачи курс прямо на північ. Отже, залишалося тільки готуватися до втечі. Мій вантаж не був особливо великим: самі лише записки, і більше нічого!

Я питав себе: що подумає капітан Немо про наше зникнення? Які турботи чи навіть біль викличе воно в нього? Що він зробить, незалежно від результатів нашої спроби — удасться вона чи не вдасться? Нічого й говорити, що я не мав ніякого права скаржитися на нього. Навпаки, нічия гостинність не була більш щирою, ніж його! Але навіть покидаючи його, я не міг бути обвинувачений у невдячності. Нас не зв’язувала з ним ніяка клятва. Він розраховував не на наше слово честі, а тільки на неможливість утекти з «Наутілуса», — ця обставина назавжди повинна була зробити нас його полоненими. Крім того, неодноразові одверті заяви капітана Немо про те, що ми ніколи в житті не покинемо судна, виправдовували всі наші спроби втечі.

Я не бачив капітана з часу нашої розмови поблизу берегів острова Санторіна. Невже випадок зведе мене з ним перед нашою втечею? Я й хотів, і боявся цього. Я прислухався, чи не почую кроків у його каюті, що межувала з моєю. Але до мого вуха не долинав жоден звук. Здавалося, каюта була пустою.

Тоді я запитав себе: чи була взагалі в цей час на борту ця загадкова людина? З тієї ночі, коли шлюпка покидала «Наутілус» з якоюсь таємничою метою, мої думки й здогадки про капітана Немо трохи змінились. Я подумав, що, незважаючи на його заяви, капітан Немо продовжував підтримувати якісь зв’язки з землею. Невже він ніколи не залишав «Наутілус»? Адже інколи траплялося, що я не бачив його цілими тижнями. Що він робив у цей час? І тоді, коли я вважав, що в нього наступав черговий приступ мізантропії, можливо він виконував десь на суші якусь таємничу місію, яку я так і не міг розгадати?

Подібні думки не давали мені спокою. В нашому дивному становищі можна було нескінченно робити найнеймовірніші припущення. Я відчував нестерпну тривогу. Цей день, сповнений чекання, тягнувся для мене без кінця і краю. Годинник дзвонив з невимовною повільністю. Я не знаходив собі місця.

Обід був для мене накритий, як звичайно, в моїй каюті. Заклопотаний думками про майбутнє, я їв погано. З-за столу підвівся о сьомій годині. Сто двадцять хвилин — а я лічив кожну хвилину — відділяли мене од тієї миті, коли я повинен був приєднатися до Неда Ленда.

Моє хвилювання зростало. Серце шалено билося, я не міг залишатися на одному місці: ходив уперед і назад, намагаючись заспокоїти нервове збудження посиленим рухом. Думка, що ми можемо загинути при цій сміливій спробі, мало непокоїла мене; більше за все я боявся, що наш план відкриється раніше, ніж ми покинемо «Наутілус», що ми повинні будемо стати перед розгніваним або, ще гірше, прикро враженим капітаном. Це особливо гнітило і тривожило мене.

Я вирішив востаннє оглянути салон. Вузьким коридором я пройшов у музей, де провів стільки приємних і корисних годин. Я дивився на всі багатства, скарби так, як може дивитися людина напередодні одвічного заслання, знаючи, що вона сюди більше ніколи не повернеться. І справді, я добровільно залишав назавжди всі ці чудеса природи, шедеври мистецтва, серед яких стільки днів жив. Мені захотілося востаннє подивитися крізь вікна салону на води Атлантичного океану. Але віконниці були герметично зачинені і залізний корпус корабля відділяв мене од океану, таємниць якого я до цих пір ще не знав.

Обходячи зал салону, я дійшов до дверей, які вели в каюту капітана Немо. На превеликий подив, вони були напіввідчинені. Я мимоволі відступив на крок. Якщо капітан Немо був у кімнаті, він міг би мене побачити. Проте ніякого шуму не було чути, і я знову наблизився. Каюта була пуста. Я штовхнув двері і зробив кілька кроків усередину. Її вигляд, як і раніше, був суворий і навіть аскетичний.

І раптом мене вразили кілька офортів, яких я не по мітив під час мого першого візиту. Це були портрети видатних історичних діячів, що все своє життя присвятили якій-небудь великій ідеї людства: Костюшка[73] — героя за визволення Польщі, Боцаріса[74] — Леоніда[75] сучасної Греції, О’Коннела[76] — борця за незалежність Ірландії, Джорджа Вашингтона[77] — засновника Північно-Американського союзу, Маніна[78] — італійського патріота, Авраама Лінкольна[79], забитого кулею фанатика-рабовласника, і, нарешті, мученика за справу звільнення негрів від рабства, повішеного на шибениці Джона Брауна[80], як змалював його Віктор Гюго.

Який зв’язок існував між цими героями і капітаном Немо? Чи міг я тепер, нарешті, з допомогою цієї галереї портретів відгадати таємницю його життя? Може, він теж був вождем пригніченого народу, визволителем рабів? Чи, може, він був одним з героїв жахливої війни між американськими північними і південними штатами, війни сумної і уславленої назавжди?..

Раптом годинник продзвонив восьму годину. Перший удар молоточка по дзвінку пробудив мене від думок. Я здригнувся, ніби чиєсь невидиме око проникло в найглибші таємниці моїх думок, і поквапливо вийшов з кімнати. Мій погляд перш за все зупинився на компасі. Ми, як і раніше, прямували на північ. Лаг показував середню швидкість, манометр — глибину приблизно в шістдесят футів. Отже, все складалося на користь проекту Неда.

Я повернувся в свою каюту і тепло одягнувся: натягнув високі морські чоботи, шапку з шкіри морської видри, теплу куртку з морського шовку, підбиту шкірою тюленя. Тепер я був готовий. Залишалося чекати. Глибоку тишу на кораблі порушувало лише гудіння гвинта. Напружуючи всю увагу, я прислухався коло дверей, боячись, що раптом почую вибух людських голосів, які будуть свідчити, що Неда Ленда застали в момент здійснення його проекту втечі. Мене охопила смертельна тривога. Даремно я намагався оволодіти собою і стати спокійним.

О дев’ятій годині без кількох хвилин я приклав вухо до перегородки, що відділяла мене від каюти капітана. Ніяких звуків! Я вийшов з своєї каюти і повернувся в салон. Він був напівзатемнений, але в ньому теж не було нікого. Я відчинив двері, що вели в бібліотеку. Те саме напівсвітло, та ж сама пустота. Я став коло дверей, що виходили до центрального трапа, і почав чекати сигналу Неда Ленда.

У цей момент шум від обертання гвинта помітно зменшився, а потім і зовсім затих. Чому сталася зміна в ході «Наутілуса»? Я не міг сказати, чи була ця зупинка корисною, чи зовсім зайвою для задумів Неда Ленда.

Тепер тишу порушувало тільки биття мого серця.

Раптом відчувся легкий поштовх. Я зрозумів, що «Наутілус» опустився на океанське дно, і від цього ще більше стривожився. Сигналу від канадця не було до цього часу. Мені хотілося піти до Неда Ленда, щоб умовити його відкласти втечу. Відчувалося, що наше сьогоднішнє плавання проходило не в звичайних умовах.

Цієї миті двері салону відчинились і в них з’явився капітан Немо. Він відразу помітив мене і без привітання дуже люб’язно сказав:

— А, пане професоре, я вас шукав. Чи знаєте ви історію Іспанії?

Коли б він навіть запитав, чи знаю я історію рідної країни, то, перебуваючи в стані крайньої тривоги й збентеження, я все одно нічого не зміг би відповісти.

— Ну, то як? — повторив запитання капітан Немо. — Чи знаєте ви історію Іспанії?

— Дуже погано! — відповів я нарешті.

— От так завжди з ученими, — сказав капітан. — Крім своєї спеціальності, вони нічого не знають. Сідайте тоді, — додав він, — і я розкажу один цікавий епізод з цієї історії.

Капітан зручно влаштувався на дивані, я машинально сів поруч з ним, але в напівтемному кутку.

— Слухайте мене, пане професоре, уважної — почав він. — Ця історія зацікавить вас до деякої міри, бо вона відповість вам на питання, якого ви, мабуть, самі не можете розв’язати.

— Слухаю вас, капітане, — відповів я стривожено, не знаючи, що хотів цим сказати мій співрозмовник і в якій мірі його розповідь стосується наглих планів утечі.

— Пане професоре, — говорив далі капітан Немо, — якщо ви не будете проти, ми почнемо з 1702 року. Ви, можливо, пам’ятаєте, що в цей період французький король Людовік XIV, вважаючи, що йому достатньо зробити один величний знак, щоб Піренеї провалилися крізь землю, посадив на іспанський трон свого внука герцога Анжуйського. Цьому досить бездарному принцові, відомому під ім’ям Філіппа V, довелося зіткнутися з досить сильними зовнішніми ворогами. Справді, за рік перед тим королі Голландії, Австрії і Англії уклали в Гаазі союзний договір з метою відняти іспанську корону у Філіппа V і надіти її на голову якогось ерцгерцога, якому вони вже наперед дали ім’я Карл III. Іспанія повинна була протистояти цій коаліції. Однак у неї майже не було ні солдатів, ні матросів. Але грошей вона мала б досить при тій, звичайно, умові, якщо її галеони, навантажені американським золотом і сріблом, могли б увійти в іспанські порти.

Отже, в кінці 1702 року Іспанія чекала багатий транспорт, який супроводжувала французька ескадра в складі двадцяти трьох кораблів під командуванням адмірала Шато-Рено. Такий конвой був необхідний тому, що об’єднаний флот ворожої коаліції рискав в Атлантичному океані. Транспорт повинен був прийти в Кадікс, але адмірал довідався, що в його водах крейсує англійська ескадра, і вирішив зайти в який-небудь французький порт. Іспанські капітани транспортних кораблів запротестували проти такого рішення. Вони вимагали, щоб їх доставили лише в іспанський порт і, якщо не можна було пробитися в Кадікс, то треба було йти в бухту Віго, розташовану на північно-західному березі Іспанії. За їхніми даними, вона не була блокована. Адмірал Шато-Рено виявив слабкодухість і погодився з цією вимогою. Галеони увійшли в бухту Віго. На нещастя, ця бухта має з боку моря широко відкритий рейд, який ніяк не можна захистити. Отже, потрібно було якнайшвидше розвантажити галіони до появи флоту ворожої коаліції; часу на це було більш ніж досить, усе обійшлося б щасливо, коли б раптом не почалася трагічна за наслідками суперечка про порушення привілеїв.

— Ви уважно стежите за моєю розповіддю? — раптом запитав мене капітан Немо.

— Надзвичайно уважно, — відповів я, досі не розуміючи, з якого приводу читається мені ця лекція з історії.

— Я продовжую розповідати. Сталося от що. Кадікські купці мали привілей, за яким усі товари, що приходили з Вест-Індії[81], повинні були розвантажуватися лише в Кадіксі. Таким чином, вивантаження злитків золота в бухті Віго суперечило встановленим для них привілеям. Вони звернулися зі скаргою до Мадріда і добились у слабкого Філіппа V розпорядження, за яким транспорт повинен був залишитися в бухті без розвантаження як секвестрований[82] до тих пір, поки ворожий флот не зніме блокади з Кадікса. В той час, коли приймалося це рішення, 22 жовтня 1702 року, англійські кораблі теж увійшли в бухту Віго. Адмірал Шато-Рено, незважаючи на переважаючі сили противника, відбивався дуже хоробро. Проте, побачивши, що золоті багатства транспорту повинні були потрапити до рук ворога, він наказав підпалити і затопити галіони, які й пішли на дно разом зі своїм величезним скарбом.

Капітан Немо зупинився. Признаюся, я до цього часу не розумів, чому мене повинна була цікавити ця історія.

— Ну і що ж? — запитав я його.

— А те, пане Аронакс, — відповів капітан Немо, — що ми тепер перебуваємо в бухті Віго і лише від вас залежить проникнути в її таємницю.

Капітан підвівся і зробив знак іти за ним. Я вже встиг повністю оволодіти собою і невимушено пішов слідом за ним. У салоні було темно, але крізь його прозорі вікна було видно блискучі океанські води. Я подивився у вікно.

В радіусі до півмилі вода навкруги «Наутілуса» була немов насичена електричним світлом нашого прожектора. Піщане дно здавалося дуже чистим, усе було видно до найменших дрібниць. Матроси команди «Наутілуса», одягнені в скафандри, ворушили напівзогнилі бочки, поламані ящики, витягаючи їх з погорілих уламків. З цих ящиків і бочонків висипалися золоті й срібні злитки, текли цілі потоки піастрів і коштовностей. Весь пісок був засипаний ними. Навантаживши на себе ящик чи бочку з цінними трофеями, матроси йшли на «Наутілус», складали в ньому свій вантаж і поверталися за новим у невичерпну скарбницю золота й срібла.

Тепер я зрозумів. Саме тут 22 жовтня 1702 року був театр морського бою. В цьому місці потонули галіони з вантажем для іспанського уряду. Саме з цих розсипів капітан Немо, залежно від необхідності, черпав золото і наповнював ним свій «Наутілус». Тільки йому, йому одному Америка віддала свій дорогоцінний метал. Він був єдиним і прямим спадкоємцем цих скарбів, відібраних силою в інків[83] та інших народів, підкорених Фернандом Кортесом[84].

— Чи знали ви, пане професоре, — звернувся він до мене посміхаючись, — що в морі існують такі багатства?

— Знав, — відповів я, — що загалом у водах океанів у розчиненому вигляді міститься близько двох мільйонів тонн срібла.

— Правильно, але щоб добути це срібло, необхідно витратити більше, ніж воно само коштує. А тут, навпаки, мені потрібно тільки нахилитися, щоб підібрати загублене людьми. І не тільки в бухті Віго, а скрізь, де були театри боїв і катастроф. Усі ці місця нанесені на мою підводну карту. Розумієте тепер, що я багатший за мільярдерів?

— Так, розумію, капітане. Але дозвольте мені все ж зауважити, що, використовуючи золоті розсипи бухти Віго, ви тільки випереджаєте роботу конкуруючого з вами акціонерного товариства.

— Якого саме?

— Товариства, яке одержало від іспанського уряду привілей на роботи по розшукуванню потоплених галіонів. Його акціонери сплять і бачать уві сні ці п’ятсот мільйонів — адже так були оцінені потоплені багатства?

— Так, п’ятсот мільйонів! — відповів капітан Немо. — Вони тут були, але їх уже немає!

— Зрозуміло! — сказав я. — Тому треба було б бути милосердним до цих акціонерів і попередити їх. Правда, невідомо, як вони сприйняли б це попередження. Гравці завжди жалкують не так за втратою своїх грошей, як за зникненням їхніх божевільних надій. А втім, мені їх майже не шкода. Я більше співчуваю багатьом тисячам нещасних бідняків, яким ці величезні багатства могли б значно полегшити становище. Та, на жаль, вони ніколи до них не дійдуть!

Я не встиг ще закінчити фразу, як зразу відчув, що вона образила капітана Немо.

— Ніколи до них не дійдуть? — скрикнув він з запалом. — Отже, ви вважаєте, що ці скарби втрачені, раз вони потрапляють до моїх рук? Виходить, за вашими словами, що я підбираю їх тільки для себе? А хто вам сказав, що з їхньою допомогою я не роблю добрих справ? Ви гадаєте, що я не знаю про страждання бідних людей, про існування пригнічених націй, про нещасних, які потребують допомоги, про жертви, що вимагають помсти? Невже ви не розумієте?..

Капітан Немо раптом замовк, можливо жалкуючи, що сказав надто багато. Але й цього було для мене досить. Я про все здогадався. Якими б не були причини, що примусили його шукати незалежності в морських глибинах, він перш за все лишався людиною! Його серце обливалося кров’ю, коли він бачив страждання людства, і його щедра рука допомагала як окремим біднякам, так і пригнобленим народам.

Тільки тоді я зрозумів, кому були призначені мільйони, відправлені капітаном Немо в той час, коли «Наутілус» плив біля берегів охопленого повстанням Кріту.