20 000 льє під водою

РОЗДІЛ VII Через Середземне море за сорок вісім годин

Середземне море, «Велике море» стародавніх євреїв, «Море» античних греків, «Наше море» стародавніх римлян, облямоване апельсиновими деревами, алое, кактусами, морськими соснами, сповнене аромату миртових дерев, оточене суворими горами, уславлене через своє чисте і прозоре повітря — це по-справжньому синє море стало ареною одвічної боротьби між вогнем і водою. Нептун і Плутон[68] до цього часу сперечаються там за владу над світом.

Саме там, на берегах Середземного моря, — писав Мішле, — в найпрекраснішому в світі кліматі, людина повертає собі сили і здоров’я.

Але мені вдалося тільки мимохідь поглянути на цей прекрасний водний басейн, поверхня якого займає два мільйони квадратних кілометрів. Я навіть нічого не міг узнати від капітана Немо, бо ця загадкова людина жодного разу не з’являлася в салоні під час нашого дуже швидкого переходу через Середземне море.

За моїми розрахунками, весь шлях у шістсот, приблизно, льє він пройшов за дві доби — за сорок вісім годин! Вранці 16 лютого ми покинули береги Греції, а 18, на сході сонця, пройшли Гібралтарську протоку.

Мені стало ясно, що Середземне море, оточене з усіх боків землею, від якої він намагався втекти, не подобалося капітанові Немо. Можливо, хвилі й вітри цього моря викликали в нього надто багато гірких спогадів, збуджували сум за тим, що втрачено? А може, він, позбавлений океанських просторів, не відчував тут себе вільним, а «Наутілусу» було тісно між стиснутими берегами Африки і Європи?

Тому наша швидкість перевищувала двадцять п’ять миль, або дванадцять льє, або сорок вісім кілометрів на годину. Зрозуміло, що Нед Ленд, на його превеликий жаль, змушений був відмовитись од своїх планів утечі. Він не міг скористатися шлюпкою при швидкості корабля в дванадцять-тринадцять метрів на секунду. Покинути в таких умовах «Наутілус» було б найбезглуздішим вчинком — все одно, що скочити з кур’єрського поїзда. Де того ж, наш корабель піднімався на поверхню лише вночі, щоб поновити запаси повітря, а потім знову заглиблювався і весь час плив, користуючись лише показниками приладів — компаса і лага.

Отже, я міг помітити в глибинах Середземного моря лише те, що бачить пасажир експресу з вікна свого купе — далекий горизонт, але не ближчі до залізниці предмети, що миготять, мов блискавка. Проте Конселеві й мені все-таки пощастило роздивитися деяких середземноморських риб, які завдяки своїм могутнім плавцям іноді кілька секунд пливли поряд з такою самою швидкістю, що і «Наутілус». Ми годинами простоювали біля вікон салону, і зроблені тоді нотатки допомогли мені відтворити в загальних рисах іхтіологічну картину цього моря.

Серед численних риб Середземного моря одних мені пощастило розглядіти краще, других — значно гірше, а третіх швидкість «Наутілуса» не дала можливості побачити зовсім. Отже, дозволю собі класифікувати їх саме за цим фантастичним принципом — він краще передає мої короткі спостереження.

В товщах води, яскраво освітлених прожектором, звивалися довгі, завдовжки до метра, міноги, що пристосовувалися майже до всіх морів. Шипуваті скати досягали п’яти футів у ширину; з темними спинами, вкритими білуватими цятками й гострими шипами, вони нагадували широкі хустки, які виносить течія. Інші скати пливли так швидко, що я не міг перевірити, заслуговують вони назви морських орлів, яку дали їм стародавні греки, чи пацюків, жаб, летючих мишей, як їх зневажливо охрестили сучасні рибалки. Знайомі вже акули-мокої, завдовжки до дванадцяти футів, особливо небезпечні для водолазів, наввипередки обганяли одна одну. Серед них зустрічались і морські лисиці завдовжки до восьми футів, з надзвичайно розвиненим нюхом — вони раптово з’являлися з глибини, немов довгі синюваті привиди. Ми бачили також дорад з родини спарових риб, — деякі з них досягали ста тридцяти сантиметрів у довжину; вони виблискували сріблом і блакиттю, а впоперек їхнього тіла проходила золотиста смужка, що різко вирізнялася на темному фоні плавців; ці риби в свій час присвячувалися богині Венері; пристосовані для життя в прісних і солоних водах, мешканці річок, озер, океанів, усіх кліматів, байдужі до температурних змін, доради зберегли свою красу з давніх геологічних епох і являють собою надзвичайно цінний вид риб.

Чудові представники осетрових риб завдовжки дев’ять-десять метрів[69], що надзвичайно швидко плавають, іноді ударяли могутніми хвостами у наші вікна, показуючи блакитнуваті спини з невеличкими коричневими цятками; тілом вони нагадують акул, але поступаються перед ними в силі; зустрічаються у всіх морях; навесні осетри піднімаються у великі річки, борючися з течією Волги, Дунаю, По, Рейну, Луари, Одеру; вони поїдають оселедців, скумбрію, мальків лососевих, тріскових; осетри — хрящуваті риби, м’ясо яких, дуже високої якості, вживають сирим, в’яленим, маринованим або солоним; колись цілих осетрів подавали на бенкетах Лукулла[70].

Але з усіх мешканців Середземного моря я міг найкраще побачити, особливо тоді коли «Наутілус» наближався до поверхні, тунців з темно-синіми спинами, грудним сріблястим панциром і золотистим спинним плавцем. Про тунців розповідають, що вони пливуть поряд з кораблями, ховаючись у його тіні від гарячого проміння тропічного сонця. І справді, риби ці супроводжували «Наутілус» так само, як колись вони супроводжували кораблі Лаперуза. Протягом довгих годин вони змагалися в швидкості з «Наутілусом». Я не міг відірвати погляду од тунців, наче спеціально створених природою для участі у швидкісних змаганнях; у них були маленькі голови, рівні веретеноподібні тіла завдовжки до трьох метрів, сильні грудні й хвостові плавці. Тунці пливли трикутником, як деякі зграї птахів, що дало привід давнім ученим твердити, ніби цим рибам відомі правила геометрії і стратегії. Проте ця «вченість» не рятує їх від провансальських рибалок, які цінують їх так само високо, як і мешканці Пропонтіди та Італії: ці чудові риби, немов чимось засліплені чи оглушені, тисячами потрапляють у марсельські сіті.

Тепер я назву, по пам’яті, тих середземноморських риб, яких ми з Конселем бачили мимохідь. Це були біляві ф’єрасфери, що проносилися, наче струмки пари; триметрові змієподібні мурени, забарвлені в зелений, синій і жовтий кольори; метрові мерлани з родини тріскових, в яких особливо цінується печінка; морські голки, що вигиналися, немов водорості; трігли особливого виду, яких поети називають рибами-лірами, а моряки — свистунами; на їхніх рилах знаходяться дві трикутні зубчасті пластинки, які, за переказами, служили музичним інструментом старому Гомеру; серед цього виду були помітні трігли-ластівки, які повністю відповідали цій назві — так швидко вони плавали; сірі, коричневі, блакитні, жовті, зелені бішенки з темними цятками, чутливі до музикального дзвону; поряд з ними з’являлися величезні палтуси, морські фазани з жовтими плавцями, всіяними коричневими цятками, — верхня частина цих риб забарвлена у коричневий і жовтий кольори; червоні з жовтими розводами барабольки, справжні райські птахи океанів, за які стародавні римляни платили до десяти тисяч сестерцій за кожного; їх приносили на бенкети, і гості з жорстокою цікавістю стежили, як червоний колір життя поступово змінювався білуватим забарвленням смерті.

Якщо я не міг як слід роздивитися спинорогів, голкобрюхів, морських коників, колючоперих риб-бекасів, невеликих риб-собачок, губанів, корюшок, летючих рибок або довгоперів, анчоусів, червоних пагрів, риб-місяців, багатьох видів камбали, що водяться в Атлантичному океані і Середземному морі, то тільки тому, що швидкість, з якою мчав «Наутілус» через багаті на фауну води, була справді величезною.

Щодо морських ссавців, то мені здалося, що я побачив, коли ми минали вхід в Адріатичне море, двох чи трьох кашалотів, кілька дельфінів з ряду звичайних для Середземного моря круглоголових, в яких голови вкриті невеликими блідими смугами, з дюжину тюленів з білим черевом і чорною шкірою на спині та на боках, — ці тюлені відомі під назвою ченців, бо вони справді схожі па ченців-домініканців, тільки довжина їх досягала трьох метрів.

Консель у свою чергу сповістив мене, що бачив черепаху завширшки шість футів, щит якої має три подовжніх опуклих гребені. Я дуже жалкував, що не побачив цього плазуна, бо, виходячи з опису Конселя, це була надзвичайно рідкісна різновидність черепах. Я помітив теж кількох черепах, але це були звичайні зелені черепахи з овальним щитом.

Серед зоофітів мене на кілька секунд захопила чудова жовтогаряча галеолярія, що приліпилася до вікна салону. Це було тонке, розгалужене на безліч паростків волокнисте тіло, яке закінчувалося таким ажурним мереживом, якому позаздрила б навіть суперниця Арахни[71]. На жаль, я не міг упіймати цей прекрасний екземпляр зоофіта і, мабуть, не побачив би в Середземному морі більше ні одного з них, коли б раптом «Наутілус» не зменшив своєї швидкості.

Це було ввечері 16 лютого. Трапилося це так. Ми проходили між Сицилією і Тунісом. У найвужчому місці моря його дно різко піднімається. Там височать справжні вершини підводного гірського пасма, розташованого в сімнадцяти метрах нижче поверхні, в той час як з усіх боків глибина досягала ста сімдесяти метрів. Отже, «Наутілус» повинен був просуватися обережно, щоб не наткнутися на цей підводний бар’єр.

На карті Середземного моря я показав Конселеві розташування цього підводного масиву.

— Але, з дозволу пана, це справжній перешийок, що з’єднує Європу з Африкою, — мовив Консель.

— Так, мій друже, і він повністю перегородив Туніську протоку. Досліди Сміта показали, що колись ці континенти були з’єднані між мисом Боно і мисом Фуріна.

— Охоче вірю! — сказав Консель.

— Додам ще, — промовив я, — що подібний бар’єр існує між Гібралтаром і Сеутою. В далекі геологічні епохи він повністю закривав Середземне море.

— Ех! — вигукнув Консель. — А що коли одного прекрасного дня вулканічний поштовх знову підніме ці два бар’єри з води?

— Це неможливо, Конселю!

— Але, з дозволу пана, я хочу закінчити свою думку. Коли б така подія все-таки сталася, це було б дуже прикро для бідолахи Лессепса — адже він витратив стільки енергії, щоб прорити Суецький каналі

— Безумовно, Конселю, проте я повторюю, що цього не трапиться! Сила підземного вогню з кожною хвилиною зменшується. Вулкани, такі численні в перші дні існування землі, потроху згасають. Внутрішній жар дедалі слабшає, температура верхніх шарів земної кулі зменшується дуже помітно. І це — нещастя для планети, бо її внутрішній жар — джерело життя.

— Але ж сонце…

— Сонця зовсім недостатньо, Конселю. Може воно повернути життя трупу?

— Наскільки мені відомо, ні!

— Так от, друже мій, земля колись перетвориться в холодний труп. Вона стане нежилою, такою ж нежилою, як І місяць, що вже давно втратив своє життєве тепло.

— А через скільки століть скоїться це нещастя? — стурбовано запитав мене Консель.

— Через кілька сотень тисяч років, мій хлопче!

— В такому разі, ми встигнемо ще закінчити нашу підводну подорож, якщо на перешкоді не стане Нед Ленд.

І заспокоєний Консель знову взявся до вивчення морського дна, користуючись тим, що «Наутілус» плив зовсім близько від його поверхні з помірною швидкістю.

Там, на скелях вулканічного походження, було ясно видно найрізноманітніші рослини підводної флори: губки, голотурії; червонуваті і злегка фосфоресціюючі сидіппи; морські огірки, що виблискували всіма кольорами райдуги; мандрівні завширшки до метра коматули, пурпурне забарвлення яких надавало навколишній воді червонуватого кольору. Тут були маси розкішних за формою і забарвленням евріал, гідроактиній на довгих стеблах, велика кількість їстівних мідій, зелені актинії на сірих ніжках, які губилися в густій шевелюрі щупалець оливкового кольору.

Консель приступив до більш детальних спостережень над молюсками і членистоногими. І хоч їх перелік у нього виходив надто сухим, я вирішив, щоб не ображати цієї прекрасної людини, так і подати його класифікацію, нічого в ній не змінюючи і нічого не додаючи від себе.

Серед молюсків Консель знайшов численних представників гребінцевих петонкулюсів, — там були спонділії, що нагромаджувались одна на одну, трикутні донакси, шалі з жовтими плавцями й прозорими черепашками, аплізії, відомі під назвою морських зайців, долабелли, м’ясисті асери, молюски-парасольки, звичайні для цього моря, морські вуха, черепашки яких укриті особливо красивим перламутром; мідії, яких мешканці Лангедоку вважають більш принадними, ніж устриць; літодонси, що поступово заглиблюються в скелі і мають гострий присмак перцю; вкриті смугами венерікарди з кулястими черепашками; цинтії з яскраво-червоними щупальцями; карнієри з загнутими вершинками, схожі на легкі гондоли; атланти зі спірально загнутою черепашкою; еоліди, схожі на невеличких слимаків; каволіни, що пересуваються на спині; цінерарії, петріколи, літторіни, кабошони, пандори та багато інших.

Членистоногих Консель поділив на шість класів.

При класифікації багатьох ракоподібних Консель скористувався методом натураліста Мільн-Едвардса. Він розпізнав лангустів, цей єдиний у Середземному морі вид омарів та різних крабів, придатних для їжі, гарнелів або, як їх називають, креветок, раків-відлюдників, що оволодівають пустими черепашками, гомолів з колючими головами, великих черепашок, зроблених наче з порцеляни — вони й називалися «венеціанськими порцелянами» та багато інших.

На цьому дослідження Конселя закінчилося. Йому невистачило часу навіть на те, щоб як слід класифікувати всіх ракоподібних, бокоплавів, трилобітових, зяброногих, веслоногих, вусоногих тощо. «Наутілус» уже минув вищу підводну точку бар’єра Лівійської[72] протоки, спустився знову на велику глибину і помчав з попередньою швидкістю. З цього моменту ми вже не бачили ні молюсків, ні членистоногих, ні зоофітів. У вікнах салону лише іноді мелькали тіні якихось великих риб.

Уночі з 16 на 17 лютого ми ввійшли до другого басейну Середземного моря, найбільша глибина якого ледве досягає трьох тисяч метрів. Використовуючи похилі рулі і силу гвинта, «Наутілус» раптом занурився у найнижчі шари моря.

Там, замість чудес природи, перед моїми очима з’явилися жахливі й хвилюючі картини. Ми тепер проходили ту частину Середземного моря, в якій так часто раніше траплялися катастрофи. Скільки кораблів потонуло, назавжди зникло під водою між берегами Алжиру і Провансу!

Середземне море в порівнянні з безмежними водними просторами Тихого океану всього-на-всього озеро. Але це озеро примхливе й свавільне, його води обманливі й непостійні. Сьогодні воно голубить і заспокоює крихке суденце, колише злегка його на своїх синіх хвилях, а завтра стає неспокійним і гнівним, вітер здиблює його, і часто морські вали могутніми ударами розбивають найміцніші кораблі.

Скільки загиблих суден, що покоїлися на морському дні, промайнуло переді мною під час цієї швидкої прогулянки в глибоководних шарах! Ті, що вже давно потонули, одягнули кораловий покров, інші, які загинули недавно, тільки поржавіли. Дно було вкрите якорями, гарматами, ядрами, залізною оснасткою, гребними валами, частинами машин, розбитими циліндрами, розірваними котлами, корпусами суден. Деякі кораблі не спускалися на саме дно, а наче висіли у воді, одні прямо, інші — кілем догори.

З кораблів, що зазнали аварії, одні загинули від зіткнення, інші розбились об скелі. Я бачив і такі, що спустилися прямовисно, з цілими щоглами, оснастка яких була туго натягнута водою. Здавалося, кораблі стоять па якомусь величезному відкритому рейді на якорях і лише чекають моменту відплиття. Коли «Наутілус» проходив біля них, заливаючи їх хвилями електричного світла, здавалося, що на цих кораблях от-от підійметься прапор, сигнал привітання, побажання щасливого плавання!.. Та ні, прапор не піднімався: мовчання і смерть панували на полі катастроф!

Я помітив, що чим ближче ми підходили до Гібралтарської протоки, тим більше дно Середземного моря було вкрите скорботними уламками. Береги Африки і Європи сходилися все щільніше, залишаючи вузь кий простір, в якому все частіше траплялися зіткнення. Я бачив там численні залізні корпуси, понівечені рештки пароплавів, що лежали на боку або стирчали вгору, нагадуючи якихось велетенських фантастичних тварин.

Одне з таких суден справило на мене особливо тяжке враження: воно було з розідраними боками, погнутою трубою, з колесами, від яких залишився самий тільки залізний каркас, з відірваним стерном, що звисало на залізному ланцюгу; корпус його весь поржавів від дії морських солей. Яка жахлива картина! Скільки людей загинуло на ньому! Скільки жертв він затягнув разом з собою під воду! Чи залишився в живих хто-небудь з його команди, щоб розповісти про цю страшну катастрофу? Чи, може, її трагічну таємницю хвилі зберігають до цього часу?..

Не знаю чому, але мені спало на думку, що це судно могло бути «Атласом» — тим самим пароплавом, раптове зникнення якого трапилося років двадцять тому і про яке ніхто вже нічого більше не чув. Яку сумну книгу можна було б написати про таємниці середземноморського дна, про це величезне кладовище, де загинуло стільки багатств, де стільки людей знайшло свою смерть!

Тим часом «Наутілус» байдужий до всього, швидко мчав усе вперед і вперед серед руїн. 18 лютого о третій ранку він уже підійшов до входу в Гібралтар.

Там існують дві течії: поверхнева течія, яка відома вже дуже давно і якою води Атлантичного океану вливаються в Середземне море, і внутрішня зустрічна течія, існування якої було доведене теоретично. Справді, кількість води Середземного моря, що весь час зростає завдяки водам Атлантики і річок, повинна щороку збільшувати рівень цього моря, бо самого тільки випарування його води не досить, щоб установити рівновагу. Але насправді цього немає. Тоді, природно, довелося припустити наявність внутрішньої течії, яка через Гібралтарську протоку виливає води надто переповненого моря в Атлантичний океан.

Це припущення було, справді, вірним. Саме цією зустрічною течією скористався «Наутілус». Він швидко плив вузьким проходом. На якусь мить мені пощастило побачити мальовничі руїни храму Геркулеса, що затонув, за свідченням Плінія старшого і Авієнуса, разом з низьким островом, на якому він стояв. За кілька хвилин ми вже входили в Атлантичний океан.