20 000 льє під водою

РОЗДІЛ XV Письмове запрошення

Наступного дня, 9 листопада, я прокинувся лише після дванадцятигодинного сну. Консель прийшов за своєю звичкою довідатися, «як пан провів ніч», і запропонувати свої послуги. Він залишив свого друга-канадця сплячим так міцно, ніби той усе своє життя нічого іншого і не робив.

Я дав Конселю можливість базікати скільки йому завгодно і майже не відповідав йому. Мене непокоїла відсутність капітана Немо на вчорашньому видовищі, і я сподівався побачити його сьогодні.

Я одяг свій костюм з бісусової тканини. Його вигляд уже не раз викликав зауваження з боку Конселя. Я сказав йому, що він виготовлений з шовковистих і лискучих волокон, якими прикріплюються до скель пінни, рід молюсків, що у великій кількості зустрічаються на берегах Середземного моря. Колись із них виготовляли прекрасні тканини, панчохи, рукавички, що були водночас і дуже м’які і дуже теплі. Отже, екіпаж «Наутілуса» міг одягатися своїм коштом, не відчуваючи потреби ні в бавовні, ні в овечій шерсті, ні в шовковичних черв’яках.

Одягшись, я пішов у великий салон. Він був пустий.

Я поринув у вивчення скарбів конхіології, зібраних у вітринах; рився в гербаріях, заповнених найрідкіснішими морськими рослинами, які, хоч і були засушені, зберегли, проте, свій чудовий колір. Між коштовними водоростями знаходилися кільчасті кладостефи, падіни, каулерпи, схожі на виноградне листя, ніжні цералії яскраво-червоного кольору, віялоподібні агари, грибовики, які схожі на дуже плоскі гриби і яких надто довго зараховували до зоофітів, нарешті ряд різноманітних водоростей.

Минув цілий день, і я не мав честі побачити капітана Немо. Віконниці салону не відчинялися. Можливо, не хотіли, щоб ми пересичувалися видовищем прекрасних речей.

«Наутілус», як і раніше, йшов на схід-північ-схід з швидкістю двадцять миль на годину на глибині п’ятдесяти-шістдесяти метрів.

Наступний день, 10 листопада, я провів теж у повній самотності. Я не бачив нікого з екіпажу. Нед і Консель були більшу частину дня зі мною. Вони дивувалися з незрозумілої відсутності капітана. Може, ця дивна людина захворіла? Може, вона змінила свої плани по відношенню до нас?

А втім, як зауважив Консель, ми користувалися повною волею, нас смачно і щедро годували. Наш хазяїн не порушував укладеної умови. Отже, ми не могли скаржитися. До того ж винятковість нашого становища давала нам такі багаті можливості, що ми не мали підстав докоряти капітанові.

З цього дня я почав записувати до щоденника всі пригоди, — саме це дало мені можливість розповісти тепер про них якнайточніше. Між іншим, цікава деталь: я писав на папері, виготовленому з морських водоростей.

11 листопада, рано-вранці, приток свіжого повітря, яке поширилося всередині «Наутілуса», показав, що ми повернулися на поверхню океану, щоб відновити запас кисню. Я попрямував до центрального трапа і піднявся на палубу.

Була шоста година. Стояла похмура погода, море було сіре, але спокійне, з ледве помітним зибом. Чи прийде капітан Немо, якого я сподівався зустріти тут? Поки що я помітив тільки стерничого, ув’язненого в скляній клітці. Усівшись на виступі, утворюваному дном човна, я вдихав з насолодою солоні випарування.

Потроху розвіявся туман під впливом сонячного проміння. На сході обрію з’явилося сяюче світило. Під його промінням море спалахнуло, як порох. Хмари, розкидані вгорі, забарвилися в чудові ніжні тони, а численні білі, легкі хмаринки, зазубрені по краях, віщували вітер на цілий день.

Але що міг зробити вітер «Наутілусу», якого й буря не лякала!

Я милувався життєрадісним, веселим і животворним сходом сонця, коли почув, що хтось піднявся на палубу.

Я вже приготувався вклонитися капітанові Немо, але це виявився його помічник, якого я вже бачив під час першого візиту капітана. Він вийшов на палубу і, здавалося, не помічав моєї присутності. Приставивши до очей сильний бінокль, помічник капітана почав дуже уважно оглядати обрій. Потім, закінчивши огляд, він наблизився до люка, промовивши такі слова (я точно запам’ятав їх, тому що вони щоранку повторювалися за подібних умов):

— Nautron respoc lorni virch!

Я не можу сказати, що вони означали,

Вимовивши ці слова, помічник спустився вниз. Я подумав, що «Наутілус» зараз знову попливе під водою, і тому повернувся до люка; спустившись, пішов по коридору до своєї кімнати.

Так проминуло п’ять днів, а становище наше не змінилося. Щоранку я піднімався на палубу; ті самі слова повторювалися щодня тією самою людиною. А капітан Немо не з’являвся,

Я вже примирився з тим, що більше ніколи його не побачу, аж ось 16 листопада, повернувшись разом з Недом і Конселем у свою кімнату, я знайшов на столі адресований мені лист.

Я нетерпляче розпечатав конверт. Записка була написана твердим, чітким почерком, літери були схожі на готичні літери німецького алфавіту.

Цей лист містив таке:

— Полювання! — вигукнув Нед.

— Та ще в лісах острова Креспо! — додав Консель.

— Отже, ця людина відвідує іноді землю? — спитав Нед.

— Мені здається, що сказано зовсім ясно, — відповів я, перечитуючи лист.

— Ну що ж, треба прийняти запрошення, — заявив канадець. — Потрапивши на тверду землю, ми вирішимо, що робити. А втім, я не від того, щоб з’їсти кілька кусочків свіжої дичини.

Не пробуючи примирити протиріччя між явною відразою капітана Немо до материків та островів і його запрошенням пополювати в лісах, я обмежився такою відповіддю:

— Давайте подивимося спочатку, що являє собою острів Креспо.

Я поглянув на карту півкуль і під 32° 40΄ північної широти і 167° 50΄ західної довготи знайшов острівець, який був відкритий у 1801 році капітаном Креспо і називався на старих іспанських картах Рокка де ла Плата, тобто «Срібна скеля». Значить, ми були на відстані приблизно

тисячі восьмисот миль од пункту нашого відплиття. Змінивши трохи свій напрям, «Наутілус» плив тепер на південний схід.

Я показав своїм товаришам на карті маленьку скелю, загублену в північній частині Тихого океану.

— Якщо капітан Немо і виходить інколи на землю, — сказав я їм, — то принаймні він вибирає зовсім пустинні острови.

Нед Ленд мовчки похитав головою, потім Консель і він вийшли з кімнати. Після вечері, поданої мені незворушним і ніби німим стюардом, я заснув трохи стурбований.

Наступного дня, 17 листопада, прокинувшись, я відчув, що «Наутілус» не рухається. Я швидко одягнувся і ввійшов у великий салон.

Капітан Немо був там. Він підвівся мені назустріч, уклонився і запитав, чи згодний я супроводжувати його.

Через те що він нічого не сказав з приводу своєї відсутності протягом цього тижня, я теж утримався говорити про це і відповів просто, що я і мої товариші готові йти слідом за ним.

— Тільки, капітане, — додав я, — я дозволю собі поставити вам одне питання.

— Будь ласка, пане Аронакс, і якщо я зможу відповісти, відповім.

— Так от, капітане. Як сталося, що ви, порвавши усякі зв’язки з землею, все ж володієте лісами на острові Креспо?

— Пане професоре, — відповів мені капітан, — ліси, якими я володію, не потребують від сонця ні світла, ні тепла. В них не водяться ні леви, ні тигри, ні пантери, ні будь-які інші чотириногі. Вони відомі тільки мені одному і ростуть лише для мене. Це зовсім не земні ліси, а підводні.

— Підводні ліси? — вигукнув я.

— Так, пане професоре.

— І ви мені пропонуєте йти туди?

— Саме так.

— Пішки?

— Навіть не замочивши ніг.

— І полювати?

— І полювати.

— З рушницею в руках?

— З рушницею в руках.

Я подивився на капітана «Наутілуса» з таким виглядом, в якому не було нічого похвального для нього. «Безперечно, він психічно хворий, — подумав я. — У нього був приступ хвороби, що тривав тиждень і, може, й тепер ще триває. Жаль. Я вважаю за краще, щоб він був диваком, ніж божевільним».

Цю думку, мабуть, легко було прочитати на моєму обличчі, але капітан Немо запросив мене йти слідом за ним, і я пішов з виглядом людини, що відважилася на все.

Ми прийшли в їдальню, де було приготовлено сніданок.

— Пане Аронакс, — сказав капітан, — прошу вас поснідати зі мною без церемоній. За сніданком поговоримо. Хоч я обіцяв вам прогулянку в лісі, але не можу обіцяти, що ви зустрінете там ресторан. Отже, наїдайтеся добре, бо обідати будемо, мабуть, лише пізно ввечері.

Я віддав шану сніданку. Він складався з різних страв, приготовлених з риб і морських кубушок, чудових зоофітів, приправлених водоростями. Запивали ми їжу чистою водою, в яку я, за прикладом капітана, додав кілька крапель наливки, що перебродила і була виготовлена, за камчатським способом, з водорості, відомої під назвою перетинчастої родоменії.

Спочатку капітан Немо їв мовчки. Потім сказав мені:

— Пане професоре, коли я вам запропонував піти на полювання в ліси Креспо, ви подумали, що я не послідовний. Коли ви довідалися, що мова йде про підводні ліси, ви вирішили, що я божевільний. Пане професоре, ніколи не слід так поверхово судити про людей.

— Але, капітане, повірте, що…

— Зробіть ласку, вислухайте мене, і ви побачите, чи можна обвинувачувати мене в непослідовності або божевіллі.

— Слухаю вас.

— Пане професоре, ви, так само як і я, добре знаєте, що людина може жити під водою при умові, якщо вона забирає з собою запас повітря для дихання. При підводних роботах робітник-водолаз, одягнутий у непромокальний одяг і надівши на голову металевий шолом, одержує повітря з поверхні через спеціальний шланг, з’єднаний з насосом.

— Цей одяг називається скафандром, — сказав я.

— Правильно, але за таких умов людина не вільна. Вона прив’язана до насоса, який через резинову трубку доставляє їй повітря. Це справжній ланцюг, що приковує людину до землі, і коли б ми таким чином були прив’язані до «Наутілуса», то не змогли б далеко піти.

— А яким же способом можна стати вільним? — запитав я.

— Користуючись приладом Руквейроля-Денейруза, винайденим двома вашими співвітчизниками, але вдосконаленим мною настільки, що він дає можливість вирушити з ним під воду — в середовище з зовсім іншими фізіологічними умовами — без будь-якої шкоди для організму. Цей апарат складається з резервуара, зробленого з товстого листового заліза, який я наповнюю повітрям під тиском п’ятдесят атмосфер. Резервуар прикріплюється на спині з допомогою ременів, як солдатський ранець. У верхній частині його зроблено пристосування на зразок ковальських міхів, яке доводить тиск повітря до нормального і тільки в такому вигляді пропускає через клапан. У звичайному апараті Руквейроля з цього пристосування виходять дві резинові трубки, які, розширяючись біля нижніх отворів, затуляють ніс і рот водолаза; одна з них служить для проведення вдихуваного повітря, друга — видихуваного, а язик водолаза затуляє то одну, то другу, залежно від того, хоче він вдихнути чи видихнути повітря. Мені, щоб витримувати значні тиски на дні моря, доводиться надівати на голову мідну кулю, до якої прироблені трубки для вдихання і видихання.

— Прекрасно, капітане Немо, але ж повітря, яке ви берете з собою, повинно швидко псуватися, а як тільки вміст кисню в ньому складатиме не більше п’ятнадцяти процентів, воно вже стає непридатним для дихання.

— Безперечно, проте я вже сказав вам, пане Аронакс, що насоси «Наутілуса» дозволяють мені нагнітати повітря в резервуар під значним тиском, а за таких умов резервуар апарата постачає мене необхідним для дихання повітрям протягом дев’яти-десяти годин.

— Мені немає чого більше заперечувати. Я тільки запитаю вас, капітане, як ви освітлюєте собі дорогу в глибині океану?

— Апаратом Румкорфа, пане Аронакс. Якщо резервуар з стиснутим повітрям носять на спині, то цей апарат прикріплюють до пояса. Він складається з елемента Бунзена, який я заряджаю не двохромокислим калієм, а натрієм. Індукційна котушка збирає добуту електрику і направляє її до ліхтаря особливої конструкції. У цьому ліхтарі є скляна звивиста трубка, яка має в собі розріджений вуглекислий газ. Коли апарат діє, газ починає світитися, даючи безперервне білувате полум’я. Отже, озброєний таким чином, я дихаю і бачу під водою.

— Капітане Немо, на всі мої заперечення ви дали такі вичерпні відповіді, що я не смію більше ні в чому сумніватися. І все ж, якщо я визнаю себе переможеним апаратами Руквейроля та Румкорфа, то у мене є застереження щодо рушниці, якою ви хочете мене озброїти.

— Ця рушниця не потребує пороху, — сказав капітан.

— Значить, вона заряджається повітрям?

— Безперечно. Як же, посудіть самі, я можу виготовити порох на кораблі, не маючи ні селітри, ні сірки, ні вугілля?

— Проте щоб стріляти під водою, яка у вісімсот п’ятдесят п’ять разів щільніша за повітря, треба подолати значний опір, — сказав я.

— Це не заважає моїм рушницям стріляти. До речі, існують деякі гармати, вдосконалені після Фултона англійцями Філіппом Колем і Берлеєм, французом Фурсі та італьянцем Ланді, з особливою системою затворів — вони можуть стріляти і в таких умовах. Але повторюю вам, не маючи пороху, я заміняю його повітрям під високим тиском, яке мені постачають насоси «Наутілуса» у величезній кількості.

— Однак це повітря повинно швидко вичерпуватися.

— Ну й що з того? Хіба в мене немає резервуара Руквейроля, який може при потребі постачити мене повітрям? Для цього досить повернути кран. А в тім, пане Аронакс, ви побачите самі, що в час підводного полювання не витрачається багато ні повітря, ні куль.

— І все ж мені здається, що в цій напівтемряві і в такому рідинному середовищі, дуже щільному порівняно з атмосферою, постріли не можуть сягати далеко і рідко бувають смертельні.

— Навпаки, пане, всі постріли цієї рушниці смертельні, і якщо тільки вони зачепили тварину, нехай навіть злегка, вона неодмінно падає, вражена на смерть.

— Чому?

— Тому що ця рушниця стріляє не звичайними кулями, а маленькими скляними кульками, винайденими австрійським хіміком Ленібреком; у мене їх значний запас. Ці скляні кульки, вкриті стальною оболонкою і наповнені для ваги свинцевим ядром, є справжні маленькі лейденські банки, в яких електрика має дуже високу напругу. При найменшому дотику вони розряджаються, і тварина, хоч яка б вона була сильна, падає мертва. Додам, що ці кульки не більші за дріб номер чотири і що звичайний рушничний заряд може вміщувати їх до десяти.

— Не заперечую більше, — сказав я, підводячись з-за столу. — Мені залишається тільки взяти рушницю і піти туди, куди підете й ви.

Капітан Немо провів мене до корми «Наутілуса». Проходячи мимо каюти Неда й Конселя, я покликав своїх товаришів, які одразу ж пішли слідом за нами.

Потім ми увійшли до каюти, розташованої біля машинного залу, де повинні були одягнутися для прогулянки.