20 000 льє під водою

РОЗДІЛ XXII Блискавка капітана Немо

Не встаючи, ми подивилися в бік лісу. Моя рука зупинилася на півдорозі до рота. Нед Ленд перестав жувати.

— Камені не падають з неба, — вимовив Консель. — А коли це трапляється, то вони звуться аеролітами.

Другий камінь, дбайливо заокруглений, вибив з руки Конселя смачну ніжку припутня, зробивши цим його зауваження ще переконливішим.

Схопившись миттю на ноги і взявши рушниці, ми приготувалися відбити перший-ліпший напад.

— Невже це мавпи? — скрикнув Нед Ленд.

— Майже! — відгукнувся Консель. — Це дикуни!

— До шлюпки! — скомандував я, направляючись до моря.

І справді, треба було відступати, бо з лісу, який закривав од нас обрій справа, на відстані сотні кроків з’явилося близько двадцяти дикунів, озброєних луками і пращами.

Наша шлюпка була прив’язана в десяти туазах від нас.

Дикуни наближалися не поспішаючи, але з явно ворожими намірами. Камені і стріли сипалися дощем.

Нед Ленд не хотів залишати своїх запасів. Незважаючи на загрозливу небезпеку, він схопив однією рукою кабана, другою — кенгуру і почав досить швидко відступати.

— За дві хвилини ми вже були на піщаному березі. Перекласти в шлюпку запаси і зброю, відштовхнути її од берега і вставити весла в кочети було справою однієї хвилини. Та не встигли ми від’їхати й на два кабельтових, як сотня дикунів, виючи й розмахуючи руками, увійшла по пояс у воду. Я сподівався, що їхня поява приверне чиюсь увагу на «Наутілусі», але даремно. Величезне судно здавалося зовсім безлюдним.

Через двадцять хвилин ми вже піднялися на борт. Люк був відкритий. Прив’язавши шлюпку, ми спустилися всередину «Наутілуса».

Я зайшов у салон, звідки долинали звуки органа. Капітан Немо, зігнувшись над інструментом, настільки поринув у гру, що не помітив мене.

— Капітане! — звернувся я до нього.

Він не чув мене.

— Капітане! — повторив я, торкаючись його рукою.

Він здригнувся і повернув до мене голову.

— А, це ви, пане професоре! Ну, як ваше полювання? Чи збагатився ваш гербарій?

— Так, капітане. Але ми, на жаль, привели за собою натовп двоногих, присутність яких мені здається небезпечною. — Яких двоногих?

— Дикунів.

— Дикунів! — іронічно промовив капітан Немо. — І ви дивуєтесь, пане професоре, що, ступивши на одну з земель нашої кулі, ви знайшли там дикунів? А де їх немає? І до того ж чим гірші ті люди, яких ви звете дикунами, від інших?

— Але ж, капітане…

— Щодо мене, пане професоре, то дикунів я зустрічав скрізь!

— І все ж таки, — наполягав я, — коли ви не хочете бачити їх на борту «Наутілуса», треба вжити деяких застережних заходів.

— Заспокойтеся, пане професоре, нема чого турбуватися.

— Але ж цих дикунів багато.

— Скільки ви їх налічили?

— Щонайменше сотню.

— Пане Аронакс, — відповів капітан Немо, опускаючи пальці на клавіші органа, — якби навіть усе туземне населення Нової Гвінеї зібралося на цьому березі, «Наутілус» усе одно не боявся б їхнього нападу!

Пальці капітана Немо знову забігали по клавіатурі інструмента, причому я помітив, що він торкався лише чорних клавішів. Це надавало його мелодії чисто шотландського мінорного відтінку. Незабаром він так захопився грою, що зовсім забув про мене. Я не насмілився більше переривати його і тихо вийшов.

Я піднявся на палубу. Ніч уже спустилася, бо під цими низькими широтами присмерків не буває: сонце, а з ним і світло, зникає відразу. Острів Гвебороар був ледве помітний у темряві. Проте численні багаття, розкладені на узбережжі, свідчили, що дикуни не збиралися його покидати.

Так я простояв на самоті кілька годин, то думаючи про цих тубільців, але вже не боячись їх — спокійна упевненість капітана перейшла й до мене, — то забуваючи про них, зачарований красою розкішної тропічної ночі.

Мої думки летіли до Франції, яку через кілька годин побачать зірки північної частини неба; дивлячись на них, я згадував свою вітчизну. В самому зеніті сяяв місяць, оточений яскравими сузір’ями. Я раптом згадав, що цей вірний і послужливий супутник Землі повернеться післязавтра на це ж саме місце, щоб підняти морську воду і зняти «Наутілус» з його коралового ложа. Близько опівночі я, упевнившись, що на морській поверхні і під деревами на узбережжі все спокійно, повернувся до своєї каюти і мирно заснув.

Ніч минула без будь-яких пригод. Дикуни, очевидно, були налякані самим виглядом потвори, що лежала на мілині в бухті. Інакше вони могли б легко проникнути через відкриті люки всередину «Наутілуса».

8 січня о шостій ранку я знову піднявся на палубу. Зоря розганяла останні нічні тіні. Крізь розірване клоччя туману з’явилося спочатку узбережжя острова, а потім вершини його гір.

Тубільці залишалися на місці, але тепер їх було значно більше, ніж напередодні, — можливо, п’ять-шість сотень. Деякі з них, скориставшись із відпливу, наблизилися до «Наутілуса» майже на два кабельтових, ступаючи по верхівках коралів. Я легко міг їх розглядіти. Це були справжні папуаси, високого зросту, з прекрасно збудованими атлетичними фігурами; у них були широкі й високі лоби, товсті, але не приплющені носи, білі зуби. Кучеряве волосся, пофарбоване в червоний колір, різко виділялося на чорних лискучих, як у нубійців, тілах. Мочки їхніх вух були розрізані і розтягнуті, з них звисали кістяні чотки. Всі дикуни взагалі були голі. Серед них я помітив кілька жінок; їх одежа складалася з рослинного пояса, який підтримував сплетену з трави спідницю, що прикривала стегна. У деяких, очевидно вождів, на шиї були прикраси у вигляді півмісяця і намиста з червоних і білих скляних бус. Майже всі дикуни були озброєні стрілами, луками й щитами і мали за плечима щось на зразок сітки, наповненої круглим камінням, яке вони так майстерно кидали своїми пращами.

Один з цих вождів підійшов до «Наутілуса» ближче і почав уважно оглядати його. Очевидно, це був «мадо», вождь найвищого рангу, бо на ньому було покривало з бананового листя з подертими краями, що виблискувало яскравим забарвленням.

Мені було дуже легко вбити цього тубільця, який стояв зовсім близько; але я вважав за краще почекати, поки його наміри не стануть відкрито ворожими. До того ж мені, як європейцеві, більше личило оборонятись і не нападати першим.

Поки продовжувався відплив, тубільці нишпорили поблизу «Наутілуса», але ворожих дій не починали. Я чув, як вони часто повторювали слово «ассе», і з їхніх жестів здогадався, що вони запрошували мене зійти до них на берег. Проте я визнав за краще відхилити це запрошення.

Отже, цього дня шлюпка не відійшла од борту «Наутілуса», що викликало велике незадоволення Неда Ленда, який, таким чином, не міг поповнити своїх запасів харчів. Щоб не гаяти даремно часу, спритний канадець почав виготовляти консерви з продуктів, привезених з острова Гвебороара.

Об одинадцятій ранку, коли верхівки коралів почали зникати під хвилями припливу, дикуни повернулися на берег. Я помітив, що кількість їх на березі значно зросла. Можливо, вони прибували з сусідніх островів або з самої Нової Гвінеї. Проте я не побачив жодної тубільної піроги.

Щоб якось згаяти час, я вирішив спустити драгу на морське дно; мені хотілося дістати з нього щедро розсипаних там черепашок, зоофітів і морських рослин, які було чітко видно крізь прозору воду. До того ж це була остання можливість дослідити фауну і флору цих місць. Адже завтра, за розрахунками капітана Немо, «Наутілус» повинен був покинути ці місця і вийти у відкрите море.

Я покликав Конселя і звелів йому принести легку драгу, подібну до тих, що використовуються ловцями устриць.

— А як поводять себе дикуни? — запитав мене Консель. — З дозволу пана скажу, що вони не справляють на мене враження злих людей.

— І все ж таки це людожери, мій друже!

— Можна бути людожером і одночасно порядною людиною, — заперечив Консель, — як, наприклад, ласун може бути чесною людиною. Перше не виключає друге.

— Гаразд, Конселю, я погоджуюся з тобою, що це чесні людожери і що вони чесно поїдають своїх полонених. Проте я не хочу, щоб мене з’їли навіть чесні люди, і триматимуся на сторожі, бо, здається, капітан «Наутілуса» не вживає ніяких заходів обережності. А тепер за роботу!

Протягом двох годин ми закидали нашу драгу, але нічого незвичайного не виловили. Вона наповнювалася черепашками під назвою «мідасове вухо», арфами, молотками; серед останніх я зустрічав найкрасивіші екземпляри, які будь-коли бачив. Ми також вийняли кілька голотурій, перлових черепашок і з дюжину маленьких черепах, які були залишені для кухні.

Але в ту хвилину, коли я менш за все цього чекав, мені до рук потрапило чудо, або, краще сказати, незвичайна потвора, яку рідко можна зустріти в природі. Консель, який щойно закинув драгу і витягнув її з найзвичайнісінькими черепашками, раптом побачив, як я швидко простягнув руку в сітку, вийняв звідти якусь черепашку і закричав так, як кричать конхіологи, тобто найбільш пронизливим криком, який тільки може вириватися з людської горлянки.

— Що таке? Що трапилося з паном? — запитав надзвичайно здивований Консель. — Пана щось укусило?

— Ні, мій друже, але я б охоче віддав свій палець за цю знахідку!

— За яку знахідку?

— За цю черепашку, — відповів я, показуючи йому предмет своєї радості.

— То це ж звичайнісінька пурпурова олива, з роду олив, ряду гребінчастозябрових, класу черевоногих, типу молюсків…

— Так, дорогий Конселю, але замість закручуватися справа наліво ця олива закручується зліва направо.

— Хіба це можливо? — вигукнув Консель.

— Так, мій хлопче! Це черепашка-лівша!

— Черепашка-лівша! — повторив Консель тремтячим голосом.

— Поглянь на її завиток.

— О, пан може мені повірити, — сказав Консель, беручи дорогоцінну черепашку з величезною обережністю, — що я ще ніколи так не хвилювався.

Справді, було від чого хвилюватися! Адже всім відомо, що в природі рух справа наліво зустрічається найчастіше. Зірки і їхні супутники обертаються навколо своєї осі і в космосі справа наліво. Людина частіше користується правою рукою, ніж лівою, а тому всі її інструменти, прилади, сходи, замки, пружини годинників пристосовані так, щоб користуватися ними справа наліво. Природа додержується цього закону і для закручування черепашок молюсків: усі вони, за дуже рідкісним винятком, закручуються справа наліво. А в тих випадках, коли черепашки виявляються лівшами, любителі віддають за них великі гроші.

Консель і я поринули у споглядання нашого скарбу. Я вже мріяв про те, що збагачу ним природничий музей, коли раптом злощасний камінь, кинутий якимось тубільцем, розбив ущент дорогоцінний екземпляр у руках Конселя.

У мене вирвався крик розпачу. Консель кинувся до моєї рушниці і націлився в дикуна, який розмахував пращею в десяти метрах від нього. Я хотів його зупинити, але постріл уже стався, і куля розбила браслет амулета на руці тубільця.

— Конселю! — докірливо крикнув я. — Конселю!

— Що? Невже пан не бачить, що цей канібал першим напав на нас?

— Життя людини дорожче за всяку черепашку! — відповів я.

— От негідник! — бідкався Консель. — Краще б він розбив мені плече!

Консель говорив щиро, але я не поділяв його думки. Тимчасом становище змінилося, тільки ми не помітили цього. Десятків два пірог оточили «Наутілус». Ці довгі й вузькі човни, видовбані з суцільного стовбура дерева і добре пристосовані для швидкої ходи, урівноважувалися з допомогою подвійного бамбукового поплавка, який лежав на поверхні води. Пірогами управляли спритні напівголі гребці; і я з тривогою стежив, як вони наближалися.

Було очевидно, що папуаси вже мали справу з європейцями і знали їхні кораблі. Але що вони могли думати про довгий залізний циліндр, який не мав ні щогл, ні труб і ледве виступав з води бухти? Нічого доброго, бо спочатку вони трималися від нього на чималій відстані. Проте, помічаючи, що «Наутілус» лишається нерухомим, вони потроху сміливішали, виявляючи бажання познайомитися з ним ближче. Отже, необхідно було в першу чергу перешкодити цьому знайомству! Наші рушниці, що стріляли безшумно, не могли справити великого враження на тубільців, які бояться лише гарматного пострілу. Так і блискавка без громового гуркоту мало б лякала людей, хоч відомо, що небезпечною є саме блискавка, а не грім.

Піроги підійшли ще ближче до «Наутілуса», і хмари стріл обрушилися на палубу.

— Хай йому чорт! — скрикнув Консель. — Почався град! І можливо, отруйний!

— Необхідно попередити капітана Немо! — відповів я, підходячи до люка.

Я спустився в салон, але там нікого не було. Я насмілився постукати в двері, що вели в каюту капітана.

Звідти почулось: «Увійдіть!»

Зайшовши в каюту, я побачив капітана Немо, який заглибився в складні математичні розрахунки.

— Я вас потурбував? — чемно спитав я.

— Так, пане Аронакс, — відповів капітан, — але я думаю, що у вас на це є якісь поважні причини?

— Надзвичайно поважні. Нас оточують піроги тубільців, і за кілька хвилин ми, очевидно, будемо атаковані кількома сотнями цих дикунів.

— Ага, — промовив спокійно капітан Немо, — вони прибули на пірогах?

— Так, капітане.

— Що ж, пане професоре, досить тільки закрити люки.

— Саме це я й хотів вам сказати.

— Немає нічого легшого, — відповів капітан Немо.

І, натиснувши електричну кнопку, він передав відповідний наказ у каюту команди.

— От і все, пане професоре! — сказав він після короткого мовчання. — Шлюпка вже на своєму місці, і люки закриті. Я сподіваюся, що ви не боїтеся того, що тубільці розламають борти, проти яких виявилися безсилими ядра вашого фрегата?

— Ні, капітане, цього не боюся. Але існує інша небезпека.

— Яка, пане професоре?

— А така, що завтра, в цей самий час, потрібно відкрити люки, щоб поповнити запас повітря в «Наутілусі»…

— Правильно, пане професоре, бо моє судно дихає так само, як і кити.

— Отже, якщо цієї самої миті папуаси займуть палубу, я не бачу засобів, які б могли перешкодити їм увірватися всередину.

— Значить, ви вважаєте, що вони піднімуться на борт «Наутілуса»?

— Я в цьому певен!

— Що ж, пане професоре, нехай піднімаються. Чому б їм не дозволити цього? Кінець кінцем ці папуаси всього-на-всього бідні темні дикуни, і я зовсім не хочу, щоб мій візит на острів Гвебороар привів до загибелі хоч одного з цих нещасних.

Я збирався вже вийти, але капітан Немо затримав мене і запросив сісти поруч нього. Він з цікавістю розпитував мене про нашу екскурсію на острів, про полювання і робив вигляд, що ніяк не може зрозуміти, чому канадець так уперто хотів дістати м’ясо. Потім розмова перейшла на інші теми. І хоч капітан Немо і далі залишався замкнутим, але став люб’язнішим.

Між іншим, у розмові ми торкнулися становища «Наутілуса», який сів на мілину саме в тій протоці, де ледве не загинув Дюмон-Дюрвіль. Про нього капітан Немо розповів мені таке.

— Дюрвіль був одним з найвидатніших і найдосвідченіших мореплавців Франції. Його називали вашим, французьким, капітаном Куком. Нещасний учений! Боротися з крижаними бар’єрами Південного полюса, з рифами Океанії, з канібалами Тихого океану для того, щоб жалюгідно загинути під час залізничної катастрофи! Якщо ця енергійна людина могла мріяти навіть в останні хвилини свого життя, ви уявляєте, якими повинні були бути мрії!

Розповідаючи, капітан, здавалося, хвилювався. Це робило йому честь.

Потім ми простежили по карті всі шляхи плавання французького мореходця, його кругосвітні подорожі, подвійну спробу досягнути Південного полюса, яка привела до відкриття земель Аделі і Луї-Філіппа. Були згадані також його гідрографічні зйомки головних островів Океанії.

— Те, що ваш Дюрвіль зробив на поверхні моря, — сказав мені капітан Немо, — я легше і повніше повторив у глибинах океану. Безумовно, його кораблі «Астролябію» і «Ретельного», яких урагани кидали в різні боки, не можна порівняти з «Наутілусом», цим спокійним підводним робочим кабінетом, в якому ніщо не заважає працювати.

— Але ж, капітане, — зауважив я, — корвети Дюмон-Дюрвіля де в чому схожі на «Наутілуса».

— У чому ж саме, пане професоре?

— У тому, що «Наутілус» сів на мілину так само, як і кораблі Дюрвіля.

— «Наутілус» не сидить на мілині, пане професоре, — холодно відповів капітан Немо. — Він просто відпочиває на морському дні. І для того щоб зрушити його з місця, мені не доведеться провадити важкі роботи й складні маневри, до яких повинен був удатися Дюрвіль, щоб спустити свої корвети на воду. «Астролябія» і «Ретельний» ледве не загинули, а моєму «Наутілусу» ніщо не загрожує. Завтра, в призначений день і час, приплив спокійно підніме його, і він продовжить своє підводне плавання.

— Капітане, — почав я, — немає сумніву…

— Завтра, — перебив мене капітан Немо, встаючи з стільця, — завтра, о другій годині сорок хвилин, «Наутілус» спливе і без будь-яких пошкоджень вийде з Торресової протоки.

Сказавши ці слова уривчастим голосом, капітан Немо злегка уклонився мені. Це означало закінчення розмови. Мені залишалося тільки повернутися в свою каюту.

Там я застав Конселя, який хотів дізнатися про результати мого побачення з капітаном.

— Друже мій, — відповів я йому, — коли я висловив думку, що «Наутілусу» загрожують дикуни з Нової Гвінеї, капітан висміяв мене. Я можу сказати лише одне: на капітана Немо можна покластися! Можеш спати спокійно!

— Пан зараз не потребує моїх послуг?

— Ні, Конселю. Що робить Нед Ленд?

— 3 дозволу пана, скажу, що наш друг Нед готує такий паштет з кенгуру, від одного вигляду якого відразу слинка потече.

Залишившись у кімнаті сам, я ліг, але спав дуже погано. Я чув тупотіння ніг дикунів по палубі, їхні пронизливі крики. Так минула ніч, а команда, як звичайно, залишалася байдужою. Її турбувала присутність канібалів не більше, ніж солдатів у фортеці непокоять мурашки, що повзають по зовнішніх стінах її.

О шостій ранку я встав. Люки ще не відкривалися. Значить, повітря ще не поновлювалося, але це майже не відчувалося, скільки запасні резервуари своєчасно додали кілька кубометрів кисню в збіднілу атмосферу «Наутілуса».

Я працював у своїй кімнаті до полудня, але до цього часу ще не бачив капітана Немо. Ніякого готування до відплиття на борту судна не відчувалося.

Я зачекав ще трохи, а потім перейшов у великий салон. Годинник показував пів на третю. Через десять хвилин приплив мав досягти максимального рівня, і якщо капітан Немо не помилився в розрахунках, «Наутілус» повинен був сплисти на поверхню. В противному разі мине багато місяців, перш ніж «Наутілус» зможе покинути своє коралове ложе.

Незабаром корпус судна почав здригатися. Я почув, як заскрипіла обшивка судна, чіпляючись за нерівності коралового дна.

О другій годині тридцять п’ять хвилин капітан Немо увійшов до салону.

— Зараз ми вирушаємо, — сказав він.

— Невже! — відгукнувся я.

— Я дав наказ відкрити люки.

— А папуаси?

— Папуаси? — перепитав капітан Немо, злегка знизуючи плечима.

— Вони ж увірвуться всередину «Наутілуса»!

— Яким чином?

— Крізь люки, які ви щойно наказали відкрити.

— Пане Аронакс, — спокійно відповів капітан Немо, — інколи буває не так легко пройти крізь люки «Наутілуса» навіть тоді, коли вони відкриті.

Я подивився на капітана.

— Ви не розумієте мене? — спитав він.

— Ні.

— Що ж, вийдіть і самі побачите!

Я направився до центрального трапа. Там уже стояли заінтриговані Нед Ленд і Консель. Вони з цікавістю дивились, як кілька матросів команди відкривали люки. З палуби в цей час долинали жахливі завивання й розлючені крики.

Дверцята люка відчинилися в обидва боки. І відразу ж в отворі з’явилося з дванадцять потворних облич. Але перший з дикунів, який схопився рукою за поручні сходів, був відкинутий назад якоюсь невидимою силою і втік, неймовірно підстрибуючи і страшенно завиваючи.

Десять його товаришів наслідували його приклад, але з таким самим успіхом.

Консель був у захваті.

Нед Ленд, захоплений своїм войовничим темпераментом, кинувся до сходів. Однак тільки-но він схопився за поручні обома руками, як був теж відкинутий.

— Тисяча чортів! — закричав канадець. — Мене ударила блискавка!

Ці слова пояснили мені все.

Поручні трапа були перетворені на провідники струму високої напруги, що закінчувалися біля виходу на палубу. Кожен, хто торкався їх, відчував величезний удар — і цей удар міг би бути смертельним, коли б капітан Немо захотів спрямувати в провідник струм усіх своїх батарей. Але він обмежився тим, що встановив між собою і нападаючими електричний бар’єр, який ніхто безкарно не міг подолати.

Тимчасом перелякані на смерть папуаси почали панічно тікати. А ми, ховаючи усмішку, заспокоювали і розтирали бідного Неда Ленда, який несамовито лаявся.

У цю мить «Наутілус», піднятий останніми хвилями припливу, покинув своє коралове ложе. Було рівно дві години сорок хвилин — час, точно визначений капітаном. Гвинт корабля почав бити воду з величною повільністю. Але поступово швидкість його збільшилась, і, пливучи на поверхні океану, «Наутілус» цілим і неушкодженим вийшов з небезпечних вод Торресової протоки.